Тема: Суспільно-політичне життя на західноукраїнських землях у 60-70-та рр. 

ХІХ ст. Русофіли («москвофіли») і народовці («українофіли»). 

Мета: дослідити причини виникнення та суть діяльності хлопоманів, народовців, 

москвофілів, малоросіян на українських землях у другій половині XIX ст.; розвивати вміння і навички працювати в групах, використовувати підручник та додаткову літературу як джерело інформації, заповнювати текстові таблиці, робити висновки; виховувати інтерес до історичного минулого України.

Формувати групи компетентностей:

-Компетентність спілкування державною мовою для розуміння україномовних текстів різних жанрів, вміння переказувати прочитане, висловлювати власну думку в усній та письмовій формі;

- Соціальну та громадянську компетентності для розуміння важливості 

вивчення історії своєї  держави; формувати патріотизм та громадську позицію;

-Математичну компетентність шляхом побудови логічного ланцюжка подій;

-Інформаційну компетентність для виявлення джерела й авторів інформації;

Тип  уроку: вивчення нового матеріалу.

Обладнання: зошити, підручник, роздатковий матеріал, таблиця, картки, схеми.

План:

1. Хлопомани і народовці.

2. Москвофільство і малоросійство

Хід  уроку:

І. Організація  навчальної  діяльності.

ІІ. Актуалізація  опорних  знань.

Бесіда.

Назвіть напрямки суспільно-політичного руху Наддніпрянської України в першій половині XIX ст. Чим була зумовлена їхня поява?

ІІІ. Вивчення  нової  теми.

Метод «Діалог».

Учні під керівництвом учителя об'єднуються у п'ять груп — чотири робочі й групу експертів. Чотири групи, використовуючи матеріал підручника та рубрику «Додаткова інформація», протягом 10 хв працюють над дослідженням питання: І група — «Хлопомани», II група — «Народовці», III група — «Москвофільство», IV група — «Малоросійство». Результати своєї роботи учні записують до таблиці. Група експертів (учні з високим рівнем учнівських компетенцій) складає свій варіант виконання завдання, стежить за роботою груп і контролює час.

По завершенні роботи представники від кожної робочої групи на дошці або на аркушах паперу роблять підсумковий запис. Далі, по черзі, надається слово одному доповідачеві від кожної групи. Експерти фіксують спільні погляди, а на завершення пропонують узагальнену відповідь на завдання. До зошитів занотовується кінцевий варіант.

Додаткова інформація

Хлопоманство — народницько-культурна течія української інтелігенції в Правобережній Україні в 50—60-х рр. XIX ст., яка прагнула зближення з народом. Хлопомани — польський термін для означення селянства. Цей рух під впливом соціально-революційних ідей Заходу (П. Прудон, Л. Бланкі) та демократичного народництва виник серед студентів Київського університету, які походили з полонізованих шляхетських родин. Усвідомивши, що належить служити «народу, серед якого живеш», вони вийшли з польських студентських організацій і заснували українську громаду. Рух хлопоманів мав також вплив на молодь Лівобережжя, зокрема Харкова, Полтави, Чернігова, Одеси та інших міст.

Серед засновників руху — В. Антонович, Т. Рильський, Б. Познанський, К. Михальчук, П. Житецький, П. Чубинський. Ідеологом руху був В. Антонович, який сформулював його основні програмні засади. Відповідаючи на висунуті поляками звинувачення у зраді й переході на чужий бік, він відкидав соціальний порядок польської знаті та єзуїтство як чужі «духові нашого народу і шкідливі для його життя», закликав сучасників полюбити народ, серед якого живеш, жити його інтересами, повернутися до народності, колись покинутої предками, і спокутувати гріхи своїх батьків щодо народу активним служінням йому.

Обороняючись перед закидами, що українці співпрацюють із російськими революціонерами, хлопомани опублікували в «Современной летописи» (т. 11, 1862) спростування під назвою «Отзыв из Киева». У статті, під якою стояв 21 підпис, хлопомани відкидали революційні методи боротьби і єдиною своєю метою проголошували просвіту народу. Хлопомани також заперечували звинувачення в сепаратизмі, оскільки не висували питання про відокремлення України від Росії, уважаючи, що у своїй більшості неграмотне селянство не готове до сприйняття цієї ідеї. Обережне ставлення до існуючої влади і переконання, що політичним діям має передувати освітній і культурний прогрес, спричинили до підкреслення хлопоманами аполітичної природи їхнього руху. Щоб уникнути підозри в революційній діяльності, хлопомани діяли чітко в межах закону.

Від 1859 р. вони були активними членами Київської громади, допомагали засновувати недільні школи, співпрацювали з журналом «Основа». Під час літніх канікул організовували мандрівки Україною, відомі як «ходіння в народ», щоб пізнати край та його людей. Хлопомани були несправедливо звинувачені російськими реакційними колами в політичній участі в польському повстанні 1863—1864 рр. Репресії російської влади змусили хлопоманів припинити свою діяльність. Проте вони продовжували брати активну участь у роботі Київської громади, займалися культурно-просвітницькою діяльністю, але вже без організаційного оформлення.

Народовці — суспільно-політична течія серед молодої західноукраїнської інтелігенції, що виникла у 60-х рр. XIX ст. у Галичині. Сформувалася на противагу консервативній політичній течії — москвофільству, в основі якого лежала культурна і політична переорієнтація частини української інтелігенції, особливо духівництва, на Російську імперію. Народовський рух виник на засадах ідей національного відродження, започаткованих «Руською Трійцею» та Кирило-Мефодіївським братством, і сформувався під впливом творчості Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова.

Народовці, виходячи з того, що українці — це окрема нація, яка проживала на території від Кавказу до Карпат, виступали за єдність усіх українських земель та розвиток єдиної української мови на основі народної говірки. На початку своєї діяльності народовці проводили велику культурницьку роботу ліберального напрямку. Організаційними центрами народовського руху стали редакції журналів «Вечерниці» (1862—1863), «Мета» (18СЗ—1864), «Нива» (1865), «Русалка» (1866).

До народовців належали переважно представники української інтелігенції — письменники, учителі, лікарі, юристи, студенти. Група письменників, педагогів і громадських діячів, зокрема С. Воробкевич, В. Шашкевич, К. Климкевич та ін., організували на зразок Київської громади студентські та учнівські організації (громади) у навчальних закладах Галичини. Через діяльність громад, у яких їх учасники вивчали українську літературу та історію, збирали етнографічний і фольклорний матеріал, влаштовували літературні вечори і концерти, народовці прагнули пробудити національну самосвідомість української молоді. Використовуючи нові конституційні закони, прийняті австро-угорським урядом, народовці заснували ряд культурно-освітніх товариств «Руська Бесіда» (1861), а при них — український театр (1864), «Просвіту» (1868). Вони відкривали читальні, бібліотеки, видавали твори українських письменників, шкільні підручники, улаштовували театральні вистави та щорічні Шевченкові вечори-концерти. У 1873 р. у Львові, за фінансової та моральної підтримки меценатів із Наддніпрянської України, виникло Літературно-наукове товариство ім. Т. Шевченка, яке в 1892 р. реорганізувалося в Наукове товариство ім. Т. Шевченка.

Поштовхом до початку активної політичної діяльності народовців стали вибори 1879 р. до Галицького сейму.

Нову роботу народовці розпочали з видання двох політичних часописів — «Батьківщина» (1879) і «Діло» (1880). Серед керівництва цих видань були головні ідеологи народовців — В. Барвінський, В. Навроцький, О. Огоновський, Ю. Романчук, А. Вахнянин та ін.

У 1885 р. народовці створили нову політичну організацію — Народну Раду. Розгортання українського національно-визвольного руху, у якому провідну роль відігравали народовці, загострення відносин між Австро-Угорщиною і Росією примушували австрійський уряд шукати шляхи врегулювання українсько-польських відносин у Галичині. У 1890 р. лідери Ю. Романчук, С. Сембратович, О. Барвінський за посередництва В. Антоновича уклали з польськими політичними колами й австрійським урядом компромісну угоду, яка дістала назву « Нової ери ». Від імені уряду намісник Галичини граф К. Бадені пообіцяв надати кілька депутатських місць у парламенті, запровадити українську мову в судах і адміністративних органах, відкрити три українські гімназії, утворити кафедру української історії і другу кафедру української літератури у Львівському університеті, отримати право на створення страхового товариства «Дністер» та видання українською мовою урядової газети «Народний Часопис». За ці незначні поступки Ю. Романчук від імені частини народовців заявив про підтримку політики австрійської держави, проголосив «нову еру» у польсько-українських відносинах у Галичині.

Під впливом українців Галичини народовський рух розгорнувся на Буковині і в Закарпатті. У середині 80-х рр. XIX ст. в діяльності народовських організацій на Буковині активну участь брали Ю. Федькович, Є. Пігуляк, І. Тимінський, О. Попович та ін. Національно-культурне відродження на Закарпатті наприкінці XIX — на початку XX ст. відбувалось під ідеологічним впливом народовців, ідеї яких відстоювали такі визначні громадсько-політичні діячі, як Л. Чопей, А. Волошин, Ю. Жаткович, Г. Стрипський та ін.

Москвофільство — суспільно-політична течія серед українського населення Галичини, Буковини і Закарпаття в середині XIX — 1930-х рр. Відстоювала національно-культурну, а пізніше — державно-політичну єдність із російським народом і Росією. Основною передумовою виникнення Москвофільства була втрата українським народом власної державності, багатовікове іноземне поневолення, роздробленість і відособленість окремих земель, денаціоналізація освіченої еліти та низький рівень національної самосвідомості мас.

Першим пропагандистом «общерусских» ідей у Галичині був відомий ідеолог панславізму М. Погодін, який в 1835 і 1839—1840 рр. побував у Львові й познайомився з місцевою інтелігенцією. Особливо тісні зв'язки він налагодив з істориком Д. Зубрицьким, навколо якого й почало формуватися коло прихильників російської мови та національної єдності «Галицької Русі з Великоросією». Перетворення москвофільства на окрему суспільно-політичну течію прискорила революція 1848—1849 рр. в Австрійській імперії. Унаслідок недостатньої зрілості, обумовленої особливостями історичного розвитку, український національний рух у Галичині поєднував кілька різних національно-політичних орієнтацій (українську, проросійську, пропольську і австрорусинську), співвідношення між якими перебувало в постійній динаміці, у зв'язку з чим змінювався не лише характер самого руху, але й світогляд його окремих діячів. Поразка революції, відновлення союзу австрійського уряду з польською та угорською політичною верхівкою через обмеження національних прав інших народів, крах надій політичних лідерів галицьких українців на задоволення їх побажань сприяли переорієнтації значної частини духовної та світської інтелігенції Галичини й Закарпаття на іншого могутнього покровителя — російське самодержавство.

В умовах реставрації абсолютизму (1849—1859) москвофіли не могли вести відкриту політичну діяльність і зосередили свої зусилля на сфері освіти й культури. Відсутність єдиної, загальноприйнятої української літературної мови стала підґрунтям для поширення «об'єдинительських» ідей. У листопаді 1848 р. на «з'їзді руських учених» переважна більшість його учасників вирішила прийняти народну мову за основу розвитку літератури і поширення освіти. Однак під впливом церковної ієрархії в кінцевому рішенні була допущена можливість «для вираження вищих наук» удаватися до давньоруської і церковно-слов'янської мов, що призвело до тривалого засилля в літературі так званого язичія. Серед найбільших прихильників мовної єдності в Галичині у 50-х рр. XIX ст. були Д. Зубрицький, А. Петрушевич, М. Малиновсь-кий, Я. та І. Головацькі, І. Гушалевич, Б. Дідицький, С. Шехович та ін. У цей період під вплив москвофілів потрапили практично всі культурно-освітні установи — Ставропігійський Інститут, Народний дім у Львові та Галицько-Руська Матиця, преса — «Зоря Галицька», львівський та віденський «Вістники», «Лада», «Сімейна бібліотека», видання наукових праць і шкільних підручників, викладання «руської словесності» в університеті й гімназіях та навіть публікація законів і розпоряджень державних і церковних властей.

Подібні процеси в 50-х рр. XIX ст. відбувалися й на Закарпатті, де поширенням москвофільських ідей, у тісній взаємодії з галицькими однодумцями, займалися відомі діячі національного відродження: А. Добрянський, О. Духнович, І. Раковський. Останній, зокрема, видавав зросійщеною мовою «Вістник державних законів» та часописи «Церковная газета» і «Церковний вістник».

Протистояння між обома течіями ще більше посилилося після відновлення конституційного правління в Австрії на початку 60-х рр. XIX ст. Молоді народовці відкрито виступили проти наростання тенденцій москвофілів у таборі «старорусинів» і заснували свої окремі друковані органи та культурно-просвітні організації. Періодичними виданнями москвофілів були: «Слово», «Страхопуд», «Золотая грамота», «Боян» і «Славянская Зоря», «Русская Рада», «Наука», «Пролом», «Галичанин», «Русское Слово», «Прикарпатс-кая Русь», «Голос Народа».

Фактичне запровадження польської автономії в Галичині після поразки Австрії у війні з Пруссією підштовхнуло москвофілів до відкритого проголошення гасла національно-культурної єдності з Росією. У 1866 р. в москвофільських галицьких виданнях заявлялося, що «Русь Галицька, Угорська, Київська, Московська, Тобольська і пр. под взглядом етнографіческим, істо-рическим, лексикальним, літературним, обрядовим єсть одна тая же самая Русь» та доводилась єдність літературної мови галицьких українців і росіян. Це спричинило остаточний розрив між москвофільською і народовською течіями у суспільно-політичному житті Галичини.

У1870 р. москвофіли заснували Руську Раду — політичну організацію, яка нібито мала продовжувати традиції Головної Руської Ради. На противагу «Просвіті» було утворене москвофільське «Общество им. Качковського», яке з часом створило паралельно мережу місцевих філій і читалень у Галичині, конкуруючи з аналогічними структурами народовців. Велику увагу москвофіли приділяли так званому «обрядовому питанню», пропагуючи під виглядом очищення греко-католицького обряду від латинізації російське православ'я.

У середині 80-х рр. XIX ст. москвофільство втратило свій вплив і на Буковині, де в руки народовців перейшли провідні культурні й політичні установи: «Руська Бесіда» і «Руська Рада».

Малоросійство — комплекс провінціалізму серед частини українського громадянства України, зумовлений її тривалим перебуванням у складі Російської імперії. Малоросійство знаходить свій вияв у байдужому, а то й негативному ставленні до українських національно-державницьких традицій та прагнень, а часто і активній підтримці російської культури і великодержавної політики.,

За визначенням М. Драгоманова, носії малоросійства — це зросійщені українці, національний характер яких сформувався під чужим тиском і впливом. Як наслідок цього — засвоєння, переважно, гірших якостей чужої національності і втрата кращих своїх. В. Липинський визначив малоросійство як «хворобу бездержавності». Подібний комплекс існував у ментальності деяких західноукраїнських кіл у Галичині XIX ст. у відношенні до Польщі та у Закарпатті — відносно Угорщини.

Суспільно-політичні течії в Україні в другій половині XIX ст.»

Назва течії

Хлопома-нство

Народовці

Москвофі-льство

Малоро-сійство

Територія поширення

Історичні передумови виникнення

Основні положення

ІV. Висновки  та  узагальнення.

Учитель підводить підсумок уроку, аналізуючи роботу учасників робочих груп та групи експертів.

V. Домашнє  завдання.

1. Опрацюйте відповідний текст підручника.

2. Складіть тестове завдання за темою уроку (15 запитань із чотирма варіантами відповідей).

3. Випереджальне завдання. Підготуйте повідомлення за темою «Політичні ідеї М. Драгоманова».