Познайомтеся з кращими творчими роботами моїх учнів

Моя школа – найкраща

Наче вулик, наша школа.

Вся вона гуде, як рій.

І здається, що довкола

Розквітають квіти мрій.

Д. Павличко

Стежина веде мене щоранку до школи. Я з радістю поспішаю в шкільний храм науки. Там на мене чекає багато цікавого, нового, незвіданого. А ще я рада зустрічі з друзями, які завжди допоможуть, підтримають, розвеселять.

Наша школа – найкраща. Вона має славну історію, якою ми пишаємося. В школі існують добрі і мудрі традиції, які є сходинками неперервного зв’язку поколінь, сходинками людяності й гуманності. У різні роки колектив школи очолювали Самойленко Юлій Михайлович. Федір Якович Сологуб - ветерани ІІ Світової війни, Олександра Миколаївна Завгородня, Галина Федорівна Бабійчук, Володимир Михайлович Шершон, Кравцова Надія Миколаївна, нині – випускниця школи Бурдейна Людмила Володимирівнаа. Школа пишається своїми випускниками, які навчаються у вищих навчальних закладах Києва, Харкова, Одеси, Миколаєва, Львова. Серед випускників школи є кандидати педагогічних і технічних наук, старші викладачі, відомі лікарі, вчителі. Школа славиться спортивними досягненнями своїх вихованців: команда дівчат тричі посідала І місце в обласних змаганнях з волейболу. Не відстає від них і футбольна шкільна команда. Роботи членів фотогуртка неодноразово були визнані кращими на обласних конкурсах юних фотолюбителів та відзначені на Всеукраїнських конкурсах. Гордістю школи є фольклорний ансамбль «Барвінок», який є переможцем багатьох Всеукраїнських та Міжнародного конкурсів з хореографії.

Наші вчителі також активні, вони є прикладом для дітей. Цікаво й емоційно проходять спортивні змагання між командами вчителів та учнів, спільні конкурси веселих і кмітливих, концерти, вистави шкільного театру. Виступи вчительського танцювального колективу "Чобіток" викликають захоплення не тільки в мешканців села, а й району.

Сьогодні колектив школи – це колектив однодумців, які вважають найголовнішим завданням поєднання зусилля тих, хто навчає, і тих, хто вчиться в єдиному прагненні створити освітнє середовище для розкриття потенціалу кожної особистості.

Ми любимо свою школу, нам тут цікаво і затишно.

Робота Мірянової Анни

Цікаве-поряд

На гранітній косі, там,

де верби схиляються в воду,

там, де хвиля несе свою весняну каламуть,

млин на Бузі стоїть і дивиться гордо,

історичні місця не дає нам забуть.

Мені пощастило народитися у мальовничому селі Кінецьполі . Це - моя мала Батьківщина, і я її дуже люблю . Тому можу із захопленням розповідати про улюблені місця, про природу. Село Кінецьпіль розкинулось на березі Південного Бугу . Моє село має неабияку історію . Я живу на західній околиці села, де в долині біля річки красується величезний млин . Саме про млин я хочу розповісти . Шлях до млина перегороджує яр, через який наші предки побудували місток і встановили кам'яну брилу . На цьому камені й донині зберігся надпис . Колишні господарі млина - польські пани Генріх та Вітольд Сабанські - залишили свої ініціали та дату . Таку ж саму дату ще й досі видно на фасаді млина – 1902р. Територія млина - це прекрасне місце, навкруги неймовірна природа. З високого берега річки перед нами відкривається широка, простора панорама Південного Бугу та два береги: високий правий та пологий лівий. А посередині річки красуються великі і дрібні острови, які потопають у квітучій зелені.

Заходиш на територію млина, і ніби потрапляєш в казку , аж перехоплює подих . Велична кам'яна споруда покрита мохом із гвинтовими сходами всередині. На жаль, при пожежі, багато років тому, було знищено дерев'яні конструкції . Але те, що лишилося – це неймовірне видовище. Я ще довго можу описувати свої враження, але краще побачити все на власні очі. Тим більш, що Кінецьпільський млин відноситься до архітектурних пам’яток України. Лише заглибившись у споконвічну історію рідного краю, зможемо зрозуміти власну причетність до землі предків, звичаїв та традицій, відчути повагу до Батьківщини .

Робота Щербань Ірини

Слово про Вчителя

У пізнього літа та ранньої осені особливий настрій. Замріяний, темний. В садах достигають і падають яблука. П'янкі пахощі падалиці широко розливаються довкола, і здається, що все село пахне яблуками.

Саме в цей час, наприкінці літа, чотири синочки приїжджають в село до батьків на день народження. Так уже судилося, що доля в батьків-вчителів однакова, і день народження в один день -31 серпня.

А завтра, першого вересня, село буде цвісти дитячими усмішками, дзвеніти радісними голосами, сміхом. Радіснішого свята для Марії Федорівни і Петра Антоновича Науменків не існує. Знову дітвора сяде за парти, буде навчатися в школі, до якої стежина їх водила більше сорока років, яку колись будували вони разом з односельцями.

А сьогодні - радісний сміх біля старенької хати за батьківським столом під гіллястою яблунею. Знову пильно роздивляються діти й онуки пожовклі фотографії, і знову спогади...

Пам'ять уже не вперше повертає Петра Антоновича в те літо, примушує згадувати, як вони молодими ходили в старий колгоспний сад, де Маруся читала, для нього вірші. То ніби наяву бачить він, як вони удвох, взявшись за руки, біжать стрімголов до ставка. То вже стоять на порозі вчительського інституту з дипломами в руках. Як це було недавно, як це було давно!

А потім стежина обох привела до школи, де разом, вчили дітей не тільки читати, писати, рахувати, не лише розучувати з ними пісні, вірші, а. щодня, щогодини ненав'язливо і мудро давали їм найголовніші уроки - вірності, людяності і добра.

Навчали дітей, підростали синочки... Та війна ввірвалася в учительську родину непрохано, раптово, як і в тисячі інших. Далеко за село разом з односельцями проводжала Марія свого Петра на фронт. Раділа з дітьми невимовно, коли отримувала листи з передової: то з Сталінграда, то з-під Курська, то з Праги, то з Берліна. Сама ж вдома при каганцеві розкреслювала цупкий обгортковий папір, вчила сільських дітей читати і писати. Школу гітлерівці спалили, та вона водила, дітей за село на вигін, розповідала про історію рідного краю, про людей, котрі боролися за його незалежність. Часто повторювала: "Діти, тяжкі часи минуть..."

Так і сталося. Люди зі сльозами на очах слухали радіо 9 травня 1945 року, чекали, виглядали в кожній родині своїх рідних з фронту. Не раз ходила і Марія Федорівна за село, не ховала сліз, коли сама поверталася додому.

Не передати ту радість, коли восени сорок п'ятого увечері хтось стиха постукав у вікно. Принишкли на печі синочки, завмерло серце у Марії, а душа співала і раділа, відчуваючи щастя.

І знову вдвох стежиною до школи. За школу тоді була старенька хатина край села - центр науки.

Як будували всім селом нову школу, як Петро Антонович власноруч майстрував і фарбував, а Марія Федорівна садила з учнями сад біля школи, сіяла чорнобривці, айстри і жоржини, не раз згадують уже сивочолі їхні учні. А їх було дуже багато на вчительському шляху подружжя Науменків. Сорок років пліч-о-пліч сіяли мудре, вічне і щире в душах дітей. Сорок років горів допізна вогник в їхній хатині, де вони удвох перевіряли зошити, писали конспекти, читали книги. А книг у вчительській оселі дуже багато. Вони у шафах, на полицях, на столі. А на стіні - старенька географічна карта, де позначені міста і села, звідки кожен день приходять їм листи.

Вогник у вікні Петра Антоновича та Марії Федорівни горить і зараз. А за вікном вони удвох перечитують листи від дітей, онуків, учнів. Це вогник доброти, вогник поваги, вогник любові до людей, до життя, до своєї вчительської долі.

Кравцова Наталія.

Як вирішувати проблему безпритульних тварин?

Одним з показників цивілізованого суспільства є гуманне поводження з тваринами. В ХХ столітті необхідність захисту тварин від жорстокого поводження визнали на міжнародному рівні. З цього питання прийнято Європейську Конвенцію, згідно якої забороняється жорстоко поводитись з тваринами, залишати їх напризволяще. Законодавством багатьох країн за це передбачена кримінальна відповідальність.

Наша країна не є винятком. І хоча з 2006 року вступив у дію Закон України «Про захист тварин від жорстокого поводження», який передбачає великі штрафи та навіть обмеження волі, ситуація майже не змінилась. Статистика показує, що Україна продовжує займати лідируюче місце за кількістю безпритульних тварин. Якщо взяти по регіонах,то найбільше таких тварин на Півдні та Сході. Але якщо на Сході цю проблему можна пов’язати з військовими діями, то на Півдні, очевидно, зусилля, які здійснюються, не завжди дієві.

Я живу в одному з таких містечок. І саме наша Миколаївська область посідає одне з перших місць за кількістю покинутих собак та котів. Кожного дня бачу цих нещасних тварин на зупинках, біля магазинів. Нерідко біля мене пробігають зграї собак, іноді вони мовчки біжать «в своїх справах», а іноді це супроводжується гучним гавканням. А поруч школа, дитячі садочки, ігрові майданчики – це несе небезпеку для мешканців мікрорайону. Та що говорити про окраїни, коли навіть в центрі міста, в Сквері Перемоги, біля Вічного вогню та пам’ятника Воїнам - визволителям, прямо під вікнами міськради знайшла собі прихисток зграя собак.

Деякі жителі, з метою зменшити кількість тварин у власному дворі, викидають цуциків на вулицю. Подібні вчинки й призвели до ситуації, яка склалась в місті.

«Безпритульні тварини – це результат людської безвідповідальності», – відповіла мені пані Олена, волонтерка, яка опікується долею безпритульних собак у нашому місті. Я її запитала:«З якими труднощами ви зіштовхуєтесь у своїй роботі? І чи можна взагалі вирішити проблему з тваринами в місті?». «Труднощі є, їх багато. Перш за все, це - байдужість людей, іноді навіть нетерпимість. Брак коштів. Брак волонтерів, ветеринарів та інших працівників», – каже Олена. Вона вважає, що проблему вирішити можна. Вона пояснила, що, в першу чергу, в місті потрібно створити притулок, тому що на сьогоднішній день волонтерами забезпечується тільки тимчасове проживання тварин на період стерилізації та вакцинації. Після цього тварин відправляють на місце відлову. А тому підходити до вирішення проблеми необхідно спільними зусиллями громадян міста.

Однак проблема безпритульних тварин є проблемою не окремих міст, а загальнодержавного рівня. На мою думку, перше, що потрібно зробити – це створити просвітницькі програми, які будуть виховувати гуманне ставлення до «братів наших менших», починаючи із дошкільних закладів. У школах впроваджувати уроки доброти, курси з екологічної етики. Організовувати благодійні акції, марші за права тварин. Писати різні пости в соцмережах. Так як людей охороняє поліція, то потрібно створити необхідні органи для захисту тварин. Запровадити обов’язковий державний реєстр домашніх тварин. На сьогоднішній день є безліч програм, які спрямовані на вирішення проблеми безпритульних тварин. Кожній громаді потрібно брати активну участь в таких програмах. Є позитивний досвід такої роботи у Львові. Там майже немає бродячих тварин. Регулювати чисельність методами біостерилізації. Цей метод є можливим, біологічно обґрунтованим і загально прийнятою практикою багатьох європейських країн. Практика вбивства тварин є ганебним явищем, недоречним у цивілізованому світі. Необхідно створювати обладнані притулки для тварин. Держава повинна взяти на себе їх фінансування, а не покладатись лише на допомогу волонтерів та небайдужих людей.

Проблема безпритульних тварин є, і вона нікуди не дінеться, поки ми не почнемо діяти. Не викидайте своїх улюбленців, бережіть їх, будьте добрішими - і вони сторицею відплатять вам за ваше добро. Адже тварини- найвірніші наші друзі.

І не забувайте, що собака – це єдина істота на землі, яка любить вас більше, ніж себе.

Робота Мірянової Анни

Робота Коваленко Марини

П’ять книг, які я пораджу прочитати молодшому брату.

«Є злочини гірші, ніж спалювати книги. Наприклад – не читати їх» –говорив Рей Бредбері.

Як правило, люди, що багато і вдумливо читають, є цікавими співрозмовниками, вони успішні та впевнені в собі. Адже читання не тільки поповнює словниковий запас, розвиває інтелект, але і вчить нас думати, співчувати, занурює в світ прекрасного, може стати генератором нових ідей, проектів. Книга робить нас більш чутливими, допомагає краще розуміти інших людей, знімає стрес.

На жаль, сьогодення в нас таке, що люди все рідше беруть в руки книгу, частіше замінюючи її інтернетом, поринаючи у віртуальний світ. Я, як і багато моїх однолітків, не виняток, хоча, чесно, стараюсь читати, як тільки випадає вільна хвилина.

Любов до книги прививали мені з раннього дитинства. Скільки себе пам’ятаю, поряд зі мною були книги: розмальовки, казки, віршики, оповідання, а потім і більш серйозні твори. Коли я ще була малою, мені читали бабуся та мама, іноді вони зупинялися на найцікавішому, пропонуючи дочитати на наступний день. Як же мені хотілося дізнатися, що буде далі! Я думала: навчусь читати - і тоді мені не доведеться чекати, щоб почути продовження історії. Ось так і зародилась у мене любов до книги та читання. І до цього часу нічого не змінилось. Я дуже люблю читати книги!

Які п’ять книг я б порадила прочитати? Це непросте питання. Адже кожна людина має свої смаки та вподобання, і та книга, яка подобається мені, може виявитися нецікавою для інших. Але я все ж таки спробую. Мої поради, в першу чергу, будуть корисні для молодшого брата та його друзів, але і дівчаткам, гадаю, теж буде цікаво. Тож читайте, думайте, насолоджуйтесь.

1. Джеф Кенні «Щоденник слабака» – це веселі історії про типову американську родину подані, як щоденник учня середньої школи. Нетиповість видання полягає в поєднанні тексту і коміксу, а також доборі лексики. «Щоденник слабака» може стати «чудовими ліками» для тих, хто вважає, що читати – нудно, або кого дорослі встигли відлякати від читання повчальними текстами про добрі вчинки зайчиків та котиків.

2. Ульф Старк «Мій друг Персі, Буфало Біл і я» – в цій повісті мова йде про канікули хлопчика Ульфа, описані ним самим, передані міркування, відчуття й спостереження героя-підлітка. Книга про те, що діти глибоко ховають в собі: міркування про дитячу самотність і першу ніжну закоханість, про хлопчачу дружбу й погляд на стосунки з батьками. Це – книжка-друг, яка знає і розуміє те,чого не здатні зрозуміти не тільки батьки, а часто й найкращі друзі. Проте точно розуміє автор книги.

3. Володимир Рутківський «Джури козака Швайки», дилогія “Сині Води”. Трилогія про джур та дилогія про битву на Синіх Водах – найвідоміші сучасні книги письменника. В них описані теми складні і мало прописані істориками: зародження козацтва, битва часів князівства Литовського, історії богатирів Іллі Муромця, Олешка Поповича і Добрині. В тексті не тільки авторська вигадливість, а й цікаві історичні факти.

4. Марк Твен «Пригоди Тома Сойєра» – цю книгу читають понад століття діти й дорослі. І це не дивно, адже в ній є все, що так захоплює читача, – романтика пригод, живий гумор, цікавий сюжет із несподіваними поворотами і навіть любовні переживання головного героя – шибеника і витівника Тома Сойєра. Я дуже добре пам’ятаю зміст цієї книги, він ще довго житиме в моїй пам’яті, залишаючи тільки гарні спогади.

5. Всеволод Нестайко «Тореодори з Васюківки» – моя улюблена пригодницька повість. В ній розповідається про веселі та кумедні пригоди двох нерозлучних друзів. В них завжди море фантазії, безліч цікавих ідей і задумів. Герої книги дивують і радують нас своєю кмітливістю, винахідливістю, надзвичайною активністю і життєрадістю, добротою своїх сердець. Я раджу її прочитати, бо в ній є те, чого нам інколи не вистачає у повсякденному житті – шаленні пригоди, міцна дружба і щасливий кінець. Ця книга є однією з найвидатніших творів сучасної дитячої літератури і внесена до Особливого Почесного списку Андерсена.

На мою думку, це найцікавіші книжки, які я би радила прочитати всім і отримати море неперевершених емоцій. Читайте, адже книга – це двері в інший світ: світ, наповнений таємниць та магії.