Поетична сторінка

Де сонце засинає вечорами

Під тихі колискові давніх літ,

У спогадах живе разом з піснями 

Родинного тепла безмежний світ.

Примножить щастя й радість із роками

Тепло родинне, вишите добром, 

Якщо плекають діти із батьками

У люблячих серцях його разом.

Літа гайнуть у вирій за птахами,

Минуле перейде у спогад-дим,

Та вічно залишатиметься з нами

Тепло, яке нам дав батьківський дім. 

Переплели стежки ввесь білий світ,

 І кожна стежка - то чиясь дорога,

Та скільки б не пройшов в житті доріг,

Дорожча буде стежка коло дому,

Яка веде на батьківський поріг,-

Така рідненька і така знайома,

Та сама, що у спогадах твоїх

 Залишиться, як пісня колискова.

 Люблю цю землю рідну і чудову.

Жили ми тут, як вміли, як могли.

В дитячу пору, пору світанкову

Хіба ми тут щасливі не були?

Хіба не слухали ми пісню соловейка,

Чи не лічила нам зозуленька літа?

Життєва ноша в нас була легенька,

Дорога в світ здавалася проста.

Нам раз всього родитись довелося

На грішній цій і на святій землі.

Про що ми мріяли, що буде, що збулося

Життя розставить крапочки над «і».

Приготувала доля різні всім дороги,

А нам здавалось — долю творим ми.

І перед кожним з нас — свої пороги,

Життя і зводить, й розлуча з людьми.

Земля моя і праведна, і грішна,

Люблю тебе таку, яка ти є.

Життя буває й радісне, й невтішне...

Спасибі долі, що воно в нас є.

Як вишиванка стелеться дорога.

Червона нитка чорну потягла.

І біль розлук, і радість, і тривоги —

Усе нам доля і сповна дала.

І линуть дні. Чим далі, тим частіше

Душа летить до тих єдиних місць,

Де ти був рідний, просто найрідніший,

А вже сьогодні ти тут тільки гість...

Таке природа диво сотворила

На цій землі серед лісів і квіт.

Що в батьківських місцях якась незламна сила,

Що рве нам душу, тягне, як магніт...

Н. Красоткіна

Криниця при дорозі край села

 І журавель похилений над нею.

Хоч би куди дорога завела

Думки мої із рідною землею.

 Бо тут священні предківські могили,

 Душа моя не прожила б і дня

 Без тих країв, які мене зростили.

                                               Микола Луків

Цвіте калина коло хати,

Курличе в небі журавель.

І пахне рута, пахне м'ята

У ясний Божий мирний день.

Відлітають щороку літа-журавлі,

Їх вернути не в змозі весна теплокрила.

Поспішаймо творити добро на землі,

Доки є ще наснага і сила.

В полі колос і в чистому небі зірки

Хай нас будуть в житті дивувати.

Поспішаймо, як вчили діди і батьки,

Отчий дом і свій край шанувати.

У непевний наш час будьмо щирі з людьми,

І у розквіті літ, і в осінньому цвіті,

Аби вдячні онуки сказали, що ми

Недаремно жили на цім світі.

Не лишаймо нічого в судьбі "на тоді",

А плекаймо в собі почуття незрадливі.

Поспішаймо любити поки молоді,

І до старості будьмо щасливі.

                                      Оксана Тараненко

А в дружбі не буває порівнянь,

Немає кращих друзів або гірших.

Бо справжній друг за тебе без вагань

Віддасть усе, а може навіть більше.

В очах у друга фальші не знайдеш,

І заздрості, і зради, і омани.

Він завжди радий, хоч коли ти не прийдеш,

Твій друг розжене бурі і тумани.

І байдуже молодший він чи старший,

Багатший чи бідніший - всеодно.

Він друг, не гірший і не кращий,

Завжди буде з тобою заодно.

А дружба - це не вигадка, не казка,

Це не ілюзія і навіть не слова.

Це щира другова підтримка і підказка,

І термін їй ніколи не сплива.

У дружбі не буває порівнянь,

Це кожен з нас повинен пам'ятати,

Бо друг - це той за кого без вагань

Ти також зможеш все, що є віддати.

                                             Софія Дякунчак

Я - жінка! Ви чуєте, люди, я - свічка,

Запалена Господом на віки.

Неправда, що я - ребро чоловіче.

Цю казку придумали чоловіки.

Я - жінка. Я - річка бурхлива й неспішна,

Що в повінь зриває верхи берегів.

Хто каже, що я підкорятись повинна?

Це ще одна вигадка чоловіків.

Я - жінка. Природою створена пісня,

Яку чоловік заспівать не зумів.

Я - мрія і спогад. Майбутнє й колишнє.

Я - щось незбагненне для чоловіків.

Я - жінка. Я вільна, як думка одвічна.

На думку не можна надіть кайдани.

Це ти мене в рабство продав, чоловіче!

І грішна я стала з твоєї вини.

Та я - лише жінка. Я прагну кохання

І все пробачаю тобі наперед.

З твоєї криниці я - крапля остання.

Дл вуст твоїх згірклих я - липовий мед.

Я - жінка. Я враз перекинусь на зілля

І гоїти рани візьмуся тобі.

Я - непередбачена, незрозуміла,

Я плачу від щастя, сміюся в журбі.

Я жінка. Я, дійсно, слабка половина.

Нехай переможцям - лаврові вінки!

Історію творять, звичайно, мужчини,

Але лише так, як захочуть жінки.

                                                             К. Сенченко

Ти виростеш, доне, ти станеш доросла,

Можливо, розлучать нас різні міста.

Та в будь-яку мить, коли буде непросто,

Зігрію тебе через стрічки листа...

Не буду для тебе щоденно я тінню

Й невдачі я ластиком геть не зітру.

Твоя це дорога, але я постійно

Підтримаю, доне, впадеш - підійму.

Якщо ти читаєш цей лист, моя люба,

То значить, непросто, чи спокій десь зник.

Якщо тобі давить в цю мить щось у грудях,

Послухай мене: зроби видих і вдих...

Ти зможеш усе, не тривож стіни страху,

Усе, що не вдасться - запишемо в стаж.

Захочеш поплакати - вдома під дахом,

Приїдь й на коліна матусі ти ляж...

Цінуй себе, донечко, знай, що не варто

Тягнутись за тими, для кого ти лиш

Звичайна, буденна чи просто у бартер...

Токсичних людей, моя рідна, облиш.

Будь людяна й добра - завжди це у моді,

Пробач всі образи, в собі не носи.

Бо знаєш, образа - це радості злодій,

Зроби просто висновки й все відпусти.

Живи так, як хочеш, не думай, що люди

Про тебе складатимуть різну молву

Вони говорити і так завжди будуть...

А я тебе різну щоденно люблю!

Живи, моя пташко, розправивши крила,

Хай манять пригоди й дива тебе звуть.

І, доне, як хочеш ти бути щаслива,

Одна лиш порада тобі - просто будь!

Я кожен рядок тут цілую вустами,

А ручка тремтить від емоцій в руці...

Бо я буду поруч завжди. Твоя МАМА.

А як вже не стане, залишусь в листі...

Найкращі вірші Кобзаря, які має знати кожен

Встала весна

(Уривок із поеми «Гайдамаки»)

Встала весна, чорну землю

Сонну розбудила,

Уквітчала її рястом,

Барвінком укрила;

І на полі жайворонок,

Соловейко в гаї

Землю, убрану весною,

Вранці зустрічають…

А нумо знову віршувать

А нумо знову віршувать.

Звичайне, нишком. Нумо знову,

Поки новинка на основі,

Старинку божу лицювать.

А сиріч... як би вам сказать,

Щоб не збрехавши... Нумо знову

Людей і долю проклинать.

Людей за те, щоб нас знали

Та нас шанували.

Долю за те, щоб не спала

Та нас доглядала.

А то бач, що наробила:

Кинула малого

На розпутті, та й байдуже,

А воно, убоге,

Молодеє, сивоусе,—

Звичайне, дитина,—

І подибало тихенько

Попід чужим тином

Аж за Урал. Опинилось

В пустині, в неволі...

Як же тебе не проклинать,

Лукавая доле

Не проклену ж тебе, доле,

А буду ховатись

За валами. Та нищечком

Буду віршувати,

Нудить світом, сподіватись

У гості в неволю

Із-за Дніпра широкого

Тебе, моя доле!

Серце мліло, не хотіло

Співать на чужині...

Не хотілось в снігу, в лісі,

Козацьку громаду

З булавами, з бунчугами

Збирать на пораду.

Нехай душі козацькії

В Украйні витають –

Там широко, там весело

Од краю до краю...

Як та воля, що минулась,

Дніпр широкий – море,

Степ і степ, ревуть пороги,

І могили – гори, –

Там родилась, гарцювала

Козацькая воля;

Там шляхтою, татарами

Засідала поле,

Засівала трупом поле,

Поки не остило...

Наша дума…

(Уривок «До Основ’яненка»)

Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине…

От де, люде, наша слава,

Слава України!

Без золота, без каменю,

Без хитрої мови,

А голосна та правдива,

Як Господа слово.

І мертвим, і живим, і ненародженим...

І смеркає, і світає,

День божий минає,

І знову люд потомлений,

І все спочиває.

Тілько я, мов окаянний,

І день і ніч плачу

На розпуттях велелюдних,

І ніхто не бачить,

І не бачить, і не знає –

Оглухли, не чують;

Кайданами міняються,

Правдою торгують.

І Господа зневажають,

Людей запрягають

В тяжкі ярма. Орють лихо,

Лихом засівають,

А що вродить? побачите,

Які будуть жни́ва!

Схаменіться, недолюди,

Діти юродиві!

Подивіться на рай тихий,

На свою країну,

Полюбіте щирим серцем

Велику руїну,

Розкуйтеся, братайтеся,

У чужому краю

Не шукайте, не питайте

Того, що немає

І на небі, а не тілько

На чужому полі.

Реве та стогне Дніпр широкий

(Уривок з поеми «Причинна»)

Реве та стогне Дніпр широкий,

Сердитий вітер завива,

Додолу верби гне високі,

Горами хвилю підійма.

І блідний місяць на ту пору

Із хмари де-де виглядав,

Неначе човен в синім морі,

То виринав, то потопав.

Ще треті півні не співали,

Ніхто нігде не гомонів,

Сичі в гаю перекликались,

Та ясен раз у раз скрипів.

В своїй хаті своя й правда,

І сила, і воля.

Нема на світі України,

Немає другого Дніпра,

А ви претеся на чужину

Шукати доброго добра,

Добра святого. Волі! волі!

Братерства братнього! Найшли,

Несли, несли з чужого поля

І в Україну принесли

Великих слов велику силу,

Та й більш нічого. Кричите,

Що Бог создав вас не на те,

Щоб ви неправді поклонились!..

І хилитесь, як і хилились!

І знову шкуру дерете

З братів незрящих, гречкосіїв,

І сонця-правди дозрівать

В німецькі землі, не чужії,

Претеся знову!.. Якби взять

І всю мізерію з собою,

Дідами крадене добро,

Тойді оставсь би сиротою

З святими горами Дніпро!

І небо невмите, і заспані хвилі

І небо невмите, і заспані хвилі;

І понад берегом геть-геть,

Неначе п’яний, очерет

Без вітру гнеться. Боже милий!

Чи довго буде ще мені

В оцій незамкнутій тюрмі,

Понад оцим нікчемним морем

Нудити світом? Не говорить,

Мовчить і гнеться, мов жива,

В степу пожовклая трава;

Не хоче правдоньки сказать,

А більше ні в кого спитать.

І досі сниться: під горою

І досі сниться: під горою

Меж вербами та над водою

Біленька хаточка. Сидить

Неначе й досі сивий дід

Коло хатиночки і бавить

Хорошеє та кучеряве

Своє маленькеє внуча.

І досі сниться, вийшла з хати

Веселая, сміючись, мати,

Цілує діда і дитя

Аж тричі весело цілує,

Прийма на руки, і годує,

І спать несе. А дід сидить

І усміхається, і стиха

Промовить нишком: – Де ж те лихо?

Печалі тії, вороги?

І нищечком старий читає,

Перехрестившись, Отче наш.

Крізь верби сонечко сіяє

І тихо гасне. День погас

І все почило. Сивий в хату

Й собі пішов опочивати.

За сонцем хмаронька пливе

За сонцем хмаронька пливе,

Червоні поли розстилає

І сонце спатоньки зове

У синє море: покриває

Рожевою пеленою,

Мов мати дитину.

І вам слава, сині гори

 (Уривок з поеми «Кавказ»)

І вам слава, сині гори,

Кригою окуті!

І вам, лицарі великі,

Богом не забуті.

Борітеся — поборете!

Вам бог помагає!

За вас правда, за вас слава

І воля святая!

По діброві вітер виє

(Уривок із поеми «Тополя»)

По діброві вітер виє,

Гуляє по полю,

Край дороги гне тополю

До самого долу.

Стан високий, лист широкий –

Нащо зеленіє?

Кругом поле, як те море

Широке синіє.

Та ясен раз у раз скрипів.

Зоре моя вечірняя

Зоре моя вечірняя,

Зійди над горою,

Поговорим тихесенько

В неволі з тобою.

Розкажи, як за горою

Сонечко сідає,

Як у Дніпра веселочка

Воду позичає.

Як широка сокорина

Віти розпустила...

А над самою водою

Верба похилилась;

Аж по воді розіслала

Зеленії віти,

А на вітах гойдаються

Нехрещені діти.

Садок вишневий коло хати

Садок вишневий коло хати,

Хрущі над вишнями гудуть,

Плугатарі з плугами йдуть,

Співають ідучи дівчата,

А матері вечерять ждуть.

Сім’я вечеря коло хати,

Вечірня зіронька встає.

Дочка вечерять подає,

А мати хоче научати,

Так соловейко не дає.

Поклала мати коло хати

Маленьких діточок своїх;

Сама заснула коло їх.

Затихло все, тілько дівчата

Та соловейко не затих.

 Зима в селі

Як затишно зимою у селі!

Бабусин пес ховається у буду...

Рум’яні всі – дорослі і малі:

гуля мороз! А я гулять не буду.

А я собі залишусь у теплі,

візьму в печі горнятко з “соняхами”,

забуду всі печалі, всі жалі,

у кріслі сяду, обкладусь котами...

Василь, Мурко – м’які, як подушки,

солодко сплять мої дряпучі киці.

Подивишся – не скажеш “хижаки”:

під щоку лапка, хвіст, як у лисиці...

Сидітиму й дивитимусь, як дим

стовпом стоїть усюди над хатами,

як сонце у віночку крижанім

хоч світить, та не гріє промінцями.

Як затишно зимою у селі!

Тріщать у грубі галузки соснові,

мороз квітки виписує на склі –

і хочеться дивитись знову й знову.

Настане вечір. Червоно навкруг.

Казав дідусь, це значить – буде вітер.

Уповні місяць, завмирає рух,

а зорі чисті, ніби хтось їх витер...

Казкова ніч. Хати – немов гриби,

шапками снігу вкриті аж по вуха.

Дзвенять у лісі сосни і дуби,

а вітер спить. А місяць тишу слуха.

Світлана Козаченко

Учителька

Тихенько в школі йде урок. Хтось слухає, а інший за вікном літає.

Віршем торкається зірок. Так не помітно. Час швиденько пролітає.

Учителька Із книжкою в руці. Із поглядом, який дарує вічне небо.

Часом сльоза стікає по щоці, коли не чути у школі учнів щебет.

Тобі напишуть оду молоді митці. Ті діти, що навчала ти любові.

За мудрість подаровану в вірші. За теплоту і ніжність в кожнім слові.

В твоїх очах і радість, і печаль. За діточок прочитана молитва.

У душі іскрить завжди кришталь. Свята вода, потужна сила вітру.

Так непомітно утікає час. Прийшла у школу юною дівчина.

А нині - у волоссі сивина і так багато учнів за плечима.

Ніна Воронюк “Ромашка”

На ромашці білій про любов питають:

Любить, чи не любить? Пелюстки зривають.

Не скуби ромашку, їй цвісти весною,

Говори з красою вічно мовчазною.

В ромашковім полі жайвори співають,

І росу пахучу ночі сповивають.

Скроплена дощами, вимита водою,

Це світилка чиста в косах молодої.

Україна – це чарівна природа, це неповторна культура, це все те що навколо нас, Україна – це та земля, де ви народилися, де завжди на вас чекатиме батьківська домівка, зігріта теплим родинним затишком, добротою та материнською ласкою, це Батьківщина, найкраща і найрідніша.

Вірші по-особливому розкривають образ України, її красу та велич. Пропоную неймовірну добірку віршів про Україну від відомих поетів та поетес.

Садок вишневий коло хати,

Хрущі над вишнями гудуть,

Плугатарі з плугами йдуть,

Співають ідучи дівчата,

А матері вечерять ждуть.

Сім’я вечеря коло хати,

Вечірня зіронька встає.

Дочка вечерять подає,

А мати хоче научати,

Так соловейко не дає.

Поклала мати коло хати

Маленьких діточок своїх;

Сама заснула коло їх.

Затихло все, тілько дівчата

Та соловейко не затих.

(Т. Шевченко)

Усе моє, все зветься Україна

Буває, часом сліпну від краси.

Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,–

оці степи, це небо, ці ліси,

усе так гарно, чисто, незрадливо,

усе як є – дорога, явори,

усе моє, все зветься – Україна.

Така краса, висока і нетлінна,

що хоч спинись і з Богом говори

(Ліна Костенко)

***

Любіть Україну, як сонце любіть,

як вітер, і трави, і води…

В годину щасливу і в радості мить,

любіть у годину негоди.

Любіть Україну у сні й наяву,

вишневу свою Україну,

красу її, вічно живу і нову,

і мову її солов’їну.

Без неї – ніщо ми, як порох і дим,

розвіяний в полі вітрами…

Любіть Україну всім серцем своїм

і всіми своїми ділами.

Для нас вона в світі єдина, одна,

як очі її ніжно-карі…

Вона у зірках, і у вербах вона,

і в кожному серця ударі,

у квітці, в пташині, в кривеньких тинах,

у пісні у кожній, у думі,

в дитячій усмішці, в дівочих очах

і в стягів багряному шумі…

(фрагмент: Володимир Сосюра)

***

Скрізь плач, і стогін, і ридання,

Несмілі поклики, слабі,

На долю марні нарікання

І чола, схилені в журбі.

Над давнім лихом України

Жалкуєм-тужим в кожний час,

З плачем ждемо тії години,

Коли спадуть кайдани з нас

Ті сльози розтроюдять рани,

Загоїтись їм не дадуть.

Заржавіють від сліз кайдани,

Самі ж ніколи не спадуть!

Нащо даремнії скорботи?

Назад нема нам воріття!

Берімось краще до роботи,

Змагаймось за нове життя!

(Л. Українка)

***

Де найкраще місце на землі

Де зелені хмари яворів

Заступили неба синій став,

На стежині сонце я зустрів,

Привітав його і запитав:

– Всі народи бачиш ти з висот,

Всі долини і гірські шпилі.

Де ж найбільший на землі народ?

Де ж найкраще місце на землі? –

Сонце усміхнулося здаля:

– Правда, все я бачу з висоти.

Всі народи рівні. А земля

Там найкраща, де вродився ти!

Виростай, дитино, й пам’ятай:

Батьківщина – то найкращий край!

(Дмитро Павличко)

Я – українка!

Горджуся й радію,

Що рідною мовою

Я володію,

Шевченковим словом

Умію писати

Слова мелодійні

І вірші складати.

Я – українка!

Живу в Україні,

На вільній, єдиній

Моїй Батьківщині,

Де все мені в радість:

Ліси і садки.

Озера й річки,

І глибокі ставки,

Лани неосяжні,

І гори, й долини,

Цвіт білосніжний

У лузі калини.

В душі моїй солодко

Грає сопілка,

Бо я з України,

Бо я – українка!

(О. Василенко)

***

Україно!

Дужче і дужче кругом

Пісня гримить солов’я.

Гори мовчать над Дніпром

Це — Україна моя.

В небі шумлять літаки,

Коні залізні — в полях.

Гордим розливом ріки

Цвіт весняний по садах.

Світлі ідуть матері,

Зір їх красою сія.

Сонце і пісня вгорі,

Це — Україна моя.

(Володимир Сосюра)

***

Так любимо Україну!

Матері ласкаві очі

і долоні рідні-рідні

вперше ти побачив, хлопче,

тут, у нашій Україні.

Білу хату, вікна сині,

сонце, ліс, потоки рвійні –

вперше ти побачив, сину,

теж у нашій Україні.

І стежина прибережна,

шлях широкий, друзі вірні –

все тобі відкрилось вперше

тут, у нашій Україні.

І тому, як рідну матір,

дорогу твою, єдину,

як весну, пісні крилаті –

так любімо Україну.

(Віктор Терен)

Живи, Україно, живи для краси,

Для сили, для правди, для волі!..

Шуми, Україно, як рідні ліси,

Як вітер в широкому полі.

До суду тебе не скують ланцюги,

І руки не скрутять ворожі:

Стоять твої вірні сини навкруги

З шаблями в руках на сторожі.

Стоять, присягають тобі на шаблях

І жити, і вмерти з тобою,

І прапори рідні в кривавих боях

Ніколи не вкрити ганьбою!

(Олександр  Олесь)

***

Перше наше слово з нами повсякчас,

Мати-Україно, ти одна у нас!

Ниви і діброви, і садів окрас —

Рідна мати Батьківщино,

Ти ж одна у нас!

Хай же мир і дружба поєднають всіх,

І дзвенить дитячий безтурботний сміх.

Нам зоріє доля світла і ясна.

Рідна мати Батьківщино,

Ти ж у нас одна!

(М. Сингаївський)

Буде Перемога!

Зимовий ранок. Всі спокійно спали.

І раптом тишу «розірвав» дзвінок:

«Ви не хвилюйтесь, мамо, і не плачте,

але сьогодні не підете на урок.

Війна почалась, танки йдуть на Київ,

вже чути вибухи у Умані і Бучі,

ще діти сплять, ми зараз їх розбудем,

 збираєм документи всі і речі».

Я стала і не знала, що робити:

кричати, плакати… В душі був біль і гнів.

«Брати» російські, як же ви посміли

напасти на доньок наших і синів?

Зібрались в школі, плакали колеги,

Не вірилось, що не уроки в нас, а розпач і біда.

А вже бомбили українські мирні села,

роддоми, парки, церкви і міста.

Іде війна в країні більше, як пів року.

Палають школи, ферми, дитсадки,

зруйновані лікарні, багатоповерхівки.

А найстрашніше – гинуть дітлахи…

Вже тисячі їх вивезли з країни,

вже тисячі остались без батьків.

Невже немає серця у рашистів,

Коли підняли автомат на малюків?

Остались без домівок батьки й діти,

спалили урожай в нас на полях.

 Невже не будете у пеклі ви горіти?

Ви будете всі прокляті в віках!!!

І кожен день сумні у нас новини:

ракети б’ють по селах і містах,

Над мирними людьми знущаються рашисти,

палають гаражі, машини на місцях.

Безстрашні ЗСУ звільняють наші землі,

і кожен день важкі ведуть бої.

Ми дякуємо їм, вклоняємось доземно

дівчатам й хлопцям рідної землі.

Ми віримо, що мир настане знову,

розквітнуть квіти, в школі залунає сміх.

Повернуться герої всі додому,

 і буде Перемога у нас всіх.

Надія Кравцова

Вересень 2022

Осінні квіти

Осінні квіти радують усіх,

цвітуть вони в саду і на городі.

Троянди ніжно-білі й голубі

та хризантеми жовті і червоні.

Осінні квіти ще не одцвіли,

вони геть не злякалися морозів.

Вони нам радість, ніжність принесли,

палахкотять ще вогниками й досі.

Осінні квіти – ніби прожиті роки,

і кожна квітка щось та означає.

Троянда жовта – то дитинство золоте,

а біла – юність нагадає.

Бордова квітка – то вже прожиті літа,

червона – завжди означала лиш кохання.

Дивлюсь на них, і серце завмира,

загадую найсокровенніше бажання.

Осінні квіти ми не будемо зрізать,

нехай вони ще до зими квітують.

Нехай роки не швидко так летять,

 а спогади у пам’яті існують.

Осінні квіти – це поезія життя…

Не треба в прозу все це переносить.

Любіть, кохайте, йдіть у майбуття!

А квіти щастя хай приносять!                     Кравцова Надія.  Жовтень 2022

Осінь

Осінь, ніжна осінь –золота пора,

ти чаруєш нас всіх милою красою.

Вже з берізки жовте листя обпада,

і несе далеко вітер за собою.

Осінь жовтокоса, осінь різнобарвна,

 листя з клена й дуба багрянцем горить.

Горобина в лісі така стоїть гарна,

ще не скоро листя з неї облетить.

В лісі дуже гарно: листя під ногами,

наче килим жовтий хтось порозкидав.

Пахне сухим листям, свіжими грибами,

 під пеньком опеньків ніхто не зібрав.

І осінні квіти радують красою:

хризантеми жовті, білі й голубі.

Манять всіх до себе ніжністю такою,

що зберу букетик й подарю тобі.

Осінь наче птаха, така золотава,

то вона сердита, то вона сумна,

Інколи - весела інколи – журлива,

 журиться, що скоро вже прийде зима.

Любимо ми осінь за її незвичність,

за її чарівність й золоті дощі.

 Сонечко не гріє та приносить радість,

а як піде дощик – одягнем плащі.

Так й літа минають, як пора осіння,

листя обпадає – так біжать роки.

Хочеться, що осінь ще побула з нами

 й залишила гарну пам'ять навіки.                                  Листопад 2022 Кравцова Надія

Не забувайте батьківської хати,

То найсвятіше місце на землі,

Коли хвилинку вільну будеш мати,

Заглянь туди, де ви були малі.

Там до сих пір витає дух родини

І там, як завжди, батьківське тепло,

І на плечах у матері хустина,

Яка вкривала дороге чоло.

Там зберігаються життя твого альбоми,

У них ті сходинки, які ти так долав,

Там очі мами ще без видимої втоми

І тато легко на руках тебе тримав.

Там довгий стіл для спільного обіду,

Що у свята так дружно всіх збирав,

Постійне місце за столом у діда,

Куди ніхто й ніколи не сідав.

І ліжко теж, і все на тому місці,

Де ти щасливі бачив свої сни.

Там зАкладка в дитячій твоїй книжці

Й картина мила про прихід весни.

Там, той куток з Святими Образами

І пляшечка свяченої води,

І все це під старими рушниками,

Ще з бабиної юної пори.

Не забувайте місце свого злету,

Що провело вас в інші вже світи.

Не забувайте батьківської хати,

Не спалюйте родинні всі мости.

Зоя Жалткевич

Мені приснилось якось у дорозі,

Як я останній раз  виходила з  воріт –

В сльозах стояла мама на порозі,

Немов, прикована й дивилась сумно вслід.

Вона  тоді зі мною так прощалась…

Себе винити буду все життя своє -

Чому вернутись я не догадалась.

Ця думка спокою і нині не дає.

А мама не могла тоді признатись,

Що скоро, зовсім скоро вже покине нас…

Могли б ми з нею ще раз обійнятись,

Прощатись треба, як востаннє, кожен раз.

Та  хто про це в дитинстві може  знати?

Картину цю вже  бачу  стільки  літ -

Стоїть  в  сльозах  вся мама  коло  хати

І   я з   валізами   біля  її    воріт…

Коли збиратись будете в дорогу,

Я вас благаю, люди, не спішіть!

Огляньтеся, верніться до порогу

І своїх рідних ще раз обійміть.

Щоб серце потім не пекло від болю

За те, що з ними попрощатись не змогли

І не винили – ні  життя,   ні долю,

Що неуважними до них колись були.

А, щоб ніколи ви не відчували

Гіркого   присмаку вини   і   каяття –

Я  прошу, вас, аби не забували

Тепло віддати своїм рідним – за життя.

✍️Ірина Валь