Мій рідний край - моя земля

Село моє, моя колиска,

Моя земля мені свята,

Моя домівка серцю близька.

Моя любов, моя краса,

Моя ти пісня повсякденна,

Моя ти рідна сторона.

Моє село - ти мати і родина,

Моє село - дитинства світлий край,

Моє село - маленька Батьківщина

Веселкою на сонці вигравай.

Сонце лист золотить, вітерець шелестить,

Хороводи птахи заплітають.

Кінецьпіль, Кінецьпіль - моя радість і біль,

Наші роки, мов хвилі спливають.

Духмяно дише чебрецями

Трава, не скошена в лугах.

Стоїть заквітчане садами,

Моє село в моїх піснях.

Краю рідний ти мій,

Краю мрій і надій,

Люблю я тебе до бестями!

Історія села Кінецьпіль

Історія – то пам’ять народу.

І як немає людини без пам’яті,

Так нема і народу

без власної історії.

М. Грушевський

Вступ

У кожного з нас є велика і мала Батьківщина. Любов до України починається з любові до місця, де народився, зробив перші кроки. Рідний край завжди буде символом материнської любові, батьківського захисту, незламної української душі та ніжним співом солов’їв. Ще з сивої давнини наші предки войовничо, мужньо та впевнено боролися за вільні безкраї землі для того, щоб ми зараз могли гордитися ними і нести їм подяку із роду в рід. Щоб по-справжньому любити рідний край, його слід добре знати, необхідно вивчати його історію, мову, культуру. На мою думку, саме знання історії рідного краю є тим місточком, що єднає покоління минулі з поколіннями прийдешніми, давнину з сучасністю. Сьогодні, вдихаючи вільне повітря в груди, ми просто зобов’язані бути дослідниками нашого краю, щоб продовжити традиції наших предків, не втратити їхні надбання та прославити Україну! Я у своєму житті керуюся заповітом нашого співвітчизника Григорія Сковороди: «Пізнай свій край…, себе, свій рід, свій нарід, свою землю – і ти побачиш свій шлях у життя. Шлях, на якому найповніше розкриваються твої здібності. Ти даси йому продовження, вторувавши стежину, із тієї стежини вже рушатимуть у життя твої нащадки. І то також будеш ти». Я переконана, що лише заглибившись у споконвічну історію рідного краю – зможемо відновити національну гідність українців, стати палкими патріотами України, зрозуміти власну причетність до землі предків, звичаїв та традицій, відчути повагу до Батьківщини.

Мій рідний край – степова Первомайщина, мальовниче село Кінецьпіль, що розкинулося на березі Південного Бугу. Наше рідне село має неабияку історію.

При написанні роботи ставилась мета – на основі археологічних джерел, наукової літератури, спогадів та інших матеріалів висвітлити історію села з найдавніших часів до сьогоднішнього дня. Використання матеріалів місцевої історії дасть можливість зрозуміти суть загальних понять та історію України в цілому.

Актуальність теми: дослідження історії населеного пункту від найдавніших часів і до сьогоднішнього дня є досить корисним і необхідним. Тепер, коли відбувається великий злам у свідомості нашого народу, ми зобов’язані ретельно збирати матеріали і об’єктивно неупереджено писати його історію. Я вважаю, що дане дослідження викличе певний інтерес серед жителів нашої області, району і, насамперед, корінних жителів села.

1. Історична довідка про рідний край

1.1. Перші поселення на території Миколаївщини

Своєрідна і насичена подіями історія степового Причорномор’я. Як свідчать археологічні розкопки, ще 15 тисяч років тому на території нашого краю жили люди. З початку першого тисячоліття до нашої ери, змінюючи або витісняючи одне одного, на берегах Чорного моря селилися племена землеобробної трипільської культури, кіммерійці,скіфи, сармати, греки. Залишки цих поселень та пам’ятки культур збереглися до наших часів. Протягом перших століть нової ери ці місця поступово заселяли слов’янські племена, а з кінця Х століття територія нинішньої Миколаївщини увійшла до складу Київської Русі.

В історії культури, зокрема мистецтва українських земель дослов’янського періоду, визначну роль відіграли античні традиції, прямим джерелом яких були грецькі колонії в Україні — міста на побережжях Чорного й Азовського морів. Тоді з'явилася нова мова, предмети, змінювався й побут. Міста Херсонес, Ольвія, Понтікапея, Феодосія, Фанагорія, Танаіс були грецькими колоніями. З часом греки захопили й всю зовнішню торгівлю.

Давньогрецький історик Геродот, який бував тут у 450 році до н.е. описував життя скіфів, їхню культуру, мову та побут. Німецькі дослідники запевняють, що скіфи були дикими кочівниками, проте факти спростовують цю версію. Скіфи славилися добре розвиненими скотарством і землеробством, у них була налагоджена й торгівля. Грецькі історики стверджують, що Скіфія годувала своїм хлібом усю велику (на той час) Грецію. Скіфія мала розгалужену суспільну ієрархію: аристократів, урядовців, торговців, промисловців, ремісників, селян, лікарів, священників, науковців та філософів. Грецькі історики пишуть, що скіфи та сармати - племена одного народу. Сармати проживали на Волзі, в їхніх руках був свій великий торговельний шлях. Згодом їхні торговці почали навідуватися й до грецьких колоній, а потім осідати в них. Про це розповідають численні археологічні знахідки старих курганів, яких і досі ще багато на наших землях. Про їхнє походження можуть розповісти лише розкопки, які проводяться археологами та знаходяться під охороною держави. На кінецьпільських полях є сім таких курганів. Три найбільші знаходяться поблизу річки Кодими.

У жовтні 1999-го року студенти першого курсу історичного факультету Одеського університету імені І.І. Мечникова під керівництвом професора Володимира Никифоровича Станка за участю двох вчених із Франції та Англії на леваді між річками Кодимою і Південним Бугом проводили розкопки, які підтвердили, що на території нинішнього села Кінецьпіль колись жили древні люди.

Під час розкопок були знайдені предмети побуту черняхівської та значно древнішої трипільської культури: кам'яні зернотерка, скребки для обробки шкіри, наконечники стріл і дротики з кременю, рештки гончарного посуду, розписаного коричневою та червоною фарбами. Археологи датують це поселення II половиною третього тисячоліття до н. е. Сліди поселення ховаються під водами колись судохідного Південного Бугу.

У 1569 році землі від правого берега річки Південний Буг до річки Кодими входили до складу великої Османської імперії Кримського Ханства Очаківських земель. Землі на лівому березі Південного Бугу належали Бугогардівській паланці запорізького війська, а від межиріччя Синюхи, Бугу та Кодими - входили до складу Речі Посполитої.

1.2. Виникнення населеного пункту. Перша письмова згадка, походження назви села.

Село Кінецьпіль вперше згадується в документах історії 1634-го року як фортеця для захисту від нападів татар . Щодо назви села, то існує дві версії, причому обидві мають право на існування. Перша походить від того, що це були кінцеві польські землі (кінець польського поля), друга - від прізвища гетьмана Конецьпольського (1591 -1646) - відомого військового та політичного діяча, польського магната. Зростання його земельних володінь почалося з надання йому Савранського ґрунту. Ці землі знаходилися між річками Савранка, Кодима та Південний Буг і входили до Брацлавського староства. Напередодні визвольної війни 1648 - 1654 pp. родині Конецьпольських належали ще понад 740 сіл і 170 містечок на Брацлавщині та Київщині. Для захисту своїх маєтків цей магнат будував військові укріплення.

На службі у гетьмана був французький інженер Гільйом Левасер де Боплан (помер у 1650 p.). Під його керівництвом і була споруджена кінецьпільська фортеця. На своїх картах Г.Боплан чітко визначив польські кордони на річках Кодима та Південний Буг. Ось що він писав у ті часи: «Усть-Саврань, або новий Кінецьпіль - це останнє поселення поляків із боку Очакова, яке я заклав у 1634 році, а в 1635 році збудував тут на замовлення Конецьпольського Королівську фортецю, на тому місці, де річка Кодима впадає в річку Південний Буг. Гадаю, що в цьому місці можливо було б звести добрий арсенал проти турка». Що й було зроблено.

2. Сторінки історії села Кінецьпіль

2.1. Кінецьпільська фортеця

Кінецьпільська фортеця в давнину – це дивовижна споруда із каменю, глини та деревини заввишки 5-6 метрів. У товстих стінах були отвори для гармат та бійниці для вогнепальної зброї. На розі фортеці зведені не вежі, як звичайно, а гарматні форти, нижчі за мури та невидимі для ворогів. Зверху форту - рівна площина для гармат та погребів для пороху. Фортеця мала браму, над якою зводилися невеликі вежі. Навколо фортеці - ціла система земляних укріплень, так званий ретраншемент, що розташовувався за першою лінією оборони. Навколо споруди був рів, за ним - невисокі, але досить широкі кам'яні вали, що повторювали форму фортеці, на яких можна було розмістити гармати. Після кам'яного валу йшов рів, а за ним - великий земляний вал. Така фортифікаційна споруда навіть на рівнинному розташуванні була важкодоступною для ворогів під час штурму. Крім того, ця фортеця була захищена з трьох сторін водою, що надавало значної переваги під час оборони. Фортеця виконувала стратегічні функції. Вона не лише захищала кордони Польщі з боку Туреччини, а й торговельний шлях із Брацлавщини на Очаків та Хаджибей.

Кінецьпільська фортеця існувала понад 80 років, поки не втратила свого стратегічного призначення. Про кінецьпільську фортецю згадується в книзі Л.Скальковського «История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского».

Крім кінецьпільської фортеці Г. Боплан спорудив багато інших укріплень, а саме: у Вінниці, Умані, Переяславі, Лубнах, Паволочі та Фастові. До речі, у ті часи майже всі містечка та селища були обведені високими мурами або ровами для захисту населення від нападів татар, які часто навідувалися до цього благодатного краю.

2.2. Розбудова села

Після смерті батька Станіслава Конецьпольського усі володіння перейшли до рук його сина Олександра (1620 - 1659). Згодом маєтки, в тому числі й Кінецьпіль, перейшли до поміщиків Любомирських. Пізніше це містечко потрапило у володіння Шолайських. У 1800 році Кінецьпіль разом із іншими 99 маєтками став власністю поміщиків Собанських - батька Ієроніма, його двох позашлюбних синів Генріха та Вітольда.

Родина Собанських постійно проживала в селі Верхівка Вінницької області. Господарі-поміщики лише тимчасово приїздили до своєї економії, перевіряючи стан справ. На місцях керували їхні управляючі. Тривалий час управителем був полковник Шаманський. Поміщики називали Кінецьпіль не інакше, як «самое захудалое двенадцатое имение».

Поміщикам Собанським в Кінецьполі належало 1200 гектарів землі. Усі господарські будівлі в економії будувалися з каменю. Були побудовані корівники, стайні, свинарники, вівчарня, комори, олійня, кузня, кухня, а також так звана «чорна кухня» для кріпаків. Увесь цей великий господарський двір був обнесений глибоким ровом із високим земляним валом . За валом одна до одної тулилися кріпацькі землянки.

Для розбудови економії пани привозили робочу силу з іншої місцевості. Прізвища кріпаків походили від назв тих сіл та містечок, із яких були привезені ці люди: з Бондурово - Бондурівські, з Чернова - Чорні, зі Сміли - Смілянці, а тих, кого перевозили по кілька разів із одного містечка до іншого, називали Перевознюками.

Чоловіки, котрі відпрацювали у пана п'ять років, отримували право одружитись і могли побудувати собі хатинку на панському наділі. Виділялося приблизно по 1 гектару на господаря. За ці наділи люди змушені були відбувати панщину та різні повинності. Працювали всі члени родини - від старого до малого, проте за роботу в панському маєтку не отримували жодної копійки. Та дії поміщиків не підлягали оскарженню.

Поміщики скорочували селянські наділи та збільшували панщину. У 1861 році кріпосне право було скасуване. Проте протягом дев'яти років після оголошення реформи селяни не мали права відмовитися від свого земельного наділу, а відтак, не могли залишити село. У них не було права вибору місця проживання, вибору професії, виходу з общини. Від усього цього були звільнені лише ковалі. Якщо селянин до реформи 1861-го року мав великий земельний наділ, то після реформи поміщик забирав частину землі та віддавав безземельним селянам. Робилося це для того, щоб усі інші селяни також платили податки. Після реформи 1861-го року земля стала товаром, але торгувати землею мали право тільки поміщики.

2.3. Кінецьпільський млин

На західній околиці села на той час природною перешкодою на шляху був великий яр. Через нього побудували наші предки місток і встановили кам'яну брилу. На ній зберігся й донині напис:

Це ініціали колишніх господарів маєтку - Генріха та Вітольда Собанських. Таку ж саму дату ще й досі видно на фасаді млина - 1902.

Млин, як і зазвичай в давнину, будувався в долині, біля самої річки, а на горі зводилися приміщення заїжджого двору. Адже до млина селяни везли зерно з далеких сіл. Так званим «завозянам» потрібно було десь заночувати, а також дати спочинок коням. Для цього й були облаштовані кімнати для ночівлі, стайня та комори.

Млин мав водяний привід. Більшу частину борошна відправляли в Одесу на склади панів Собанських, так як вони володіли борошномельною і хлібопекарською справою. Млин користувався попитом в усій окрузі.

В 1936 році на млині сталася пожежа, в результаті якої повністю згоріли всі дерев'яні конструкції. Млин не функціонував до 50-х років минулого століття. Лише в 50-х, 60-х роках млин відбудували, але вже працював електричний привід. На той час завідуючим млином був Обара Леонід Петрович. Саме його велика заслуга у відбудові млина. Приблизно в 1975 році млин став відноситись до Миколаївської облспоживспілки. Багато зробив для реконструкції Кінецьпільського млина Кравцов Володимир Дмитрович. Млин діє і зараз і користується великим попитом у населення, крім того, забезпечує борошном Первомайські хлібопекарні.

2.4. Православна віра

У Кінецьполі до 1824-го року функціонувала кам'яна церква. Храм збудували ще поляки і стояв він поблизу польського кладовища. Правили в ньому священники польського походження старослов'янською мовою. На той час у селі налічувалося прихожан - 455 чоловіків та 465 жінок. Церковні землі зайняли територію в 57 десятин і 99 соток, у тому числі неродючих - 6 десятин і 47соток.

Під час землетрусу 1824-го року церква зазнала значних пошкоджень і вже не підлягала ремонту, пізніше її було закрито. У 1829 році трохи далі від колишньої побудували католицьку каплицю та освятили на честь святого великомученика Димитрія. Каплиця мала нішу, де ставилися запалені свічки. Ніша закривалася мідними кованими дверцятами. І простояла ця споруда до 2000-го року. Зараз там купа каміння.

У селі також була й дерев'яна церква, яка діяла у 1820 - 1890 роках. Вона стояла на краю села. У 1890 році поміщики Собанські почали будувати нову цегляну церкву, її будівництво тривало майже п'ять років. На возах із Криму завозили вапно, у великих ямах його гасили, потім відстоювали, домішували в розчин під час будівництва. З Карпат доставляли лісоматеріали... Нова, дивовижно гарна церква стояла на тому місці, де нині приміщення сільської ради. Освячували її на Покрову в 1900 році. З того часу в селі й відзначається це храмове свято. Будівля церкви мала вигляд хреста, поряд стояла висока дзвіниця. Старожили розповідали, що кращої церкви не було у всій окрузі.

У 1994 році в селі Кінецьполі розпочалося будівництво нової церкви, яке тривало два роки. Відкрили та освятили її на величне свято Покрови Пресвятої Богородиці. З першого дня заснування храму його настоятелем став отець Анатолій - Анатолій Мартинович Колеснік. Наш священнослужитель одразу заслужив повагу і авторитет серед парафіян села. До кінецьпільської церкви на богослужіння приїздять православні з Первомайська та навколишніх сіл.

2.5. Господарювання в селі

Столипінська реформа давала право селянам забрати свої земельні частки у приватну власність. Селяни почали обживатись, обзаводитись худобою, кіньми та іншим домашнім господарством. Але недовго довелося їм самостійно господарювати, в 1917 році - революція, потім - громадянська війна.

У Кінецьполі в 1929 році були створені три СОЗи, які згодом стали колгоспами: імені Й. Сталіна, «Чорноморська комуна» та «Ленінський куток» (на хуторі Забари). Головою колгоспу ім. Й. Сталіна призначили Матвія Глухова. До речі, він очолював це господарство увесь час його існування.

Родини євреїв, які проживали в селі, були зараховані до колгоспу, там вони працювали рахівниками, бригадирами, мірошниками, олійниками, перукарями, продавцями. Влітку разом із усіма селянами виходили на колгоспні лани й сапали городину та технічні культури. Контора, комори, млин, олійня розміщувались у кам'яних приміщеннях, збудованих ще при панах Собанських. У містечку в кращих єврейських будинках (господарів котрих раніше виселили) розміщувались магазини, школа, сільська рада, пошта, буфет, дитячі ясла, майстерні з ремонту взуття та пошиву одягу, перукарня.

Головою сільської ради була обрана Єва Яківна Авцен. За даними 1944-го року членами колгоспу ім. Сталіна були 117 осіб.

Колгосп «Чорноморська комуна» мав найбільше землі і займав майже всі господарські будівлі колишньої панської економії.

В господарстві був великий сад, виноградник. Колгосп збирав добрі врожаї городини і навіть кілька років поспіль виставляв сільськогосподарську продукцію на Всесоюзній виставці досягнень народного господарства у Москві. За значні успіхи в сільському господарстві колгосп отримав нагороду - комплект музичних інструментів для духового оркестру та мотоцикл.

Жахливі сторінки історії постають перед нами з розповідей старожилів про голодомор 1932-1933 років. Рятуючись від голоду, люди змушені були тікати до великих міст, ставати до роботи, аби отримувати мізерні пайки. У селі хати залишались напризволяще, руйнувалися та заростали бур'янами.

Село практично вимерло. Коли влада зрозуміла, що нікому працювати в полі, то дозволила видавати пайки тій решті людей, які ще якимось дивом залишилися живими.

Нарешті настала весна 1934-го року. Посівного матеріалу не було, працювати теж не було кому, бо ті, хто залишився в живих, були знесиленими. Людей завозили з Росії, а також - посівний матеріал і техніку.

Із 1937-го року почали повертатися до своїх будинків ті, кому пощастило втекти від голодної смерті. Але вони заставали замість домівок або руїни, або інших господарів на своїх обійстях. Там уже оселилися вихідці з Росії, Молдавії та Західної України. Деякий час тим, хто повернувся, доводилося квартирувати у близьких чи далеких родичів, поки вони зводили стіни і дах свого будинка. На потреби для нових забудов люди змушені були вирубувати у великих обсягах деревину, адже будівельних матеріалів ніде було взяти. Саме це, а також холодні та сніжні зими, стали причиною масового знищення зелених природних масивів у долинах річок Південного Бугу та Кодими.

Тяжкі випробування випали на долю кінецьпільців в роки Великої Вітчизняної війни та в післявоєнний період. 94 односельчан не повернулися з фронту.

Колгосп імені Й. Сталіна залишився без робочої сили. Поле потребувало робочих рук, тож до колгоспу приєднали землі села Поронівка. Колгосп «Ленінський куток» функціонував самостійно.

У 1950 році відбулось об'єднання земель колгоспів ім. Мічуріна, «Ленінський куток», ім. Й. Сталіна в один - імені М. Лисенка. Ще через два роки колгосп ім. М. Лисенка перейменували в артіль імені С. Орджонікідзе, а в 60-х роках – в радгосп «Вільний». У 1993 році радгосп реорганізували в спілку селян-землевласників «Незалежна Україна».

2.6. Історія школи

В 60-х роках ХХ ст. було збудоване типове приміщення восьмирічної школи. Директором школи тоді був учасник Великої Вітчизняної війни Самойленко Юлій Михайлович.

У різні роки колектив школи очолювали Олександра Миколаївна Завгородня, Федір Якович Сологуб (ветеран ВВ війни), Галина Федорівна Бабійчук, Володимир Михайлович Шершон, Кравцова Надія Миколаївна.

Як загальноосвітній заклад І-ІІІ ступенів школа функціонує з 1989 року. За цей час більше 400 випускників школи одержали атестати про повну загальну середню освіту. Школа пишається своїми випускниками, які навчаються у вищих навчальних закладах Києва, Харкова, Одеси, Миколаєва. Серед випускників школи є кандидати педагогічних і технічних наук, старші викладачі, відомі лікарі, вчителі. 8 випускників Кінецьпільської ЗОШ І-ІІІ ступенів нагороджені Золотими медалями, 9 – срібними.

Гордістю школи є педагогічний колектив. Уже на заслуженому відпочинку ветерани освітянської ниви: Любов Юхимівна Ярошенко, Галина Іванівна Бандурівська, Галина Ульянівна Панасюк, Людмила Іванівна Лавренчук, Людмила Іванівна Тютюнник, Алла Григорівна Козлова.

Сьогодні колектив школи – це колектив однодумців, які вважають найголовнішим завданням поєднання зусилля тих, хто навчає, і тих, хто вчиться в єдиному прагненні створити освітнє середовище для розкриття потенціалу кожної особистості.

3. Сьогодення нашого села

Село Кінецьпіль пройшло довгий шлях від початку його заснування до теперішніх часів .Мінялося населення, матеріальне становище, площа. Село здавна славне трударями, розкішною навколишньою природою. Тут зведено чимало соціальних об’єктів, які надійно служать людям. Сьогодення села відтворює досягнення предків і нащадків чудового краю. В селі збережено і примножено інфраструктуру, введено в дію газопровід довжиною близько 6 км. Функціонують амбулаторія сімейного типу, сільська бібліотека, дитячий садочок «Струмочок», цілий ряд магазинів, перукарня. Члени Кінецьпільської територіальної громади активно долучаються до вирішення проблем як загальнодержавного, так і місцевого значення.

В селі діє школа мистецтв, де обдаровані діти опановують ази співу, хореографії, гри на музичних інструментах,малювання. Учні школи мистецтв беруть участь у концертних програмах різного рівня, успішно виступають на районних і обласних оглядах та конкурсах. Викладачі школи – справжні майстри своєї справи Це - Олександр Гончар, Аліна Галіцька, Олександр Коваленко, Яків Маринюк, та інші. В 2000 році створений аматорський колектив – ансамбль «Світанок», який радує своїм співом жителів села та району.

Тепер наше село процвітає, і я думаю, що кращого за нього немає.

Висновки

У кожному населеному пункті віддзеркалюється багатовікова історія, яка відображає різні сторони життя того чи іншого народу. Однак неможливо охопити всі сторони своїм дослідженням.

В своїй роботі я постаралися вияснити звідки пішла назва села, проаналізувати всі версії, які існують в історичній науці щодо назви. На основі джерельних матеріалів намагалася встановити виникнення самого населеного пункту та його життя від найдавніших часів і до сьогодення…

Історія, що дійшла до нас в археологічних та архітектурних пам’ятках, у писемних джерелах, легендах – сповнена драматизму, одвічної боротьби волелюбного народу проти численних завойовників.

Потрібно відмітити, що дане дослідження не є повним. Дослідження будь-якого населеного пункту або району тісно переплітається з краєзнавчими та історико-географічними аспектами. Якщо українська школа краєзнавства має свої певні здобутки, то історична географія тільки будує собі шлях. А тому потрібне більш детальне опрацювання матеріалу. Завершуючи працю, слід відмітити, що було б доцільним, щоб кожен спробував дослідити історію свого рідного краю, де народився і живе.

Любімо наш рідний край, шанобливо ставмось до нього, адже кому як не нам, і коли як не сьогодні потрібно це зробити. Ми - українці, лише об’єднавши наші зусилля в єдине ціле, зможемо все подолати і йти до поставленої мети, щоб залишити по собі гідний слід для наших дітей, онуків та правнуків. Я пишаюсь тим, що я українка і мешканка Первомайщини, такого чудового села Кінецьпіль, яке завжди окрилює мене, дає натхнення і сили для чогось нового, змушує не стояти на місці, а йти вперед до власної мрії!

Список використаних джерел

1. Підручники з історії 8-9-10 класів.

2 Ф. Г. Турченко, "Новітня історія України".

3 М. Грушевський,"Історія України", "Всесвітня історія".

4 С. Орест, "Історія України".

5 М. Аркас, "Історія України - Русі".

6 І. Цюпа, "Україна наша Рядянська".

7 Політвидання "Історія Української РСР".

8 П. Шевальє, "Історія війни козаків проти Польщі".

9 Енциклопедія "Історія міст і сіл УРСР. Миколаївська область

10. Книга пам'яті "Миколаївська область".

11 Архімандрит Никифор, "Біблейська енциклопедія".

12. В. Гроссман, І. Еренбург, " Чорна книга".

13 П. Штепа, "Московство".

14. Розповіді жителів села

Традиції рідного краю

Моє дитинство та юність пройшли на Черкащині. Черкащина – це край, де «земля до неба горнеться, а в росах світяться Тарасові сліди …»Тут кувалася козацька звитяга, закладалися підвалини української державності, творилась нетлінна пам’ять нашої духовності. Черкаський край - багатий на безцінні звичаї, традиції , обряди.

Дуже гарно святкували в нашому селі свято Івана Купала. Всі жителі (від малого до старого) збиралися біля ставка. Грав духовий оркестр, літні жінки співали купальських пісень. Дівчата плели вінки з різноманітних квітів, які цвіли в квітниках біля кожної хати. (Це ще один звичай Черкащини – квітучі садиби).У дівочих вінках майоріли чорнобривці, нагідки, майори, красотки, настурція, маки, рожі, барвінок. Хлопці стрибали через вогнище, хмиз для якого ще вдень назбирали у лісі. Дівчата пускали вінки на воду, ворожили, загадували бажання…

Ще цікавіше святкували свято Андрія. Пекли калиту з маком,варенням,медом. Збиралися цілою родиною. Пам’ятаю, як мене малу замотували у велику хустку, саджали на санки(на 13 грудня сніг уже тоді був на Черкащині) і везли до бабусі Килини. Там уже було повно родичів. Підвішували калиту на стрічці до сволока. Хтось брав рогачі, сідав «верхи» і промовляв: «Їду,їду калиту кусати». Інший (в нього в руках ганчірка із сажею)говорив: «А я буду по зубах кресати» . «А я кусну». «А я кресну». « А я не засміюся, і тебе не побоюся». Потрібно було вкусити калиту, не беручи до рук. Весь вечір були веселощі, пісні, розваги.

Всі свята, день народження, весілля, різні заходи в нашому селі супроводжувались українськими піснями. Ввечері вийдеш надвір – і чути на якомусь кутку пісню, наприклад: «Била мене мати березовим прутом, щоби я не стояла з молодим рекрутом…» (Я їх знала безліч, ще й зараз багато пам’ятаю). Я , коли 41 рік тому переїхала жити на Миколаївщину, дуже дивувалася, що тут люди не співають українських пісень, навіть їх тоді не знали.

А які цікаві весільні обряди на Черкащині! Наречена, заквітчана у вінок із різнобарвними стрічками, разом із старшою дружкою ходили селом і запрошували на весілля. Дівчата збиралися напередодні на дівич-вечір, співали, робили квітки на гільце, яке в день весілля прикращали і носив його старший боярин. Жінки збиралися пекти коровай, шишки. Дві старші коровайниці (це мали бути поважні жінки) замісювали тісто, всі решта співали. Ще такі весільні обряди як «викуп», «рядно», «перепій», «дякування».

А ще вечорами жінки збиралися на «посиденьки». Бабуся чекала всіх, пекла смачні пироги в печі із сиром, квасолею, маком,капустою, яблуками… Жінки брали із собою вишивки, і знову співали і вишивали. Вишивали рушники, наволочки, сорочки, картини, серветки… «хрестиком», «гладдю».

Ще в нас всім селом проводжали в армію солдата. Йшли аж за село, грав духовий оркестр, співали : «Ой помню, помню я той час , ти плакала за мною, і на прощання раз у раз махала хустиною…».

Гарні звичаї були ні Різдвяні свята, на Великдень, на храмові свята…

Нас з дитинства виховували в дусі народознавства, в дусі поваги до традицій, звичаїв, народної творчості, пісенності українського народу.