У першому номері журналу за 1926 рік зазначено, що «заставки й обкладинка роботи Б. Приймака». Для оформлення обкладинки художник використав частину дружнього шаржу українського графіка Казимира Агніт-Следзевського «До літдискусії, розпочатої Хвильовим», що був опублікований в 1925 році у журналі «Глобус». На малюнку зображено Сергія Пилипенка — незмінного керівника Спілки селянських письменників «Плуг», головного редактора однойменного альманаху та одного із редакторів журналу «Плужанин» (від 1928 року — «Плуг»).

На обкладинці лютневого номера також розміщено дружній шарж, який зображує Дмитра Загула — поета, одного із засновників і керівників літературної організації «Західна Україна». Малюнок має авторський підпис, але його досі не вдалося розшифрувати. Можна зробити припущення, що на зображенні вказано «Стр» (перші три літери прізвища) та «26» (рік створення). У Харкові того часу працював та виконував для газет (серед них, зокрема, видання «Селянська правда»; редактор — С. Пилипенко) малюнки на політичні та сатиричні теми графік, живописець і скульптор Страхов Адольф Йосипович (справж. — Браславський; 1896–1979), але ця гіпотеза потребує додаткового підтвердження.

У розділі «Весела сторінка» цього ж номера міститься декілька шаржів С. Вакуленка та вірш «Сучасна література» українського поета, літературознавця Миколи Сайка. Головною темою рубрики стала літературна дискусія 1925–28 років. У верхній частині сторінки подано два малюнки, що мають підпис «Не видрукували "Камо грядеши?"». Художник зобразив на них автора збірки памфлетів «Камо грядеши?» Миколу Хвильового та учасників Спілки селянських письменників «Плуг» на чолі з Сергієм Пилипенком.

Ще один дружній шарж має назву «Плужанська "Ріпка" (за Сашком)» і є алюзією на серію шаржів Олександра Довженка, що була опублікована у 1924 році у першому номері літературно-художнього альманаху «Плуг». Ці малюнки стали ілюстрацією до двох літературних усмішок Остапа Вишні — «Плуг» та «Понеділок», у яких він зобразив сучасних йому письменників і літературних критиків у жартівливій формі, серед них: Сава Божко, Сергій Пилипенко, Василь Муринець, Марія Романовська, Петро Панч, Іван Шевченко, Петро Голота, Іван Кириленко, Олександер Копиленко, Василь Вражливий, Володимир Сосюра та Андрій Панів. Деякі із цих шаржів Довженка також можна побачити в літературному додатку до газети «Вісті ВУЦВК» — «Література. Наука. Мистецтво» за 1923 рік.

Внаслідок того, що в ті часи ілюстративні та публіцистичні матеріали часто публікувалися анонімно або підписи обмежувались псевдонімами чи ініціалами, нині нерідко виникають труднощі з установленням їх авторства. Так, у десятому номері 1926 року міститься дружній шарж з підписом «мал. Лебедя», на якому зображений український прозаїк і драматург Віталій Товстоніс. Автором цього малюнку, скоріше за все, є український письменник, завідувач Будинку літераторів у Харкові Максим Лебідь, який з 1926 року входив до редколегій журналу «Плужанин». У цьому ж номері міститься світлина з архівів організації «Плуг», на якій зображені представники Полтавської філії спілки в 1923 році, зокрема: перший ліворуч сидить — М. Лебідь. Портрети В. Товстоноса маловідомі і рідко трапляються у відкритих джерелах, один із небагатьох опубліковано у статті «Всеукраїнська драматургічна нарада» (Всесвіт. 1932. № 34).

У першому номері журналу «Плужанин» за 1927 рік опублікована гумореска «Телефон ч. 4-21» Антоши Ко (справж. — Антипенко Іван Якович; 1893–1980), ілюстраціями до якої стали шаржі українського графіка Олександра Козюренка (1892–1959). Автор фейлетону розповідає, як переповнений творчим натхненням після завершення поеми, намагається додзвонитися посеред ночі у редакцію журналу «Плужанин». Та замість редакції він кілька разів потрапляє до звичайної квартири, де сонні мешканці сприймають його дзвінки за звернення до пологового будинку та грубо відмахуються. Нижче наводимо уривок цієї телефонної розмови.

«Сів я до столу і за пять хвилин дописав фінальну строфу. Далі кинув очима по всіх сторінках моєї поеми. Ні, це не аби-який твір — це ціла доба. Тут вам —  і лінії, і фарби, і музика, і тільки чорт його зна чого тут нема. Посуньтеся, думаю, товариші, Сосюро та Тичино, посуньтеся трошечки: дайте поетові Перпендикулярному почесне місце на Олімпі. Отак собі міркую, а очі мені аж горять, серце барабанить, руки тягнуться до телефонної трубки. Дзвоню.

— Прошу, кажу дати мені 4-21!.. 

— Подзвонила...

Припав я своїм письменницьким вухом до телефонної трубки й чекаю. Чую — зняв трубку, відкашлюється й знов сопе. Далі чую (о, скандал!) — двоє їх там сопе, аж на чотири ніздрі сопуть. Потім давай шептатися між собою, хіхікаючи, так неначе я зовсім і не чекаю на відповідь, неначе я й не писав монументальної поеми. Я чекав-чекав, слухав-слухав, а далі як затупаю ногами та як закричу:

— Я, кажу, — три ночі не сплю!.. кров’ю схожу!.. А ви шури-мури заводите в редакції, п’ятисот асонансів вам у ті місця, якими ви смієтеся...

А бас сердито:

— Ще раз, каже, говорю вам : одчепіться ви зі своїми родинами... Я вам — не пупорізка, не акушерка і не родільний притулок...». 

В кінці гуморески наводиться відповідь редакції: «Редакція "Плужанина" не заперечує можливості такого факту. Дійсно, телефон ч. 4-21 якийсь час стояв у приватному помешканні. Але зараз його перенесено до редакції. Шановний фейлетоніст може в цьому переконатись, коли подзвонить тепер до редакції».

У листопаді 1927 року редакція журналу розмістила повідомлення про реорганізацію видання: «Цим номером журнал "Плужанин" припиняє свое видання. Замість його передплатники одержуватимуть новий журнал "ПЛУГ". Об'яву про передплату дивись другу стор. обгортки. Перший номер журналу "ПЛУГ" вийде 25 січня» (Плужанин. 1927. № 11–12).

Хоча «Плуг» був літературно-художнім ілюстрованим журналом, на його сторінках шаржі практично відсутні. У п'ятому номері за 1928 рік вміщено три шаржі на Остапа Вишню, які стали ілюстрацією до статті «Остап Вишня, як фейлетоніст» літературознавця, журналіста та критика Івана Капустянського. У журналі малюнки подано без зазначення авторства, але раніше вони були надруковані в літературному додатку до газети «Вісті ВУЦВК» — «Література. Наука. Мистецтво» з підписом «шарж Сашка». За цим псевдонімом приховувався український письменник і кінорежисер Олександр Довженко. Передрук його шаржів та карикатур на сторінках видань спілки «Плуг» демонструє, що навіть після від’їзду у червні 1926 року до Одеси та занурення в кінематограф, його творчість залишила слід у літературному житті Харкова. Цікаво, що сам Довженко в автобіографіїї був досить неприхильним до свого тодішнього оточення: «У цей харківський період я познайомився з харківським українським літературним світом, який групувався тоді навколо редакції "Вісті" і "Селянської правди", вірніше, навколо Блакитного і Пилипенка. Це були "Гарт" і "Плуг". Членом "Гарту" я був і сам, як книжковий ілюстратор. Пізніше з "Гарту" виділилося всім відоме "Вапліте", в якому я також перебував, хоч потім і вийшов. Треба думати, що верховоди цих організацій вважали мене за маленького при них ілюстратора та ще й карикатуриста, отже, й за веселого хлопця, а мені сумно було дивитись на їх безпросвітну провінціальність, некультурність і вузькість. Іноді мені здавалося, що я не на вечорах, а на вечорницях, не на засіданнях, а на колядках, і я почав від них відходити» (Довженко О. П. Автобіографія / О. П. Довженко // Твори : в 5-ти т. / упоряд. Ю. Солнцева, Т. Дерев’янко. Київ, 1983. Т. 1. С. 18–36.).

Підсумовуючи, можна відзначити, що шаржі в журналах «Плужанин» і «Плуг» відігравали важливу роль не лише як ілюстративний матеріал, а й як засіб відображення творчих і особистих взаємин письменників та художників того часу.