Бібліотечна довідка

   Всесвітній день боротьби зі СНІДом вперше відзначався 1 грудня 1988 року з ініціативи Всесвітньої організації охорони здоров'я, після того, як на зустрічі міністрів охорони здоров'я всіх країн прозвучав заклик до соціальної терпимості і розширення обміну інформацією щодо ВІЛ/СНІД.

Із того часу Всесвітній день боротьби зі СНІДом відзначається щорічно. Головна мета Всесвітнього дня боротьби зі СНІДом — звернути увагу суспільства на цю проблему.

За даними ООН, поширення епідемії СНІДу у світі в цілому сповільнилися. За останні 5 років кількість виявлених випадків зараження ВІЛ/СНІД скоротилась на 20%. Натомість в Україні серед країн Східної Європи і Центральної Азії ступінь поширеності ВІЛ/СНІД найвищий, серед дорослого населення він становить 1,1%. Щодня в Україні реєструється 48.5 випадків захворювання ВІЛ-інфекцією. 

Синдром набутого імунодефіциту людини (СНІД) – це вкрай небезпечне інфекційне захворювання, що протікає з поступовим руйнуванням імунної системи. Збудником є вірус імунодефіциту людини (ВІЛ).

ВІЛ-інфекція, як і раніше, є однією з найбільших проблем охорони здоров’я. Це пов’язано з продовженням зростання поширеності ВІЛ-інфекції, важким перебігом, великими економічними витратами та іншими факторами, що характеризують високу соціальну значущість цього захворювання.

На сьогодні єдиним дієвим засобом боротьби з епідемією ВІЛ/СНІДу та її наслідками є профілактика захворювання, яка спрямована на попередження передачі вірусу імунодефіциту від інфікованої людини до здорової.

Найбільш поширеними шляхами передачі інфекціє є статевий, парентеральний (ін’єкційний та інструментальний), вертикальний (від ВІЛ-інфікованої матері до дитини під час вагітності, пологів, при грудному вигодовуванні).

Слід пам’ятати, що ВІЛ-інфекція не передається:

-       контактно-побутовим шляхом (через спільний посуд, постільну білизну, при рукопотисканні, обіймах, в громадському транспорті тощо);

-         через повітря під час кашлю або чхання;

-         через слину, сльози, піт;

-         через воду або їжу;

-         через тварин, при укусах комах тощо.

Як зменшити ризик зараження ВІЛ-інфекцією?

Всі люди повинні мати основи знань як захистити себе, своїх партнерів, свою сім’ю від ВІЛ-інфекції. Ці знання складають основу нормальних повсякденних соціальних контактів з ВІЛ-інфікованими та хворими на СНІД.

НЕОБХІДНО:

–  утримуватися  від  статевих  контактів  з  випадковими партнерами і   особами, які вживають наркотичні засоби;

–  виключити вживання ін’єкційних наркотичних засобів;

–  донорам крові, органів і тканин перевірятись на наявність антитіл до    ВІЛ-інфекції;

 – обережно ставитися до проведення певних косметичних процедур з можливим пошкодженням шкірних і слизових оболонок (манікюр, педикюр, гоління, татуювання тощо);

  – використовувати індивідуальні засоби особистої гігієни (засоби для гоління, зубні щітки, ножиці );

  – використовувати індивідуальні засоби захисту (рукавички, халати тощо) при роботі з біологічними рідинами і інструментарієм;

  –  вагітним жінкам необхідно обов’язково обстежуватись на ВІЛ/СНІД.

Необхідно завжди пам’ятати і знати, що значно простіше уникнути ВІЛ-інфікування, ніж вилікувати СНІД.

Джерело: https://www.dolc.dp.ua/wpress/?p=22104

Джерело: https://uk.wikipedia.org/wiki/ 

Бібліотечна довідка

День працівників прокуратури встановлено Указом Президента України № 1190/2000 від 2 листопада 2000 року з огляду на роль органів прокуратури України у зміцненні законності, захисту прав людини та громадянина, а також внесок працівників прокуратури у справу формування України як правової держави.

Дата святкування була вибрана не випадково – саме цього дня, в 1991 році, Верховна Рада ухвалила Закон України «Про прокуратуру», а також ряд інших нормативних актів.

Бібліотечна довідка

    3 грудня святкуємо день народження Григорія Сковороди. У шкільних підручниках його змальовують як аскета, відлюдника і моралізатора. Насправді ж Сковорода був блогером, приватним репетитором та коучем-фрілансером. Не вірите? 

     Сковорода — учень-індиго

    Григорій народився в козацькій родині, де дбали про освіту дітей: його старший брат Степан навчався в Польщі, а Григорія в 7 років віддали в початкову дяківську школу. Сьогодні таку дитину назвали б «індиго»: окрім шкільної науки малий Григорій мав багато «гуртків» — навчався музичної грамоти та гри на інструментах, був солістом у церковному хорі. До Києво-Могилянської академії вступив, коли йому було 16 років, і опанував тут 5 іноземних мов. Згодом Сковорода у своїх листах до Михайла Ковалинського дасть йому поради, як досягти успіхів у навчанні: «Вони такі: знання грецької і римської літератури, яке дається нічними заняттями, втеча від юрби і мирських справ, зневага до багатства, піст і помірність, коротше — зневажання плоті, щоб здобути дух».

Сковорода — студент-хіпстер

     У Києво-Могилянській академії Григорій Сковорода навчався з перервами протягом 10 років. Проте так і не отримав диплом про вищу освіту. Річ у тім, що він найбільше цінував власну свободу і брав участь, як би ми сьогодні сказали, у багатьох проєктах. Філософські студії йому довелося перервати на кілька років, щоб співати у придворній царській хоровій капелі. Як і годиться справжньому хіпстеру, Сковорода зневажав високі титули і посади. За переказами, він зверхньо і самовпевнено відповів імператриці Катерині II, коли та запитала, чому він їй не вклонився: «Не бажав я тебе бачити, ти сама захотіла на мене подивитися. А як же ти мене роздивишся, якщо я перед тобою удвоє зігнуся?»

Сковорода — вчитель-змінотворець

    Кар’єру педагога Сковорода розпочав у колегіумі в Переяславі — тут він викладав поетику. Але робив це за власною програмою, нехтуючи усталеними методами, тож невдовзі його звільнили. Ще в середині 18-го століття Сковорода застосовував принцип «вербальних оцінок» — ставив учням не бали, а писав короткий фідбек на кшталт «справжнє безглуздя» або «досить гострий», «зрозумілий». Попри відверті коментарі Сковороди, студенти його дуже любили та поважали. Викладаючи пізніше у Харківській колегії, Сковорода запрошував студентів до себе додому, був з ними у дружніх стосунках. У своїй педагогіці спирався на принцип природності. Казав так: «Яблуню не вчи родити яблука: вже сама природа її навчила… Учитель і лікар — не лікар і вчитель, а тільки служитель природи».

Сковорода — новатор профорієнтації

   Сковорода найбільше відомий нам своєю філософією «сродної праці». Ця ідея була бунтівна і новаторська для його часу, адже батьки споконвіку вважали, що знають краще за дітей, який фах престижний і успішний. Філософ наполягав: слід робити в житті те, що приносить людині радість і щастя. «Цілком мертва людська душа, яка не вдалася до свого природного діла… Я безнастанно говорив це молодим, щоб випробовували свою природу. Шкода, що батьки не карбують цього на серці своїм синам. Звідси-бо й буває, що військову роту веде той, хто повинен би сидіти в оркестрі».

Сковорода — чайлдфрі

   Григорій Сковорода свідомо вирішив не пов’язувати себе шлюбом та родинними обов’язками. Кажуть, він навіть втік з-під вінця в день свого одруження. Правда це чи ні, однак Сковорода мав дуже глибоке розуміння виховання дітей. Сучасним батькам Сковорода радить: «Є два головних батьківських обов’язки: благо родити і благо навчити». Роль батьків філософ метафорично порівнює з деревом та плодами: «Як від яблуні соки до гілок її течуть, так батьківський дух і норов переходить до дітей, аж поки ті не відійдуть і самі не вкореняться».

Сковорода — сучасний коуч

   Як відомо, Григорій Сковорода мав чимало конфліктів із представниками влади й тодішніми освітніми управлінцями. Тому філософ вирішив навчати свого найкращого учня Михайла Ковалинського дистанційно. У листах до нього Сковорода дає настанови та мотивує Михайла в дусі сучасних коучів — підбадьорює, пише, що вірить у сили і талант свого учня: «Вправи через помилки ведуть нас до витонченості письма». Сковорода також спонукає Михайла мислити, а не зазубрювати науку з книжок:«Хто думає про науку, той любить її, а хто її любить, той ніколи не перестає учитись, хоча б зовні він і здавався бездіяльним». «Не розум із книг, а книги із розуму народилися. Хто очистив свій розум чистими роздумами про істину, той подібний до дбайливого господаря, що викопав у своєму домі джерело чистої води».

Сковорода — мандрівний блогер

   У мандрах любомудр Сковорода провів понад 20 років: зупинявся у своїх знайомих та учнів, спав по 4 години на добу, грав на сопілці, багато писав, хоч за життя не видав жодної своєї книжки. Сьогодні ми б сказали, що він досяг вершини майндфулнесу — вмів насолоджуватися кожною миттю життя. У своїх творах саме цього і вчить кожного з нас: «Шукаємо щастя по сторонах, по віках, по станах. А воно скрізь і завжди з нами, як риба у воді, так ми в ньому. Не шукай його ніде, коли не знайдеш скрізь. Воно преподібне до сонячного сіяння: відкрий тільки вхід йому в душу свою».

Бібліотечна довідка

У всьому світі 5 грудня відзначають Міжнародний День волонтера – International Volunteer Day. День волонтера був заснований ще в 1985 році за ініціативою Генеральної Асамблеї ООН. В Україні волонтерський рух розпочався в 90-х роках, а офіційно його визнали 10 грудня 2003 року. Завдяки нелегкій праці волонтерів безліч людей отримує необхідну допомогу.

Особливо актуальним в Україні це свято є сьогодні, адже на плечах волонтерів лежить неабияка допомога та відповідальність під час війни. Дорослі і діти, об'єдналися довкола боротьби з жорстоким ворогом. Дев'ять місяців поспіль українці допомагають військовим ЗСУ, людям, яких жорстока війна позбавила домівки, пораненим і один одному. Хтось плете сітки, збирає на амуніцію, генератори та автомобілі; організовує благодійні концерти та ярмарки; робить окопні свічки чи готує консерви; хтось донатить, меценатить, чи займається перевезеннями; хтось у різних країнах світу збирають благодійні акції і донатять, хтось провідує поранених, а інші поселили у себе вдома родину постраждалих від кривавої війни…

Вітаємо усіх, хто є частинкою потужного волонтерського руху! Сил Вам та натхнення! Завдяки Вам перемога ближче!

Окрема шана і подяка тим волонтерам, які протягом усіх дев'яти років війни невтомно працює, допомагає. Нехай Ваше серце ніколи не черствіє, а зроблене добро повертається сторицею!

Бібліотечна довідка

Святий Миколай  або Микола (270/286 (бл.275) — 6 грудня 326/342/351), (грец. Νικόλαος) — єпископ Мир (Лікія, сучасне  Демре, Анталія, Туреччина), християнський святий, відомий як Миколай Чудотворець.

Православні, римо-католицькі та греко-католицькі християни пам'ятають його та шанують як великого святого. В Україні та в інших країнах світу цей святець став прообразом міфічної фігури Санта Клауса (Святого Миколая). Св. Миколай також відомий під іменами:  Міколай,  Міклаш, Йолупукі, Сейнт Ніколаус, Сантаклос, Фазер Крісмас, Пер Ноель,Сінтер Клаас. У СРСР та Росії цю роль виконує Дід Мороз.

Св. Миколай зараховується до лику святих: як такий опікується воїнами, водіями і подорожуючими, допомагає бідним у скруті; вважається покровителем  дітей  та  студентів,  моряків,  торговців, і лучників. Визнається Патроном міст  Амстердам (Нідерланди), Барі(Італія), Бар (Україна), Луцьк(Україна), Барранкілья (Колумбія).

Доказів про життя Святого Миколая збереглося мало. Одними з джерел є перекази Святого Андрія Критійського (VII ст.) та монаха-студита Івана з Константинополя (V ст.).

За переказами Миколай народився між 270 та 286 роками (умовна дата 275) в грецькому місті-колонії  Патара у провінції  Лікія (Мала Азія). На той час це був еллінистичний регіон. За переказами його батьки Феофан і Нонна були багатими та глибоко віруючими християнами, які охрестили сина відразу після його народження, що було рідкістю на той час. Змалку Миколай був дуже релігійним і вирішив присвятити своє життя богослужінню. Достеменно відомо, що будучи вченим юнаком, Миколай переселяється до Мири, де продовжує навчання, а його дядько-єпископ висвячує ще молодого Миколая на священика.

Оскільки Святий Миколай вважається покровителем моряків, існує версія, що він також був мореплавцем або рибалкою, але ймовірніше, що його родина мала певне відношення до рибальства. По смерті батьків сину залишається великий спадок. Він вирішує роздарувати майно потребуючим і здійснює цей задум протягом тривалого часу. Подібні випадки доброчинності достеменно відомі та підтвердженні історичними фактами, що стосуються інших єпископів IV ст.: Святий Амброзій та Василь Великий.

Роки ранньої душпастирської діяльності Миколая приходять на час сумісного правління двох римських імператорів Діоклетіана (правління 284–305) та   Максиміана  (правління  286–305), що й дозволяє приблизно оцінити вік Миколая. У 303 р. Діоклетіан виголошує право на переслідування християн. Після абдикації обох імераторів 1 травня 305 р. політика по відношенню до християн у двох частинах імперії була різною. В той час, як у західній частині імператорКонстанцій Хлор (правління 305–306) не допускає до кривавого переслідування християн, у східній частині імператор Галерій (правління 305–311) продовжує політику Діоклетіана аж до кінця свого правління і відмінив це рішення лише помираючи. Цей час з 303 по 311 рр. був найдовшим періодом переслідування християн у Римськїй імперії.

По смерті Галерія його наступник та одночасний з ним правитель Ліциній  (правління 307–324) був терпимим до християнства. В результаті чого зростає чисельність послідовників християнської віри, а разом з цим і кількість єпископів, котрі керували громадою віруючих, мали значний соціальний та політичний вплив, а також багатства. Нерідко вони очолювали відповідні міста. Вірогідно у цей час Святий Миколай здобув посаду єпископа Мирійського. Для цього, згідно з тогочасними традиціями, його мали поважати та любити в тій місцевості, що звичайно було результатом доброчинності. Як і для інших єпископів того часу, популярність Миколая була запорукою його позиції та впливу.

Йому також приписують руйнування язичницьких храмів, зокрема храму Артеміди (Діани). Деякі автори пов'язують святкування дня Св. Миколая з бажанням замінити цим язичницький день святкування народження Артеміди.

Багато років св. Миколай був єпископом у Мирах. Згадані вище Св. Андрій Критійський та монах Іван зі студитського монастиря (Константинополь) стверджують, що він брав участь у Першому Вселенському Соборі 325 р. у Нікеї, під час якого вдарив по щоці свого опонента Арія. Через що був заарештований, але до закінчення собору звільнений та оправданий. Серед підписів «символу віри» його ім'я не значиться, проте список збережено не повністю. Єпископ Теогнід Нікейський належить до персон, чия участь у соборі історично підтверджена. Згідно зі Св. Андрієм Критійським, він переконав Миколая у православному світобаченні.

Помер приблизно у 342 році. День смерті Святого Миколая відзначають як день Святого Миколая, або просто Миколая щороку 6 грудня за старим стилем (церкви, що користуються Юліанським календарем) та 19 грудня за новим стилем (у 20 — 21 столітті) (церкви, що користуються Григоріанським календарем).

 2 Чудеса

Діяння Миколая стали причиною появи багатьох легенд, завдяки яким він з часом став одним з найважливіших святих. Декотрі з цих легенд засновані на вчинках одноіменного абата монастиря Сіон поблизу Мир, пізніше єпископа Пінари († 564), проте приписуються Св. Миколаю.

2.1 Про малого Миколая Чудотворця

Розповідають, що будучи ще немовлям Миколай був настільки набожним, що в дні посту (середу та п'ятницю) ссав материнське молоко лише один раз на день. А коли його уперше віднесли до купелі, він устав на ноги і сам стояв.

2.2 Про трьох сестер

Один збіднілий чоловік не міг забезпечити своїх трьох доньок приданим. І, оскільки, відповідно до тамтешніх звичаїв, вони не зможуть вийти заміж, батько збирався відправити їх займатись проституцією. Дізнавшись про це, Миколай, на той час ще не єпископ, вирішує скористатись батьківським спадком, щоб зарадити біді. Протягом трьох ночей він пробирався до убогої хатини та щоразу закидав крізь вікно, у кімнату де ночували сестри, шмат золота — на придане для кожної з дочок.

Є дві версії щодо ночей, коли Миколай закидав золото. За однією — це відбувалося три ночі поспіль, за іншою — оскільки доньки були на рік молодша одна одної, то Миколай щороку, у ніч напередодні повноліття дівчини, приходив до хатини і залишав свій подарунок.

Є і дві версії закінчення історії. За однією: у третю ніч батькові сестер вдається викрити особу свого добродія і він сердечно дякує Миколаю за вчинене. На що Миколай заперечує та відмовляє, щоб старий дякував Богові, оскільки все від нього. За іншою: Миколай дізнається про задум батька викрити його і на третю ніч він вкидає золото не у вікно, а через комин будинку. Легенді відповідає часте зображення Св. Миколая на образах з трьома яблуками або трьома золотими кулями.

Саме завдяки цій легенді засновано традицію анонімних подарунків на Миколая (6 або 19 грудня), особливо бідним та дітям. Подібна легенда існує також про Святого Василя Великого, день якого святкується 1 січня — коли теж прийнято обдаровувати інших.

3 Традиції

Миколая  Чудотворця вважають  найближчим  до Бога святим.  Він посередник між Богом і людьми. Святкувати день Миколая Чудотворця, або як його ще називають Зимового Миколая, завжди починають молебнем у церкві. Раніше, а подекуди і зараз, всі жителі села збирали гроші і у складчину ставили після молебню велику свічку, щоб святий Миколай огородив їх від усіх бід і нещасть. Після  церковної  служби 19 грудня влаштовується  веселе свято, яке  називали братчини. Всі частування  купувалися у складчину і братчини  були свого роду обрядом примирення ворогів і прощення всіх образ. Оскільки у  цей час  йде  різдвяний піст, то  основними стравами  на Зимового  Миколая були  пироги з  капустою і грибами. На  столі о бов’язково було пиво, яке варили  з ячменю нового врожаю.

Свято Св. Миколая в Україні є особливо бажаним дитячим святом. За традицією, в ніч з 18 на 19 грудня Св. Миколай приносить дітям подарунки і кладе їх під подушку. Серед дітей на західній Україні встановилася традиція писати Св. Миколаєві листа, у якому дитина вказує, що хорошого та поганого вона вчинила протягом року, і просити про подарунки.

За традицією, старші господарі села на свято збиралися щоб зварити пшеничного пива. Влаштовувалася гостина, після якої всі весело з піснями їздили на санях довкола села.

На Харківщині існував звичай святкувати триденні Миколині святки, на які варили кутю і узвар, щоб у наступному році забезпечити врожай на жито й плоди. На всій території України влаштовували заздоровні обіди на честь Миколая Угодника з приготуванням ритуального пива й медів. На Поділлі цього дня чекали «полазника» — чоловіка, який першим зайде до хати, що віщувало багатство й щастя протягом року. Але раніше через подвір'я мав пройти хазяїн, дати худобині їсти й привітати її словами: «Дай, Боже, добрий день, щобись худібонька здорова була та й я з тобою ще й зі своєю дружиною!». На Київщині хазяїн, прийшовши цього дня із церкви, брав миску зі свяченою водою, паляницю з грудочкою солі, квача з різного зілля, ішов кропити господу, худобу та збіжжя, примовляючи: «Святий Миколай, помилуй та сохрани нас від усякого лиха!».

У місті Мира (Мири Лікійські) (сьогодні — Демре), на подвір'ї церкви, де Св. Миколай колись служив, встановлено пам'ятник, де він зображений обступленим дітьми . Також неподалік церкви, де він був похований і де досі збереглася його труна, стоїть пам'ятник Санта-Клаусу.

У минулі  століття  в день Зимового Миколая здійснювали різноманітні угоди, укладали договори, тому що були впевнені, що цього дня ніхто не піде на обман, оскільки Миколай Чудотворець  покарає  шахрая  і відновить справедливість. До цього свята у містах відкривалися численні  ярмарки, де встановлювалися остаточні ціни на хліб і борошно. Дівчата   з цього  часу  починали  підготовку  до святок  – шили  нові  костюми,   готувалися до святочних ворожінь.

4 Прикмети

 На Зимового Миколая люди примічали погоду. Саме з цим днем пов’язано безліч прикмет, за якими можна судити про майбутню зиму і погоду в наступному році.

Якщо на Миколая день холодний і ясний – бути урожайному року.

Якщо на Миколая сніг лежить – до швидкої відлиги.

Якщо на Миколая день теплий видався – чекай суворих морозів.

Як на Миколая впаде великий іній – на гарний врожай хліба.

Як на Миколая морозяний день – на уроду хліба й городини.

Як на Миколая піде дощ, то врожай на озимину.

Який день на Миколая Зимового, такий і на Миколая Весняного.

У кожному році два Миколи: на першого Миколи не буває холодно ніколи, а на другого Миколи не буває тепла ніколи.

 5 Поклоніння

Культ святого Миколая починає рости від того часу, коли цісар Юстиніан І(527–565) збудував на його честь церкву у Царгороді. Візантійський імператор Мануїл Комнін (1143–1181) державним законом приписав святкувати день Св. Миколая 6 грудня. З Візантії його культ поширюється по цілому світі. Найстаріший життєпис св. Миколая походить з 9-го століття.

На Заході папа Римський Миколай I (858–867) — перший папа з цим іменем — близько 860-го року збудував у Римі церкву св. Миколая. До Німеччини його культ привезла візантійська княжна Теофано, дружина цісаря Оттона ІІ (973–983). Латинська Церква також святкує св. Миколая6 грудня. У Франції і Німеччині є понад дві тисячі, а в Англії бл. 400 церков, присвячених Св. Миколаєві.

В Уставі київського митрополита Георгія (1072 р.), в 9-му правилі згадується, що у день пам'яті Св. Миколая відбувалося причастя. Найстаршою спорудою, присвяченою Св. Миколаєві на наших землях вважається ротонда в Перемишлі, що датується 10-м сторіччям. В другій пол. 11-го століття у Києві на Аскольдовій могилі боярином Ольмою була збудована церква св. Миколая. На Галицьких землях однією з найстаріших є церква св. Миколая у Львові, що походить з 13-го століття. Пісні про св. Миколая належать до найдавніших зразків української поезії, найпопулярнішою з яких є «Ой хто, хто Миколая любить».

6 Мощі Святого Миколая

Спочатку святий Миколай був похований в церкві в Мирах (сучасне Демре в Туреччині). У травні 1087 італійськими купцями мощі святого були перевезені до Італії і сьогодні знаходяться в крипті базиліки Св. Миколая в місті Барі (Італія).

У 2009 групою з Манчестерського університету було реконструйовано обличчя святого за його черепом. А це стало можливим завдяки проведеному в 1953 відкриттю гробу з мощами святого. Відкриття гробу провів Луїджі Мартіно. « Робота Мартіно принесла велику користь цій справі , бо він зробив якісні фото (хоча й чорно-білі ), рентген черепу в анфас і в профіль. Це був чудовий матеріал для створення 3-D моделі »— каже Кароліна Вілкінсон. Робота показала наступні результати: У Миколая були карі очі, випнуті вилиці та підборіддя, визначено зріст святого: близько 167-168 см. Було визначено також вік святого під час смерті: 65-70 років, а відомо що помер він у 342, це й дозволяє визначити дату народження: 272-277 рік . Але кажуть від тієї реконструкції «не йде світла і сяйва істинного обличчя , яке ішло від обличчя Миколая, схожого на Мойсеєве».

Бібліотечна довідка

В Україні 7 грудня відзначається День місцевого самоврядування - це професійне свято всіх, хто працює в сільських, селищних, міських, районних та обласних радах, хто представляє багатотисячний загін народних обранців.

Це свято притаманного українцям способу суспільного життя, в основі якого самоврядне суспільство. Це давня слов’янська і давньоруська традиція, яка бере свій початок з часів Київської Русі. Це вибір вільних громадян, які довіряють обраним ними представникам і наділяють їх владними повноваженнями. Тільки така влада і є справді народною - владою не над суспільством, а легітимною владою самого суспільства, для суспільства і в інтересах суспільства.

15 жовтня 1985 року європейськими державами був схвалений міжнародний пакт, який іменується «Європейська хартія місцевого самоврядування». Цей пакт зіграв і продовжує грати виключно важливу роль у становленні і розвитку класичної моделі місцевого самоврядування як в старих, так і нових європейських демократіях.

Особливо важливе значення має Хартія для незалежної України, де інститут місцевого самоврядування був на 70 років заборонений і тепер його поновлення відбувається з величезними зусиллями і проблемами. 15 липня 1997 року Верховна Рада України ратифікувала Хартію, яка таким чином стала частиною національного законодавства.

На жаль, з часу ратифікації Україною Хартії законодавство про місцеве самоврядування так і не приведено у відповідність з рядом її базових положень. Певні надії покладалися після введення Дня місцевого самоврядування в Україні, який був визначений Указом Президента від 25.11.2000 № 1250/2000. 

Система місцевого самоврядування повинна відповідати потребам суверенної цілісної держави. І День місцевого самоврядування міг би стати справжнім орієнтиром, правовою основою в процесі перебудови сучасної моделі місцевого самоврядування в Україні.

   Джерело: https://www.dilovamova.com/index.php?page=10&holiday=328#google_vignette

Бібліотечна довідка

   У 2015 році на 69-й сесії Генеральної Асамблеї ООН була прийнята Резолюція, відповідно до якої 9 грудня проголошено Міжнародним днем вшанування пам’яті та гідності жертв злочину геноциду. Таким чином, організація підтвердила всі рішення та постанови в системі ООН, які зробили внесок у створення та розвиток процесу покарання та запобігання злочину.

   Українська нація пережила геноцид 1932–1933 років, вчинений комуністичним тоталітарним режимом на території УРСР та етнічних землях українців. Але цей злочин досі є своєрідним викликом для міжнародних організацій, адже в сучасному суспільстві є ті, хто готові йти на масові жорстокі вбивства.

    На сьогодні Голодомор визнали геноцидом української нації на офіційному рівні 23 держави.

   Події російсько-української війни — це ще один прояв цілеспрямованої агресії, основною метою якої є чергова спроба знищення цілого народу.

      З 24 лютого російські війська, порушуючи всі можливі міжнародні норми та права, а найстрашніше — перекресливши будь-які уявлення про людяність та норми моралі, знищують представників національностей лише за те, що вони готові боротися за своє право жити у власній державі, за власними правилами навіть ціною власного життя. І зараз неможливо ні уявити, ні порахувати кількість жертв російського геноциду проти української нації.

Бібліотечна довідка

Історичний розвиток нашої цивілізації на всіх етапах свого становлення постійно перетинался з одними і тими ж питаннями, які надалі були окреслені і узагальнені в цілісне поняття - права людини. Це сталося з абсолютно природних міркувань, так як всілякі утиски одних людей іншими завжди викликали відповідну і таку ж типову ситуацію, коли розклад сил по тим чи іншим причинам змінювався, а суспільство все ж прагнуло до деякої стабільності. У пору згадати знамениті слова з біблійного Писання: «Що посіє людина, те й пожне».

У сучасному світі права людини стали кваліфікуватися за цілою низкою напрямів. Це особисті права, які передбачають недоторканність особи і житла, власності та конфіденційності листування та права на об’єктивний суд. Соціальні права, які передбачають права на свободу праці, охорону сім’ї та дитинства, захисту батьківських прав, здоров’я і соціальної справедливості. На ряду з цим існують і політичні права, які мають на увазі і свободу совісті, і рівність усіх перед законом, свободу друку і свободу слова, свободу зібрань та право на протест. Є також і економічні права, які мають на увазі свободу розвитку і функціонування промисловості і торгівлі, свободу пересування та розпорядження власністю на свій розсуд. Культурні права включають в себе свободу мистецтв і наук, свободу викладання і право на освіту, а також право на використання у всіх цих процесах своєї рідної мови. Все це узагальнено і взято на озброєння як демократичні цінності. Здавалося б чого ще не вистачає сучасній людині для життя і розвитку? Навіть самі просунуті в дотриманні прав і свобод людини країни не можуть похвалитися ідеальними умовами практичної реалізації цих прав для свого рідного суспільства, а що казати про ті країни, де демократичні цінності досить умовне поняття.

Після закінчення Другої світової війни і спробі усвідомлення всіх жахів зневаги прав і свобод людини, які вона оголила, міжнародне співтовариство постаралося об’єднатися в цих загальнолюдських поняттях і Генеральною Асамблею ООН 10-го грудня 1948-го року була прийнята Загальна декларація прав людини. Пізніше, в 1950-му році всім зацікавленим державам і організаціям було запропоновано відзначати цю дату як всесвітній День прав людини. Відзначається щорічно відповідно до резолюції Генеральної Асамблеї ООН A/RES/423 (V).

В Україні з метою утвердження і забезпечення прав і свобод людини, що є головним обов’язком держави, посилення консолідації українського суспільства, підтримуючи рішення Генеральної Асамблеї ООН, відповідно до Указу Презедента України №854/2022 від 9 грудня 2022 року, День прав людини також відзначається 10 грудня.

У цей День ми приєднуємося до цієї ініціативи і бажаємо всім нам розуму і мудрості. Нехай наші права і свободи починаються з нашого дотримання їх по відношенню до наших ближніх!

Джерело: https://www.dilovamova.com/index.php?page=10&holiday=332

Бібліотечна довідка

14 грудня в Україні відзначається День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Указ N 945/2006 підписаний Президентом 10 листопада 2006 року.

У багатьох можуть виникнути сумніви, навіщо потрібно це свято, якщо є 26 квітня - Міжнародний день пам’яті жертв радіаційних аварій і катастроф, і чому саме 14 грудня вибрано для вшановування учасників ліквідації.

Справа в тому, що 30 листопада 1986 р. було закінчено будівництво саркофага над зруйнованим четвертим енергоблоком Чорнобильської АЕС, а 14 грудня в газеті «Правда» надруковано повідомлення про те, що держкомісією був прийнятий в експлуатацію комплекс захисних споруд.

Ті, хто вважають 14 грудня своїм святом, вже давно називають цей день Днем ліквідатора. Ще в 1986 р. учасники ліквідації зібралися разом, щоб відзначити свою першу перемогу. У 1994 р. громадські організації чорнобильців України звернулися з листом до керівників держави, у якому запропонували заснувати в календарі день учасників ліквідації чорнобильської катастрофи. Тоді офіційне рішення не було прийнято, але ліквідатори самостійно почали відзначати цю дату. Святкування було офіційно дозволено, від різних силових структур виділялася почесна варта, покладалися вінки від керівників держави, іноземних посольств і громадських організацій, але було відсутнє визнання цього дня на державному рівні.

Додання державного статусу Дню ліквідатора ще раз нагадує суспільству про проблеми ліквідаторів-чорнобильців, найважливіша з яких - недостатній для нормального життя розмір пенсії. Безпосередньо з цією проблемою пов’язана і інша - проблема статусу ліквідаторів аварії на ЧАЕС. Тільки перші 5 тисяч з тих, хто ліквідовував аварію, офіційно стали називатися ліквідаторами, отримавши відповідні посвідчення, а з 1992 р. всім іншим видавали «корочки» постраждалих від чорнобильської катастрофи.

Незважаючи на всі труднощі і проблеми, самі ліквідатори називають 14 грудня святом. У ліквідації катастрофи на ЧАЕС брали участь більше 650000 людей з усього Радянського Союзу, з яких більше половини представляли тодішню УРСР.

      Джерело:https://www.dilovamova.com/index.php?page=10&holiday=337&year=2022

Бібліотечна довідка

Архівна спадщина суверенної України являє собою сукупність сотень тисяч фондів, що зберігаються в системі архівів по всій території країни.

24 грудня в Україні відзначається День працівників архівних установ. Це свято було встановлене 30 жовтня в 1998 р. відповідно до Указу Президента України № 1200/98.

В Указі сказано: «Враховуючи значний внесок архівних установ України у розвиток вітчизняної науки та культури, інші сфери життя суспільства, необхідність подальшого вдосконалення архівної справи та на підтримку ініціативи працівників архівних установ, постановляю: встановити в Україні професійне свято День працівників архівних установ, який відзначати щорічно 24 грудня ».

Перший державний орган управління архівною справою в Україні був створений під час Центральної Ради. Ним став Бібліотечно-архівний відділ, протягом грудня 1917 - квітня 1918 р. очолюваний професором О. С. Грушевським.

Головне архівне управління при Раді Міністрів УРСР працювало з 1974 по 1991 рр. З отриманням Україною незалежності змінилася назва Главархіва та його організаційно-правовий статус. З грудня 1999 р. це - Державний комітет архівів України.

Загальна чисельність працівників архівних установ - понад 3000 чоловік.

В архівних установах системи Держкомархіву України зосереджено понад 58 млн. одиниць зберігання різних видів документів Національного архівного фонду.

Джерело: https://www.dilovamova.com/index.php?page=10&holiday=347

Бібліотечна довідка

Історія свята

Різдво  Христове — велике християнське свято, день Народження Ісуса Христа, Спасителя світу і  Відкупителя людей з полону гріха (Спасителя від влади гріха).

Історична наука вважає, що Різдво запозичене християнами з язичеських культів. У стародавніх релігіях відзначалося народження богів – давньоєгипетського Осіріса, давньогрецького Діоніса, давньоіранського Мітри та ін. Дати цих свят припадали на кінець грудня – початок січня, дні зимового сонцестояння, "повороту до весни".

У процесі свого становлення християнська церква поступово витісняла давні свята. Утверджуючи християнство та вчення про єдиного Бога на теренах Київської Русі, перші отці церкви переосмислили язичницьку атрибутику у християнському контексті та зберегти у церковній традиції чимало з того доброго та істинного, що існувало в язичництві. Зокрема - сільськогосподарський хліборобський календар, який багато в чому був розроблений ще в язичницькі часи. Таким чином, в Україні, як і в інших країнах світу, день початку нового сонячного, хліборобського, року отримав новий, християнський зміст, як Різдво, свято народження Божого Сина, Спасителя світу.

Відповідним чином була змінена й обрядовість, магічні дії й обряди язичництва були замінені на молитви й обряди прославлення і прохання до Всевишнього, щоб у наступному році він дав людям добрий урожай. Відповідно до нового вчення був дещо переосмислений в плані символіки і обрядовості, але по суті залишений без змін, звичай поминання предків, старих дідів, праотців, які згідно православного вчення за свої добрі вчинки, зокрема відносно своєї родини, мають вічне життя у Бога в небесних поселеннях серед святих і праведників. Так само як на святковому богослужінні, у святкуванні Різдва мали брати участь усі приналежні до родинного кола. На Святому Вечорі властиво зосереджується взагалі головна увага свята, і на саме Різдво залишається тільки Служба Божа в церкві та відвідування і гостювання родичів та знайомих з відповідними розвагами та забавами.

Спочатку 6 січня було потрійним святом народження, хрещення й богоявлення Христа. У IV столітті 25 грудня стали відзначати народження, а 6 січня — хрещення та богоявлення. І лише наступного століття Різдво Христове міцно увійшло в життя християн. Розбіжність у святкуванні Різдва західними і східними церквами викликана тим, що вони користуються різними календарними системами. Православна церква святкує його 7 січня (25 грудня за старим стилем), а католицька церква — 25 грудня за новим стилем. У X столітті християнство було запроваджено на Русі, й відтоді свято Різдва Христового стало невід'ємною частиною нашої культури.

2 Різдвяна легенда

Свято Різдва належить до великих християнських, так званих Дванадесятих неперехідних свят, та має п'ять днів передсвяткування і шість днів післясвяткування і завершується святом Обрізання Господнього.

Цього дня сталася велика для всього християнського світу подія — народження Ісуса Христа у Вифлеємі (Ісус у перекладі з єврейської означає «спасіння»). Усі християни переконані, що Ісус Христос був посланий Богом на землю задля спокутування гріхів і спасіння людства. Старозавітні пророки провістили місце і час народження Спасителя світу — 5508 рік від створення світу. Отже, 7 січня — це день народження Сина Божого на землі. Від цього дня починається відлік часу.

Згідно з переказами Євангелія, мати Ісуса Христа Марія та її чоловік Йосип жили в Назареті, а до Вифлеєму прийшли, виконуючи наказ правителя Августа з'явитися всьому населенню на перепис. Оскільки на перепис населення Римської імперії зібралося дуже багато людей, Марія та Йосип не змогли знайти місця для ночівлі, а тому їм довелося шукати прихистку в невеликій печері, де за поганої погоди зазвичай ховалися чабани. Там Марія і народила Сина Божого. Тоді янгол спустився з неба й повідомив чабанам, які в цей момент не спали, що Бог народився. Чабани перші прийшли вклонитися немовляті.

На небі засяяла Вифлеємська зоря, що сповіщала світу про народження спасителя та вказувала шлях до Царя всіх людей. За пастушками до печери з Марією та Ісусом Христом прийшли язичницькі мудреці й принесли Богу подарунки: золото, ладан і миро. Золото символізувало царську владу, ладан — Божу волю, смирно — долю пророка. До речі, саме тих давніх часів сягає традиція виготовляти вифлеємську зірку та прикрашати нею новорічну ялинку.

Пославши свого Сина на землю, Бог-отець намагався показати людству важливість любові, добра, співчуття та взаєморозуміння між людьми. День народження Ісуса Христа — найбільш широко шанований день народження у світі. Люди різних соціальних верств, матеріального становища, переконань і поглядів не минають це свято своєю увагою.

 3 Традиція різдвяного святкування

Різдву, за церковним статутом, передував чотиритижневий Різдвяний піст (Пилипівка), з 27 листопада до 6 січня. У цей час виконувалися всі хатні роботи: світлицю білили, прибирали розписами, вивішували найкращі рушники, розкладали килими. Покуття оздоблювали особливо урочисто й прикрашали запаленою свічкою чи лампадою. Тут ставили перший символ усіх трьох зимових свят — дідух (сніп з колосків жита чи пшениці, зібраних наприкінці жнив). Зерно з дідуха зберігали до весни, примішуючи потім до посівного — для забезпечення багатого врожаю. Особливого значення надавали різдвяній погоді. По ній визначали майбутній врожай. Різдвяні свята в Україні, за язичницькою традицією, пов’язані із культом предків, з шануванням душ померлих. Відтак, узвар і особливо кутя, які обов’язково мають бути на кожному столі – насправді є поминальними стравами.

Вранці 7 січня українці йшли до церкви, щоб віддати шану новонародженому Христові. Після закінчення церковної відправи родина знову збиралася на святковий обід, який вже не був пісним, та починалася велика різдвяна гостина. Сало, печінка, ковбаса, різні смаженості та копченості, все за чим сумувала під час посту душа, повинно стояти на столі.

По обіді наступає час заслуженого відпочинку. В гості ж потрібно йти вже після обіду. Одружені діти, як правило, йдуть до своїх батьків. Дуже давньою є українська традиція миритися в цей день, пробачати одне одному образи, вільні й мимовільні, щоб на повну міру відчути радість життя. 

4 Звідки в українців колядки?

Саме слово коляда походить від назви Нового Року у римлян — Саіегкіае  іашіагіае, що припадав на тиждень після веселих сатурналій, у другій половині грудня місяця. Ця чужа назва «коляда», що сплелася із старослов'янським празником зимового повороту сонця і пізніше перейшла на наше зимове новоріччя, вказує на сильні греко-римські впливи в ІV-ІХ ст., коли українська колонізація досягла берегів Чорного моря і Дунаю, де вона зустрілася безпосередньо з греко-римським світом.

Цілком можливо, що наші предки разом із назвою «коляда» та деякими звичаями запозичили від греків та римлян ще щось із мотивів величальних новорічних пісень ще перед прийняттям християнства на Україні-Русі. Та все ж, немає сумніву, що греко-римські впливи зустрілися на східньослов'янському ґрунті вже з виробленою новорічною обрядовістю і величальними піснями місцевого походження.

«Дуже можливо, що ті старі новорічні пісні в нас називалися власне щедрівками. Ця рідна, місцева їх назва, незнана поза українською етнографічною територією, стоїть, очевидячки, в якомусь зв'язку із щедрим, тобто багатим вечором, що замикає різдвяний цикл празників, та із тою щедрістю, багатством і достатком, який напророчують колядки й щедрівки в бажаннях для господарів».

Традиційний характер організації колядницьких та щедрівницьких ватаг на чолі з «березою» у багатьох випадках нагадує стародавніх веселих скоморохів, що теж «хату звеселяли» не тільки величальними піснями, а й танцями та грою на музичних інструментах (згадаймо колядницьку ватагу на Гуцульщині).

Цілком можливо, що від співців-скоморохів колядницькі та щедрівницькі ватаги успадку-вали і традиційні форми випрошування дозволу, як ось:

... Ци повелите колядовати,

Колядовати, дім звеселяти,

Дім звеселяти, діти збудити?

Сказане вище стосується і до випрошування плати за колядування:

А йди ж за грішми та до комори,

Ключики бери, скриньки розмикай,

Скриньки розмикай, нам грошей давай.

Ой, давай, давай, не затинайся,

Ни маєш дати, ни підем з хати.

Також імовірно, що звичай переодягатися та накладати на себе машкару —характеризуватися циганом, жидом, чортом, журавлем, ведмедем, козою — колядницькі та щедрівницькі ватаги теж запозичили від скоморохів.

За традицією  староукраїнських величальних пісень, багато колядок спрямовується до особи господаря, господині або їхніх дітей — парубка чи дівки. Відповідно до цього підбирається і зміст колядки. Імена величальних осіб підставляється в тексті самої пісні, і тоді колядка виглядає так, ніби спеціально складена для даної особи.

Щодо змісту, то колядки і щедрівки відзначаються великою різноманітністю мотивів. Хоч і дуже умовно, можна їх все ж поділити на шість окремих груп, а саме: колядки і щедрівки з хліборобськими, мисливськими, військовими, казково-фантастичними, любовними (краще сказати — весільними) та біблійно-релігійними мотивами.

5 Коляда

Споконвіку існував у нашому народі гарний звичай бажати один одному і господарям щастя-здоров'я, многих літ і всяких статків у хаті і родині. Вже по Святій Вечері українці починали ходити по хатах, піснями та відтворенням побутових сценок поздоровляли господарів та їхніх дітей та вінчували їм злагоду й достаток. Колядувати починають не в усіх місцевостях України одночасно: на Покутті діти ідуть колядувати вже на Святий Вечір; на колишній Гетьманщині, в Слобідській Україні та в Гуцульщині — на перший день Різдва Христового, після того, як у церкві скінчиться Богослуження. На Західному Поділлі йдуть колядувати на другий день свят вранці.

Готувалися до колядування заздалегідь — виготовляли колядницькі обладунки: восьмикутну зірку, маски Кози, Ведмедика. Різдвяні колядницькі гурти споряджали переважно парубки. Вони обирали отамана — хлопця, котрий вирізнявся спритністю, дотепністю і якого в селі поважали. Крім того, він мав уміти гарно починати пісню, зробити в ній вивід. Традиційний одяг колядницьких ватаг — білі та коричневі кожушки й свитки, чоботи власної роботи, хустки або віночки у дівчат. Святкові ватаги залежно від регіону різнилися своїм кількісним складом і обрядовими персонажами.

5.1. Дитяча коляда

        Колядують діти, дорослі парубки та дівчата, а в Галичині інколи колядують і ґазди. Але першими оповісниками народження Христа в різдвяних обрядах у давнину були діти та підлітки, які обходили ватагою багаті й бідні оселі, співаючи колядки та щедрівки. І в кожній хаті світлішало, людям ставало легше на душі. Колядників чекали з нетерпінням і щедро віддячували їм яблуками, горіхами, бубликами. Вважалося, чим більше дітей завітає до хати, тим щедрішим для її господарів буде новий рік. Колядували, як правило, лише хлопчаки: дівчатка у різдвяних обрядах участі не брали, оскільки за давнім віруванням на великі свята першими мають з'являтися представники чоловічої статі.

5.2 Парубоцька коляда

      Крім дітей, на перший день Різдвяних свят колядують і дорослі парубки — ці вже ходять із «звіздою» та дзвоником. «Звізду» роблять з дерев'яної обичайки та тоненьких дощечок — шалівок. Рівнож не п'ять і не шість, а сім. Звізда декорується кольоровим папером, стрічками. В середині — образок «Народження Христа» і свічка.

Ватага колядників — п'ять осіб: береза, звіздоноша, дзвонар, міхоноша та запасний, що має завдання допомагати міхоноші.

Такі колядники колядують у хаті перед об¬разами. Спочатку підходять до вікна, і береза гукає:

— Пане господарю, благословіть Христа славити!

Інколи, як де ведеться, такого благословення випрошують усі — хором:

По цьому дому, по веселому, Чи дозволите колядувати, Колядувати, дім звеселяти, Дім звеселяти, дітей збудити, Христа славити?!

— Просимо! — відзивається з хати господар, відчиняючи двері. Хлопці заходять до хати, скидають шапки, стають перед образами і під «дзеленькання» дзвоника співають.

За таку колядку господар дає, бувало, цілого калача, а то й запрошує всю ватагу до столу, як бажаних гостей.  Вип'ють по чарці, закусять — довго не сидять, та  й постають у пошані перед господарем. Береза віншує:

«За цим віншуємо вас, чесний та величний наш пане, усім добром, усім гараздом, що собі у Господа Бога жадаєте та думкою думаєте, щоб так воно і сталося! Поможи вам, Бо¬же, ці свята мирно одпровадити та других у радості й веселості щасливо діждати, а нам, колядникам, ласкаві будьте не за зле мати, що у ваш чесний та величний двір повернули. Поверни до вас, Господи Боже, ласкою своєю небесною на цілий рік і вік! Сим вас віншуємо, а самі усім чесним та ґречним низько кланяємося. Здорові будьте, в гаразді оставайтеся!»

Всі колядники низько вклоняються господареві, господині, дітям, навіть наймитові, якщо він є. Отак поколядувавши в одній хаті, ватага йде до другої.

5.3 Дівоча коляда

    Увечорі, як геть стемніє, йдуть з колядою і дівчата. Дівоча ватага ходить з ліхтарем, що має вигляд  місяця або  зірки. Ліхтар  дівчата носять не в руках, а прив'язують до довгої тички, щоб здалека було видко дівоча ватага йде!...

Дівчата  до хати не заходять: співають на дворі, під вікном. «Оце постаємо кружка під хатою, а всередині — наша «береза» з ліхтарем.

5.4 Церковна коляда

   На Західній Україні колядують і старші люди — найчастіше чоловіки, що належать до церковного братства. Братчики, зібравшись, ідуть до панотця. Від панотця колядники йдуть до хати своїх братчиків, вітаючи їх з народженням Христа.

5.5 Легіньська коляда

   Уже від «Святого Миколая» група леґінів — гуцульських парубків, готується до коляди. Готуватися треба поважно, бож колядницька ватага — двадцять осіб! Вибирають «березу», «виборця» — скарбника, «коня» — міхоношу, скрипника, трембітаря, кількох добрих плясунів. Всі інші, що не мають «функції», — звичайні колядники.

Старі «ґазди» разом з панотцем виробляють програму, бож колядницька ватага стоїть під протекторатом церкви. Коляда починається обходом навколо церкви і колядою в панотця.

Колядницький похід дуже цікавий: попереду йдуть парами плясуни з «бартками» (сокирами) на плечах. До «барток» підв'язані дзвоники, що під час танку дзвонять у такт плясунам. Таким «плясом» колядники і підходять до кожної хати, де колядують, — і відходять.

Якщо «ґазда» хоче, щоб колядницька ватага йому «дім звеселила», він виходить на поріг з калачем у руках, а «ґаздиня» — з повісмом льону. До них підходить «виборець» і підносить їм дерев'яний різьблений хрест, щоб цілували. Поцілувавши, ґаздиня перев'язує хрест повісмом, а ґазда дає «виборцеві» калач і кидає гроші до скриньки.

Після цієї церемонії вся ватага заходить до хати. У хаті колядників частують горілкою чи пивом — що ґазда має. Під час частунку колядники «розвеселяють дім» — співають, оповідають веселі пригоди, танцюють з ґаздинею чи ґаздовою дочкою...

Отак побавившись, ватага приступає до справжньої церемонії коляди: сідає за стіл і ко-лядує по черзі: господареві, господині, синові, дочці та всьому «живому і мертвому достатку» — худобі, хаті, плугові, рогачам. Кінчається коляда віншуванням. Всі встають з-за столу, стають перед ґаздою і ґаздинею, береза виходить наперед і каже:

«Віншуємо вас, аби у вашій загороді було стільки овечок, скільки у сім домі дрібних кри-шок. Віншуємо вам многая літа з цими святками, з цим Новим Роком та Святим Різдвом. Дай вам, Боже, здоров'я!» Вся ватага колядників підхоплює хором:

— Дай, Боже!

— А в домі склінно!

— Дай, Боже!

— У кіннику коні!

— Дай, Боже!

— У кошарі вівці!

— Дай, Боже!

— У пасіці бджоли!

— Дай, Боже!

По віншуванні один із плясунів, підстрибую¬чи то на одній, то на другій нозі, обходить по черзі всіх членів родини. Танцюючи, він співає в супроводі всього хору:

Ой, пляшу, пляшу — знаю до кого, 

Дасть мені ґазда пів золотого. 

Ой, мало, мало — на цім не стало... 

Ой, скачу, скачу, бо гроші бачу, 

Як маєш сина, то давай сира, 

Як маєш дочку — давай горілочку. 

Ой, дай же, дай же, як маєш дати, 

Не маєш дати — вигонь із хати: 

Ой, хоч ожогом, хоч кочергою, 

А хоч дівчинов коструботою..

За цей «пляс» колядник дістає в шапку або в дзвінок гріш від кожного, до кого танцював і приспівував. Після цього всі колядники тричі вклоняються ґазді та ґаздині і, танцюючи від столу назад плечима, виходять із хати. За ними виходять ґазда з ґаздинею. На подвір'ї ватага стає колом, оточуючи ґазду, ґаздиню і свого скрипаля. Скрипаль грає, а колядники йдуть «рівної» — хороводять то в один, то в другий бік, приспівуючи: Аби ґаздам весело було Через цілий рік жити...

За це ґазда частує колядників горілкою. Нарешті, ватага зупиняється, випускає з кола ґаз-ду з ґаздинею, ще п'є по келішку оковитої і, пританцьовуючи, виходить на вулицю.

 6 Вертеп

  Давню традицію має й український звичай від Різдва виступати з вертепом. Є підстави думати, що вже в XVII-му столітті українці виставляти на Різдво вертепну драму — це був загальновідомий і по всій Україні поширений звичай.

6.1 Будова українського вертепу

Спочатку вертепом виступав маленький ящик, обклеєний кольоровим папером, де за допомогою ляльок, закріплених на осі, розігрувалися вистави, які складалися з двох частин. У першій частині розігрувалися сцени, пов'язані з народженням Христа і біблійними персонажами; друга, світська, включала до свого сюжету житейські історії про Добро і Зло. Так про це пише етнограф Микола Маркевич: «Наш вертеп є похідний будиночок з двома поверхами. Зроблений він з тоненьких дощок і картону. Верхній поверх має балюстраду, за балюстрадою відбувається містерія: це Вифлеєм. На нижньому поверсі трон царя Ірода; долівку обклеєно хутром для того, щоб не видно було щілин, якими рухаються ляльки. Кожну ляльку прикріплено до дроту; під долівкою є кінець цього дроту: за цей кінець, придержуючи ляльку, вертепник вводить її в двері і водить у напрямку, який для неї необхідний. Розмова від імени ляльок відбувається поміж дячками, співаками і бурсаками то пискливим голосом, то басом — відповідно до потреби. Вся друга частина вистави відбувається на нижньому поверсі». Два поверхи вертепного будиночка, за християнською традицією, трактувалися як "небо" і "земля".

Щодо тексту вертепної драми, то це — цікаве поєднання книжних елементів з елементами народними. Вертепна драма складається з двох частин: різдвяної драми і механічно приєднаної до неї сатирично-побутової інтермедії. Перша частина вертепу, що іноді зветься «святою» — більш-менш стійка, а друга, народня змінюється в залежності від місцевих умов, історичного періоду та від здібностей самого вертепника.

Обидві частини — «свята» і народня — різняться між собою ще й мовою. Перша частина написана старою «книжною» мовою, а друга — створена народом і мало чим різниться від сучасної української мови.

«Свята» частина вертепу. Багато дослідників-етнографів погоджуються з тим, що свята частина вертепної драми, якщо і не була створена цілком в Академії Київській, то в усякому разі дістала там поважне літературне оформлення. Про «книжне» походження «святої» частини вертепу свідчить ще й те, що вона майже не¬змінна в усіх списках відомих нам вертепів. Друга ж (народна) частина — змінна. Так чи інакше, а «свята» частина вертепної драми виконувалася всіма вертепниками і збереглася в усіх відомих нам текстах. Кінчалася ця драма смертю Ірода, а після смерті такого лиходія люд, звичайно, має радіти, веселитися. Отже починається народно-побутова інтермедія — друга частина вертепу.

«Народна» частина вертепу, як уже сказано - витвір самого народу. В цій частині вертепу ми спостерігаємо віддзеркалення побуту населення України того часу, коли вертеп був створений.

Згодом вертеп перетворився на театралізоване дійство з великою кількістю учасників, склад яких змінюється відповідно до регіону. Зазвичай, саме у  такому форматі  мистецтво вертепу тішить нас і сьогодні. Хоча традиція вертепу поступово забувалася, бо, як і інші народні традиції, зазнавала гоніння, та все ж сьогодні вона знову відроджується та займає своє місце в культурі різдвяного святкування. 

Бібліотечна довідка

Історія свята

Щедрий вечір (Маланка, Маланія, Васильєв вечір) — вечір 31 грудн напередодні Нового року.

Святкування його походить від стародавнього, ймовірно, дохристиянського звичаю. За християнським календарем — це також день преподобної Меланії  (Меланки, Маланки,  Миланки). Меланка-Вода приходить на щедрий вечір разом із Василем-Місяцем сповістити господарів про наступні торжества та справити гостини, які в народі так і називають — гостини Меланки.

У народній традиції обидва свята об'єдналися в Щедрий вечір, або свято Меланки.   

У навечір'я Нового року у церквах відбуваються урочисті Богослужіння на закінчення Старого року, щоб наприкінці року подякувати Богові за вже отримані ласки і попросити нових на наступний рік.

До наших днів збереглися звичаї, які містять рештки магічних вірувань давніх слов’ян. Вважають: як почнеш рік, так він і минатиме. Тому до зустрічі Нового року завжди прагнули припасти якомога більше продуктів, щоб святковий стіл був особливо щедрий. В Україні переддень Нового року й називали Щедрим вечором, вітальників, що ходили з поздоровленнями, — щедрувальниками, а віншувальні пісні — щедрівками. Господар ретельно прибирав все обійстя, вичищав і добре годував домашню живність, а господиня готувала все необхідне для Щедрої вечері: святкові страви і чистий одяг для родини. Люди вважали, що цього вечора з неба сходить Щедрий бог, оглядає все господарство і входить до хати. Там його зустрічають духи предків та дух-Ладо, які вже з Святого вечора перебувають в оселі (в Рай-Дідухові, сіні та соломі). Побачити Щедрого бога може ще й домашня живність, яка в цю пору має здатність розповідати Богові про те, як господар її утримує та годує. Тоді як Святвечір був дякою за минулорічний урожай, то 13 січня, встелена збіжжям та сіном долівка, мала символізувати Щедрому богові багаті хлібні ниви та луки, які від нього очікуватимуть в Новому році. 13 січня також називали Меланки або Маланки (за християнським календарем Меланії - знатної римлянки V ст., яка будувала церкви, згодом стала черницею й молитвами творила чудеса). Етнологи твердять, що Маланка - найдавніше українське свято, яке має глибоке прадавнє коріння та супроводжувалося цікавим театралізованим дійством.

Господар брав під пахву дідуха, який стояв на покуті протягом свят — від Святвечора до Водохреща, тричі обходив з ним усе обійстя, навідувався у всі господарські будівлі: до хліва і стайні, клуні й комори тощо. Це, за народними уявленнями, мало сприяти наступному врожаєві, добрій плодючості птиці й худоби та прибутку в господарстві.

Як і на Свят-вечір, цього дня готують святкову вечерю, яку в народі величають Щедрою, тому що страви цього вечора не є пісними: печеня, смажене м'ясо, ковбаси, млинці з салом, пироги, вареники з сиром. Щодо специфіки страв Щедрого Вечора, то вони не скрізь однакові: понад Дніпром печуть пироги з м'ясом і смажать гречані млинці на свинячому смальці, на півдні України фігурують бублики, а в гуцулів - вареники чи, як вони кажуть, «пироги».

Цікавим був ритуал залякування садових дерев. Якщо яблуня, груша, слива чи інше дерево не родило протягом кількох років, господар брав сокиру, постукував обухом по стовбуру і тричі промовляв: «Уродиш — не зрубаю, а не вродиш — зрубаю!». Дерево, злякавшись, повинно було влітку рясно вродити. Бувало, що просто підходили до дерева і просили: «Роди, Боже, так рясно, як на небі зорі, і так красно, як у небі ясно!» Якщо ж усі дерева були родючі, тоді хазяїн просто брав солом’яні перевесла і перев’язував ними стовбури, щоб гусінь не чіплялася. Солому не знімали до весни, і вона справді захищала дерева від плодожерки. Щоб позбутися на наступний рік бур’янів, рослинних хвороб, гусені, медведки, хробаків тощо, тричі оббігали навколо клуні чи току, садка. Бігти слід було босоніж, тому це охоче, зі сміхом, робили хлопчики-підлітки, після чого вилазили грітися на піч. Щоб не зубожіти в наступному році, заборонялося ходити до когось за позичкою. В жодному разі не позичали нічого жінки, бо вони могли «забрати достаток із господарства, де брали позичку». Якщо вже була конечна потреба щось попросити, то посилали малого хлопця.

Вечеряли рано, щоб потім прийняти щедрувальників. А вже після цього на селі панувала тиша — до ранку, до появи посівальників, бо вважалося, що Новий рік слід зустрічати уві сні. Хто не спить опівночі, того засуджували як вельми грішну людину. Під Новий рік і під Різдво ночували тільки вдома: «Боже спаси, десь ночувати в людях, бо так цілий рік і будеш блукати світом». Загалом, обрядодії Щедрого вечора присвячувалися сонцю, а Коляда, яка тривала 12 днів (7 - 19.01) була цілісною обрядовою системою й іменувалася Святом народження сонця. 

2 Міф про Меланку

За стародавнім міфом, окрім сина, у всеєдиного Лада, вірного побратима бога Місяця, була ще донька, яку всі називали Миланкою, бо вона була така мила й чарівна.

Одного разу коли князь-Місяць був на полюванні, лютий змій викрав із срібного терема Миланку й запроторив у підземне царство. Визволив її славний богатир Безпальчик-Васильчик і з нею одружився. Ось чому на Щедрий Вечір ще святкують Василя, у жертву приносять свиню, яка вважається місячною твариною, а Васильчик став покровителем цих тварин. Тому, за народними звичаями, на Меланку готували свинячі нутрощі, по них ворожили, який буде врожай, а з свинячих ніжок варили «дриглю», щоб у людей не боліли ноги. Вшановували Меланку-Миланку за якомога багатшими столами, бо то є продовження Щедрого Вечора з усіма його добрими богами і душами предків. 

 3 Святкування Маланки

«Маланка» – народне дійство, що прийшло до нас з глибокої давнини, і покликане виконувати магічно - заклинальну функцію – відганяти злих духів і забезпечити людям врожай  та здоров’я. Щоб людей не пізнали лихі сили, які можуть заподіяти шкоду, їх треба було налякати. Для цього одяга­ли чудернацький одяг, пере­вертали кожухи, розмальову­вали обличчя, виготовляли страшні маски, у руках мали дзвіночки, калаталки, батоги тощо. Цілковита відсутність, з одного боку, християнських мотивів та символів, й розвинута структура ритуалів господарської, шлюбної, очисної магії, з другого, засвідчують глибокі язичницькі витоки народної обрядової Маланки. Цим популярним жіночим ім’ям позначалося не тільки свято, а й конкретний фольклорний образ, що діяв в обряді у двох планах: героїні новорічних пісень -щедрівок та ритуальної маски. З плином часу традиція вратила свій первісний зміст і значення, й зараз носить лише розважальний характер. Основні діючі особи – перевдягнений у дівчину нежонатий хлопець (Маланка) і, навпаки, дівчина або жінка у чоловічому вбранні (Василь), а також Дід, Баба, Циган і Циганка з дітьми; Коза, Кіт, Чорт, Орач з чепігами (плугом) та ін. Сьогодні ця барвиста маланчина  галерея поповнилася живими персонажами (деякі перейшли з минулих часів): бутафорними «офіцерами» і «солдатами» неіснуючих армій, в кумедному одязі; сучасними «президентами» (вітчизняними і зарубіжними), «депутатами» різного штибу, місцевими «діячами», рекетирами, міліціонерами, «зірками» шоу - бізнесу,  кіногероями тощо. Фантазія маланкуючих аж зашкалює: майструють соломяні, шкіряні, навіть – металеві Маланки, які у супроводі інших масок ходять від хати до хати з новорічними піснями та поздоровленнями. Уся ватага з музиками, що інколи нараховує від 50 до 200 чол., рухається вулицями, стежками, городами, по дорозі бешкетує: закидає тини на стріху, знімає ворота й переносить їх в інше місце, перекидає автомобілі, збидкується над перехожими; щедрує господарю, співає величальних пісень:

А на Маланки печуть оладки,

Та не ламайте – цілі давайте!

Наша Маланка господиня,

На ополонці ложки мила.

Щедрий вечір, добрий вечір

Добрим людям на здоров’я!

Церемоніальне дійство включає виконання рядженими танцю, драматично  - ігрових епізодів, приспівок, ритуальних дійств, що мали колись магічне значення:

А учора із вечора

Пасла Маланка та й два качура.

Та й пасучи, загубила,

Шукаючи, заблудила… і т. д.

Кожний регіон України має свої особливості святкування Маланки. Та чи не найяскравіше це дійство відбувається на Буковині – у Чернівцях та в усіх районах і селах області, де з особливою любов’ю і піклуванням ставляться до свого фольклорного надбання, народженого фантазією й віруваннями народу, бережуть його і удосконалюють.Тут проходять щорічні фестивалі, які варто побачити, бо такого унікального видовища немає більше ніде. І справді, мабуть, тільки на цій землі могло народитися таке поетичне диво, як МАЛАНКА.

 4 Щедрий вечір

Споконвіку, напередодні старого Нового року, за давньою народною традицією, справляють Щедрий Вечір – веселе українське свято з обрядами, забавами, скоромною їжею (піст вже минув): багатою кутею на смальці, ковбасами, пирогами, варениками, млинцями, смаженими на салі тощо. А ще випікають два спеціальні хліби «Маланка» і «Василь». Зазвичай батько питав, сховавшись за великою мискою з пирогами: – Чи бачите ви мене, діти? У відповідь потрібно сказати: – Не бачимо Вас, батьку! – То дай, Боже, щоб і на той  рік не бачили! Цей ритуал  символізував собою замовляння на гарний, високий врожай пшениці, достаток і добробут в родині. На Щедрий Вечір, тобто в ніч під старий Новий рік, майже по всій Україні, від Таврії до Гуцульщини, традиційно  ходили гурти ряджених – молодіжні ватаги, які щедрували й водили «Маланку» – своєрідний маскарад, що не має нічого спільного з християнськими віруваннями, хоча й носить ім’я преподобної Меланії - римлянки, яка померла саме цього дня, 439 року.   

Наддніпрянська Україна і Гуцульщина святкують Щедрий Вечір як значне свято різдвяного циклу з добре розвиненою обрядовістю. Галицьке Поділля не святкує, бо Щедрий Вечір у галичан — напередодні Водохреща, тоді як на Наддніпрянщині це — «Голодна кутя», Богоявленне надвечір'я.

В Україні на Щедрий Вечір батько ховається від дітей за пирогами — символом щедрости, багатства!

 5 Вірування та ворожіння

З щедрою кутею пов'язано багато побутових обрядів. Так, щоб залагодити якийсь конфлікт, сусіди йшли один до одного миритися, аби «Новий рік зустріти в мирі і злагоді». Хлопці, котрі перед цим «отримали гарбуза», вдруге засилали сватів з надією на згоду. Ввечері цього дня дівчата ворожать. За давнім звичаєм, коли дівчата починали ворожити, парубки викрадали в них вдома ворота або хвіртки, хоч би як не стерегли господарі. Щоб повернути втрату, батько дівчини мусив ставити могорич.

В різних районах України існують свої форми ворожіння. Ось деякі з них:

• виходять на вулицю, і яка тварина зустрінеться першою — таким і буде суджений: якщо пес, то лихим а життя собачим, вівця — тихим і сумирним тощо;

• біля воріт насипають три купки зерна, а вранці перевіряють: якщо нечіпане, то сімейне життя буде щасливим, і навпаки;

• кладуть під подушку гребінця і, лягаючи спати, промовляють: «Суджений-ряджений, розчеши мені голову!». Хто присниться, з тим і випаде одружитись;

• або перед сном кладуть в тарілку з водою кілька цурпалків з віника, приказуючи: «Суджений-ряджений перевези через місток». Якщо вранці цурпалка пристала до вінця, то дівчина побереться з тим, хто їй наснився.

 6 Народні прикмети

   В ніч на Старий Новий рік люди намагалися завбачувати прикмети. Ось деякі з них:

• якщо ніч проти Нового року тиха і ясна, буде щасливий рік не тільки для людей, а й для худоби;

• якщо сонце високо зійде, увесь рік буде щасливим, а особливо добрим буде врожай садовини;

• якщо іній рясно вкриває всі дерева, буде врожай на зернові та гарний медозбір;

•  якщо падає м'який сніг - на врожай, а коли тепло, то літо буде дощовим;

• який перший день у Новому році, то й рік буде такий;

• якщо на Меланки (13 січня) сонячно й відлига, то чекай теплого літа. "Яка Меланка, такі й Петро з Павлом";

• якщо вночі вітер дме з півдня - рік буде теплий, із заходу - буде вдосталь молока і риби, зі сходу - до врожаю фруктів;

• якщо зоряне небо - добре нестимуться кури;

• якщо ожеледь на деревах - уродить садовина;

• якщо сильний мороз і падає малий сніжок - на врожай хліба, здоров'я людей і тварин; коли ж тепло і без снігу - на неврожай і хвороби;

• якщо під старий Новий рік добрий сніг - сій гречку.

Діти клали у батькові чоботи шматочок хліба і вуглинку. Натомість він просив подати правий чи лівий чобіт; якщо втрапила вуглинка, то рік буде голодний, а хлібець - щедрий.

Кілька цибулин посипали сіллю. Якщо вранці сіль набухла вологою, то невдовзі піде дощ, стала геть мокрою - злива.