Бібліотечна довідка

Цей великий фрукт родом з Південної Африки звісно заслуговує на свій великий день. Отже, давайте віддамо кавуну належні йому почесті в цей День кавуна. Солодкий і смачний кавун - одне з найулюбленіших літніх ласощів. І зрозуміло чому. Хоча він і складається на 90% з води, ця вода має дуже приємний смак. І багато-багато корисних властивостей. Посудіть самі: в кавуні багато вітаміну С та інших вітамінів і мінералів, таких як калій, мідь, вітамін B5 і вітамін А. Крім того, він є відмінним джерелом амінокислоти цитрулін, яка знаходиться в основному в білій м'якоті під шкіркою. Ця амінокислота перетворюється в нашому тілі в аргінін, який допомагає знизити кров'яний тиск, розширюючи і розслабляючи кровоносні судини. Аргінін також важливий для багатьох органів, таких як легені, нирки, печінка, імунна і репродуктивна системи, і сприяє загоєнню ран.

Кавун також є найвідомішим свіжим джерелом лікопіну, потужного антиоксиданту, відповідального за його червоний колір. Фактично, свіжий кавун - краще джерело лікопіну, ніж помідори.

Той факт, що кавун на 91 відсоток складається з води, робить його відмінним засобом для підтримки хорошої гідратації. Дуже корисна якість у літню спеку. Загалом кавун - виключно корисний фрукт, який є для більшості людей ідеальним доповненням до здорового харчування. Тож їжте більше кавунів і не хворійте! 

  Джерело: https://www.dilovamova.com/index.php?page=10&event=202869

Бібліотечна довідка

6 серпня 1945 року на японське місто Хіросіму було скинуто атомну бомбу з урановим зарядом, тротиловий еквівалент якого складав близько 20 тисяч тонн, 9 серпня на місто Нагасакі — атомну бомбу з плутонієвим зарядом такої ж потужності. Вибухи в цих містах забрали життя більше ніж 200 тисяч японців. Переважна більшість загиблих були мирними громадянами.

Вперше в історії ядерна зброя була застосована проти людей і продемонструвала свою жахливу силу. Колосальних збитків було завдано довкіллю і здоров’ю громадян. Наслідки бомбардувань відчутні й сьогодні. Хіросіма стала вічним символом боротьби проти зброї масового знищення.

6 серпня 1955 року в Хіросімі відбулася перша міжнародна конференція за заборону атомної і водневої зброї. А вже в 1985 році південна частина Тихого океану була оголошена без'ядерною зоною (Договір Раротонга). День Хіросіми почав відзначатися міжнародним співтовариством як Всесвітній день боротьби за заборону ядерної зброї.

Після підписання Будапештського меморандуму Україна відмовилася від всієї ядерної зброї, розміщеної на її території, послідовно і неухильно дотримувалась і дотримується зобов’язання не приймати, не виготовляти і не купувати такої зброї.

      Джерело: https://svyat.kyivcity.gov.ua/news/14927.html 

Бібліотечна довідка

Успіння Богородиці – свято, присвячене події, яка не описується в Біблії, але про яку відомо завдяки Переданню Церкви. Саме слово «успіння» на сучасну мову можна перевести як «смерть».

Пресвята Матір Божа після Вознесіння Ісуса, залишилася під опікою апостола Іоанна Богослова. Коли цар Ірод піддав гонінню християн, Богородиця пішла разом з Іоанном в Ефес і жила там в будинку його батьків.

Там вона постійно молилася про те, щоб Господь скоріше взяв її до себе. Під час однієї з таких молитов, яку Богородиця здійснювала на місці вознесіння  Ісуса Христа, їй явився архангел Гавриїл і сповістив, що через три дні закінчиться її земне життя і Господь візьме її до себе.

Перед кончиною Пресвята Богородиця хотіла побачити всіх апостолів, які на той час розійшлися по різних місцях проповідувати християнську віру.

Не дивлячись на це, бажання Богоматері виповнилося: Святий Дух чудесним чином зібрав апостолів біля смертного ложа Пресвятої Богородиці, на якому вона молилася і чекала своєї кончини.

Раптом засяяло  неймовірне яскраве світло, покрівля світлиці відкрилася, і зійшов Сам Христос з безліччю ангелів. Пресвята Богородиця звернулася до Господа з молитвою подяки і просила благословити всіх шанувати її пам'ять.

Вона також молила Сина Свого захистити її від темної сатанинської сили, від повітряних митарств. Потім Богоматір радісно віддала Свою душу в руки Господа, і відразу ж пролунав ангельський спів.

Від її пахучого тіла  хворі  стали отримувати зцілення. Почалося урочисте перенесення Пречистого Тіла з Єрусалиму до Гефсиманії. Апостоли Петро, ​​Павло і Яків разом з іншими апостолами понесли на плечах труну  Божої Матері.

Апостол Петро розпочав спів урочистих псалмів. Над труною з'явилася хмара у вигляді вінця, осяяна неймовірним світлом. Цей вінець плив над процесією до самого місця поховання.

За процесією йшли й іудеї, які не вірили  в  Ісуса Христа. А первосвященики послали своїх служників, щоб ті розігнали процесію, вбили апостолів і спалили тіло Богоматері.  Проте це зробити їм не вдалося. Ангели вразили всіх їх сліпотою.

Юдейський священик Афонія, який спробував перекинути одр Богородиці, був покараний ангелом, який відсік йому руки, і отримав зцілення лише після щирого каяття.

Труну з тілом Пречистої Діви було віднесено апостолами в Гефсиманію і там поховано в печері, вхід якої завалили каменем. Після похорону апостоли ще три дні залишалися у печери і молилися.  

З усіх апостолів лише апостол Фома запізнився на похорон і був дуже засмучений тим, що не встиг поклонитися праху Богородиці.  Апостоли дозволили відкрити вхід до печери і могилу, щоб він міг вклонитися святим останкам.

Відкривши труну, вони виявили, що там немає тіла Богородиці і, таким чином, переконалися в її чудесному вознесінні на Небо. Увечері того ж дня присутнім за вечерею апостолам з'явилася Сама Матір Божа і сказала: «Радійте! Я з вами - в усі дні».

Кончину Богородиці Церква називає Успіням, а не смертю, тому що смерть як повернення землі її пороху, а душі - Богу, не торкнулася Благодатної Заступниці нашої.

«Переможені закони природи в Тобі, Діва Чиста, - оспівує Свята Церква в тропарі свята, - в народженні зберігається дівоцтво, і зі смертю поєднується життя: перебуваючи у народженні Дівою і по смерті Живою, Ти рятуєш завжди, Богородице, спадок Твій».

Вона лише заснула, щоб в ту ж мить прокинутися для життя вічно блаженного і після трьох днів з нетлінним тілом вселитися в небесне нетлінне життя.

Марія спочила солодким сном після важкого страждального життя. І відійшла до  Джерела Життя, як Матір Життя, позбавляючи молитвами Своїми від смерті душі земнородних, вселяючи в них Своїм  Успінням передчуття життя вічного.

Джерело: https://rozhyshche.rayon.in.ua/news/38865-uspinnia-presviatoyi-bogoroditsi-shcho-treba-znati-pro-tse-sviato 

Бібліотечна довідка

23 серпня щорічно, починаючи з 2004 року, в Україні вшановують один з трьох ключових державних символів – синьо-жовтий стяг. Це також національний символ. Символ нашої української ідентичності. Символ боротьби за волю.
  Синьо-жовте поєднання утвердилося як українські національні кольори під час європейської «Весни народів» у 19 столітті. Але загалом ця символіка з нами зі значно давніших часів.

Поєднання блакитного тла та жовтого малюнку зустрічається в символіці українських населених пунктів, починаючи з часів Русі. Козаки використовували синє тло та малювали жовті хрести, небесні світила та зброю на полкових і сотенних знаменах.

Під час хвилі європейських революцій 1848 року, названої «Весна народів», синьо-жовтий стяг утвердився вже як прапор українського народу. Тоді, у червні 1848-го, таке знамено вперше підняли над ратушею у Львові.
    На Наддніпрянщину, яка була в складі Російської імперії, синьо-жовтий прапор як символ української національної боротьби прийшов після подій революції 1905–1907 років. А вже за десятиріччя, у 1917-му, він став офіційним стягом української державності. Під синьо-жовтими прапорами відбувалися маніфестації українців. З ними українські воїни 100 років тому вирушали в бій. У квітні 1918-го синьо-жовті прапори підняли над кораблями Чорноморського флоту у Севастополі.

А після втрати незалежної української держави синьо-жовтий прапор залишався символом національної боротьби та спроб відновити державність у різних регіонах України.

Навіть в радянській Україні були спроби піднести національний прапор. 1 травня 1966 року над будинком Київського інституту народного господарства у Києві (нині Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана) замість червоного прапора зранку височів синьо-жовтий. Студент Георгій Москаленко та робітник Віктор Кукса, які це зробили, планували викликати неабиякий резонанс – прапор мали побачити студенти і робітники заводу «Більшовик», що зранку збиратимуться в колони на першотравневу демонстрацію. Через 9 місяців КГБ знайшов сміливців. Вони отримали відповідно 3 та 2 роки таборів суворого режиму.

22 січня 1973-го в Чорткові на Тернопільщині Володимир Мармус із вісьмома товаришами вивісив 4 національні прапори.

26 квітня 1989-го у Львові під українським прапором відбувся мітинг пам’яті жертв Чорнобильської трагедії, а 22 травня того ж року – Шевченківське свято в Києві. 23 березня 1990 року він з’явився над Тернопільською міськрадою; 3 квітня – над Львівською ратушею; 24 липня – урочисто піднятий над Київською міською радою.

4 вересня 1991 року національний синьо-жовтий прапор замайорів над Верховною Радою України. А за кілька місяців, 28 січня 1992-го, ВРУ офіційно затвердила його Державним Прапором України.

Відтоді український прапор піднімали над Еверестом. Він майорів на зустріч антарктичним вітрам на станції «Академік Вернадський». Літав у космос з Леонідом Каденюком. Вертолітним ронделем на фюзеляжі пролітав над смарагдовими джунглями Конго в складі миротворчої місії. Піднімався на п’єдестал разом з олімпійськими чемпіонами, починаючи з 1996 року. Стрічками майорів на куртках і рюкзаках протестувальників під час Революції гідності. Нескорено йшов на зустріч солоним вітрам та російським окупантам на тральщику «Черкаси» в Криму. Сьогодні прапор – з нашими військовими на їхніх плечових шевронах, у рюкзаках та на позиціях. Вони бережно підписують його своїми позивними побратимам на пам’ять. Він майорить над вільними і звільненими містами України. А українці на окупованих територіях чекають, коли він знову з гордістю розвіватиметься у їхніх містах, селищах та селах.

Джерело: https://uinp.gov.ua/istorychnyy-kalendar/serpen/23/den-derzhavnogo-prapora-ukrayiny 

Бібліотечна довідка

Павло Архипович Загребельний народився 25 серпня 1924р. в с. Солошине на Полтавщині.

1941 року закінчено десятирічку; вчорашній випускник, ще не маючи повних сімнадцяти років, пішов добровольцем до армії. Був курсантом 2-го Київського артучилища, брав участь в обороні Києва, в серпні 1941р. був поранений. Після госпіталю знову військове училище, знову фронт, тяжке поранення в серпні 1942р., після якого — полон, і до лютого 1945р. — фашистські концтабори смерті.

У 1945p. працює у радянській воєнній місії в Західній Німеччині. З 1946p. — навчається на філологічному факультеті Дніпропетровського університету. По його закінченні (1951p.) — майже півтора десятиліття журналістської роботи (в обласній дніпропетровській газеті, в журналі «Вітчизна» в Києві), поєднуваної з письменницькою працею.

В другій половині 50-х років П. Загребельним видані збірки оповідань «Учитель» (1957), «Новели морського узбережжя» (1958), повісті «Марево», «Там, де співають жайворонки» (1956), «Долина довгих снів» (1957).

Серйозною заявкою на письменницьку зрілість стала «Дума про невмирущого» (1957), присвячена воїнському та людському подвигу молодого радянського солдата, який загинув у фашистському концтаборі.

В 1961 — 1963 pp. Загребельний працює головним редактором «Літературної газети» (пізніше — «Літературна Україна»), приблизно в той же час з’явилися три перші романи письменника: «Європа 45» (1959), «Європа. Захід» (1960), «Спека» (1960).

Протягом 60 — 70-х років письменник створив більшу частину своїх романів, зокрема і найвагоміші з них:  «День для прийдешнього» (1964);  «Шепіт» (1966);  «Добрий диявол» (1967);  «Диво» (1968);  трилогію «З погляду вічності» (1970); «Розгін» (Державна премія СРСР, 1980) — роман з чотирьох книг: «Айгюль», «В напрямі протоки», «Ой крикнули сірі гуси», «Персоносфера»;  «Левине серце», (продовженням «Левиного серця» став роман «Вигнання з раю» (1985));  «Переходимо до любові» (1971);  «Намилена трава» (1974);  «Євпраксія»(1975);  «Південний комфорт» («Вітчизна», 1984).

 Одним із значних здобутків української прози став роман «Диво» (1968), в якому органічно поєднується далеке минуле та сучасність. В центрі роману — Софія Київська, яка є незнищенним символом української державності та духовності. Пізніше було створено цілий цикл романів про історичне минуле нашої Батьківщини: «Первоміст» (1972), «Смерть у Києві» (1973), «Євпраксія» (1975). Подіям української історії XVI ст. присвячено роман «Роксолана» (1980). Письменник зробив спробу проникнути у складний внутрішній світ своєї героїні — Роксолани — Анастасії Лісовської, доньки українського священика з Рогатина, яка, потрапивши до гарему турецького султана Сулеймана, незабаром стала його улюбленою дружиною. Розкрити «таємниці» характеру Б. Хмельницького, показати його як людину та як визначного державотворця — таке завдання поставив перед собою П. Загребельний в романі «Я, Богдан» (1983). Він показує діяльність гетьмана на тлі складної політичної ситуації середини XVII ст., зупиняючись також і на подробицях його особистого життя. Панорамність, історіософські роздуми про долю України — такі риси найновішого роману письменника «Тисячолітній Миколай» (1994). В романах зустрічаємо вступні слова чи передмову, післяслово — це свого роду невеликі літературознавчі, а то й історіографічні етюди.

Виступив П. Загребельний і з кількома п’єсами, створеними на основі романів — «Хто за? Хто проти?» («День для прийдешнього»), «І земля скакала мені навстріч» («З погляду вічності»); активно виступає з критичними і літературознавчими статтями в пресі, а також з доповідями, промовами й інтерв’ю. Ці виступи зібрані в книзі статей, есе і портретів «Неложними устами» (1981). До неї ввійшла повість-дослідження «Кларнети ніжності», присвячена П. Г. Тичині.

За його сценаріями на Київській кіностудії ім. О. П. Довженка знято художні фільми: «Ракети не повинні злетіти» (1965), «Перевірено — мін немає» (1966), «Лаври» (1974), «Ярослав Мудрий» (1982).

Павло Загребельний понад сорок років працює в українській прозі. За цей час вийшло близько двадцяти його романів. Один із них — «Розгін» відзначено Державною премією СРСР, два — «Первоміст» і «Смерть у Києві» — Державною премією УРСР ім. Т. Г. Шевченка. Твори високо оцінюються критикою, мають широке читацьке визнання, він один із найпопулярніших сьогодні українських письменників. Друковані масовими тиражами, його книги швидко розходяться; вони постійно виходять в перекладах іншими мовами; зростає і кількість видань творів письменника за рубежем.

Помер 3 лютого 2009 року у віці 84 років після затяжного туберкульозу.

Джерело: https://ukrclassic.com.ua/katalog/z/zagrebelnij-pavlo/233-pavlo-zagrebelnij-biografiya