Характерні риси реалістичного роману:

• інтерес до сучасності, прагнення до точності, достовірності, об’єктивності у її відтворенні;

• деталізація побуту, оточення, соціального середовища;

• типізація загальнопоширеного;

• відображення життя за-допомогою типових характерів, які діють за типових обставин;

• соціальний аналіз;

• «саморозвиток» героїв, вчинки яких не випадкові, а зумовлені рисами характеру та обставинами;

• історизм, принципи якого романтики застосовували до минулого, а реалісти — і до сучасного.

Проте творча практика письменників значно складніша і багатша від загальновизнаних схем, тому часто реалістичні романи суттєво різняться за своєю проблематикою, художньою структурою та національним забарвленням.

Загалом романтизм порушив класицистичну «чистоту» жанрів. У XIX ст. стало поширеним поєднання літературних родів у жанрі. Коли ж у жанровім виді виступають елементи двох чи трьох родів, можна вести мову про змішаний жанр (поема, балада — змішані ліро-епічні жанри). Іноді виділяють літературні жанри, які містять у собі літературні елементи з науковим стилем викладу (літературу й публіцистику поєднують художній нарис, есе, фейлетон, репортаж). Літературні жанри і жанрові системи — категорії історично змінні. У цих умовах одні традиційні жанри стали стрімко відмирати або маргіналізуватися, інші, навпаки, переміщуватися з літературної периферії в самий центр літературного процесу. Якщо зліт балади на рубежі XVIII - XIX ст. виявився доволі короткочасним, то гегемонія роману — жанру, який нормативні поетики століттями не бажали помічати як щось низьке і неістотне, — затягнулася в європейських літературах щонайменше на сторіччя. Популярна в епоху класицизму ода в літературі XIX - XX ст. майже зовсім зникає. Просвітництво висунуло на перше місце міщанську драму, сатиричний жанр, які пізніше були витіснені романтичними жанрами — елегією, баладою, ліро-епічною поемою тощо. Особливо активно почали розвиватися твори гібридної або невизначеної жанрової природи: п’єси, про які складно сказати, комедія це або трагедія, вірші, яким неможливо дати ніякого жанрового визначення, крім того, що це ліричний вірш. Падіння чітких жанрових ідентифікацій виявилося і в умисних авторських вчинках, спрямованих на руйнування жанрових очікувань: від роману Лоренса Стерна «Життя і думки Трістрама Шенді, джентльмена», що обривається на півслові, до «Мертвих душ» М. Гоголя, де парадоксальний для прозового тексту підзаголовок «поема» навряд чи може цілком підготувати читача до того, що з доволі звичної колії крутійського роману його раз у раз вибиватимуть ліричними (а деколи — й епічними) відступами.

Наприкінці XIX - початку XX ст. жанрова система літератури зазнала ґрунтовних змін. Передусім це стосується співвідношення між жанрами епічними, ліричними й драматичними. На родовому рівні відбувається відновлення рівноваги, що похитнулася в літературі реалізму, у якій очевидно домінували прозові жанри, зокрема роман. На межі століть роман залишається плідним і репрезентативним жанром, особливо в реалістично-натуралістичній літературі, однак не можна стверджувати, що він зберігає провідну роль в усьому літературному процесі. Крім того, в тогочасній оповідній прозі на передній план висуваються «малі жанри» — оповідання й новела, які істотно потіснили роман. У цей період простежується різка активізація ліричної поезії і драматургії, стрімке зростання їхньої ролі й значення в художньому житті. Кінець XIX - початок XX ст. — час розвитку «нової драми», яка знаменувала радикальне оновлення драматургії, перебудову її структури, розширення тематичних обріїв і збагачення арсеналу виражальних засобів, що яскраво втілилося у творчості Г. Ібсена, А. Стріндберга, Б. Шоу, Г. Гауптмана, М. Метерлінка, Л. Піранделло та інших видатних драматургів.

На межі XIX - XX ст. на авансцену європейської літератури знову виходить поезія, розпочинається нове її піднесення, нова поетична епоха, що охоплює принаймні й першу третину XX ст.