КОМЕНТАРІ. Уже в дії першій Гамлет постає героєм, який має багато запитань до себе й до всього світу. Його серце крає смерть батька й таємниця довкола неї. Монологи — форма розкриття внутрішнього світу героя, його протиріч, сумнівів і шукань. Також у монологах Гамлета міститься характеристика світу, осмислення місця людини в ньому. Це засіб психологічної характеристики героя та соціальної критики світу. Водночас монологи Гамлета набувають широкого філософського значення, концентруючи «вічні» морально-філософські проблеми: життя і смерть, кохання і зрада, воля і насильство, правда і лицемірство, совість і ницість.
(…) Боже, Боже!
Яке нікчемне, марне й недолуге
Все, що на світі діється (…).
Немов город неполотий, де густо
Буяють бур’яни.
Саме огидне
Його заполонило!
Як це сталось?!
Два місяці, як він помер.
Ні, менше! Такий король!
Із нинішнім зрівняти —
Він, як Гіперіон з сатиром поруч,
І матір так любив він, що, мабуть,
Вітрам небес не дав би надто грубо
Дихнути їй в обличчя.
Небо й земле! Що згадувати?!
Так вона горнулась
До нього, мов з поживи тої голод
Зростав у неї ще. І ось — за місяць…
Зрадливосте, твоє імення — жінка!
Лиш місяць! Не стоптала й черевиків,
Що в них за тілом батьковим ішла
В сльозах, як та Ніоба. І тепер…
О Боже мій! Тварина нерозумна,
І та, напевно, довше б сумувала!
Побралася із дядьком, що до батька
Подібний так, як я до Геркулеса.
Ще й сіль облудних сліз її не зникла
З очей, а вже на кровозмісне ложе
Вона спішить. В квапливості оцій
Добра немає і не може бути.
Розбийся, серце, — мушу я мовчать!
(Переклад Григорія Кочура)КОМЕНТАРІ. Гамлет удає божевільного, щоб розібратися, що ж відбувається довкола нього насправді. Король Клавдій, королева Гертруда, радник Полоній, колишні товариші Гамлета — Розенкранц і Гільденстерн, Офелія обговорюють «божевілля» Гамлета. Щоб перевірити, що з ним діється, вирішили влаштували зустріч Гамлета з Офелією. Король просить королеву піти, а він із Полонієм хоче підслухати розмову…
Гертрудо, люба,
Облиште нас: я Гамлета покликав,
Щоб він, немовби випадково, тут
Зустрів Офелію. А я й Полоній, шпигуни законні,
Сховавшися, щоб нас ніхто не бачив,
Самі спостерігатимем усе,
То й буде зрозуміло, що насправді
Любов йому страждання завдає
Чи щось інакше. (…)
Ось він іде. Сховаймося, мій пане.
(Король і Полоній виходять). Входить Г а м л е т .Так. Бути чи не бути — ось питання.
В чім більше гідності: терпіти мовчки
Важкі удари навісної долі
Чи стати збройне проти моря мук
І край покласти їм борнею? Вмерти —
Заснуть, не більш.
І знати, що скінчиться
Сердечний біль і тисячі турбот,
Які судились тілу. Цей кінець
Жаданий був би кожному. Померти —
Заснути. Може, й бачити сновиддя?
У цьому й перепона. Що приснитись
Нам може у смертельнім сні, коли
Вантаж земної суєти ми скинем?
Оце єдине спонукає зносить
Усі нещастя довгого життя;
Інакше — хто ж би стерпів глум часу,
Ярмо гнобителів, пиху зухвальців,
Зневажену любов, суди неправі,
Нахабство влади, причіпки й знущання,
Що гідний зазнає від недостойних, —
Хто б це терпів, коли удар кинджала
Усе кінчає? Хто б це став потіти,
Вгинаючись під тягарем життєвим,
Якби не страх перед незнаним чимось
У тій незвіданій країні, звідки
Ще не вертався жоден подорожній?
Миритись легше нам з відомим лихом,
Аніж до невідомого спішити;
Так роздум робить боягузів з нас,
Рішучості природжений рум’янець
Блідою барвою вкриває думка,
І збочує величний намір кожен,
Імення вчинку тратячи. Та досить!
Офеліє! В своїй молитві, німфо,
Згадай мої гріхи!
Ласкавий принце,
Скажіть, як вам жилося цими днями?
Я дуже вдячний: добре, добре, добре.
У мене є від вас дарунки, принце,
Їх повернути я давно хотіла,
То прошу їх тепер прийняти.
Що ви?!
Я зроду вам не дарував нічого.
Ви добре знаєте, що дарували,
Ще й в супроводі запахущих слів, —
Від них принадніші були дарунки.
Але втрачають і дари принаду,
Як той, хто дав їх, дивиться нерадо.
Ось, принце, заберіть.
Ха-ха! То ви дівчина доброчесна?
Що таке, принце?
І ви вродливі?
Що ви маєте на увазі, принце?
А те, що коли доброчесні й вродливі, то ваша чеснота не повинна мати ніяких справ з вашою красою. (...)
Іди в черниці. Навіщо тобі плодити грішників? Сам я людина досить-таки порядна, а й то можу себе обвинуватити в такому, що й навіщо тільки мене мати привела?! Я надто гордий, мстивий, самолюбний. У мене напохваті більше гріхів, ніж думок, щоб їх обміркувати, уяви, щоб їх утілити, часу, щоб їх здійснити. І навіщо тільки такі людці, як я, повзають між небом і землею? Усі ми пройдисвіти несосвітенні. Не йми віри нікому з нас. Один тобі шлях — у черниці. Де ваш батько?
Удома, принце.
Замкніть його там, нехай він дурня строїть тільки в себе вдома. Прощайте.
Поможи йому, усеблаге небо.
Коли ти одружишся, дістанеш від мене в посаг таке прокляття: хоч ти будеш цнотлива, як крига, чиста, як сніг, а поговорів не минеш. Іди в черниці, іди! Прощавай! Або, якщо вже конче хочеш виходити заміж, виходь за дурня, бо розумні аж надто добре знають, на яких потвор ви їх обертаєте. У черниці йди! Та швидше! Прощавай! (…)
(Виходить).Потьмарився такий шляхетний розум!
Така людина! Виглядом — придворний,
Словами — вчений, войовник — мечем,
Надія й вицвіт нашої держави,
Довершеності дзеркало й взірець!
Я, найнещасніша з жінок, пила
Солодкий мед обіцянок його,
І ось цей дух ясний, мов дзвін, що тріснув… (...)
(Переклад Григорія Кочура)КОМЕНТАРІ. На замовлення Гамлета мандрівні актори розігрують у королівському палаці п’єсу «Убивство Гонзаго», яку герой фігурально називає «Пастка». Гамлет особисто дав поради акторам і попросив їх зіграти уривок, який він написав особисто. Гамлет сподівається, що під час п’єси Клавдій якось викаже себе або навіть зізнається в скоєному, що дасть можливість спокутувати гріх. Але цього не відбулося…
«У другім шлюбі не любові ждуть,
До нього розрахунки лиш ведуть.
Я вдруге мужа першого вбиваю,
Коли у постіль другого приймаю».
«Я знаю, щирі це слова й думки,
Та наміри не завжди в нас тривкі,
У рабстві наша пам’ять їх тримає,
Життя їх віку довгого не має:
На гілці висить недозрілий плід,
Достиг — упав, по ньому зник і слід.
Не дуже в нас обіцянки живучі,
Бо ми їх забуваєм неминуче:
У захваті приймаєм рішенець,
Минає захват — рішенню кінець (…)».
«Нехай для мене більше й хліб не родить,
Нехай для мене й сонце більш не сходить,
Нехай ні вдень не знаю, ні вночі
Ні втіхи, ні спочинку, живучи,
Хай щастя і вві сні мені не сниться,
Життя моє хай буде як в’язниця,
Хай талану ні в чому не діжду,
Як повдовівши, заміж я піду».
Ну, що буде, як одурить?
«Клятьба велика. Йди, моя дружино!
Щось я втомився. Трохи відпочину,
Засну я».
(Засинає).«На здоров’я спочивай.
Усе лихе минає нас нехай!»
(Виходить).Вам подобається п’єса, ваша величносте?
На мою думку, жінка надто багато обіцяє.
Ну, вона ж дотримає слова.
Ви знаєте п’єсу? У ній немає нічого недозволеного?
Ні, ні, це все жартома, отруєння жартома. Нема тут і трохи нічого недозволеного.
Як зветься вона, ця п’єса?
«Пастка». Тільки ж у якому розумінні? В алегоричному. У цій п’єсі показано вбивство, що сталось у Відні. (…) Підступний цей витвір. Та що нам до того? У вашої величності, як і в нас, чисте сумління, і нас це не обходить. (…)
Входить актор, що грає Луціана.А оце королів небіж Луціан.
Ви, принце, чудово замінюєте хор своїми поясненнями. (…)
Луціан
«Отрута, чорна думка, слушний час,
Міцна рука, ніхто не бачить нас,
Мерзотна суміш, трави чарівничі,
Що вас Геката закляла аж тричі,
Свої страшні властивості явіть —
Життя живого нитку перервіть!»
(Вливає отруту королю у вухо).Він труїть його в саду, щоб захопити владу. Герцога звуть Гонзаго. Є така повість, писана вона добірною італійською мовою. Зараз ви побачите, як убивця завойовує любов Гонзагової дружини.
Король устає!
Що, злякався хлопавки?
Що з вами, ваша величносте?
Припиніть виставу!
Присвітіть мені. Ходімо звідси!
Світла! Світла! Світла!
(Виходять усі, крім Гамлета й Гораціо). (Переклад Григорія Кочура)КОМЕНТАРІ. Промовистий символ трагедії — череп Йоріка, який знайшов на цвинтарі гробокоп. «Бідолашний Йоріку!» — каже Гамлет, тримаючи його в руках. Хто ж такий Йорік? Королівський блазень. Колись він весело сміявся й звеселяв людей, але тепер його немає. Той, хто жартував і веселився, опинився в могилі. «Людське життя — лише мить», — думає Гамлет із черепом Йоріка в руці. То ж навіщо тоді живе людина, якщо життя таке коротке? Що залишить вона на землі?.. Певною мірою Гамлет уважає себе також блазнем у Данському королівстві (адже він удавав божевільного, змушений прикидатися перед усіма, щоб приховати справжні наміри). Череп Йоріка навіює героєві думки про власну смерть, а ще — про суєтність земного буття.
Цей череп мав язика й міг співати. А такий собі шахрай кидає ним об землю, наче це щелепа Каїна, першого вбивці. Може, макітра, що нею жбурляється йолоп, належала політикові, який Господа Бога самого не міг обхитрити, — хіба ні? (…) А тепер він потрапив до пані Хробакової й гробокоп лупить його заступом по вилицях. Дивовижне перетворення, якби тільки ми могли його простежити! Невже варто було ростити ці кістки тільки для того, щоб гратися ними в кеглі? Мої кістки ниють, ледве подумаю про це. (…)
(Бере череп).Бідолашний Йоріку! Я знав його, Гораціо. Людина невичерпної винахідливості в дотепах, з винятковою фантазією. Разів з тисячу носив він мене на спині. А тепер це сама бридота. Мене нудить, коли я дивлюся на нього. Отут були губи, які я так часто цілував. Де тепер твої жарти? Твоє вистрибування? Твої пісеньки? Спалахи веселощів, від яких усі за столом, бувало, покотом лягали з реготу? Невже в тебе не залишилося жодного дотепу, щоб поглузувати з власного вищиру? Зовсім занепав? Піди у світлицю до вельможної дами та скажи їй, що, хоч би вона фарбувалась і на палець завтовшки, однаково колись буде така сама… (...)
(Переклад Григорія Кочура)КОМЕНТАРІ. У фіналі п’єси в запеклому поєдинку б’ються Гамлет і Лаерт… З цього поєдинку вже ніхто не вийде живим. Ані його учасники, ані сам король Клавдій, котрий улаштував поєдинок як виставу. А королева Гертруда випила келих з отрутою, який призначався Гамлетові…
Наш син
Перемагає.
Але він огрядний, Задихався.
Ось хусточку візьми
Та витрись. Я також за тебе вип’ю.
Спасибі, матінко.
Не пий, Гертрудо!
Таки я вип’ю. Ви мені даруйте.
(П’є).З отрутою!
Рятунку вже немає.
Ні, я не питиму. Іще хвилинку.
Ходи сюди, утру тобі обличчя.
А зараз я ударю.
Сумніваюсь.
Це майже проти власного сумління.
Ану, Лаерте, втретє.
Та не грайтесь, А нападайте, скільки сили є,
Бо ви немов жартуєте зі мною!
Ах, он як! Ну, тримайтеся тоді!
(Б’ються).Нема удару.
Маєте один!
(Лаерт ранить Гамлета. Потім у розпалі вони обмінюються рапірами, і Гамлет ранить Лаерта).Розбороніть. Вони поскаженіли.
Ні, ще!
(Королева падає). (...)Що з нею?
Кров побачила й зомліла.
Королева
Ні, це вино, вино.
Мій сину любий, Це все пиття!
Отруєно мене.
(Умирає).Гамлет
Злочинство! Зрада!
Зачиняйте двері, Шукайте!
Треба винного знайти!
(Лаерт падає).Він, Гамлете, між нами.
Ти помреш,
Тобі ніякі ліки не поможуть.
Та зброя, що в руці твоїй, отруйна
І незатуплена. І сам я гину
Як жертва заміру свого бридкого.
Ось я лежу і вже не встану більше,
І матір теж отруєно твою.
Це все король, король у всьому винен.
Рапіра теж отруєна? Отруто,
Довершуй те, що довершити слід!
(Заколює короля). (...) (Переклад Григорія Кочура)