Однією з найважливіших епох в історії людства була доба Відродження, або Ренесанс (з італ. Rinascimento, фр. Renaissance — відродження), яка вважається мостом між Середньовіччям і сучасною історією і тривала приблизно з XIV-XV ст. до середини XVII ст.  Термін «Відродження» пов’язаний з ідеєю відновлення античної спадщини в нову добу. Але разом з античною традицією велику роль у розвитку Ренесансу відігравали й інші культурні чинники, зокрема мистецтво епохи Середньовіччя й народні традиції.

Батьківщина Відродження, безсумнівно, Флоренція («Афіни Італії»). І це не дивно. Саме у Флоренції в 1293 р., тобто на зорі Відродження, була прийнята перша в християнській Європі, фактично республіканська конституція, причому конституція дуже демократична.

Саме у Флоренції, а трохи пізніше в Сієні, Феррарі, Пізі складаються кружки освічених людей, яких називали гуманістами. Але не в сучасному—моральному—значенні цього слова, що вказує на повагу до людської гідності, а в більш вузькому — освітньому змісті. Адже термін походить від назви того кола наук, якими займалися поетично й художньо обдаровані флорентійці: studia humanitatis. Це ті науки, що мали своїм об’єктом людину і все людське на противагу studia divina—усьому, що вивчає божественне, тобто теологію.   На зміну середньовічному ідеалу святого або аскета приходить ідеал гармонійної земної людини, яка поєднує в собі духовну красу, жагу ідейного пошуку та високі моральні якості.

Ранні флорентійські гуманісти — це найчастіше політичні діячі, адвокати, правознавці, наприклад, великий Данте, що був дипломатом і депутатом від партії «білих гвельфів». Тим більше, що їх як людей освічених, котрі знали мови, були досвідченими у правознавстві, красномовстві, знали фортифікацію, математику, архітектуру, інженерну справу, а іноді й астрологію, і алхімію, прагнули залучати на посади посланників, радників, секретарів, канцлерів як республіканські уряди міст Італії (Флоренція, Венеція, Генуя), так і різні монархи, зокрема, папа римський.

Шедеври античності стали для митців Відродження неперевершеними зразками й джерелом для наслідування. З античної спадщини вони брали сюжети, образи, художні прийоми, які творчо використовували у власних творах.

Представниками раннього етапу мистецтва італійського Відродження є художник Мазаччо, скульптор Донателло, архітектор Брунеллескі. Представниками літератури раннього Відродження в Італії вважають Франческо Петрарку, який зробив значний внесок у розвиток італійського сонета, і Джованні Боккаччо, який надав жанру новели актуального соціального й морального змісту в збірці «Декамерон». Серед художників Високого та пізнього італійського Відродження найбільше прославилися Леонардо да Вінчі, Рафаель Санті, Мікеланджело Буонарроті, Джорджоне, Тиціан, Паоло Веронезе, Тінторетто та ін.

Провідні ідеї доби Відродження — саморозвиток людини, можливість її морального вдосконалення, здобуття свободи, здатності до перетворення світу за допомогою розуму, душі та творчості.

Данте Аліг’єрі (1265—1321) — італійський поет, мислитель. В історію літератури ввійшов як останній поет Середньовіччя і перший поет Відродження. Справжнє ім’я Данте — Дуранте, таке ім’я йому дали на честь діда, пізніше він скорочує власне ім’я, під яким і став відомим у світовій літературі.

Народився у Флоренції (Італія) у родовитій сім’ї. Вивчав правознавство в Болонському університеті (не закінчив). У студентські роки захопився поезією, яка згодом приносить йому славу. 

Данте — громадянин, патріот Флоренції, рішуча та енергійна людина. 

Головною подією молодості Данте було його кохання до Беатріче. Уперше він її побачив у дитинстві. Вдруге вони зустрілись через десть років. Чарівний образ молодої жінки надихнув поета на створення прекрасних зразків ліричної поезії. Цикл віршів, народжених коханням, а згодом — ранньою смертю Беатріче (1290), склав збірку «Нове життя» («La Vita Nuova»)  (1292). 

Мова творів Петрарки, Данте та Бокаччо (відомі також як «три корони» = італ. tre corone) заклала основу сучасної італійської мови, зокрема першого словника італійської Vocabulario degli Accademici della Crusca виданого 1612 року.  Саме Данте першим почав писати свої твори простою народною мовою, а не латиною. Йому належить трактат «Про народне мовлення або красномовство»  (1305), присвячений захисту рідної італійської мови.

Порівняйте:

Іва́н Петрович Котляревський ( 29 серпня (9 вересня) 1769(17690909), Полтава — 29 жовтня (10 листопада) 1838, Полтава) — український письменник, військовий  класик нової української літератури, громадський діяч. 

З 1295 р. Данте був активним політичним діячем.  Він першим серед мислителів виступив на захист незалежності королівської влади від папства. У своєму політичному трактаті «Про монархію» (1312—1313) доводив необхідність всесвітньої монархії, похо­дження якої від Бога, а не від папи.  

Мета людського роду, за Данте, — загальний мир (concordia — гармонія, мир). Переконання у величезній цінності миру неодноразово висловлене і в його головному творі – поемі «Божественна комедія»: 

От ангел, щойно мов скінчивши лет, 

Приносить вість, виплакувану звіку, 

Про мир на всій землі, мету всіх мет… 

В умовах Середньовіччя, постійних суперечок між окремими володарями,   втручання папської влади у світські справи і провокування цим конфліктів і війн, на думку поета, лише імперія, по зразку Римської, здатна забезпечити універсальний та вічний мир. 

Основні до­кази, що він приводить на користь своєї ідеї, такі: єдина мета вимагає одного управляючого начала. Якщо людський рід має одну мету, то він повинен керуватися одним монархом. Як єдиний Бог во­лодарює у Всесвіті, так і рід людський повинен бути влаштова­ний за таким зразком. Суперечки між окремими князями повин­ні вирішуватись вищим суддею-імператором. У світі повинна панувати правда, а вона найкраще вводиться всесвітнім монар­хом, тому що йому нічого бажати для себе. У монархії прави­тель існує для громадян, а не громадяни для монарха. Всесвіт­ній монарх видає закони для всього людства, окремі ж князі застосовують ці закони згідно з особливостями своїх країн. (Примітка авт.: на мою думку, утопія). Єдність є взагалі вище благо. Згода — добро. Але згода знов-таки вимагає єдиної направляючої волі, тобто влади єдиного монарха. 

Після поразки партії білих гвельфів, до якої входив  Данте, у Флоренції він був заочно засуджений до спалення з конфіскацією майна (1302). Декілька років блукав по Італії. Останні роки життя провів у Равенні.