Збірку «Квіти зла» Шарль Бодлер створював упродовж цілого життя, як Тарас Шевченко «Кобзар» чи Волт Вітмен «Листя трави». Під назвою «Квіти зла» об’єднані декілька віршових циклів. До збірки поет добирав усе найкраще й майже ідеально відшліфоване: 16 років чекав на оприлюднення знаменитий «Альбатрос». Бодлер прагнув довершеності. Більшість віршів було написано у 1843—1844 рр. Уперше 18 віршів із майбутньої збірки під спільною назвою побачили світ у журналі «Ревю де Де Монд» («Огляд Старого й Нового світу») 1 червня 1855 р. «Квіти зла» були опубліковані окремим виданням у червні 1857 р., а вже 20 серпня того ж року за нібито провокативний характер «жорстокої книжки» над Бодлером розпочався судовий процес...

Назву збірки Бодлерові запропонував письменник Іполіт Бабу. Через багатозначність французького слова «du mal» назва також багатозначна: її можна перекласти і як «квіти зла», і як «квіти болю», і як «хворобливі квіти». Бодлер активізує всі значення цього слова: традиційно назву перекладають як «Квіти зла», присвяту Теофілю Готьє — як «хворобливі квіти», а болем просякнутий чи не кожний вірш збірки.

Поет шукав гармонії між формою та змістом, тож не терпів чужого втручання у вірші й міг розгніватися навіть через звичайні орфографічні правки: «Викиньте геть увесь твір, якщо в ньому вам не подобається кома, але не закреслюйте її: вона має своє значення». Тож не дивно, що він болісно відреагував, коли з його збірки «Квіти зла» були вилучені не якісь там коми, а шість віршів.

Поет наголошував, що «Квіти зла» — це не збірка окремих віршів, які можна читати в будь-якій послідовності, а цілісний твір, який можливо зрозуміти лише тоді, коли прочитаєш усі вірші в порядку, визначеному автором. Тому друкувати збірку без рівноцінної заміни вилучених віршів він не хотів. За життя Бодлеру так і не вдалося побачити головний твір свого життя без цензурних перекручень, тож бодлерознавці до цього часу намагаються віднайти внутрішній сюжет збірки.

Існує й інша думка: мовляв, вести мову про якусь внутрішню єдність збірки поезій Ш. Бодлера недоречно; найпевніше, вона впорядковувалася поспіхом, з уже написаних віршів, які поет захотів організувати так, щоб створити ілюзію цілісного твору. Шарль Бодлер у листі до Альфреда де Віньї писав: «Єдина похвала, якої я благаю для цієї книжки, — визнання, що це не простий альбом, що тут є початок і кінець».

Початок і кінець у цій книжці справді є. Циклу «Сплін та ідеал» передує звернення до читача, у якому, на думку бодлерознавців, поет намагався наслідувати Данте: на початку вірша перелічуються смертні гріхи, а сто віршів першої збірки нагадували 100 пісень «Божественної комедії». Є й певний внутрішній рух: на початку збірки ми ще можемо зустріти світлі картини омріяного ідеалу- раю («Піднесення», переклад Дмитра Павличка):

Понад долинами й блакитними вітрами,

Понад вершинами покритих льодом гір,

В надзоряні світи, де не тече ефір,

А тільки мерехтять світил найдальших брами.

Як легко, духу мій, возносишся й летиш!

І наче той плавець, що зомліває в морі,

Ти мужньо й весело безмежжя неозорі

Долаєш, входячи в благословенну тиш.

Загальний настрій віршів наприкінці збірки протилежний: «Я вмер без подиву, й світання володарне / Мене оповило. І що ж! І тільки це? / Завіса піднялась, а я все ждав намарне» («Мрія допитливого», переклад Михайла Москаленка).

Отже, поет шукав намарне — ідеалу немає? І йому, як і його геніальному співвітчизникові Ф. Рабле, залишалося тільки йти на пошуки «Великого Може Бути», про що свідчить фінал збірки (переклад Михайла Москаленка):

Ти, Смерте, капітан! Пора! Напнім вітрила!

Цей край нестерпний нам — о Смерте, Смерте, час!

Хай небо й океан чорніші від чорнила —

Потужний жар промінь переповняє нас!

Твою отруту п’єм — хай сила наша скресне!

Вогонь, що мозок нам жере і душу рве,

В провалля зве — дарма, пекельне чи небесне,

У глиб Незнаного, щоб осягти нове.

Збірка «Квіти зла» має такі віршові цикли: «Сплін та ідеал» (I—XCIV), «Паризькі картини» (XCV—CXII), «Вино» (СХIII—CXVII), «Квіти зла» (СXVIII— СXXVII), «Бунт» (CXXVIII—CXXX), «Смерть» (CXXXI—CXXXVI).

Уже за назвами циклів ми можемо зробити певні висновки про творчий задум поета. Можливо, у збірці йдеться про блукання у світі зла в пошуках ідеалу стражденної душі, яка підіймається на бунт і зрештою гине.

У «Квітах зла» виразно втілений мотив трагічної несумісності дійсності та ідеалу. Навряд чи у світовій поезії знайдеться багато віршів, у яких звучало б прокляття, що посилає мати щойно народженому сину-поету, митцеві. Проте саме таким твором з іронічно-символічною назвою «Благословення» Бодлер розпочинає свою збірку (переклад Дмитра Павличка):

Коли з’являється Поет на цьому світі,

Його родителька від розпачу й журби

На Бога кидає прокльони ядовиті,

І співчутливо Бог сприймає ті клятьби:

«Чом народила я цей поглум? Чи не краще

На світ спровадити гадюк ціле кубло?

Будь прокляте моє кохання негодяще

І лоно трепетне, що блазня зачало!»

Ліричний герой збірки, не маючи змоги жити в бруді ницих міст, над прірвою мерзоти, у світі злочину й страждань, намагається знайти свій рай: чи то в далеких запашних тропіках, чи то в далекому дитинстві (Переклад Дмитра Павличка):

Невинний рай утіх, блаженства і розрад.

Хіба не далі він од Індії й Китаю?

Чи він воскресне й знов повернеться назад,

Як срібним голосом із туги заспіваю.

Невинний рай утіх, блаженства і розрад?

Рай утрачено, але залишилося його «відлуння» — Краса. Ліричний герой Бодлера переймається питаннями: що таке Краса та що врятує Красу? Даючи розгорнуту, навіть шокуючу картину розкладання матеріального тіла, поет стверджує, що тільки мистецтво, поезія здатні зберегти справжню Красу: «Ваші форми я зберіг, моя богине, / Зберіг мого кохання суть!». До речі, тут відчувається і певний перегук з одою Горація «До Мельпомени», адже все матеріальне — тлінне, а творчість — безсмертна.

Можливо, краса для героя — це єдине, що здатне примирити його з цим убогим світом, тому для нього немає значення, чи з неба вона, чи «з темної безодні». Краса, на думку Бодлера, не може бути моральною чи аморальною, вона — поза мораллю, вона — надія на спасіння (Переклад Дмитра Павличка):

Це байдуже, хто ти. Чи Діва, чи Сирена,

Чи Бог, чи Сатана, чи ніжний Херувим,

Щоб лиш тягар життя, о владарко натхнення,

Зробила легшим ти, а всесвіт — менш гидким!

То чи можна назвати Бодлера поетом зла? Ось як він сам про це говорить: «У кожній людині в кожну хвилину живуть одночасно два пориви: один — до Бога, другий — до Сатани. Звернення до Бога, або духовне начало, — це бажання піднестися, сходинка за сходинкою; звернення до Сатани, або тваринне начало, — це блаженство падіння». Подібна антитеза («людина — звір») нам уже траплялася в драмі П. Кальдерона «Життя — це сон», та й узагалі поетика Бодлера дуже нагадує барокову. Його герой — дисгармонійна особистість, яка втратила душевну рівновагу й віру. Це герой майбутнього XX ст. Адже він плоть від плоті дисгармонійного життя, і його оточують як «земні міазми», так і «шлях до вічності — ці небеса вгорі».

Природа — храм живий, де символів ліси

Спостерігають нас і наші всі маршрути;

Ми в ньому ходимо, й не раз вдається чути

Підмурків та колон неясні голоси.

Всі барви й кольори, всі аромати й тони

Зливаються в могуть єдиного єства.

І зрівноважують їх вимір і права

Взаємного зв’язку невидимі закони.

Є свіжі запахи, немов дітей тіла,

Є ніжні, як гобой, звитяжні, молодечі,

Розпусні, щедрі, злі, липучі, як смола,

Як ладан і бензой, як амбра й мушмула,

Що опановують усі безмежні речі;

В них — захват розуму, в них відчуттям — хвала.

Переклад Дмитра Павличка

Сонет «Відповідності» з циклу «Сплін та ідеал» належить до найвідоміших віршів Бодлера. Основна його тема (що речі видимого світу є символами прихованої від людського ока реальності) у світовій філософії та поезії не нова. Про це писав ще давньогрецький філософ Платон. Однак для французьких символістів саме цей сонет Бодлера став утіленням нової естетичної програми: «Природа — це той храм, де від колон живих / Неясні голоси почути часом можна. / Там гаєм символів іде людина кожна, / Їй нікуди тепер подітися від них» (переклад Всеволода Ткаченка).

Саме в цьому сонеті Бодлер визначив основне завдання поета — осягнути «всі безмежні речі», почути «підмурків та колон неясні голоси», поновити, возз’єднати втрачену гармонію або хоча б розповісти про неї, зрозумівши «взаємного зв’язку невидимі закони».

За принципом «відповідностей» Шарля Бодлера, образи і метафори в художньому творі не використовуються для опису реальних предметів і явищ, а символічно позначають якісь ідеї, універсальні прояви буття, а також навіюють читачам певні настрої чи душевні стани.

У цьому вірші поет використовує синестезію: поєднання різних, іноді далеких асоціацій, викликаних різними органами чуття, що спричиняє синтез кількох відчуттів: запахи, наприклад, «ніжні, як гобой», «щедрі, злі, липучі, як смола».

Синестезія робить образ туманним і неясним, і разом із натяком, символом і звукописом є засобом творення сугестії: «Як верховинський лун, глухі, протяжні гуки / Зливаються в акорд протяжний і міцний, / Де все з’єдналося: і ніч, і день ясний, / Так сполучаються парфуми, барви й звуки» (переклад Михайла Драй-Хмари). А саме сугестія (навіювання) була водночас і засобом, і метою, яку ставили перед собою поети-символісти.

Лише це злиття «барв і кольорів», «ароматів і тонів» у «могуть єдиного єства», що «в безкрай шириться, як і саме життя», здатне подарувати «екстазу дум» і «захват почуття».

 1. Пригадайте особливості сонета як твердої поетичної форми. Чи дотримується Бодлер у віршах «Альбатрос» та «Відповідності» основних правил написання сонета? Що, на вашу думку, привабило поета у цій формі?

 2. Що таке синестезія? Знайдіть приклади використання синестезії у вірші «Відповідності». Яку роль вона відіграє у творі?

 3. Чи можна ліричного героя вірша «Відповідності» назвати медіумом? Чому?

 4. Використовуючи цитати з вірша, спробуйте сформулювати принцип відповідностей, про який говорить Бодлер. Чому саме цей сонет сучасники поета сприйняли як утілення нової естетичної програми?

 5. Спираючись на текст сонетів «Альбатрос» і «Відповідності», поясніть думку Бодлера щодо призначення поета. У ХХ ст. український поет Євген Маланюк сформулював призначення митця таким чином: «Як в нації вождів нема — / Тоді вожді її поети». Чи погодився б із таким твердженням ліричний герой Бодлера?

Надходить час, коли стебло співає росне,

Немов кадило, цвіт димує в тишині;

Мелодій повіви зринають запашні,

Меланхолійний вальс та очманіння млосне!

Немов кадило, цвіт димує в тишині,

І серце скрипки десь тремкоче стоголосне.

Меланхолійний вальс та очманіння млосне,

Як вівтар, небеса високі і смутні.

І серце скрипки десь тремкоче стоголосне,

Те серце, що труну ненавидить і в сні!

Як вівтар, небеса високі і смутні,

Упало в кров свою світило життєносне.

Те серце, що труну ненавидить і в сні,

З минувшини бере світання високосне,

Упало в кров свою світило життєносне,

Та сяє, мов потир, твоє лице мені.

Переклад Дмитра Павличка

Вірш «Вечорова гармонія» теж належить до циклу «Сплін та ідеал». Вважають, що він пов’язаний з Аполлонією Сабатьє, французькою художницею і господинею літературного салону, де Шарль Бодлер був одним із завсідників. Перед читачами розгортається чарівлива картина вечірнього пейзажу. Звук скрипки, серце якої «десь тремкоче стоголосне», зливається зі співом «рослого стебла» у неймовірному кружлянні «меланхолійного вальсу». Душа ліричного героя перебуває в стані «млосного очманіння».

У цьому вірші Бодлер демонструє віртуозну поетичну майстерність. Крім синестезії (запашні мелодії, співуче стебло, цвіт, що, немов кадило, «димує в тишині»), він демонструє філігранне володіння поетичною технікою. Вірш насправді складається не з 16, а з 10 рядків, адже кожен 2-й та 4-й рядки попередньої строфи стає 1-м і 3-м у наступній, створюючи неймовірний, водночас і заспокійливо-захопливий, і піднесено-умиротворений ритм-настрій. Однак у цей гармонійний вечоровий пейзаж дисонансом уриваються тривожні відчуття, що не дають спокою ліричному герою. Образи сонця, «світила життєносного», що «упало в кров свою» (розкішна картина криваво-червоного надвечір’я, заходу сонця), серця скрипки, «що труну ненавидить і в сні», небес високих і смутних навіюють тривогу і передчуття недовговічності цієї вечорової гармонії: «А серцю вже набрид той нереальний світ, / Воно в минувшині бере своє коріння! / У крові сонячне втопилося проміння... / Мене твій образ, мов потир сяйний, сліпить!» (переклад Всеволода Ткаченка).

Останній акорд поезії — звертання до невідомої жінки, порівняння її світлого лику та внутрішнього осяяння із сянням блискучої церковної чаші (потира) — просякнутий стриманим оптимізмом.

 1. Поясніть назву вірша «Вечорова гармонія». Про яку гармонію йдеться у творі?

 2. Спробуйте сформулювати тему та основну думку вірша «Вечорова гармонія».

Чи легко це зробити? Чому?

 3. Знайдіть приклади використання синестезії у творі. Чи можна її замінити на інші художні засоби? Яку роль відіграє синестезія у тексті?

 4. Визначте особливості будови вірша. Чому поет повторює рядки у строфах? Чи можна це назвати рефреном?

 5. Якби ви підбирали музику до цього вірша, до якої тональності ви б звернулися?

Чи дає підказку поет у своєму творі?

 6. Якими засобами нідерландський художник Вінсент Ван Гог створив гармонію своєї картини «Зоряна ніч»? Уявіть полотно «Вечорова гармонія», намальоване Ван Гогом: що і як, на вашу думку, на ньому було б зображено?

 7. Проект. За мотивами вірша «Вечорова гармонія» підготуйте мультимедійні презентації-розвідки «Пейзаж у європейському живописі другої половини ХІХ ст.»; «Жіночий портрет у європейській поезії другої половини ХІХ ст.» тощо.

У вірші українського поета, перекладача й літературознавця Ігоря Качуровського «Із наслідування французькій», який він написав російською мовою, помітне відлуння поезій А. Рембо («П’яний корабель») і Ш. Бодлера («Альбатрос»).

ІЗ НАСЛІДУВАННЯ ФРАНЦУЗЬКІЙ

Заплутаним, кривим і ламаним зигзагом Мандрує корабель з чиїмось гордим стягом, З розбитим корпусом, зі зламаним стерном, І білий альбатрос висить над тим судном.

Від сонця бронзові, обвітрені та босі Знічев’я вештаються тут і там матроси Усе їм байдуже, лиш ром би був огнистим І сріблом гаманці побрязкували чистим.

У пасажирів — сплін. Нудьга їх пойняла.

Їх мізки мізерні спекота розпекла,

Їм правди не знайти і суті не збагнуть:

«Куди ж ми всі пливем? І де скінчаєм путь?».

Ніхто не відчува тривоги і омани,

Спокійні й завчені всі рухи капітана...

Та знає, де маяк, і гавань, і земля

Лиш білий альбатрос над носом корабля.

Переклад Юрія Ковбасенка

МИХАЙЛО МОСКАЛЕНКО

Михайло Москаленко (19482006) закінчив біологічний факультет Київського університету ім. Тараса Шевченка, але література вабила його більше. Завідував відділом поезії журналу іноземної літератури «Всесвіт», найстарішого журналу України, заснованого в 1925 р. В. Елланом-Блакитним, М. Хвильовим та О. Довженком. Наприкінці 1970-х рр., під час чергової хвилі репресій проти української інтелігенції, із журналу «Всесвіт» пішли кілька провідних спеціалістів, у тому числі Д. Павличко та М. Москаленко. Декілька років М. Москаленко, як «неблагонадійний», не міг знайти собі роботу, поки на початку 1980-х не став редактором видавництва «Дніпро». М. Москаленко не лише перекладав іноземних письменників українською мовою, а і як редактор та упорядник готував до виходу книжки, що стали помітним явищем в українському культурному просторі: «Золотослов. Поетичний космос Давньої Русі» (1988), «На ріках Вавилонських. З найдавнішої літератури Шумеру, Вавилону, Палестини» (у співавт. з В. Афанасьєвою та І. Дья- коновим, 1991), «Тисячоліття. Поетичний переклад України-Руси» (1995) та ін. За влучним висловом Максима Стріхи, перекладацька та редакторська робота М. Москаленка була спрямована не на те, щоб запроваджувати у літературу цікаві чужинецькі літературні явища, а на те, щоб творити саму літературу, мову в її найвищих вимірах, у вимірах, відповідних найкращим європейським зразкам. Збірка поезій Ш. Бодлера видавництва «Дніпро» (1989), над якою працював М. Москаленко, стала першою повною українськомовною збіркою віршів французького поета.