Трагедія села Іваньки

Цю місцевість донині називають Іваньки. Вона лежить на межі Сокальського і Жовківського районів, біля села Діброви. А до другої світової війни з такою назвою там віками існувало і жило за своїми віковічними традиціями невеличке українське село. Територія людських поселень на Іваньках сягає своїм корінням у XIV-XV ст. 28 серпня 1944 року крім Іваньок, в одному часі в невеликій, за відстанню до двох десятків кілометрів, окрузі були спалені хутір Бродюки, села Пирятин, Синьковичі, розстріляні їх мешканці.

Обвуглені залишки будівель, здичавілі сади... Про що ці свідки минулої людської трагедії говорять нинішньому поколінню?!

Житель села Іваньки Степан Івасейко так згадує про трагічні події тих років: “Великий загін червоних завойовників вривається в село. Люди в передчутті лиха в розпачі поспіхом покидають свої оселі, а їх, опустілих, тут же підпалюють червоні яничари.

Велетенські язики вогню, чорні клуби диму, ворожі постріли, рев тварин, що конають, і людський стогін змішались у невидану пекельну стихію, якій, здавалося, немає кінця ні на землі, ні на небі. Підняті у висоти силою нагрітого повітря, палаючі ватри летять на далекі кілометрові відстані, падаючи загрозливо на стріхи сусідніх сіл. А ми, діти з дорослими, в якомусь оціпенінні, уже з віддалі, з-за лісових заростей, спостерігаємо той апокаліптичний шал - горять Іваньки.

І тільки після відходу катів надвечір селяни повернулися на свої спалені клаптики рідної землі, свої обійстя. Згоріло все. Лежали обвуглені тварини, птиці, дотлівали рясні сади, а на місці будівель - великі купи жару і поміж ними в якомусь онімінні блукають люди. Такою була остання ніч іваньківчан біля своїх рідних осель. А на ранок знову раптовий наїзд червоних зайд, стрілянина і знову поміж свист куль ми, наймолодші, тримаючись маминих рук, мчимо у безвість, у лісові зарості, щоб там без сну і їжі у майже непрохідній болотній місцевості перебути ту ворожу навалу.

Аж на третій день хто був живий вибрався під поле сусіднього села Карова і тут, перебувши ще ніч, оплакавши загиблих, назавше покинув родинні місця.” Це підтверджує і Олена Козак, яка вижила у цій жахливій трагедії.

Марії Жук на час трагедії було півроку і вона про ці події пам’ятає зі слів матері «Мого тата забили, а Іваньки спалили. Як прийду сюди, то в мене серце розривається. Іваньки спалили тоді повністю – 24 хати. Сиділи ми тоді в іваньківському лісі, бо не було до кого йти. Взимку забили чотири стовпчики, наламали щетини зі сосни, зробили «буду», так і полягали чотири баби. Здибали кусочки цегол, якийсь надщерблений банячок, щоб варити їсти. Взимку бувало, як завіє, мороз, сніг! Аж страшно згадувати, що ми пережили! Я то все пам’ятаю!».

І хто тепер, з відстані часу, може виміряти глибину людського страждання від розлуки з тими найріднішими клаптиками землі, від втрати рідних і від того ще не зовсім зрозумілого почуття, що так раптово впало на голови - почуття вигнанця, безпритульного.

Село Іваньки – це символ трагізму і жертовності українського народу, але це і героїчне протистояння загарбнику. Тоді, в літні місяці 1944-го сталінська воєнна машина, борючись з УПА, нищила, палила галицькі села, вбивала мирних жителів, не оминаючи і дітей. Іваньківська земля – це і яскрава сторінка героїчної повстанської боротьби. Тут, від початків створення УПА, завжди, у меншій чи більшій кількості, перебували її відділи, набувши особливої активності у 1944 році, коли в північній частині Львівщини організаційно викристалізувалася бойова одиниця – Воєнна округа (ВО) «БУГ» і її військовий штаб (ВШВО), де шефом штабу став угнівчанин Мирослав Онишкевич, а командиром округи – Василь Левкович. Ця воєнна округа, як самостійна одиниця, мала в своєму складі всі структури, необхідні для бойових дій і забезпечення своєї життєдіяльності. І саме окремі бойові одиниці цієї округи весь час перебували в Іваньках чи в навколишній місцевості, як часто згадується в документах – в карівському лісі. Так, в половині червня цього ж року сюди прийшли з Радехівщини дві чоти під командуванням чотових Коваленка і Гонти. На той час тут уже перебував відділ командира Недолі, що прийшов з польських теренів, і вищезгадані чоти влились у структуру цього відділу, який реорганізувався в три чоти, де чотовими були Бородач з с. Яструбичі, Сагайда з с. Корчин і третій – Коваленко. Звідси відділ періодично переходив в інші села – Салаші (нині Діброва), Хлівчани, де мали кілька боїв з німцями і більшовиками, а також під с. Монастирок (нині Жовківський рн), де командир Недоля передав свою сотню командирові Беркуту, бойові дії якого зосереджувались переважно біля Іваньків (в джерелах часто іменується як в карівському лісі). Окрім сотні Беркута тут дислокувались сотні Перемоги, Куліша Недолугого і, епізодично, інші, що творили курінь під командою курінного Євшана (Ем). Також у травні тут відбував перевишкіл, після кількох боїв з польською партизанкою, відділ «Перебийніс» на чолі з командиром Лисом. За розповідями старших односельчан, в Іваньках в ці часи перебували і дві сотні, що прибули з Волині. Дислокація куреня охоплювала як с. Іваньки, так і навколишній ліс. Якась частина розселилась по хатах, а іваньківська лісничівка служила, очевидно, і командним осередком, і спільною харчевнею.

Степан Івасейко: «Для нас хлопчаків, які вже на той час по дитячому орієнтувались у всякій зброї, бо і забавкою була переважно небоєздатна зброя, незвичну зацікавленість викликала похідна кухня на колесах, яка певний час стояла на дідовому подвір’ї, і де іваньківчанки брали участь у приготуванні страв. Тож нас, малюків, також не обділяли тими повстанськими кашами, через які ми вже також прилучали себе до повстанці.» І от, саме в цю пору, в кінці серпня, відбувся біля Іваньків один з найбільших боїв УПА з більшовицькими загарбниками. А було це так. Велике більшовицьке угрупування у кількості 10000 солдат, шукаючи повстанські загони, рушило зі східної сторони (від Салашів) в напрямку Іваньків, водночас обстрілюючи ліс з північної і південної сторін (від Карова і Гійча) з важкої артилерії. Згадують старожили, що зі сторони Карова, з «Лисої Гори», ліс обстрілювали також з «Катюш». На той час повстанські загони, щоб не відкривати бою в селі, вийшли із нього в напрямку «Перехрестя» і ріки Болотня, зайнявши там оборонну позицію. Поспіхом покинули його і селяни, а більшовицькі загони, ввійшовши в село, спалили його. Через день після спалення села, почався наступ на повстанські позиції. Курінь зайняв 4 кілометрову лінію оборони. Командир Ем особисто обходив усі бойові точки, підіймаючи у стрільців бойовий дух. Бій почався зранку. А перший наступ – саме в напрямку, де дислокувалась чота Коваленка. Вона успішно відбила наступ. Згодом почався бій по всій лінії оборони, де були розміщені сотні Беркута, Перемоги і Куліша. І так протягом дня наступ повторювався десять разів, і всі десять було відбито. Десятий був під самий вечір. Повстанці його сподівались, і успішно відбивши, вночі, непомітно відійшли зі своїх позицій, подавшись (Перемога і Куліш) у східну сторону, а Беркут – на північ, за р. Солокію. Наступного дня більшовики, не маючи інформації про рух повстанських загонів, знову почали обстріл вже порожніх позицій з протилежних вищезгаданих сторін, частково стріляючи по своїх, але повстанські загони були вже далеко. Архівні джерела стверджують, що у тому бою загинуло близько 500 більшовицьких солдатів. Сьогодні вже покійний Григорій Наумко з села Діброви , ще у 80-роках ХХ століття згадував, що повстанці в карівському лісі «наклали цілий рів москалів» і зробив припущення, що вони не були підготовані до боротьби з партизанами, бо атакували шеренгою і ставали легкою мішенню для повстанських куль. Наші втрати – 14 убитих, 4 тяжко і 7 легко поранених. Серед інших загинули «Сокіл» і «Зірка» з с. Забіря. Вбиті похоронені в Іваньківській братській могилі. Сьогодні поряд з капличкою знаходиться новозбудований Хрест на могилі. На плиті якої є напис:

“Тут спочивають Герої УПА, серед багатьох похованих, відомі:

Боднарчук Микола М. 1922-1944 (с. Карів)

Ванько Григорій Т. 1922-1944 (с. Карів)

Курило Федір П. 1918-1944 (с. Остобіш)”

Іваньківська земля – це і яскрава сторінка героїчної повстанської боротьби. Тоді, 28 серпня 1944 р. оточене московською ордою, село Іваньки конало у страшному смертоносному полум’ї, вкриваючи жаром, трупами тварин і попелом свою рідну землю, лягаючи незагойним болем на душі вцілілих іваньківчан. А наступного дня, 29 серпня 1944 р., біля уже спаленого села відбувся один з найбільших боїв УПА з більшовицькими загарбниками.

Вдумаймося: десять тисяч ворога і наш – один курінь!

Повстанців все ж оберігала рідна земля і велетенський бойовий дух.

Багато років справжня історія України замовчувалась і перекручувалась. Тому ще з більшою силою маємо запалити любов у своїх серцях до нашої Батьківщини, до Бога. Ми повинні приходити сюди, пам`ятати це місце, ті жахливі часи. Пам’ятати, ми - українці, це наша земля!

Роздуми над трагедією Іваньків

Тоді, в ту мить здригнулось все в жалі,

Як ті гніздечка рідної землі

Зжирало полум’я зловіще, зловороже

І крик надії, ‑ поможи нам Боже!

Закляк в устах, припавши до землі.

Івасейко Степан) колишній житель Іваньків

Тоді, в ту мить, останню Іваньків

В розривах куль, у вихорах вогнів,

Від злобних рук ворожого загону

Моє село в останній хвилі скону

Вогнем стиралось з пам’яті віків.

Хто пом’яне, кому цей біль і гнів,

Немає вже ні хат і ні садів,

А час прирік тим стежкам заростати,

Кого, скажіть, у тім селі спитати

Про їхній біль, ‑ тут пам’ять вся без слів.

О, пам’яте, ти знайдеш правди суд

І засуд свій над ордою приблуд,

Що в цій землі вогнем життя спинила.

Хай береже ту пам’ять хрест й могила!

Прийми їх, Боже, ми – твій чесний люд.

Список використаної літератури та інтернет-джерел.

1. http://golossokal.com.ua/zgadajemo/ivanki-tragicheskaya-istoriya-sokalshhini

2. http://golossokal.com.ua/zgadajemo/ivanky-mesto-povstancheskogo-pobudu-borby

3. http://www.vox-populi.com.ua/rubriki/istoria/zlocini-nkvd/ivankispilnasobornamolitvazaukraienuzaperemogunadvorogomavtorivasejkostepan?fbclid=IwAR2ehpqu3ZFRv-03Btbn4bXE66DtzQBqYbEoBzrf7Pxj-MjFgOWJBzKwWQQ

4. http://golosznadbugu.com/history/ivan-ky-u-pam-yati-nazavzhdy.html?fbclid=IwAR3Xn9zGA-PgVjrH5r6w0kujEE1ourUUAz5jlh3FpTXxIJa0lcN_qG3HF6k

5. http://www.rajrada.sokal.lviv.ua/text-page

6. «Iваньки – трагічна історія Сокальщини» стаття з випуску № 40від 27. 09.2012