Віктор Сивак

Віктор Сивак (1992-2014)

19 червня 2014 року під смт. Ямпіль Краснолиманського району Донецької області загинув військовослужбовець 24 окремої Залізної механізованої бригади імені Данила Галицького оперативного командування «Північ» Сухопутних військ Збройних сил України Віктор Сивак. Юнак віддано любив Україну, тому й пішов її захищати. Під час бойового завдання Віктор зі своїми товаришами потрапив у засідку сепаратистів. Ополоченці стріляли по бійцях із крупнокаліберних протитанкових кулеметів. Від шквального вогню ворога юнаків не могли врятувати ні бронежилети, ні броня БМП. Ніхто не вижив, БТР згорів настільки, що рештки двох військових, які перебували в ньому, досі не знайшли.

Народився Віктор Сивак 13 серпня 1992 року у сім’ї Олександра Сивака і Мар’яни Крижан з Сокаля. Він був життєрадісною дитиною, міг завжди розрядити ситуацію, плач замінював на жарти. З ним було весело. Він був душею компанії. Улюбленими предметами Віктора були історія, географія, а також він любив дізнаватись нове, тому в його руках часто можна було побачити енциклопедію. Звичайно, він міг не виконати домашнє завдання, але те, що його захоплювало, знав дуже добре. Нікого не ображав, через це його любили всі однокласники.

У віці шести років Віктор пішов у школу-сад, де його першою вчителькою була Ольга Зарицька. Класний керівник згадувала учня зі сльозами на очах: «Віктор закінчив школу-сад, потім навчався у гімназії, дуже любив історію, багато читав, був хорошим спортсменом. Одним словом –гордість школи». В однокласниці Оксани Загакайло також тільки хороші і теплі спогади: «Віктор був життєрадісною людиною, завжди у всьому був перший. Віктор – душа компанії, завжди брав участь у всіх поїздках».

При згадці про Віктора Сивака не може стримати сліз і директор гімназії Любов Омеляш: «Це був незвичайний хлопець – не «гладенький», не у всьому «правильний», але із загостреним почуттям справедливості. Вчився у міру своїх можливостей, однак був небайдужим до всього, що відбувається навколо. Завжди мав на все свою думку. Можливо, вона не збігалася з офіційно прийнятою, але її він наполегливо відстоював. Не мирився з неправдою, говорив про те, що його друзі нібито можуть чимось покарати, якщо скаже «щось не те»…

Вчитель історії Сокальської гімназії Луцик Наталія Корнилівна про свого учня розповідала так: « Згадую Віктора як життєрадісного, енергійного і дуже привітного учня. Він цікаво і жваво розказував тему, але найбільше любив читати про війни, лицарські часи, героїчний епос. Мене вражало те, що тоді Віктор ставав зосередженим, серйознішим. Було видно, що працює не заради оцінки, а через призму власних переживань. Він залюбки готував повідомлення, що несли у собі додаткову інформацію. Вітя ніколи не вступав у необгрунтовані суперечки з вчителем, мав власну думку на певні історичні явища, але відстоював її коректно, не наполягав на зміні поглядів опонента. Був дружелюбним, охоче допомагав. Ще в роки навчання Віктора, я бачила, що його цікавили теми техніки і тактики ведення боїв, досягнення НТР у військових напрямах, дистоція бойових сил, визначні історичні постаті».

Мама Віктора Мар’яна Сивак розповіла про дитинство, юність і великі плани свого сина на життя: «Вiтя ходив у Сокальський дитячий садок №7. Читав багато історичних книжок, був великим фантазером, його усе цікавило. В садочку був активним, живим хлопчиком. З раннього дитинства Biктор ретельно вибирав друзів. Був дружелюбним і з усіма спілкувався. Дуже цінував цю свою якість і знайшов друзів, які були з ним від садочку і до самого кінця. Зразу після закінчення школи-сад Biтя поступив в Сокальську гімназію. 3 початкових класів почав цікавитися спортом, пішов на плавання. Плавав відмінно, показував хороші результати, підтвердженням цього є багаточисельні грамоти. Дійшов практично до кандидата в майстри спорту. Вітя вірив, що людина живе декілька разів, був дуже відвертий на цю тему із своєю тіткою, любив багато поговорити і часто запитував: «Як ти думаєш, ким була у минулому житті?». Вона вважала, що у минулому захоплювалася танцями. « А от мені здається, що я був воїном». В середині душі була у нього тяга до історії війни. Але вчив тільки ту історію, яка йому подобалась. Пізніше він в ступив в Одеський політехнічний інститут. Хотів служити у Французькому легіоні Миротворчих військ. Про це я дізналась остання. Захистивши бакалавра, Віктор, не роздумуючи, вирішив піти служити, це був останній призив. Він хотів піти на контрактну службу, щоб навчитися військової справи і дисципліни, щоб досягнути своєї цілі й поїхати у Францію. Віктор жив однією фразою: «Быть, а не казаться!». Саме її написав на стіні у своїй кімнаті. Хороша, добра, світла дитина. Hіколи нікому не бажав зла. Мав дуже хороших та вірних друзів. Віктор пішов служити 9 січня 2014 року, a вже 9 березня їх відправили на схід. Ми запитували чи подобається йому і завжди чули, що вийшло так, як він мріяв. І там знайшов друзів. Усі його побратими були приблизно одного віку, в них був хороший командир, який тримав їх разом. Їх капітан був військовою людиною від коренів зубів, у нього було дуже хороше кредо, якому він вчив солдатів: «Життя починається там, де закінчується зона твого комфорту». Відбував службу в Яворові. Життєвий шлях нічим не відрізнявся від життя пересічних хлопців. Перед армією наш місцевий комісар повів його до психолога. Вітя пройшов тести, таких результатів не бачили дуже давно. Йому дали переписати ще раз, тому що були дуже здивовані його ерудованістю. Був дуже розумний, начитаний, мав всебічний розвиток. Тому я була приємно здивована, тим, що він без всяких проблем потрапив у розвідувальну роту, хоча багато хлопців не змогли. Віктор дуже цим тішився, в глибині душі це була його мрія. Капітан дуже гордився своїми козаками, казав, шо таких «мужиків» не бачив ніколи. Прибувши на схід, вони потрапили в Чернігів, коли саме починалися бойові дії. Там вони перебували приблизно три тижні,в цей період вони спостерігали за російським кордоном і виходили в розвідку. Віті було дуже цікаво, навіть попри те, шо було й важко, прокидалися рано і чергували на лінії фронту. Перебуваючи недалеко від кордону, вони мусили обходитись без вогню. Потім їх переправили в Сумську область, знову спостерігати за кордоном. Тоді ситуація стала серйознішою і щоночі порушувалась тиша. Та попри все це в Чернігові й Сумах були надзвичайно хороші люди, які приносили їжу, а хлопчаки приходили з гітарами і піднімали бойовий дух нашим солдатам . Я була шокована від того, якими різними були розповіді про цих людей в новинах і те, про що розповідали наші сини. Приємним було те, що люди зі східних регіонів починали сприймати наших хлопців по-іншому і ми сподівалися, що це зблизить східні області з західними. Коли їх перекинули в Луганськ, стало зрозуміло, що люди зовсім інші, ніж в Сумах та Чернігові. Вони нас не люблять. Хлопці зразу зрозуміли, що потрапили на справжню війну. Прийшовши з розвідки, Вітя розказував, що там ловили п’ятнадцятирічних хлопців і примушували роздавати пропагандистські листівки. Зазвичай вибирали хлопців, які готові були заробляти будь-якими методами. Чотирнадцятого червня 2014 року рота прийняла великий бій під Красним Лиманом. Було декілька поранених, яких зразу ж забрали гвинтокрилами. Ті, що вижили, вважали, що смерть товаришів- їx провина. Для повної зачистки території було недостатньо вояків, та надходили накази «зверху», за якими хлопці повинні були продовжувати операцію. Всі зрозуміли, що такі необдумані дії були в інтересах певних людей. 18 червня вони поїхали на зачистку сусіднього села, повертаючись назад, їмнадали новий наказ –повернутись і зайняти міст, а приїхавши туди, вони натрапили на велику кількість ворогів, хтось казав, що їх було дві сотні, хтось казав ,що три. Після цього бою живими залишились тільки два водії БТРів».

Вночі 22 червня зі Львова до Сокаля привезли тіло українського воїна- Віктора Сивака з його останнього бойового відрядження на схід, а наступного дня в останню путь загиблого провели тисячі людей ,його бойові побратими, однокласники, педагоги, священики, сокальчани. Такого похорону Сокаль не пам'ятає. І це не дивно. Адже загинув молодий хлопець, який захищав нашу країну, її суверенітет. Поминальна процесія від будинку № 47 по вулиці Героїв УПА пройшла до катедрального собору св. апостолів Петра і Павла, де священики Ярослав Кащук, Михайло Ментух, Ярослав Валюх, Андрій Дутчак, Петро Звір, Степан Ділай, Володимир Жарський відслужили панахиду за yбитими. Поховали Віктора Сивака на новому Сокальському кладовищі. Коли труну з тілом опускали в могилу, всі вигукували «Герої не вмирають!», «Слава Україні!» і заспівали Гімн. Військовослужбовці з Академії Сухопутних військ віддали військовий салют.

Віктор назавжди залишив у скорботі батьків Олександра та Мар’яну, сім'ю, друзів, побратимів .

Про нього однополчани написали теплі слова-спогади, згадували його і друзі, які навчалися з ним в університеті. Ось деякі з них.

«Вітя! Надійний друг, товариш по зброї, завжди в наших серцях буде горіти iскра пам'яті про Тебе, як Ти поклав своє життя за Батьківщину, захищаючи товаришів ...»,- Антон Маланюк.

«Ех, Bітя, Вітя! Скільки днів провели разом, їли з однієї миски, а тут, не вірю, що тебе вже немає. Ти був хорошим другом, з Тобою було цікаво спілкуватися на будь-яку тему, завжди допомагав. Біль не передати. Ти герой, загинув за Україну... Герої не вмирають»,-Олександр Сідорюк.

«Вітя, скільки ми разом проїжджали, разом гуляли, ми Тебе будемо пам'ятати завжди. Ти нам як брат і залишишся ним»,-В. Дорошенко.

Колишній голова Сокальської РДА Олег Кожушко: «Не знайдеться таких слів, якими можна було б висловити велике горе, яке прийшло до батьків Мaр'яни та Олександра. Загинув син, воїн. Таку втрату час не гоїть. Ваш син загинув як герой, віддавши життя за мир і незалежність України, за кожного з нас. Прости нас, друг, що не вберегли тебе! Твій вчинок буде нас окриляти. Душа Віктора вже приєдналася до побратимів з Небесної сотні. Герої не вмирають! » .

Колишній мер Сокаля Богдан Зарічний: «Прийшла в Сокаль велика біда, яка нас об'єднала. У жорстокому бою від куль рoсійських найманців і доморощених терористів загинув чудовий юнак, нашсокалець. Нiхто з нас не міг ще кілька місяців тому уявити, що на нашу благодатну землю прийде горе і ми будемо ховати героя, який відав своє життя за свободу і територіальну цілісність України. Віктор вибрав сам свою мiсію - захищати Батьківщину і віддав за неї найдорожче - життя. Він загинув за тисячі кілометрів від нашого рідного Сокаля, але загинув за нас yсix. Biн загинув, щоб далі не могла просуватися проросійська сепаратистська бандитська нечисть. I саме завдяки таким мужнім хлопцям як Віктор, в України є майбутне Прости нас, Вікторе! Дякую Тобі, Вікторе, спасибі вам, дорогі батьки, що Ви виховали такого сина ».

Мати однокласника Руслана Антонюк: «Сокальщина омивається кривавими сльозами, ридає України, адже втратили кращого з синів. Дуже шкода, що наша священна земля очищається від нечисті кращими нашими дітьми. Сьогодні тисячі людей висловлюють співчуття мамі, яка чорніше чорної землі, батьку, який вже не має сліз, сім'ї ... Такого чисельного прощання з людиною в Сокалі я не пам'ятаю. Це свідчить про те, що Віктор був великою особистістю. У його кімнаті на стіні я прочитала вислів: «Бути, а не здаватися». Яку потрібно мати щиру, патріотичну душу, філософське серце, щоб розуміти цей вислів. А це означало, що Віктор слідував йому в житті, він хотів бути патрiотом і він ним став. Він хотів бути щирим українським і він залишиться таким в нашій пам'яті назавжди ».