Петро Саноцький (1904-1944)

Визначна постать історії Сокальщини. Громадський діяч. Вчився в Сокальській гімназії. Життя присвятив боротьбі за незалежність України. Народився в с. Тартакові. Загинув в 1944 році від рук польських терористів.

ОРЕЛ СИЗОКРИЛИЙ

"Орел Сизокрилий" — ось один із журналістичних псевдонімів мого незабутнього друга д-ра Петра Саноцького і я не міг придумати кращого заголовка до свого короткого спогаду про нього. Таким орлом бачу його в своїх спогадах з 1920-их років, коли то наш Петро був "полковником" (згодом кошовим) українського Пласту в Сокальщині. Високий, стрункий, з бистрим поглядом і буйним кучерявим волоссям, часто маршував вулицями Сокаля на чолі двох пластових "полків" (куренів) — хлоп'ячого і дівочого, під звуки козацьких і стрілецьких пісень. На вид того цвіту України серце раділо, а дівчата просто мліли, задивляючись на вродливого юнака — орла Петра.

Петро був у той час організатором і душею української молоді в Сокалі, пориваючи всіх за собою своїм запалом, ідейністю, революцій­ним патріотизмом. Народжений 1904 року в Тартакові, Петро — по програній збройній боротьбі Західньої України з поляками, коли розв'я­зано український Пласт, заборонено український університет, накиду-вано польську викладову мову в школах — без вагання включився в революційну працю УВО і з тих позицій діяв на молодь і серед молоді.

Сам пильно вчився і студіював. По гімназійній матурі, влітку 1925 року був покликаний до війська, але відбув тільки 6-місячний курс "підхорунжих", а тоді вписався на теологію в Перемишлі. Тут студію­вав три роки (1925-27), а закінчив богословські студії на теологічному факультеті Львівського університету, в 1929 році. Перемиський єпископ Йосафат Коциловський пропонував йому виїзд до Риму на дальші студії, але Петро мав інші пляни. У Львові бував на авдієнціях у митрополита Андрея Шептицького і мав дуже добру опінію у вищих духовних колах. Однак він не захотів висвячуватися на священика, бо уважав, що зможе більше прислужитися Україні "в цивільному". Осяг­нувши ступінь маґістра теології, Петро записався на правничий факуль­тет, який закінчив у приписаному часі докторатом, а також здобув докторат за працю про Берестейську унію. Не задовольнившись цим досягненням, він далі студіював церковне і старослов'янське право з наміром здобути дальші докторати.

Під час студій ніколи не припиняв своєї організаційної та суспільно-громадської праці. Був завжди активним провідним членом Студентської Секції Т-ва "Просвіта" в Сокалі, членом студентських органі­зацій у Львові, членом сокальського куреня старших пластунів "Кри­латі", членом "Просвіти", "Рідної Школи", "Відродження", кооперативи, спортивних гуртків і ін. Одночасно у відділі пропаганди УВО був зна­ний як відважний і невтомний працівник і, як такий, був у 1928-30 рр. кандидатом на референта пропаґанди в Крайовій Команді УВО.

В час злопам'ятної пацифікації в Галичині 1930 р. він попав у руки польських карателів — "уланів" і зазнав важкого катування канчуками, так що довго відлежав ці побої. Про це є й згадка в книзі "На вічну ганьбу Польщі".

Замітна стаття Петра Саноцького на організаційно-виховні теми п. н. "За душу майбутньої нації" була друкована в "Новому Шляху" (тоді в Едмонтоні) і в "Розбудові Нації" 1932 р.

Завжди прямий і безкомпромісний, Петро був щодо різних опорту­ністів твердий і рішучий. Голосною була його випадкова зустріч у Тартакові з одним послом до польського сейму, якому Петро відмо­вився подати руку, кажучи: "Хруням руки не подаю!" Це його крилате слово стало тоді відомим у цілому повіті.

Як неструджений організатор української молоді, Петро Саноць-кий від ранніх юнацьких років гуртував довкола себе українську дітвору і доріст, вів з ними розмови на патріотичні теми, опісля організував у гуртки і переводив регулярний вишкіл, використовуючи для цього прогулянки в поля, ліси, на ріку. Його розмови й гутірки були завжди переплітані веселими жартами і навіяні погідним гумором, так що дітвора і юнацтво завжди почувалися в його товаристві дуже добре і з великою охотою горнулися до нього. Всіх їх Петро заохочував до науки в гімназії, говорив про це з батьками здібніших дітей, багатьох підготовляв безінтересовно до гімназійних іспитів. М. т. у 1924 р. Петро заложив "Рідну Школу" в селі Русинь на Белзчині, де вчив дітей групами по 10 учнів, обходячи в той спосіб польське законодавство про приватні школи.

Зі старшими юнаками він переводив військовий вишкіл, теренознав-ство і картознавство, завжди нав'язуючи до визвольних змагань 1918-21 рр. та вказуючи на неминучість нового збройного чину українського народу в близькому майбутньому. Випробуваним юним друзям давав читати підпільні видання УВО й ОУН.

З численних тодішніх "акцій" Петра Саноцького варто згадати бодай кілька, що їх мені ще нині нагадали побляклі вже знімки з тих часів:

— побудова української захоронки для дітей, враз із приміщенням для Сестер Служебниць у Тартакові, помічними силами юнаків, що їх зорганізував, навчав і виховував наш Петро (він і надалі залишився "опікуном" цієї захоронки);

вицементування таким самим "шарварковим" способом, з ініціятиви і під наглядом Петра, могили українському Незнаному Воїнові в Тартакові; в цій почесній праці брали участь м. ін. тодішні учні і студенти — Петро Гудим, Іван Бойко, автор цих рядків і інші;

- зорганізування "чоти наколесників" з молоді Сокальщини, що організованим порядком вибиралася щороку літом на славнозвісні все­народні здвиги на Білій горі на Підлиссі (Золочівщина) у стіп могили-пам'ятника в честь пробудителя Галицької України о. Маркіяна Шашкевича.

Ці й подібні акції й нагоди Петро Саноцький використовував якнайкраще для дальшого всебічного вишколу українського юнацтва і молоді.

Був завжди активним провідним членом Студентської Секції Т-ва "Просвіта" в Сокалі, членом студентських органзацій у Львові, членом сокальського куреня старших пластунів "Крилаті", членом "Просвіти", "Рідної Школи", "Відродження", кооперативи, спортивних гуртків і ін. Одночасно у відділі пропаганди УВО був знаний як відважний і невтомний працівник і, як такий, був у 1928-30 рр. кандидатом на референта пропаганди в Крайовій Команді УВО.

Коли поляки заборонили організувати "Сокіл", "Луг" і "Пласт", Петро виступив з ініціятивою творити по всіх селах спортивні гуртки відбиванки і цей вид спорту став справді масовим, а під його покриш­кою продовжувалася організаційна і вишкільна праця з сільською молоддю. А взимі організував "лещатарів", себто лижв'ярів.

Також з ініціятиви і за стараннями Петра Саноцького зимою 1934/35 р. започатковано в Сокальщині "Сільський університет", систематичні навчальні курси з обсягу найпотрібніших для українського слухача галузей знання. Душею курсів був наш "Орел Сизокрилий", як один з найбільш працьовитих викладачів, серед яких треба згадати покійних уже — Володимира Покотила, Любомира Олексина, д-ра О. Лева і ін. Також на всіх численних культурно-освітніх і національних імпрезах по читальнях "Просвіти" з доповідями і святковими рефератами найчас­тіше виступав невтомний Петро Саноцький.

Нічого дивного, що польська поліція "взяла на око" нашого Петра і ніколи не випускала його з-під своєї "опіки". Як тільки Петро приїздив зі Львова до Сокаля, або з Сокаля до Тартакова, негайно починали крутитися довкола нього поліційні "хатраки" (агенти в цивільному), а не раз таки прямо на вулиці робили з ним допит. Доводилося Петрові побувати в поліційних арештах і в слідчій тюрмі, але щасливим збігом обставин він вийшов на волю. Попав був теж до концтабору в Березі Картузькій, але на інтервенцію професора юридичних наук Львівсь­кого університету по 4 тижнях його випустили.

Я не є певний, чи був Петро Саноцький формально членом ОУН і чи займав якісь відповідальні пости в організації. Але знаю, що він був завжди в дружніх взаєминах з провідними членами ОУН в Сокальщині, зокрема з довголітнім провідником сл. п. Іваном Климовим-Леґендою, і все, що він робив чи плянував, робив у повному порозумінні та у співпраці з проводом Організації.

Вибух німецько-московської війни приніс Петрові дуже важкий удар. Першого ж дня війни, 22 червня 1941 р., п'яні німецькі солдати, громлячи Тартаків, застрелили, серед багатьох інших невинних жертв, матір і сестру Петра, які так багато допомогли йому в його праці та студіях. Цей жорстокий і безглуздий удар долі був одною з причин того, що в час поновної навали більшовиків на західні українські землі у 1944 р. Петро не дуже рвався відступати за німцями на захід. Дивне це, але правдиве, що він, подібно як чимало інших, був схильний вірити "віщуванню" відомого стигматика "Гавриїла" Навроцького (інш> вірили Насті Волошин), що, мовляв, більшовики "не прийдуть до Львова". Все таки, копи дальше перебування під московською окупацією стало нестерпне, д-р Петро Саноцький подався на захід, маючи в пляні про-дістатися до свого кузена в Ярославщині; в дорозі він попався в руки польських терористів і загинув з підлої ворожої руки. Це сталося, мабуть, зимою 1944/45 р.

Так передчасно урвався літ незабутнього нашого друга Петра Саноцького, "Орла Сизокрилого", відданого Україні громадянина — патріота, організатора, виховника. Хай цих кілька слів будуть тради­ційною грудкою землі на його невідому могилу...

Гомін України, 2 серпня 1969.

Самуїл Гук

Гук С. Орел сизокрилий //Надбужанщина: історико-мемуарний збірник . Т.1.- Нью-Йорк-Париж-Сідней-Торонто: Об’єднання Надбужанців, 1986.-С.839-842.