Казахська тема посіла помітне місце в живописі Тараса Шевченка. Картини, намальовані на тему життя та побуту казахського народу, позначені щирим співчуттям до нього: сепії «Казахський хлопчик розпалює грубку» (1848-1849), «Казахський хлопчик дрімає біля грубки» (1848-1849), «Казахи біля вогню» (1848-1849) , акварель «Казах на коні» (1848-1849) та ін.

У роки заслання художник широко користувався технікою сепії. Портрети того часу вражають поглибленим психологізмом, це, наприклад, деякі портрети Ускової (1853-1854), «Казашка Катя» (1856-1858). Сама техніка сепії відповідала прагненню митця контрасніше передавати освітлення.

Сепія – малюнок, виконаний натуральною або синтетичною коричневою фарбою, стійкою щодо дії сонця та повітря. Натуральна сепія виготовлялась з так званої чорнильної залози морських каракатиць.

Казашка Катя

Папір, сепія (27,6 × 21,5). [Новопетровське укріплення].

Працюючи в експедиції на Аральському морі і в горах Каратау, засланець знайомився з життям місцевого населення – казахів, киргизів. Колишній кріпак, поет- гуманіст, він із співчуттям ставився до добрих, людяних жителів краю свого вигнання й багато акварелей, сепій присвятив їм, незважаючи на царську заборону малювати.

У сім'ї Ускових (І. О. Усков - комендант Новопетрівського укріплення) поет був близькою шанованою людиною. Його, як рідного, любили діти Агати і Іраклія Ускових. Для цієї сім'ї Шевченко і створив малюнок у техніці сепії „Казашка Катя” (1856-1857 рр.).

Спочатку Тарас Григорович не дав назви малюнку. Назва сепії „Казашка Катя” була складена пізніше. У книзі „Художник” – виданій до 175-річчя з дня народження Кобзаря малюнок має ще одну назву „Біля надгробка”. Хто ж вона, ця казашка Катя? І чому в казашки слов’янське ім'я.

У сім'ї Ускових зберігся подарований Шевченком портрет дівчини в казахському костюмі зі світильником у руках біля надгробка з казахським національним орнаментом. У шевченкознавстві давно ведеться полеміка з приводу того, хто ж вона. Довгий час її вважали казашкою Катею, нянею Наталі, доньки Ускових; була вигадана навіть легенда про двох врятованих Усковими сестер-казашок, яким вони дали притулок. Звідки пішла ця легенда? Тільки уважне прочитання листів, щоденника Тараса Григоровича переконало, що моделлю для образу героїні його малюнка була не казашка, а росіянка. Тодішні звичаї не дозволяли казахським жінкам бути натурницями. Отже, Катя не була персонажем твору, по суті вона тільки зіграла роль казашки.

Не була Катя нянькою доньки Ускових, тому в щоденнику від 11 липня 1857 р. Шевченко говорить про няньку Авдотью, уральську козачку. Залишається нез’ясованим: чи були сестрами Катя і Авдотья, чи Катя була просто годованкою, Ускових, невідомого походження й національності (у всякому разі зовні вона дуже нагадує казахську дівчину). У сім’ї Ускових були ще й служниця та куховарка. Може, Катя і є однією з них?

Вродлива уральська козачка була моделлю й для інших малюнків художника („Казашка”, „Самаритянка”, „Благословення дітей”.

Відповідно до змісту цих творів митець дуже тонко змінював зовнішність, риси обличчя натурниці. Завдяки цьому ніхто й не сумнівається, що на малюнку „Казашка Катя” змальована саме красива казахська дівчина.

Розмаїтості й соціальної гостроти казахська тема набула в малюнках, виконаних у Новопетровському укріпленні під час Каратауської експедиції: сепії «Тріо» (1851), «Пісня молодого казаха» (1851-1857), «Байгуші під вікном» (1855-1856) та ін.

Байгуші під вікном («Державний кулак»). Папір, сепія. [Новопетровське укріплення]. [10.VI 1855 — 21.IV 1856].

Байгуші — найбідніші казахські діти-жебраки — зображені під вікном офіцерського флігеля в Новопетровському укріпленні.

Малюнок «Байгуші під вікном», очевидно, був надісланий Шевченком в Оренбург Бр. Залеському 21.IV 1856 р. Цей день слід вважати кінцевою датою /29/ виконання малюнка, початкова дата визначається початком роботи над повістю «Близнецы» — 10.VI 1855 р.

В літературі зустрічається під назвами: «Киргизские дети» («Каталог предметов малорусской старины и редкостей коллекции В. В. Тарновского», вып. I, К., 1893, стор. 31, XVI, 16), «Байгуші» (С. Є. Раєвський, Життя і творчість художника Тараса Шевченка, X., 1939, стор. 71 і табл. 45), «Державний кулак» (Тарас Шевченко, Повна збірка творів в трьох томах. Том II, Повісті, К., Держлітвидав, 1949, репр. між стор. 208 — 209).

Попередні місця збереження: власність доктора К. (у Кракові).

Сучасне місцезбереження оригіналу не встановлено.

Окрему групу становлять композиції на біблійні теми: «Святий апостол Петро», «Святий Себастіан», «Благословіння дітей» «Самаритянка», «Розп’яття», «Воскресіння» (1851-1857 рр.). Їм властиве глибоке психологічне трактування образів.

Тарас Шевченко використав євангельський сюжет: біля криниці Христос зустрів жінку з Самарії, населення якої сповідувало іншу, ніж в Іудеї, релігію. Під час розмови Христос схилив жінку до своєї віри. Світловими рефлексами художник моделює обличчя молодої жінки, її постать у широкому східному одязі. Навколишній пейзаж, крім пальм, нагадує околиці Новопетровського укріплення. За допомогою другого плану художник надає зображенню просторовості й об'ємності. Вдалий вибір сюжету, вишукана композиція, майстерність та технічна досконалість виконання дають право назвати цю сепію однією з кращих у творчій спадщині Шевченка.

Самаритянка, 1856. Папір, сепія. 28,9x21,6.

Ліворуч унизу чорнилом підпис автора: Т. Шевченко, на звороті номер і назва: 4. Самаритянка.