Образ майбутнього без книги та читання описує і американський письменник-фантаст Рей Дуглас Бредбері у повісті-антиутопії «451º за Фаренгейтом». Але, якщо попереднє оповідання розповідає про двох героїв та їхнє сприйняття літератури, і лише через деякі деталі ми можемо уявити в якому світі їм доводиться жити, то Бредбері описує його в похмурих фарбах – постапокаліптичний світ майбутнього. Один із найгірших сценаріїв.
Найбільшим злочином у цьому суспільстві вважається читати книги, розповсюджувати їх, тримати у себе вдома. Покарання за це – смерть та спалення майна. А ті, що колись рятували людей від пожежі наразі займаються тим, що спалюють єдиний прояв самостійності та самодостатності – це книги та їхніх власників, якщо ті не погоджуються їх утилізувати.
Колись професія пожежника була синонімом до слова «рятівник», відтепер воно означало абсолютно протилежне поняття. То чому ж влада вигаданої країни вважає, що книга та читання можуть чимось загрожувати суспільству? Гай Монтег не замислюється над цим питанням до того часу, поки не зустрічає дівчинку, яка інакша ніж ті, кого знав Монтег. Кларіса ставить йому запитання, які змушують сумніватися у своєму призначенні, у самій системі, у діях влади, існуючих законах.
А чи дійсно книги такі небезпечні для тих, хто їх читає? А можливо у цьому світі: де люди не розмовляють один з одним; не ходять пішки; де кожен другий мешканець намагається вкоротити собі віку; де всі граються у жорстокі ігри: натравлюють механічного пса-вбивцю на пацюків, кошенят чи курчат; де в школі вчать нічого не запитувати, а після уроків діти йдуть у парк розваг зачіпати перехожих, бити вікна, трощити автомобілі, мчати в авто на повній швидкості; підлітки галасують і танцюють, мов несамовиті, або ж лупцюють один одного; люди вбивають один одного; де йде війна, а всі сприймають це як належне; люди не мають права на приватність, бо живуть за скляними панелями, а з екранів гігантських кінескопів на усі чотири стіни постійно лементують та волають до тебе «родичі»; можливо, книга здатна змусити цей зазомбований натовп зупинитися і замислитися над своїм життям у якому «все гримить, кричить, гуркоче».
Суцільний світ розваг і безтурботності, в якому людина зобов’язана бути «щасливою». Всі повинні бути однаковими, подібними як краплі води, не вирізнятися з натовпу, адже «до всього незвичайного відчувають неприязнь» [8].
Думати, до речі, заборонено також. І, схоже, уряд країни досяг би своєї мети, змусивши націю відмовитися від усіх знань і почуттів, якби не пожежник, внутрішня свобода якого сягнула вище термометра за Фаренгейтом.
Мотив спалення книг автору підкинуло саме життя, адже в історії завжди знаходилися ті, що докладали зусиль до знищення книг. Александрійська бібліотека, заснована на початку III століття до н.е., була водночас університетом і дослідницьким інститутом, де розташовувалися факультети медицини, математики, астрономії, літератури. Александрійську бібліотеку (ІІІ ст. до н.е.) було спалено під час єгипетського походу Юлія Цезаря – у вогні зникло 700 000 безцінних сувоїв. Існує також переказ, що халіф Омар ібн Хаттаб звелів полководцеві Амру спалити Александрійську бібліотеку зі словами: «Якщо в цих книгах мовиться те, що є в Корані, то вони даремні. Якщо ж в них мовиться що-небудь інше, то вони шкідливі. Тому і в тому, і в іншому випадку їх треба спалити». Підім’яти під себе народ можна, позбавивши його минулого, стерши пам’ять, яка закарбована в рукописах. Власне, це й стало однією з головних причин, через яку величезні старовинні книгосховища спалювали «мудрі» воєначальники при підкоренні нових територій. Завойовуючи народи, давні римляни знищили тисячі сувоїв, які зберігалися в друїдській школі Вібратікс (тепер – м. Отон у Франції). Не сподобалися римлянам і бібліотеки та архіви Карфагена (понад 500 000 рукописів і книжок). У нелюбові до книг відзначилися й перси, нещадно знищуючи єгипетські та фінікійські бібліотеки, і мусульманські завойовники, коли під час взяття Константинополя викидали в море книги, що зберігалися в церквах і міській бібліотеці (120 тисяч рукописів), і англійський король Едуард І, який у 1298 році, завоювавши Шотландію, найперше наказав спалити всі рукописи і книги шотландців, що зберігалися в їхній славетній бібліотеці. Із приходом християнства зникло найповніше зібрання сувоїв із магії та чаклунства (храм Амона у Фівах). Спалювалися безцінні збірки книг Ієрусалимського храму, бібліотеки фараона Хеопса й Птолемея. На наших теренах книгоспалення, на жаль, теж не було рідкістю. За Петра І знищили книгозбірню Києво-Печерської лаври (1718), за Катерини II – бібліотеку Києво-Могилянської академії (1780). Новий етап почався вже у двадцятому столітті. Дуже багато наших бібліотек постраждало під час Другої світової війни. Фашисти не тільки спалювали їх, як це масово відбувалося в Києві, Запоріжжі, Вінниці, Ніжині та інших містах, але й вивозили до Німеччини найцінніші наукові видання [1].
«Книга – це заряджена рушниця…» (Брандмейстер Бітті), яка може зруйнувати світ бездуховності та насильства, знищити владу, що забила голови людей усіляким мотлохом: нікчемні розважальні п’єси, безглузда реклама зубної пасти та ін. [8].
«Книжки – лише одне із вмістилищ, де ми зберігаємо те, що боїмося забути… вони показують нам пори на обличчі життя» (Фабер) [8].
Завдяки книгам Гай Монтег зумів вибратися із павутиння обману та лицемірства, хоча це й вартувало йому дружини, роботи, дому. А чи все це було реальним? Здається, що все його життя було штучним, запрограмованим, а тепер він має власну думку, може обирати свій шлях, вчитися на власних помилках, може стати насправді щасливим. І тепер у своїх пошуках він не один, у нього є послідовники (Гренджер та інші), він їхній провідник царством істини.