Цар тоді побачив, що нічого не вдіє, і звелів його покликати до себе.

  Приходить лакей, просить. А дурень такий став, що його й не впізнаєш: одежа на ньому так і сяє, шапочка золота, а сам такий гарний, що й не сказати! Веде він своє військо, сам на воронім коні попереду, за ним старшина. Підступив під палац.

– Стій! – крикнув.

  Військо у лаву стало, – як перемите! Він пішов у палац. Цар його обіймає, цілує:

– Сідай, мій зятю любий!

  Вийшла й царівна. Як побачила – аж засміялась: який у неї гарний чоловік буде!

  От їх швиденько й повінчали, такий бенкет задали, що аж до неба дим пішов!