Ключ 3

   Баба дала йому торбу, наклала туди чорного черствого хліба, пляшку води дала й випровадила з дому. Він і пішов. Іде та й іде, коли зустрічає на дорозі діда: такий сивий, борода біла, аж до пояса!

– Здорові, діду!

– Здоров, сину!

– Куди йдете, діду?

 А той каже:

– Ходжу по світу, з біди людей виручаю. А ти куди?

– До царя на обід.

– Хіба ти, – питає дід, – умієш зробити такий корабель, щоб сам літав?

– Ні, – каже, – не вмію!

– То й чого ж ти йдеш?

– А хто його знає, – каже, – чого! Загубити – не загублю, а може, там де моє щастя закотилося.

– Сідай же, – каже дід, – та спочинеш трохи, пополуднуємо. Виймай, що там у тебе в торбі!

– Е, дідусю, немає тут нічого, самий черствий хліб, що ви й не вкусите.

– Нічого, виймай!

  От дурень виймає, аж з того чорного хліба та такі стали паляниці білі, що він зроду й не їв таких: сказано, як у панів!

– Ну, що ж, – каже дід, – як його, не пивши, полуднувати?

– Є тільки води пляшка!

– Виймай! – каже дід. Пополуднували гарненько, подякував дід дурневі та й каже:

– Ну, слухай, сину: іди ж тепер у ліс, та підійди до дерева, та й удар сокирою в дерево, а сам мерщій падай ниць і лежи, аж поки тебе хто не розбудить. Тоді тобі корабель збудується, а ти сідай на нього й лети, куди тобі треба, тільки по дорозі бери, кого б там не стрів.

   Дурень подякував дідові – і розпрощалися. Дід пішов своєю дорогою, а дурень пішов у ліс.

   От він увійшов у ліс, підійшов до дерева, цюкнув сокирою, упав ниць та й заснув. Спав, спав… Коли це за якийсь там час чує – хтось його будить:

– Уставай, уже твоє щастя поспіло, уставай. 

Але спочатку...