Італія

Восени 1902 року Леся Українка вирушила до Італії. Дорога для хворої письменниці була важкою. У листі до сестри Ольги вона писала: «Дорогою від негоди, протягів і найгірше від диму в тунелях нападав на мене кашель». Свої враження від мандрівки потягом до Генуї поетеса висловила у поезії «Дим». На основі афоризму Гомерового Одіссея: «Хай навіть я помру, та перед смертю ще раз побачу дим над рідними хатами» Леся Українка створює вислів: « Для нас у ріднім краю навіть дим солодкий та коханий...» І цим висловом вона відкриває русло своїх думок. Вона згадує українські села, бачить у своїй уяві росяні волинські луки, курні поліські хати, де хоч і стелився дим, та не душив так, як дим Італії, дим Чужини. Коли оголосили Сампірдарену, останню станцію перед Генуєю, поетеса наче пробудилася від спогадів і радіє, що в сонячній Генуї відпочине від гіркого італійського залізничного диму. Але побачивши вдалині «давнє місто гордої краси, відважного і вільного народу», вона здивувалася: місто вкривала якась мла, якийсь туман... Попутник-італієць пояснює їй, що це не туман, а знову-таки дим від заводських і фабричних труб, що тут росте багатство Італії. Та передмістя Генуї вразило Лесю не багатством, а змарнілими обличчями спрацьованих людей, що до болю нагадало про рідну країну. «Той дим проник мені у саме серце, і стиснулось воно, і заніміло, і вже не говорило: чужина». Живучи в Італії, в основному в місті Сан-Ремо, поетеса написала багато віршів.

Леся Українка – На стоянці

На помості корабельнім

розгорілося багаття,

то матроси розпалили,

щоб закляклі руки гріти.

І крізь мокру сніговицю

бачу я вогонь червоний,

наче сонце, що конає

у молочній білій млі;

а навколо нього мріють

наче тіні чорних птахів –

то матроси італьянські

посідали у плащах.

Ті плащі в Палермі ріднім

гріли так ретельно, щиро, –

що ж се трапилося з ними

в стороні сій бусурманській?

Пропускають зимний вітер,

наче плетива венецькі,

кожна жилочка тріпоче…

о, зрадливії плащі!

В густій, білій сітці снігу

служка бігає маленький,

наче рибка, що попала

необачно в клятий невод.

Се так гріється хлоп’ятко –

вірить в кров палермітанську,

що кружляє в нього в жилах

більш, ніж в той чужий вогонь.

І не чує, як гукають старші:

«Ти чого снуєшся?

Чи тобі немає діла?

Що за капосне створіння!..»

А від злості та натуги

ніжна мова італьянська

так спотворилась, мов хижих

прибережних чайок крик.

Та дарма, він звик до того,

звик до лайок і до чайок,

він не думає про теє,

він зовсім про інше марить:

…Ось він вернеться додому

і на сонці серед площі

буде грати лепсько в паці,

а виграна все за ним!

Потім вкупі з товариством

у гарячий порох ляже

серед вулиці, так просто,

і почне плести, плести…

Аж роти пороззявляють

Кекко, Джанні й Паоліно,

бо вони всьому повірять,

тії «раки сухопутні».

Вже ж він їм накаже дива!

І про зміїв попідводних,

і про турків-людожерців,

про Великого Могола.

А вони йому за теє

найсолодших помаранчів

залюбки дадуть,

накравши у єпископа в садку…

Тут його матрос по плечах

стусонув, заклявши люто:

“А не підеш ти з дороги?!

От душа без покаяння!”

Поруч з іншими покірно

сів малий коло багаття

і простяг, мов на молитві,

до вогню ручки тоненькі.

Постать згорбилась легенька,

смагле личко посмутніло,

лиш в очах перебігають

ясні блиски від багаття.

Ох, коли б скоріше, хлопче,

мрії ті твої справдились,

бо й на їх позаздрить може

який-небудь злий божок…