Пізніше Леся Українка кілька років з перервами жила в Києві, де навчалася разом із братом Михайлом під керівництвом приватних учителів. До Києва – серця України – Леся щоразу поверталася з усіх своїх далеких доріг. В роки навчання Леся жила на Стрілецькому провулку 9 (зараз Георгіївський провулок). В Києві вона захопилася малюванням та деякий час брала уроки у Київській рисувальній школі Олександра Мурашка. Невдовзі батько Лесі отримує роботу в місті, і сім’я переїжджає у власний будинок на Маріїнсько-Благовіщенській вулиці, нині Саксаганського. Життя в Києві дало доступ молодій письменниці до українських митців, інтелігенції та науковців. Вона була одним із організаторів літературного гуртка для молоді “Плеяда”, який найчастіше збирався в Лисенків (вул. Рейтерська, 19), у Старицьких (зараз вул. Толстого, 35) або у Судовщикових (вул. Ульянових, 11, сучасна вул. Лабораторна). Особливо вона любила гуляти схилами Дніпра, затишними алеями Ботанічного саду, що нагадували її рідну Волинь, урочищем Сирець. У її листах можна знайти спогади про Золотоворітський сад, Фундуклеївський яр, Куренівку й навіть Боярку.
«Як прийдеться дуже погано, то… йди куди на Дніпро, на Байкові гори, куди хочеш, тільки на простір… Нема гіршого товариства для смутно настроєних людей, як чотири стіни, а в Києві нема ліпшого товариства, як Дніпро, сади, гори і гарні перспективи улиць».
З листа до сестри О. Косач, 1898 р.
В Києві Леся Українка познайомилася з майбутнім чоловіком Климентом Квіткою, з яким згодом обвінчалися у Вознесенському соборі на Деміївці (церква досі існує). Після весілля подружжя жило на вул. Ярославів вал. На початку травня 1913 року Леся Українка залишає Київ востаннє, щоб поїхати в Грузію, де невдовзі її мужнє серце зупиняється назавжди. Через кілька днів її тіло було перевезено до Києва і 26 липня поховане на улюбленій нею Байковій горі.
До Одеси Леся вперше й неодноразово приїздила лікуватися від прогресуючого туберкульозу. Цій поїздці вона присвятила цикл поезій "Подорождо моря".
За своє перебування в Одесі мати й дочка оглянули морський берег на схід і захід ві Одеси на сотню кілометрів: Очаків, гирло Бугу, Херсон, Дніпровський лиман. Найбільше враження на Лесю справив Акерман, власне турецька фортеця в ньому.
Із листа Лесі до брата Михайла, 1888.Колодяжне.
Описувати своє подоріжжя теж не знаю чи варт.. нехай колись розкажу, а тепер дещо про турецьку кріпость скажу (Акерман). От уже страшна будова, нехай їй цур! Високі мури та товсті, грубі, що аж хати в їх видовбані, мов кілейки, башти круглі, тяжкої архітектури, в баштах льохи та темниці з гратами залізними (певно, колись там козаки наші сиділи),тепер там дике зілля та квіти ростуть, мама казала: « Десь ото з наших козаків все те повиростало». Ми вирвали дві квітки на спомин та й подались швидше до парохода, геть з тієї кріпості, бо страшно нам там зробилося…»
Далі, далі від душного міста!
Серце прагне буять на просторі!
Бачу здалека — хвиля іскриста
Грає вільно по синьому морі.
А у тую неділеньку рано
Синє море чудово так грає,
Його сонечко пестить кохано,
Красним-ясним промінням вітає.
Що біліє отам на роздоллі?
Чи хмариночка легкая, біла
Геть по небі гуляє по волі?
Чи на човні то білі вітрила?
В морі хвиля за хвилею рине,
Море наче здіймається вгору,
А склепіння небеснеє синє
Край свій ясний купає у морю.
Світло там простяглося від сходу, —
Очі вабить стяга та іскриста;
Корабель наш розрізує воду —
І дорога блакитно-перлиста
Зостається широка за нами,
Геть далеко розкочує хвилі,
Що сердито трясуть гребенями,
Наче гривами огирі білі.
А здалека, отам на заході,
Срібнокудрії хвилі кивають, —
Нереїди при сонячнім сході
Промінь ранній таночком стрівають..
І танцюють химерно та легко, —
Ось близенько вже видно ту зграю,
Аж ізнов одкотилась далеко,
Геть біліє в туманному краю...
Море, море! Без краю просторе,
Руху повне і разом спокою!
Забуваю і щастя, і горе —
Все наземне, — з'єднатись з тобою
Я жадаю на час, на годину,
Щоб не бачить нічого на світі,
Тільки бачить осяйну долину
І губитись в прозорій блакиті!..