Київ, Одеса

Пізніше Леся Українка кілька років з перервами жила в Києві, де навчалася разом із братом Михайлом під керівництвом приватних учителів. До Києва – серця України – Леся щоразу поверталася з усіх своїх далеких доріг. В роки навчання Леся жила на Стрілецькому провулку 9 (зараз Георгіївський провулок). В Києві вона захопилася малюванням та деякий час брала уроки у Київській рисувальній школі Олександра Мурашка. Невдовзі батько Лесі отримує роботу в місті, і сім’я переїжджає у власний будинок на Маріїнсько-Благовіщенській вулиці, нині Саксаганського. Життя в Києві дало доступ молодій письменниці до українських митців, інтелігенції та науковців. Вона була одним із організаторів літературного гуртка для молоді “Плеяда”, який найчастіше збирався в Лисенків (вул. Рейтерська, 19), у Старицьких (зараз вул. Толстого, 35) або у Судовщикових (вул. Ульянових, 11, сучасна вул. Лабораторна). Особливо вона любила гуляти схилами Дніпра, затишними алеями Ботанічного саду, що нагадували її рідну Волинь, урочищем Сирець. У її листах можна знайти спогади про Золотоворітський сад, Фундуклеївський яр, Куренівку й навіть Боярку.

«Як прийдеться дуже погано, то… йди куди на Дніпро, на Байкові гори, куди хочеш, тільки на простір… Нема гіршого товариства для смутно настроєних людей, як чотири стіни, а в Києві нема ліпшого товариства, як Дніпро, сади, гори і гарні перспективи улиць».

З листа до сестри О. Косач, 1898 р.

В Києві Леся Українка познайомилася з майбутнім чоловіком Климентом Квіткою, з яким згодом обвінчалися у Вознесенському соборі на Деміївці (церква досі існує). Після весілля подружжя жило на вул. Ярославів вал. На початку травня 1913 року Леся Українка залишає Київ востаннє, щоб поїхати в Грузію, де невдовзі її мужнє серце зупиняється назавжди. Через кілька днів її тіло було перевезено до Києва і 26 липня поховане на улюбленій нею Байковій горі.

До Одеси Леся вперше й неодноразово приїздила лікуватися від прогресуючого туберкульозу. Цій поїздці вона присвятила цикл поезій "Подорождо моря".

За своє перебування в Одесі мати й дочка оглянули морський берег на схід і захід ві Одеси на сотню кілометрів: Очаків, гирло Бугу, Херсон, Дніпровський лиман. Найбільше враження на Лесю справив Акерман, власне турецька фортеця в ньому.

Із листа Лесі до брата Михайла, 1888.Колодяжне.

Описувати своє подоріжжя теж не знаю чи варт.. нехай колись розкажу, а тепер дещо про турецьку кріпость скажу (Акерман). От уже страшна будова, нехай їй цур! Високі мури та товсті, грубі, що аж хати в їх видовбані, мов кілейки, башти круглі, тяжкої архітектури, в баштах льохи та темниці з гратами залізними (певно, колись там козаки наші сиділи),тепер там дике зілля та квіти ростуть, мама казала: « Десь ото з наших козаків все те повиростало». Ми вирвали дві квітки на спомин та й подались швидше до парохода, геть з тієї кріпості, бо страшно нам там зробилося…»

Далі, далі від душного міста!

Серце прагне буять на просторі!

Бачу здалека — хвиля іскриста

Грає вільно по синьому морі.

А у тую неділеньку рано

Синє море чудово так грає,

Його сонечко пестить кохано,

Красним-ясним промінням вітає.

Що біліє отам на роздоллі?

Чи хмариночка легкая, біла

Геть по небі гуляє по волі?

Чи на човні то білі вітрила?

В морі хвиля за хвилею рине,

Море наче здіймається вгору,

А склепіння небеснеє синє

Край свій ясний купає у морю.

Світло там простяглося від сходу, —

Очі вабить стяга та іскриста;

Корабель наш розрізує воду —

І дорога блакитно-перлиста

Зостається широка за нами,

Геть далеко розкочує хвилі,

Що сердито трясуть гребенями,

Наче гривами огирі білі.

А здалека, отам на заході,

Срібнокудрії хвилі кивають, —

Нереїди при сонячнім сході

Промінь ранній таночком стрівають..

І танцюють химерно та легко, —

Ось близенько вже видно ту зграю,

Аж ізнов одкотилась далеко,

Геть біліє в туманному краю...

Море, море! Без краю просторе,

Руху повне і разом спокою!

Забуваю і щастя, і горе —

Все наземне, — з'єднатись з тобою

Я жадаю на час, на годину,

Щоб не бачить нічого на світі,

Тільки бачить осяйну долину

І губитись в прозорій блакиті!..