Львів,Відень, Чернівці

Подорожі Європою в той час були на піку моди серед інтелігенції, цьому сприяв розвиток залізничних сполучень між містами та країнами. Нам зараз це може здатися дивним, але витратити кілька діб на подорож із Києва до однієї з єЄвропейських країн – це було напрочуд швидко для тогочасного ритму життя. Більшість поїздок Лесі Українки в Європу пов’язані з операціями та лікуванням, проте щоразу вона намагалася вивчати культуру та історію країни, в якій їй випадало погостювати. Однією з перших поїздок за кордон була мандрівка до Відня в 1891 році. Жила вона в готелі за адресою Schlösselgasse, 6, будинок досі існує і зовні майже не змінився. Леся разом з матір’ю відвідувала оперу та театри. В своїх листах до рідних вона ділилася захватом від постановок:

«Ми живемо в старій, дуже гарній частині міста, недалеко від нас починається Бург (цісарські будови і парк), там же Бургтеатр, недалеко Ратхауз, Парламент – все чудові будинки в різних стилях, сила на них орнаментики і скульптури, так що якось аж чудно на них дивитись. І коли ті люди встигли стільки всього понаставляти? Так немовби ті статуї були якісь ляльки порцелянові – їх нічого не стоїть цілими десятками накупити. Що не дім – то зараз каріатиди, атланти, маски, генії і бог знає що! Та вже такого розкішного міста, як Відень, може і в світі нема. А громадські будови, концертові зали, театри! Яке то урядження, скільки скульптури, малярства, орнаментики всякої – страх! Врешті скільки не пиши, всього й не опишеш…».

З листа брату, М. Косачу

Суспільні настрої цікавили поетесу не менше за суспільне життя європейців: з печаллю до рідних вона пише про ту разючу різницю між вільною Європою та тогочасною царською Росією:

«Ти кажеш, ніби від мого листа вільнішим духом повіяло, – може!, – пише вона до брата Михайла. – Не знаю, чи вдома були в мене такі години тяжкої, гарячої, гіркої туги, як тут у вільнішому краю. Мені не раз видається…, що на руках і на шиї у мене видно червоні сліди, що понатирали кайдани та ярмо неволі, і всі бачать тії сліди, і мені сором за себе перед вільним народом. Бачиш, у мене руки в кайданах, але серце й думка вільні, може вільніші, ніж у сих людей, тим-то мені так гірко і тяжко, і сором. Як приїду знов на Україну, то певне, мене ще гостріше дійматиме і страчу я останній спокій…»

З листа брату М. Косачу

В 1984 році Леся відвідувала свого дядька Михайла Драгоманова в Софії, де провела майже рік з його родиною, що жила в будинку (не зберігся) по вул. Івана Денкоглу, 40. Одна з яскравих подорожей, що справила враження на поетесу – до Берліна в 1899 році. Молоду дівчину неабияк вразив ритм великого міста: жваві автостради, залізничні колії, прокладені над дахами будинків, числені магазини та ресторани. В своєму листі до сестри Ольги вона написала:

“Вена проти Берліна зовсім не здалась би великою, про Київ і говорить нічого. Тут, власне, три міста: підземне, наземне і надземне… Найбільше мене вражає не так той рух, що видно вдень, як той, що чутно вночі… починається поправка і прочистка водопроводів і елеваторів і т. і., наче якісь карлики, духи підземні, провадять таємну роботу”.

Зупинилася Леся в будинку лікарні за адресою Johannesstrasse 11 (будинок і нині існує, зараз там знаходиться хостел), що в одному кварталі від музейного острова. Коли в Берліні Леся Українка дивилася в театрі «Затонулий дзвін» знаменитого тоді Гауптмана, ніхто не знав – ні публіка, ні актори, що в залі присутній один із найбільших письменників світу – ота тендітна жінка з попелястим волоссям, з інтелігентним зболеним обличчям. Її не впізнавали на вулиці, не наводили на неї бінокль у театрі, не провідували в клініці доктора Бергмана. Репортери не шукали зустрічі з нею. У Європі був один час, в Україні – зовсім інший.