Діти й кадри війни

Діти й кадри війни як вберегти дитячу психіку

Психологи наголошують, що маленьким дітям важко відрізнити зображення по телевізору від реальної загрози: найбільш травматичними вважаються кадри втрати цілісності тіла та безпосередніх зіткнень. Аби вберегти дитину, варто створити відчуття безпеки й захищеності в родині та не боятися розмов про війну.

 Важко передбачити, як дитина реагуватиме на те чи інше зображення: навіть якщо інформація подається в обережний спосіб, вона зачіпає болючі теми, а тому може травмувати. Що вже казати про кадри безпосередніх зіткнень, які час від часу з’являються у випусках новин у «недитячий» час.

Діти мають природну егоцентричну схильність, яка унеможливлює розуміння того, що ситуація, яка сталася десь далеко, не нашкодить їм. Діти молодшого віку можуть переживати, що події в телевізорі будуть загрозливими для життя їхніх рідних, а часом можуть і звинувачувати себе в цьому. Це відбувається тому, що дітям важко відрізнити реальність від фантазії, а зображення по телевізору — від реальної загрози. Найуразливіші до телевізійного зображення — діти до 6 років. Їхня психіка працює як фотоапарат: зображення запам’ятовується, а потім може виникати у свідомості й «довантажувати» дитину. Найтравматичнішими вважаються кадри втрати цілісності тіла та безпосередніх зіткнень. У старших дітей, імовірніше, кадри війни викличуть почуття гіперболізованої реальності, але основна небезпека в тому, що місця й люди можуть бути їм знайомі.

Війна в телебаченні небезпечна ще й тому, що дитина ототожнює себе з людиною на екрані. Й чим більше вона це робить, тим більш емоційно заряджається. Дитина під час перегляду шукає доказів спорідненості й відмінності. Особливо проявляється в підлітків 12–16 років: «Це — героїчний період. Вік, критичний для розуміння свого місця в суспільстві. Підлітки шукають, чи є в них щось спільне з обов'язками батьків, для них важливе відчуття причетності до життя дорослих. Один зі способів їм допомогти відчувати себе комфортно — включити у процес: взяти з собою на роботу, дати дрібні доручення».

Дослідження свідчать: спостереження за агресією на екрані призводить до того, що діти розглядають насильство як спосіб вирішення власних конфліктів, а чутливість до проявів насильства у власному оточенні в них знижується. Досить тривале споглядання агресивних картинок призводить не просто до збудженого стану, а до того, що дитина стає здатною сама діяти агресивно.

Окрема група дітей, особливо чутливих до телевізійного зображення війни, — ті, хто перебував у зоні конфлікту або пережив травматичні події. Вони входять в одне з кіл поширення травми й наражаються на ризик повторного травмування.

Як допомогти дитині

Попри велику кількість досліджень, доказів того, що телевізійне зображення прямо спричиняє в дитини посттравматичний стресовий розлад, немає. Воно радше породжує певні симптоми ПТСР, є каталізатором за умови нестабільної ситуації в родині. Щоб діти не страждали від побаченого по телевізору, психологи радять вселити їм відчуття спокою й захищеності. «Ні про яке відчуття безпеки не може бути мови, якщо діти живуть у сім’ї, де є конфлікти. Почуття безпеки формується через доречність, вчасність, розуміння, що на тебе є час».

Дитина, особливо маленька, сприймає світ через батьків, тож вона дуже чутливо реагує на емоції тата й мами, саме тому дорослим потрібно бути уважними до себе. «Якщо батьківська сім’я створює атмосферу спокою, захищеності, то в мене великий сумнів, що зображення здатні погіршити стан дитини — можливо, тимчасово. Порушення сну чи харчування, психологічні симптоми не можуть виникнути на підставі перегляду зображень. Вони є радше пусковим фактором за наявності нестабільного загрозливого стану. За умови спокійної домашньої атмосфери ці зображення будуть перероблятися і вбудовуватися у свідомість, не травмуючи її».

Італійський психоаналітик Мазаль Пас Багдаді у книзі «Вони вбили мої казки» застерігає батьків, щоби ті берегли дітей не лише від реальної небезпеки, але й від примарної: страхів та переживань. Недостатньо сказати: «Ти не маєш боятися!», важливо визнати право дитини на страх, але наголосити на тому, що батьки стануть на її захист і завжди будуть поруч. Невисловлені емоції й страхи стають підґрунтям для розвитку психологічних розладів, проблем зі сном, неконтрольованої агресії.

Якщо дитина перебуває в першому колі ураження — коли вона чи її рідні перебували в зоні бойових дій, наслідки перегляду сцен бойових дій можуть бути різноманітні: зміна поведінки, режиму, настрою, безсоння, замикання в собі. Щоправда, не всі зміни, які відбуваються з дитиною, батьки інтерпретують правильно. Батьківський страх має великі очі. Психіка — річ індивідуальна, а тому не всі діти обов’язково будуть вражені побаченими зображеннями: «Загалом психіка досить стійка від природи, й упродовж певного часу вона відновлюється самостійно. Щоб у батьків не було сумнівів, раджу звертатися до психологів. Існують спеціальні методики виявлення посттравматичного стресового розладу в дітей».

Але найкращий спосіб впоратися з тривогою — говорити про те, що дитину турбує, обговорювати побачене в телевізорі. Часом стається так, що батьки губляться, уникають розмов про війну, чи їм самим важко опанувати страхи й пояснити щось дитині. Психологи радять — краще не уникати питань, відповідати на них чесно, чітко, але у зрозумілій дитині формі.