Мистецтво
11 клас
Шановні учні!!
Навчаємось за розкладом:
ВІВТОРОК,
ЧЕТВЕР,
П'ЯТНИЦЯ
ОПРАЦЬОВУЄМО ІНФОРМАЦІЮ,
З'ЯСОВУЄМО НЕЗРОЗУМІЛЕ У ВЧИТЕЛЯ,
ВИКОНУЄМО ЗАВДАННЯ!
МИСТЕЦТВО ІНДІЙСЬКОГО КУЛЬТУРНОГО РЕГІОНУ. Шедеври архітектури, скульптури, живопису Індії
Опрацюйте тему в підручнику стор. 62-66.
Законспектуйте в зошит словникові терміни на сторінці 66
17.03. -18.03.2020р. ТЕМА. Скульптура. Світове визнання новаторської творчості основоположника кубізму в архітектурі О.Архипенка. Українська скульптурна Шевченкіана (І.Кавалерідзе М.Манізер, В.Одрехівський, та ін. доробок скульпторів діаспори. Парк "Сад скульптур Лео Мола" у Вінніпегу. Пластична мова скульптури сучасності.
Крок 1. Опрацюйте теорію в підручнику
Крок 2. Перегляньте презентацію
Крок 3. Пригадайте архітектурні стилі, виконайте вправу №1 (натисніть на зображення)
Крок 4. Виконайте вправу №2, (натисніть на іконку у правому верхньому куті щоб перейти до повноекранного вигляду)
Практичне завдання. Мистецький проект (за вибором): "Скульптурні портрети українських митців", "Скульптурна Шевченкіана в Україні та поза її межами".
Домашнє завдання. До 31.03 Приєднайтесь та виконайте тести, впишіть код від вчителя 472399 у віконце нижче
31.03. 2020р. ТЕМА. Живопис. Графіка. Петрогліфи з гроту "Кам'яної могили". Поєднання мозаїки й фрески в монументальному живописі Київської держави.
Здійсніть віртуальний тур та отримайте уявлення про грот "Кам'яна могила".
Крок 2. Перегляньте презентацію
Для перегляду презентації над віконцем натисність "перейти на сторінку документа"
Крок. 3.
Перегляньте відео про Петрогліфи Кам'яної могили
(клікніть двічі зображення щоб перейти на повний екран)
Крок 4. Печера Ласко, віртуальний тур
02.04.2020р. ТЕМА. Гравюра на дереві, міді. Українська парсуна. Народний живопис: Козак Мамай. Портрети Д. Левицького і В. Боровиковського (класицизм)
Крок 1. Перегляньте презентацію.
Клікніть на зображення або на посилання
Крок 2. Якщо ви опрацювали презентацію, виконайте вправу на закріплення. Натисніть "ок" та на квадратик з червоними рисками в правому верхньому куті щоб відкрити вправу на весь екран.
Перегляньте відео
Крок 3. Опрацюйте інформацію, яка буде використана для тестового оцінювання! (натисніть на стрілочку справа)
У книжковій графіці пам'яток XI—XII ст. знайшли вияв самобутні риси творчості майстрів Київської Русі, стильові ознаки давньоруського мистецтва — величність у вирішенні композиції й умовно-площинне зображення. Звичайно, у названих пам ятках помітні й індивідуальні особливості творчості кожного з авторів. Але разом вони дають нам уявлення про характер і стиль мистецтва Київської Русі, оскільки книжкова мініатюра й орнаментика наслідують прийоми тогочасного іконопису, фрески, мозаїки, декоративно-ужиткового мистецтва.
У XVI ст інтенсивного розвитку набуває книгодрукування, а разом з тим і гравюри. Над оздобленням та ілюструванням книг на Україні працює багато граверів. Для творчості київських граверів першої половини XVII ст. характерно те, що вони не обмежуються лише релігійними сюжетами. Навіть біблійні ілюстрації вони насичують світськими сценами, взятими з місцевого народного побуту. Книги ілюстрували гравюрами. Так, у книзі Касіяна Саковича “Вірші на жалісний погреб гетьмана Петра Сагайдачного” присутні кінний портрет Петра Сагайдачного, герб Війська Запорозького і сцена взяття запорожцями турецької фортеці Кафи (1616 р.) під проводом гетьмана. В цих гравюрах прославляється козацтво як збройна сила українського народу, що піднялася на захист батьківщини. На жаль, автор цих гравюр залишається невідомим.
Наприкінці XVII — початку XVIII ст. у київській і чернігівській друкарнях працював у техніці гравюри на міді й офорті чималий колектив обдарованих художників, які своєю творчістю підняли українську різцеву гравюру на вищий щабель. Серед них, зокрема, були такі майстри різця, як Олександр і Леонтій Тарасовичі, які пройшли вишкіл у західноєвропейських майстрів, були добре обізнані з кращими досягненнями світової гравюри.
Високого мистецького рівня гравюра на міді досягла у творчості видатного київського художника середини XVIII ст. Григорія Левицького. Він гравірував ілюстрації для релігійних і світських видань Києво-Печерської друкарні, плідно працював над естампною гравюрою, особливо над академічними тезами та подарунковими гравюрами великого розміру.
Г. Левицький виконував багато гравюр орнаментально-декоративного характеру для Київської академії, з якою він мав творчі зв’язки. Гравюри Левицького відзначаються досконалістю, чистотою рисунка, м'якістю манери штрихування, майстерністю у відтворенні пластичних форм.
Велику увагу художник приділяє у своїх творах образу людини. У його складних композиціях помітне прагнення до урочистості, монументальності, барокової пишності. Художник завжди широко використовує у своїх композиціях різні символи, алегоричні та біблійні сюжети.
Особливим явищем українського барокового мистецтва є парсуна – живописний твір, який поєднує в собі елементи середньовічного іконописного канону й західноєвропейського портретного мистецтва. До живопису парсунного типу належать ікони цього періоду, а також світський живопис – портети державних діячів, отців церкви, представників козацтва.
Основними видами портретів парсунного типу є:
1. Сарматський портрет (назва походить від войовничого племені сарматів, а традиція написання таких портретів – із Польщі. Польські шляхтичі, пишаючись своїм родоводом, влаштовували у себе вдома цілі галереї портретів своїх предків. Цю традицію перейняли представники козацької верхівки, прагнучи довести своє родовите походження. 2. Ктиторський портрет (ктитори – це люди, які надали матеріальну допомогу церкві, за що вдячна церква їх вшановувала). 3. Портрет-епітафія (написаний на згадку про померлу людину).
Оскільки парсуна створювалася в епоху Бароко, художник як представник цієї епохи втілював у своєму творі барокове світовідчуття, яке ми можемо простежити, аналізуючи композицію твору, його колорит, особливості зображення зовнішності людини, розкриття її внутрішнього світу. Парсуна – це портрет людини, яка жила безпосередньо в епоху Бароко. Отже, парсуна уособлює людину доби Бароко – і в образі портретованої особи, і в образі самого художника, який цей образ створив і сам незримо присутній на картині.
Портрет Василя Дудіна-Борковського – один із кращих зразків втілення козацького ідеалу. Перед нами – не рядовий козак, а саме козацький старшина (обозний – командувач артилерії, друга особа після гетьмана й нерідко – його замісник). Заслужити таку високу посаду могла тільки винятково хоробра й мудра (але не стара) людина, яка користувалася повагою й авторитетом усього війська. Саме таким зобразив обозного художник. Обозний виглядає спокійним і впевненим. Він жив достойно, йому немає чого соромитися. Про його діяння й помисли відає сама Богородиця, чий образ ми бачимо у верхньому куті картини. Для прикрашення цього образу Борковський зробив за свій кошт золоту корону з коштовним камінням, а також пожертвував золоті ланцюжки та інші дорогі речі (саме тому цей портрет є ктиторським).
Окремий різновид живописних творів парсунного типу становлять портрети-епітафії. Такі твори писалися на згадку про померлу людину, тому такий відчутний тут настрій печалі, скорботи, а конфлікт між життям і смертю відчувається особливо гостро. Для портретів-епітафій характерна така композиція: померла людина стоїть з молитовно складеними руками, звертаючись з молитвою до Богородиці чи Іісуса, які зображені у верхньому куті картини. Портрет Євдокії Журавки з дітьми не був задуманий як епітафія, це був портрет вагітної жінки, яка чекала четверту дитину. Однак жінка померла під час пологів, і художнику довелося переробити портрет на епітафію, дописавши маленькі фігурки дітей. Крім згаданих вище контрастів, на картині простежується ще й контраст почуттів: діти тягнуться до матері, а вона їх зовсім не помічає. Простір картини є умовним, ілюзорним, незвичайним – це ніби якась темна кімната, причому глибини простору майже немає, але розп’яття в рамці на стіні нагадує вікно, через яке розкривається безмежний простір. Можливо, це своєрідний натяк на обмеженість людського життя порівняно з вічністю. У такому сенсі життя реальних людей видається ілюзією, а ілюзорна безмежність – реальністю.
Для українського барокового живопису визначальним став вплив фламандської школи Рубенса. Більшість парадних портретів, так званих парсун, козацьких полковників написані в реалістичній манері.
У добу бароко в Україні вперше з’являються школи з навчання мистецтва. школа функціонувала при Києво-Печерській лаврі.
Найвідомішими з уцілілих барокових іконостасів такої якості є іконостаси церкви Святого Духа в Рогатині та церкви-усипальниці гетьмана Д.Апостола у Великих Сорочинцях (перша половина ХVІІІ ст.). Вершиною станкового іконописного живопису ХVІІ ст. є Богородчанський іконостас Манявського монастиря у Карпатах( 1698 – 1705 рр. Іовом Кондзелевичем). Іконописне мистецтво у цей час відходить від традиційних канонів, уносячи в церковний живопис елементи портретного, побутового і пейзажного жанрів.Досить рано в іконописанні з’являються риси стилю рококо (прикладом є іконостас Андріївської церкви у Києві). Цей же стилістичний напрям змінює й портретний живопис. Так, у парсунах з’являється більше легкості і галантності, характеристичних дрібних деталей.
2) Образ козака Мамая – один з найпоширеніших і найзагадковіших в українській міфології. З одного боку, типове сюжетне зображення Мамая вважається мало не єдиною не канонічно християнською, а народною іконою. Ще у ХІХ та на початку ХХ століття картини з його зображенням були поширені серед найрізноманітніших верств суспільства майже на всій території українського етнічного розселення. Їх можна було зустріти і в селянських хатах, і в розкішних панських та дворянських садибах. Зображували Мамая не лише на папері та полотні, а й на гравюрах-дереворитах, деталях житла та побуту.
В історичних джерелах зафіксовано чимало реальних осіб, які могли б бути прототипами Мамая. Це, зокрема, син киятського темника Мамая, який у 1361–1380-ому роках захопив владу у Золотій Орді, потіснивши законних нащадків Чингісхана, Мансур-Кият Мамай. Після поразки батька у боротьбі за золотоординський престол він з понад десятитисячним воїнством половців, киятів, черкесів, ясів перейшов на службу до Великого князівства Литовського й осів в українських лісостеповій і степовій зонах. Михайло Грушевський згадує Івана Мамаєвича – осавула Війська Запорозького, чий підпис є серед підписів козацьких ватажків під декларацією гетьмана Петра Сагайдачного до сейму Речі Посполитої 1618 року. А ще Мамаєм називали козацького ватажка, який по смерті Богдана Хмельницького діяв поблизу Суботова. Мамаєм був і один з гайдамацьких ватажків у XVIII столітті. А поблизу Черкас місцеві українці довгий час, ще й у ХІХ столітті, вшановували старезного всохлого дуба, якого називали дубом розбишаки Мамая, котрий начебто сховав десь тут скарб тощо.
Разом з тим «мамаями» називали взагалі відчайдушних козаків, ймовірно, характерників. Сказати про когось, що він «мамаює» – це те ж саме, що мандрує, не будучи до чогось прив’язаним. А вираз «піти на мамая» означав «відправитися на удачу». Колись «мамаями» також називали стародавні скіфські та половецькі кам’яні скульптури в українських степах. А ще на околицях Запорізької Січі протікала невелика річка Мамай-Сурка. Тож найімовірніше, що образ Мамая збірний і не має єдиного історичного прототипу.
Що дивує: не збереглося, здається, жодної автентичної народної пісні чи думи про козака Мамая. Уявлення про нього ми можемо нині скласти виключно зі скупих свідчень про реальних козаків на ім’я Мамай та за його художнім образом. При цьому, попри велику кількість присвячених Мамаю народних картин, його завжди зображували більш-менш за єдиним сталим каноном: козак з бандурою сидить, схрестивши по-східному ноги. З часом на картинах почали також зображати його коня, списа, дерево, що росте поруч, та інші, менш обов’язкові елементи.
Зрозуміло, що образ Мамая – це передусім ідеальний образ українського лицаря-козака. Можливо також, і мандрівного бандуриста чи кобзаря. Але про що свідчить традиційна композиція його образу та супутніх елементів на народних картинах?
Насамперед звернімо увагу на постать самого Мамая, якого зображують чомусь у позі зі схрещеними ногами, з розфокусовано-мрійливим поглядом, на відміну від християнських святих, які часто на іконах наче уважно спостерігають за тим, хто до них прийшов, або ж дивляться на інших персонажів ікони. Підсилює враження відстороненості Мамая також люлька, яку на деяких картинах він недбало тримає у роті і щось там курить.
На картинах же із зображенням козака Мамая присутність не лише коня, а й дерева майже обов’язкова. Як і деяких інших чисто народних світоглядних елементів другого плану, які могли варіюватися. Адже даний український образ просвітленого воїна не був обмежений церковними канонами. Однак, немає на ньому й властивого не лише християнському, а й язичницькому світоглядам дуалістичного протиставлення небесних та хтонічних сил і лицарської войовничості, як на іконі святого Георгія Змієборця. Мамай же, на диво, зображений як мирний воїн, вочевидь, таки під впливом духовної культури Сходу. Спис позаду нього ввіткнутий в землю, як певний символ зречення від цього суєтного тлінного світу. Адже списи часто застромлювали на козацьких могилах. Навіть якщо позаду Мамая на пізніших картинах розміщували різних персонажів, які були підпорядковані певним сюжетним діям, сам він при цьому завжди залишався в незворушно-медитативній позі. Тому це ще більше підсилювало враження його довершеної цілісності самого себе, якогось трансцендентного просвітлення духу.
2008 року започатковано історико-культурологічний фестиваль ”Мамай-fest”, присвячений козакові Мамаю. Його образ дуже поширений у нашій культурі. Фактично, він не залишає байдужим жодного митця. Це підтверджують проведені в рамках фестивалю колективні виставки сучасного мистецтва, присвячені образу Козака Мамая й, зокрема, персональні виставки Ореста Скопа (2009) та Олександра Чегорки (2010)
Сакральний образ Мамая нині часто використовують українські митці, які у своїй творчості звертаються до національної тематики.
3) Середина й друга половина ХVІІІ ст. в живописі присутні елементи класицизму. Майстрами українського класицистичного живопису були Левицький і Боровиковський, обидва родом з Полтавщини. Обидва художники народжені і виховані на традиціях української, козацької образності, глибоко відрефлексували європейський сучасний досвід і зуміли виробити нову парадигму портретного жанру, що відповідала вимогам і духу часу. Стилістично їхні роботи співвідносяться з класицистичними, у деякій мірі сентименталістськими, мистецькими пошуками, а техніка і манера письма демонструють надзвичайно високий рівень власне професійної художньої майстерності. Дмитро Левицький став одним з найуспішніших художників свого часу, а його майстерність постійно зростала, вдосконалюючись протягом усього творчого життя. Першу мистецьку освіту Левицький здобуває, навчаючись у свого батька — знаного київського гравера. Відомо також, що разом з батьком він допомагав А. Антропову в його праці над іконостасом Андріївської церкви у Києві. В основу майбутніх досягнень Дмитра Левицького у жанрі портрета лягла традиція, сформована на ґрунті українського портретного малярства барокової доби. Їм властива героїзація й історична масштабність у зображенні як самої постаті портретованого, так і в антуражі, водночас відсутня штучна бутафорність і декоративний надмір. У роботах Левицького відчувається щире захоплення людиною. Можливо, у пізні роки палітра його холодніє, манера пригладжується, проте художник не дійшов у стилістиці своїх портретів до пуританської чистоти і класичної простоти. Він залишився виразником свого часу.
Мистецтво Володимира Боровиковського стало яскравим віддзеркаленням культурних процесів кінця XVIII — поч. ХІХ ст. Він народився в Миргороді, в родині полкової старшини. Відомо, що батько Володимира, Лука Боровик, також був іконописцем. В юності Володимир переймав майстерність іконопису від свого батька. Так, ікони у збірці Київського Національного музею та відомий портрет полтавського бургомістра Павла Руденка (Дніпропетровська картинна галерея) зв’язують Боровиковського з традиціями українського мистецтва. Очевидно, в портреті П. Руденка відсутній сентиментально-поетичний настрій, що вже вирізнявся в ранніх іконах, однак у ньому дотримано традиційних засобів портретування. Але в даному випадку така прив’язка до старовини, без сумніву, надходила від замовника, як і зображення монумента на тлі на честь визволення рідного брата Руденка зі шведського полону. До золотого мистецького фонду належать ікони роботи Боровиковського для головного іконостасу Казанського собору, Троїцького собору Олександро–Невської Лаври в Петербурзі, Покровської церкви на Чернігівщині тощо.
Загалом Володимир Боровиковський створив близько 200 портретів своїх сучасників, написав чимало ікон. Його твори зберігаються в багатьох музеях Росії та України.
Жанр парсуна – тісний зв'язок світського портрета з іконою. В основі козацького портрета – потреба піднесення суспільного престижу, поєднання з гуманістичним уявленням про гідність людини та її станову належність.
Популярний образ козака Мамая в різних видах мистецтва – популяризація національного героя країни з притаманними рисами характеру, зашифрованими у зовнішніх деталях; своєрідний оберіг.
Живопис класицизму – героїзація й історична масштабність у зображенні як самої постаті портретованого, так і в антуражі, щире захоплення зображуваною людиною.
Крок 4. Творча робота. Зобразіть козака Мамая (до 6.04.2020р.) та надішліть мені в групі телеграм, вайбер або за адресою vkoziychuk@gmail.com
03.04.2020р. Т.Г.Шевченко - художник і графік. Розвиток історичного, побутового, пейзажного жанрів. Творчість М.Пимоненка, С.Васильківського, О.Мурашка та ін.
Перевірка домашнього завдання, тестування
Код доступу 904248
Тест для оцінювання попередньої теми буде активний до 07.04.20р.
ОПРАЦЮЙТЕ ІНФОРМАЦІЮ ПО ТЕМІ! (натискайте стрілочку справа)
Тема: Т. Шевченко — художник і графік (академік гравюри). Розвиток історичного, побутового, пейзажного жанрів. Творчість М. Пимоненка, С.Васильківського, О. Мурашка
Мета: 1) формувати мистецькі компетентності через вивчення творчої спадщини українських художників ХІХ століття;
2) розвивати вміння порівнювати, аналізувати твори живопису й графіки, працювати з інформацією, розвивати комунікативні навички;
3) виховувати ціннісне ставлення до образотворчого мистецтва доби реалізму
Тарас Шевченко відомий у світі, в першу чергу, як митець слова. Однак це не забирає його слави, як художника. Та найперше його постать можна окреслити як борця, який став символом української нації. У його творчості поезія і живопис тісно пов’язані між собою. Свого часу відомий художник Леонардо да Вінчі стверджував, що «малярство – це німа поезія, а поезія – промовисте малярство». Природа щедро наділила кріпацького сина не лише поетичним даром, а й талантом художника, які ніколи не зраджували йому, навіть у години страждань і тяжкої неволі. Для Шевченка живопис став потребою, вираженням його творчого духу.
Тарас Шевченко як художник займає чільне місце в українському образотворчому мистецтві. Він став першим художником, який проклав новий реалістичний напрям, і став основоположником критичного реалізму в українському мистецтві. Тарас Григорович був одним з найталановитіших майстрів офорту того часу та прекрасно володів всіма відомими тоді засобами графічного зображення.
Шевченка без перебільшення можна назвати геніальним художником. У його картинах відбилася вся глибина і самобутність його особистості. З 1838 по 1845 рік Шевченко навчався в Петербурзькій Академії мистецтв, виявивши неабиякі здібності у живописі олією, аквареллю, малюнку олівцем. Коли його ім’я вже здобуло певної слави, меценат Григорій Тарновський купує його картину «Катерина», поклавши початок своїй українській колекції.
У 1843-1844 роках Шевченко працює над серією офортів «Мальовнича Україна», самостійно вивчаючи техніку гравіювання. Повернувшись у 1845 році після закінчення Академії в Україну, Шевченко працював художником в Археографічній комісії аж до свого арешту. На засланні поетові забороняли писати та малювати, але завдяки допомозі та сприянню місцевої прогресивно налаштованої інтелігенції він зміг протягом усіх десяти років напівлегально займатися творчістю. Останні роки життя Тараса Григоровича, вже після звільнення, були відзначені найбільшими досягненнями в поезії, у живописі та графіці. У вересні 1860 року Академія мистецтв удостоїла Шевченка звання академіка гравюри.
Життєвість, реалізм, енергетика, талант і велич видно в живописних творах художника. До нашого часу в цілому дійшло близько 800 творів в оригіналі. Його історична спадщина налічує десятки полотен, які зберігаються у Національному музеї Тараса Шевченка. У його фондах є цінні експонати, що належать руці майстра, а це близько двохсот робіт: портрети, пейзажі, жанрові роботи в техніці акварелі, сепії, офорту, олійного живопису. Окрему групу становлять композиції на історичні, біблійні, міфологічні теми. Їм властиве глибоке психологічне трактування образів.
Український живопис цього часу – це також роботи художників Миколи Пимоненка, Олександра Мурашка, Сергія Васильківського.
М. Пимоненко народився в Києві у родині іконописця і різьбяра. Навчався в іконописній майстерні, у Київській рисувальній школі М. І. Мурашка (1876-1882), у 1879-1900 роках був репетитором і викладачем цієї ж школи. У 1882-1884 навчався в Академії мистецтв у Санкт-Петербурзі. З 1893 – експонент, а з 1899 – член Товариства пересувних художніх виставок. Один з найбільш яскравих послідовників традицій передвижників в українському образотворчому мистецтві. Активний член Київського товариства художніх виставок (1887-1900).
З 1907 року Микола Пимоненко виставляв свої роботи за кордоном — у Мюнхені, Парижі, Берліні, Лондоні, а 1909 року його обрали членом Паризької інтернаціональної спілки мистецтв і літератури. Ряд творів митця придбали закордонні галереї. Наприклад, картину “Гопак”, що експонувалася в паризькому салоні Товариства французьких художників, купив Луврський музей, полотно “Вихід з церкви в страсний четвер” було на виставці у Мюнхені, де його придбав один із музеїв міста.
Багато сил віддав Пимоненко вихованню мистецької молоді. Він викладав у Київській малювальній школі (1884—1900), де його учнями були відомі в майбутньому живописці: О. Мурашко, Г. Світлицький, Г. Дядченко, Ф. Красицький та інші. У 1900 році Пимоненко став одним із організаторів Київського художнього училища і працював там до 1906 року. З 1900 по 1912 рік Пимоненко викладав рисунок у Київському політехнічному інституті.Високі досягнення митця відзначив і вищий художній заклад — Петербурзька Академія мистецтв, обравши його 1904 року академіком.
М. Пимоненко був визначним майстром побутового жанру. Багато уваги приділяв етнографічним особливостям селянського побуту.Картинам Пимоненка властиві глибокий гуманізм, народність. Вони свідчать про прекрасне знання художником життя українського народу, вміння бачити і передавати красу і поезію його життя. Митець ніби і не створює свої картини, а їх йому підказує саме життя.
Один з найпопулярніших українських художників кінця ХІХ – початку ХХ сторіччя – Сергій Іванович Васильківський - речник національного реалістичного живопису ІІ пол. ХІХ ст. — початку ХХ ст. Він належить до вітчизняної пейзажної школи разом із такими митцями як П. Левченко, М. Ткаченко, М. Беркос. Залишив по собі близько трьох з половиною тисяч творів – головним чином пейзажі, а також кілька історико-побутових композицій і портретів: зокрема, Богдана Хмельницького (1900), колег-художників Петра Левченка та Микола Самокиша (обидва – 1900 рік), Тараса Шевченка (1910-1911). На жаль, багато творів загинуло під час Другої світової війни. Впродовж більше ста років твори Васильківського є самобутнім яскравим взірцем глибокого самовираження і високого професіоналізму видатного живописця. В них живе мальовнича Україна. Прагнучи народності змісту зображуваного й оповідності живописної мови, митець не спрощував, а поглиблював структуру образотворення. Намагаючись зображувати все – і природу, і людей – Сергій Васильківський підсвідомо відчував, що найкраще він розкривається передусім у краєвидах. Сюжетні зав`язки у його композиціях майже завжди незначні стосовно обширу пейзажу, людей він зображував здебільшого зі спини або збоку, старанно “вписуючи” їх у природу. Головним у пейзажній творчості Васильківського завжди був образ України. Природу батьківщини Сергій Іванович найкраще знав, розумів і зворушливо любив. У її стані і настрої він відчував стан і настрій людей. Митець завжди творив: у повторах варіював пори року, доби, прагнув передати мінливі, динамічні і витончені в колориті моменти в житті природи; у нових роботах дошукувався нової образно-пластичної виразності. Одна із найулюбленіших тем С. Васильківського — українська козаччина (дід був чумаком). У 1911-у році написав “Козака Мамая” – того, що триста літ живе, та не поступається своїми принципами ані богові, ані чортові. В образі народного героя, який, склавши по-турецькому ноги, сидить стомлений, перепочиває перед новим походом, є щось і від Тараса Шевченка, і від самого Васильківського. Художник любив доповнювати пейзажі постатями козаків — це могли бути озброєні вершники в степу або на сторожі, в кінному поході чи на відпочинку.
Твори Васильківського, сповнені південного українського сонця, побували на виставках у Петербурзі, Паризькому салоні. Про них дуже схвально відгукувався П.Третьяков. За картини, створені під час пенсіонерського відрядження, – «У Піренеях», «Вигляд на Безансон», «Ранок у Безансоні», «Зима в Іспанії», «Булонський ліс взимку» – Рада Петербурзької Академії мистецтв мала присудити йому звання академіка, але не наважилася… Мріючи про створення в Харкові великого національного музею, Васильківський заповів Музею Слобідської України 1340 своїх творів і велику суму грошей. Зібрання його творів у Харківському художньому музеї є найбільшою колекцією полотен художника в Україні. Його доробок налічує понад три тисячі творів, більшість з яких втрачено під час другої світової війни, але й те, що залишилося, вражає нащадків художньою довершеністю.
Український художник і педагог – О.Мурашко – відомий талановитий митець, який був очевидцем розпису Володимирського собору В.Васнєцовим, М.Нестеровим, а також цікавився імпресіоністичними експериментами. У 1894 вступає до Вищого художнього училища при Петербурзькій Академії, а в 1896 стає студентом майстерні Іллі Рєпіна, кумира петербурзької молоді. Мурашко зі своїми товаришами Борисом Кустодієвим (1878—1927) і Філіпом Малявіним (1869—1940) переймали гуманістичні ідеали його мистецтва, наслідували принципи живописних методів — вільну манеру письма з її пастозним розмашистим мазком і пластичною проробкою форми.
Під впливом Рєпіна сформувався талант Мурашка-портретиста, про що свідчать його ранні, позначені високим рівнем професіоналізму, твори. Одним з них є портрет Миколи Петрова, в якому глибина психологічного трактування поєднана з динамізмом композиції.
Рєпінська школа заклала реалістичні основи мистецтва Мурашка. До яких би живописно-декоративних пошуків не звертався надалі художник, він завжди утверджував реальність буття як найвищий прояв краси світу. Перебуваючи у 1901-1903 рр у Франції, у Луврі уважно вивчає твори іспанця Веласкеса, Художник прагне до більшої витонченості тональних переходів, передачі рефлексів вечірнього штучного освітлення, яке створює виразні світлові ефекти. Розуміючи, що «Париж — прекрасне місце для загального розвитку, а не для роботи», майстер вирушає до Мюнхена з його по-німецьки діловим художнім життям. У Німеччині художник серйозно працює над вдосконаленням свого малюнку, а також знайомиться з роботами представників мюнхенської сецесії.
Вже під час перебування у Франції Мурашко намагається використовувати певні прийоми стилю модерн — в композиції, у формотворенні кольорових мас і лінійних ритмів. Йому імпонують естетичні принципи цього стилю, прагнення повернути втрачену імпресіоністами пластичну матеріальність живопису. Але Мурашко залишається далеким від образної штучності модерну, його міфологічно-символічних алегорій. Художник знаходить свою дещицю умовності в реальності. За його узагальненнями завжди стоїть живий, невигаданий світ.
Визнання Олександра Мурашка стало визнанням не лише окремого художника, а і його Батьківщини. Завдяки Мурашку українське мистецтво вийшло зі стану вузько національного, провінційного, талант митця підняв його до західноєвропейського рівня, а його твори долучені до контексту світового художнього процесу.
Останні роки життя митця були складними для майстра. Втілено його давню мрію — 1917 року відкрито Українську Академію образотворчого мистецтва. Мурашко був одим із найактивніших її організаторів. До роботи в Академії були залучені такі видатні українські художники, як Георгій Нарбут, Федір Кричевський, Абрам Маневич, Михайло Бойчук, Микола Бурачек. Сам Мурашко очолив одну з майстерень живопису.
Твори Олександра Мурашка зберігаються в музеях України, Угорщини, Білорусі, Росії, Азербайджану.
07.04.-10.04.2020 р.
Тема. Художники-авангардисти О.Богомазов, О.Екстер, А.Петрицький, К.Малевич, О.Новаківський, Ф.Кричевський, Д.Бурлюк, В.Баранов-Росіне.
Школа монументального живопису М.Бойчука. Львівська живописна школа (О.Новаківський, О.Кульчицька, І.Труш та ін.)
Доробок митців радянської доби (О.Шовкуненко, Т.Яблонська, М.Глущенко, В.Зарецький; представники закарпатської школи А.Ерделі, Й.Бокшай, Ф.Манайло, В.Микита)
Народне мистецтво: К.Білокур, М.Приймаченко, М.Тимченко, І.Сколозодра та ін.
Живопис сучасності: А.Криволап, І.Марчук, Т.Сільваші, О.Животков, О.Тістол та ін.
Опрацюйте інформацію в підручнику "Мистецтво" (ст.141-175)
Опрацюйте презентації на теми:
"Художники-авангардисти. Школа монументального живопису М. Бойчука. Львівська живописна школа. Доробок митців радянської доби; представники закарпатської школи."
"Мистецтво України з найдавніших часів до сьогодення"
14.04.2020. ТЕМА. Видатні жінки-художниці України. Тестування.
Опрацюй!
(натискай на стрілочку справа щоб розгорнути інформацію)
Жінки залучались до різновидів мистецтва у різних народів і в різні епохи. Ставлення до цьго завжди було різним — від обурення і заборони до схвалення і визнання. Образ жінки завжди був присутнім в творах митців чоловіків. Але самим жінкам цього було мало. І вони теж бралися за глину, за пензлі, за знаряддя скульптора. Природна необхідність народжування дітей і їх виховання спонукала проводити більше часу в оселях — від печер до хижок чи палаців. Вільний час і став часом, відведеним для мистецтва — гончарства, ткацтва, створення одягу, живопису, графіки тощо.
Римський письменник Пліній Старший створив, можливо, перший перелік жінок художниць в європейській історії, нагадавши про художниць Стародавньої Греції — Олімпію, Тімарете, Ейрену, Каліпсо, Арістарете тощо.
В Західній Європі Середньовіччя взагалі вважають найкращим часом для творів жінок майстринь, серед яких художниці-мініатюристки, майстри килимарства, ткацтва, вишивки, навіть майстрині тинькування храмових стін.
Умовність розподілу на суто чоловічі і суто жіночі заняття легко перетиналась як жінками, так і чоловіками. Це було майже у всіх галузях дійсності і мистецтва. Тому в історії знайшлося місце для чоловіків і жінок вояків, чоловіків і жінок піратів, чоловіків і жінок художників і скульпторів.
В добу відродження в Італії і Нідерландах 16 століття фах художника став занадто престижним. Саме в цих країнах ми бачимо велику кількість майстрів пензля, чоловіків більше, але й жінок. Дочка нідерландського художника Герхарда Хоренбоута — Сусанна - самотужки опанувала малювання так добре, що викликала захоплення у гостя — Альбрехта Дюрера. І Дюрер купує декілька робіт — не батька, а Сусанни, жінки художниці.
В добу бароко привабливість караваджизму була такою великою, що серед караваджистів почесне місце посіла Артемісія Джентілєскі. Непоганими портретистками цієї доби були Софонісба Ангішола, Луїза Голландіна. У Франції 18 століття працює ціла низка цікавих майстринь — від Розальби Кар'єри до Віже-Лебрен, Лабіль-Жияр і майстринь ампіру.
Французька революція 1789-1793 рр. сприяла розкованості художньої ініціативи низових митців та жінок з дрібних дворянських родин. З років Революції постійно збільшувалась кількість жінок-художниць, більшість бралась за створення портретів чи жанрових картин. 1791 року зафіксовано 19 жінок-художниць в Салоні, 1802 року вже сорок, 1810 року їх виставлялось сімдесят( Елізабет Віже-Лебрен, Аделаїда Лабіль-Жияр, Маргарита Жерар).
Вдруге вибуховий прихід жінок в мистецтво відбувся в 20 столітті.
Катерина Василівна Білокур(1900-1961)
Ім'я Катерини Білокур, самобутньої художниці з народу, яка в своїх чудових полотнах втілила невмирущу красу живописної української природи, назавжди вписалося в історію народного мистецтва.
Життєвий і творчий шлях К.В. Білокур був нелегким. Народилася вона 7 грудня 1900 року в селі Богданівці Пирятинського повіту (Полтавщина) нині Яготинський район Київської області) в бідній селянській родині. Безрадісно пройшли її дитячі та юнацькі роки. Читати і писати вона навчилася по букварю, який хтось їй подарував. "На цьому моя освіта початкова, середня і вища закінчилася" - з сумом писала Катерина Білокур, згадуючи своє нелегке минуле.
Проте незвичайна пристрасть до знань, до книги відіграла важливу роль в її самоосвіті. На початку 20-х років, спілкуючись з богданівським вчителем Іваном Григоровичем Калитою, який дозволив їй користуватися бібліотекою, дізнаєтьсявона про "чарівне слово - художник". З цього часу потай від усіх Катерина почала свої перші студійні роботи вуглем на клаптиках домашнього полотна.
1924 року Білокур подає документи у Миргородський художньо-керамічний технікум, де їй відмовили за браком освіти.
1928 року Катерина Білокур вдруге намагається вступити вже до Київського театрального технікуму, але їй знову відмовили з тих же причин.
Проте впевнившись, що без освіти їй вступити до жодного спеціального учбового закладу, вона вирішує опанувати художню майстерність самостійно. Самотужки й послідовно вона проникає в складний творчий процес, відкриваючи для себе таємницю техніки.
«І знову я працюю по ріжних сільськогосподарчих роботах аж до 1933 року. А в 1933 році, восени, кажу свєму батькові та матері: «Оце вже я дальші відкладати не можу, я буду вчитись малювати!». А батько подивились на мене такими очима, наче я їм сказала, що поставлю драбину і полізу на Місяць: «Чи це ти, Катре, насміхаєшся,чи дороги питаєшся?» — «Ні, — кажу, — справді буду вчитись малювати!» — «Який же це чорт пообіщав тебе навчити?» — «Ніхто я сама буду вчитись!» — Ой Боже ж мій милостивий! — вдарились батько руками об поли. — От наказав мене Господь таким проклятим чадом!. Що ти, Катре, собі в голову взяла? Ти вже не молоденька! Подумай своєю дурною головою, який з тебе маляр?! Ти похожа на ту бабу, що в казці про золоту рибку! Як сказала баба діду, що хочу бути царицею, а дід їй відповідає «Та схаменися стара, та опам’ятайся! Яка з тебе цариця? Та ти ціле царство насмішиш!» — то такий з тебе Катря художник! Та подумай же ти ще раз своєю непокірною головою! Та де таке видано, та де таке чувано, та щоб неосвічена баба-селянка та й стала художником? Та такого і в білім світі не було!» — «Ну — кажу, — якщо такого і в білім світі не було, то хай буде і таке, що й неосвічена селянка та й стала художником!» — відповідала я їм, втираючи сльози — «Ну, малюй, будь ти розпроклята! Лайки і доброго слова ти не слухаєш. А бить — я вже втомився, з тобою бючись». (В цей час з боку Катерини була спроба суїциду - вона топилася в річці. Надалі це стало причиної її хронічної хвороби. авт.) з таким благословєнієм, з таким напутствієм я стала вчитись малювати. Пряла, ткала, білила, мила, копала, садила, полола, збирала і все діло робила, а в прогалинах поміж цим ділом училась малювати. І за це мене звали стервигою, паразитом і лежнюгою, що я училась, що мені за це ніхто не платив.»
Довгий час художниця не ґрунтувала полотна, внаслідок чого її твори темніли, втрачали свій справжній колір. Треба було переписувати роботу, щоб відновити силу кольору, на що втрачалося багато часу й зайвої праці. Нарешті вона приходить до висновку, що перш ніж приступати до малювання, полотна необхідно заґрунтувати. Але не знаючи існуючих засобів ґрунтовки, художниця покривала полотно кілька разів сумішшю фарб певних кольорів, одноразово створюючи потрібний фон майбутнього твору.
Самостійним був і метод писання картин. К.В.Білокур не робила ескізів до своїх картин і не писала етюдів, і навіть не наносила на полотно контуру майбутньої композиції. По зафарбованому полю вона відразу ж писала деталь за деталлю, у відповідності до задуму. Це прийом, властивий всім народним майстрам і недосяжний для художників професійного станкового живопису.
В методі створення картин у К.Білокур була ще одна риса, яку слід особливо підкреслити. Під час роботи вона користувалась мольбертом, а не знала муштабеля, і навіть великі роботи вона писала тонесеньким пензликом. Найцікавішим було те, що писала вона картини не в приміщенні, а на повітрі, весь час переносячи мольберт з місця на місце. Так поволі заповнювалося все полотно написаними з натури мотивами у відповідності до заздалегідь продуманої до деталей композиції.
Друга половина 30-х та початок 40-х років - результативний період у творчості Катерини Білокур. Саме тоді художниця знаходить свій жанр, поступово опановує техніку живопису й художню майстерність.
Одна з перших робіт цього періоду "Квіти за тином" свідчить про неабияке обдарування художниці, по великі творчі можливості. Назва "Квіти за тином" цілком визначає зміст картини. Цій картині не можна знайти нічого рівного в українському народному живописі; вона надзвичайно своєрідна і з боку загальної побудови і трактування форм. "Квіт за тином" дивують красою. У цій роботі всю увагу авторка зосереджує на відтворенні кожної квіточки, кожної деталі, вміло організовує оточення, освітлення, успішно домагається правдивого кольорового рішення і композиційної довершеності.
"Портрети племінниць" також виразно визначає своєрідне творче спрямування народної майстрині, особливий, властивий лише їй стиль. Так само, як і вкартині "Жоржини", спостерігаємо безпосередність у виборі теми, довершеність рисунка. За сюжетом ці порівняно прості, а воднораз змістовні полотна глибоко розкривають довколишню дійсність.
У подальшому житті Катерини Білокур значну роль відіграли Полтавський обласний та Київський центральний будинки народної творчості.В 1940 році в Полтавському будинку народної творчості, а потім на республіканській - у Києві експонуються роботи художниці-самоучки з Богданівки Катрі Білокур. Виставка складалася лише з 11 картин.Успіх був величезний.Її полотна на виставці викликали подив: величезне захоплення і фахівців, і громадськості. Це була найвища нагорода для Катерини Білокур. Звідтоді вона вирішує цілком присвятити своє життя мистецтву.
Катерину Білокур преміювали поїздкою до Москви. Художниця відвідувала Третьяковську галерею, Пушкінський музей. Вперше вона побачила художників-передвижників, французьких імпресіоністів. У 1941 році Катерина Білокур створила один із найкращих живописних творів: «Польові квіти».До композиції "Польові квіти" (інша назва "Світанок") увійшло понад 40 квітів. В картині відчувається вже шукання і смислового і композиційного центру. Саме завдяки цьому в картині не багато квіток, кожну з яких можна розглядатися окремо. А великий килим вкритий мініатюрними зображеннями найрізноманітніших польових квітів. Всі зображальні засоби - чіткість композиції, теплий колорит, легку прозорість фарб - художниця підпорядкувала розкриттю вимереженою фантазією образу, який хоче осягнути.
«1940 року волею судьби Полтавський обласний будинок народної творчості взнав за мою роботу: взяли в Полтаву мої картини, позвали й мене туда. Тут трохи доля до мене всміхнулась: дали мені трохи фарб, дали полотна і дали мені велику надію на будуче. Вони мені сказали, що коли закінчиться виставка в Полтаві і в Києві, то дадуть мені звання народного художника. Та не так складається, як бажається. 1941-й рік. Війна! І потемнів мені світ білий. Кругом і гухало і бухало… картини мої одні в Полтаві, а другі в Києві, а я в Богданівці. Художник без звання і навіть без картин.»
Під час Великої Вітчизняної війни К.В. Білокур майже не працювала. Але вже у перші післявоєнні роки з'являються такі видатні твори як "Буйна" та "Декоративні квіти".
На першому плані картини "Буйна" (тобто буйна рослинність) намальовано тин, за тином буйні квіти. Тут Білокур намагається показати простір, подавши на першому плані великі, а на другому менші розміром квіти; вона ввела в картину і відчуття глибини, зобразивши крупніші квіти на ясному жовтогарячому тлі, а найголовніше - жовтяве поле вона дала не рівною плямою, а розкидала його так, що створилося враження, ніби вітер роздмухав полум'я. Пляма дуже динамічна, вона сприймається як невгамовна сила. Саме тому, що на ній в різних ракурсах вміло розкидані червоні квіти та зелене листя, і створюється враження невгамовного, буйного цвіту. Це глибоко емоційна картина: в ній багатий зміст і висока декоративність складають єдине ціле. За цим же композиційним принципом побудоване й "Декоративне панно".
Два роки наполегливої праці принесли дуже цікавий твір "Колгоспне поле", чудовий своєю художньою мовою. Тут спостерігається певний нахил до просторового рішення. Але головним все ж таки залишається багатство рисунка, форм і кольору.
П’ятдесяті роки становлять вершину творчості художниці. Три картини Білокур – "Цар-Колос", "Берізка" й "Колгоспне поле" – були включені до експозиції радянського мистецтва на Міжнародній виставці в Парижі в 1954 р. Там їх побачив Пабло Пікассо. Весь світ облетіли його слова: "Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!" «Громадянку села Богданівка» він порівняв з іншою великою художницею-самоучкою – Серафін Луїз із Санлі. Це звучало дивовижно, тим більше, про сучасне мистецтво Пікассо зазвичай відгукувався абсолютно конкретно й зовсім інакше: «Я тону в лайні». А Катерину Білокур назвав «геніальною».
В п'ятидесяті роки Катерина Білокур звертається до такого жанру живопису, як натюрморт; це ціла наука довершених мистецьких творів.
Натюрморти К.Білокур захоплюють філософічним осмисленням життя. Зображені на них квіти, овочі, предмети побуту, завдячуючи обраній художній мові, перевтілюють у поетичні пісні природи, на символи краси.
Тут як завжди у художниці і чіткий, досконалий рисунок, і уміле володіння кольором. В творах домінують м'які кольорові переходи. Їм чужі різкі контрасти світла й тіні, суміш багатьох фарб. Вдало дібрані кольорові співвідношення, підкреслена кольорова насиченість основних компонентів композиції забезпечують гармонійність робіт.
1955 Спілка художників України направляє цілу групу видатних майстрів народного мистецтва до Будинку творчості на хутір Шевченко. До складу цієї групи увійшла і Катерина Білокур.
Двомісячне перебування серед художників сприяло розширенню діапазону творчості К. Білокур. Вона почала ретельно вивчати графічні техніки.
Твори Катерини Білокур, виконані аквареллю і олівцем, розкривають багатогранність таланту народної художниці. Прозорими чистими фарбами вона передає характерні прикмети богданівських краєвидів.
Залишила Катерина Білокур і автопортрети, виконані олівцем. В них художниця зуміла передати головне, що має бути в портретних зображеннях - характер, настрій.
В останні роки життя Білокур захопилася акварельною технікою, що засвідчують численні композиції, зокрема: «Багрянець осені» (1950-ті роки), «Гай» (1955), «Напровесні» (1958). Усі вони витримані в одному стильовому ключі – передачі психології стану природи.
Два останні роки життя Катерина Василівна майже не працювала. Все гостріше, болючіше підступала страшна хвороба, полікуватися в лікарні не могла, бо хворіла мати, яку необхідно було доглядати.
9 червня 1961 року талановитої художниці не стало. Але пам'ять про неї живе в її чудових творах, що зберігаються в різних музеях України, в експонатах меморіального музею, який відкрито в Богданівці 1977 року.
Велика посмертна слава прийшла згодом. Прийшов час на пошанування: картини художниці експонуються в музеях України; постали три пам’ятники на її рідній землі; відкрито в Яготині картинну галерею, де експонуються її роботи і твори українських художників, присвячені її пам’яті; в Києві з’явилася вулиця Катерини Білокур; видано альбоми, книги, мистецтвознавчі дослідження; створено науково-документальні та художні фільми; засновано премію імені Катерини Білокур, якою з 1990 року нагороджують найталановитіших народних майстрів.
Марія Овксентіївна Приймаченко(1909-1997)
Марія Овксентіївна Приймаченко (вона також і Примаченко) народилася 1909 року в селі Болотня на Київщині біля Іванково (сьогодні - смт Іванків, Київська область).Родичі майбутньої художниці були мистецько обдарованими людьми. Її батько Авксентій Григорович, займався теслярством і різьбленням по дереву, бондарював, майстрував дворові огорожі у вигляді давньослов'янських зображень. Мати, Параска Василівна, була визнаною майстринею вишивання, сама одягалася і одягала сім’ю у власноруч вишиті сорочки. Бабуся фарбувала і розписувала писанки. Від них і перейняла художниця вміння створювати той чарівний орнамент, що і вміщує в собі український колорит, і у якому, говорячи словами Гоголя "птахи виходять схожими на квіти, а квіти - на птахів".
У дитинстві Марія Приймаченко занедужала важкою хворобою – поліомієліт, вірусне захворювання, що супроводжує ураженням нервової системи та призводить до паралічів. Сталося лихо, коли дівчинці було 6-7 років. Спершу біль був дуже важкий, та поступово минув, Маруся піднялася, проте одна нога залишалася нерухомою – і довелося прегарній дівчинці спиратися на милиці. Усе частіше замість Марійки-красуні звали її позаочі "Марією-кривою"...
Недуга, звичайно, дуже вплинула на дівчинку. Найсприятливіші заняття тоді для дівчинки були вишивання й шиття. Хоча недуга змусила Марійку рано усамітнюватися, майбутня майстриня не упала духом, а навпаки, прагнула приносити людям радість... Мабуть із цього моменту зародилася в Марії Приймаченко, а потім проходить крізь усе її життя невсипуща жага творення, неминуча для таланту потреба поділитися своїми відкриттями з людьми.
Згодом Марія Приймаченко так висловиться про початок своєї творчої діяльності:
"Починалося все це так. Якось біля хати, над річкою на заквітчаному лузі пасла я гусей. На піску малювала всякі квіти, побачені мною. А потім помітила синюватий глей. Набрала його в пелену і розмалювала нашу хату...".
Було їй тоді 8 років. Сусідам припало до душі таке оформлення оселі, отож мала вона чимало замовників.
Будь-які витвори Марії Приймаченко були бездоганними, тому добра слава про неї ширилася. Але через хворобу в дитинстві Марія Приймаченко не змогла здобути хорошої освіти, обмежилася тільки 4 класами шкільної освіти. Наче справжнім університетом, був для неї місцевий лікнеп (це є скорочення лік-неп, пункт ліквідації неписемності, школа для дорослих).
У 1935 року, талановиту дівчину помітила київська художниця Тетяна Флеру, коли збирала взірці для виставки народного мистецтва. Це був справжній подарунок долі.Завдяки діяльності і старанню Тетяни Флеру наступного 1936 року Марію Приймаченко запросили до експериментальних майстерень при Київському державному музеї. Тут вона навчається, знайомиться і працює з такими художницями, як Тетяна Пата, Параска Власенко, Наталія Вовк.
Саме у 1936 році майстерні були реорганізовані у Школу народних майстрів, яку і закінчила Марія Приймаченко.
Першими її живописними роботами були, мабуть, перенесені на картон і папір мотиви традиційного настінного розпису й вишивки.
Потрапивши на заняття, вона чи не вперше в житті побачила білий папір і справжні фарби. Взяла і відразу рушник намалювала." …Листок забрали і дали другий, а я тільки краски бачу та білу-білу бумагу…" – згадувала майстриня свій перший день у Києві.
Малювала Марія Приймаченко обома руками – як правою, так і лівою, але ніякої відмінності, якою рукою була намальовано картину, не помітно.
У ці роки Марія Приймаченко створює цілу серію малюнків, яку назвала "Звірі у Болотні" (1935-1941), для яких характерне біле тло, темні плями зображених звірів і птахів, пов’язаних із казковими рослинами.
Ті роки були плідними й щасливими. Її творчість надалі поступово стає різноманітнішою - Марія малює, вишиває, захоплюється керамікою.Її чудові керамічні глечики й тарелі цього періоду, розписані рудими лисичками, страшними звірами, крокуючими по стеблах полуниць блакитними мавпами і зеленими крокодилами, вкритими квіточками, зберігаються у Київському державному музеї народного декоративного мистецтва.
Тоді ж і прийшов перший успіх. Роботи Марії Приймаченко відібрали на Українську республіканську виставку народного мистецтва, яка проходила в Києві. Наївні, яскраві, зворушливі роботи привернули увагу журі і були відзначені дипломом 1-го ступеня. Це була перша перемога!Одразу після цього її малюнки були представлені на Всесоюзній виставці народного мистецтва у Москві, згодом у Ленінграді. А вже у 1937 році птахи і звірі Примаченко вражали навіть відвідувачів Першої міжнародної виставки у Парижі. На ній Приймаченко отримала золоту медаль. Захоплюються її творамит відомі світові митці. Пабло Пікассо називав її твори "Прекрасними роботами геніальної жінки". Марк Шагал так захопився творчістю Марії Приймаченко, що аж сам почав малювати дивних істот, що дуже схожі на звірів нашої геніальної художниці.
Повернулася додомуМарія Приймаченко знаною художницею, щасливою жінкою. Свою другу половинку, лейтенанта Василя Маринчука, який теж був родом з Болотні, рідного села Марії, вона зустріла в Києві. Щастя завжди було поряд.
Невдовзі після того, як Марія повернулася додому в Болотню, почалася війна. Василь був призваний на фронт, спочатку на Фінську війну, потім у радянсько-німецьку. Марія під своїм серцем уже виношувала сина, який народився у грудні 1941 року. Марія дала йому ім’я Федір.
Про народження сина Василь дізнався уже на фронті. Як батько дуже радів. У листі до Марії написав: "Хай син росте щасливим, а я сьогодні п'ятий раз йду в атаку". Дуже зворушливими виявилися ці слова у листі. Адже після цього листа Марія втратила усякий зв’язок з коханим чоловіком. Не було довго жодної вістки про те, де зараз Василь, що з ним, чому не пише, не було ніяких вісток про його товаришів – усе це довго залишалося невідомим. Марія чекала, сподівалась без жодної надії. І ще її тривожив спомин про сон, який їй наснився ще до війни: весняний квітучий садок, стоїть диба, білий цвіт у землі, а коріння, як обвуглені руки, до неба моляться… самі ж рослини росли квітами і листям до землі, а коренем догори.
Та ні, не було жодних вісток про коханого чоловіка. Здогадалася тоді художниця, що її коханий чоловік, з яким навіть не встигли розписатися, загинув на війні, так і не побачивши сина. Не прийшло навіть похоронки. Вона навіть не знатиме тепер, де шукати могилу, де похований Василь. Не знати навіть у кого можна щось про Василя питати, адже ніхто нічого не знає і нічого порадити не може, навіть якби і хтось сильно хотів. Марія вишила скатертину чорними трояндами і немов саваном застелила стіл.Не бралася вона тепер довго до малювання, не було жодного бажання і не було настрою малювати, як і часу. Життя наче зупинилося. Залишилася Марія вдовою із маленькою дитиною на руках та старенькими батьками, а жила у старенькій напівзруйнованій хаті, а ще недавно сподівалася якось збудувати новий будиночок. Довоєнні успіхи забулися. Марія опинилася повністю поза художнім життям. Сама країна у цей час підтримувала тільки монументальне мистецтво, що оспівує соціалістичну дійсність, змальовуючи навколишній світ згідно ідеології Комуністичної партії. Такі відомі колись і захоплюючі довоєнні твори Марії Приймаченко виявилися тепер нікому не потрібними. Не було зовсім у неї мотивації щось писати. Раніше створені роботи змушена була продавала за гріш, щоб якось звести кінці з кінцями.
Але темні смуги життя мусять колись закінчитися. Марія Приймаченко після довгої перерви непомітно із любов'ю повернулася до творчості. Крім малювання вишивала, шила одяг. Працювала багато, несамовито.
Мало-помалу світлий образ творів Марії Приймаченко знову привернув увагу людей, картини та інші витвори знову мали попит, а про саму художницю заговорили. У 1959 році вона стала членом Спілки художників, а це не могло не відкрити для неї нових можливостей. Після публікації в газеті "Київська правда" до робіт художниці повернулася велика популярність. І ось тепер у 1961 році збулася давня мрія Марії Приймаченко – нарешті був побудований новий цегляний будинок у рідному селі за допомогою районних властей.
У 1960 році Марія Приймаченко була нагороджена орденом ‘’Знак пошани’’.
Художниця у цей час (1960- 1965 роки) натхненно працює над новим циклом - "Людям на радість", до якого увійшли роботи "Сонях", "Синій вазон з квітами", "Голуб на калині", "Пава у квітах", "Лев". Саме за цей цикл Марії Приймаченко присвоєно звання лауреата Державної премії України ім. Т.Г. Шевченка у 1966 році. А у 1970 р. одержала звання заслуженого діяча мистецтв УРСР. Була також нагороджена орденом "Знак пошани". У 1998 Марії Приймаченко було присвоєно титул народної художниці.
Марія Приймаченко ілюструвала дитячі книжки: "Ой коники-сиваші" (1968), "Товче баба мак", "Журавель" (обидві 1970), "Чорногуз приймає душ" (1971).
У творчість Приймаченко останніх років входять роздуми "про час і про себе", роздуми про людську долю. У 1986 року вона створила вражаючу чорнобильську серію. Рідне село Марії Приймаченко знаходиться у 30-кілометровій зоні Чорнобиля, і серце художниці тисячами струн з'єдналося з долями близьких і рідних їй людей, що так чи інакше потерпіли від атомного лиха... Цикл робіт, присвячений цій трагедії, розійшовся по світу.
Останні роки життя стара недуга скувала Марію Оксентівну, вона не підводилася з ліжка. Але продовжувала спілкуватися зі світом, не зупинялася, малювала і далі...
Ім’я великого митця золотими літерами було внесено до Всесвітньої енциклопедії мистецтва як одної із зірок першої величини, нагороджено найвищою відзнакою незалежної України – відзнакою Президента України.
Маррія Приймаченко намалювала понад 800 картин, 650 з них зберігається в Київському музеї українського народного декоративного мистецтва.
Померла геніальна художниця 18 серпня 1997 року в Києві. Похована в с.Болотня.
По-справжньому теплі та ніжні стосунки були у художниці із сином Федором. Від матері він перейняв уміння малювати, також став відомим художником. Федір Васильович все життя прожив у рідному селі, багато років працював він лісником, також був хорошим селекціонером.
Творчість матері стала для Федора взірцем. Він продовжує сімейну традицію в створенні казкових звірів ("Морський рак", "Танцює лебедиха", цикл робіт "Людина на землі").
Стали художниками й онуки Марії Овксентіївни Петро та Іван, кожен з них працює в своїй манері, але й далі несуть Божу іскру Приймаченків.
Малюнки Марії Приймаченко – це наче світ в якому з надзвичайною мистецькою силою поєдналися і народнопісенний лад, ритм і колір, образ і декор. І все це у неймовірно експресивному русі, внутрішній палахкій динаміці.
Зображення тварин, звірів була особлива тема її творчості. Через таке своєрідне незвичайно гарне, близьке до дитячого відображення тварин художниці запропонували ілюструвати дитячі книжки. Вражають ілюстрації до байок Михайла Стельмаха ‘’Журавель’’ та ‘’Чорногуз приймає душ’’.
У зображеннях звірів можна помітити елементи стародавнього мистецтва. Так, на головах коней нанесена своєрідна сітка, а традиція «двочастинного» малювання тварин з визначеною лінією голови і тулуба сягає часів палеоліту.
Малюючи тварин, Марія Приймаченко наче тим писала давні міфи, казки, легенди. Так, бик, обожнюваний землеробами як символ родючості, пов’язаний з небом, зображений накартині художниці у вигляді засіяної зорями істоти з короною і пишною бородою («Синій бик»). Часто у її творах з’являються коні і ведмеді — тварини, яких обожнювали наші пращури. На багатьох картинах зображені птахи — це і голуби, що за уявленнями наших предків створили світ, і павичі — персонажі давніх щедрівок, і лелеки — тотемні птахи слов’ян.
Також незвичайними художниця робила підписи до своїх картин, рифмовані, казкові, інколи у них також відображався якийсь міфологічний сюжет. Ось приклади:
"Кобра як устане, то і небо достане, а до Сонцядостать — треба кобрів п’ять" (за міфом, змія перетворилася на райдугу і з’єднала небо із землею);
"Трибуслики у горосі живуть у нас і досі..."
"Лежить ліг під яблунею, щоб яблуко само упало в рот, а воно його – в лоб";
"Сорока каже: "чі-чі-чі", Ой де ж нам спати? – На печі";
"Куріпочки пляшуть і хліб пашуть";
"Ворон дві баби мав - обох обнімав";
"Веснянки-роговички - веселії птички".
Інколи художниця наче одягала на малюнках своїх звірів в якісь декоративні шати, а що це за звірі конкретно, - впізнати важко("Чайка на гніздечку", "Ведмеді на пасіці", "Сороки-білобоки"). Малювала Приймаченко також тварин, яких ніколи і не бачила. На одній із робіт, датованій 1935 р., зображена мавпоподібна істота з обличчям людини: до 1936р. Марія Приймаченко з рідного села не виїжджала і справжньої мавпи не бачила. Малювала її з уяви. Художниця сама акцентує увагу на химерності своїх персонажів: "Мільярд літ прогуло, а таких мавп не було".
Марія Приймаченко постійно цікавилася тим, що відбувалося в світі, а те, що було у світі, позначилося на її творчості. Коли Ю. Гагарін полетів у космос, художниця створила цілу серію малюнків: "Перший птах відлетів в космос", "Космічний кінь", "Квіти ракети". У 1966 р., після смерті конструктора космічних апаратів Сергія Корольова, який походив з України, Марія намалювала труну, вкриту українським рушником у центрі сонячного диска, і підписала "Тіло людини на Сонці. Пам'яті Корольова". В часи холодної війни, коли світ напружено стежив за розвитком подій, вона створила цикл "Атомна війна — будь проклята вона".
Малюючи картину за картиною, та через інші твори геніальна художниця створила власний мистецький стиль, в межах якого нескінченні варіанти декоративних, орнаментальних, жанрових і пейзажних композицій з квітами, птахами та звірами. Формат малюнків, звичайно, з часом поступово змінювався. Так на зміну білому тлу творів 1930-х років у 1960-ті роки прийшло кольорове. Від легкої акварелі ранніх робіт вона переходить до густої, насиченої гуаші. Проте незмінними залишаються світ образів і доведене до віртуозності поєднання пластики ліній та повнозвучності кольорів.
Особливе місце в творчості художниці займають також квіти, яскраві, декоративні, незвичні за формою та кольором, вони піднесені до рівня "дива" і вплітаються в естетично-філософське трактування стосунків людини та Всесвіту.
Є відомості і про те, що Марія Приймаченко виявила свій талант у галузі керамічної скульптури. На жаль, зберігся лише один твір у цьому жанрі – "Крокодил".
Вклад геніальної художниці в український і світовий живопис є неоціненний, його не можуть забути теперішнє і майбутнє покоління.
Тетянна Нилівна Яблонська (1917-2005)
Видатна українська художниця Тетяна Яблонська посідає одне з чільних місць у сучасному українському малярстві, проте загальне визнання не говорить про класичну одноманітність творчості майстрині. Навпаки, від тридцяти років, періоду учнівства, до нашого часу роботи Т.Яблонської настільки відрізняються за стилем, що, здається, їх авторами були щонайменше десяток художників. І імпресіоністичний ніжний пейзаж, і енергійна побутова замальовка, і глибокий психологічний портрет їй однаково підвладні.
Тетяна народилася 24 лютого 1917 р. у російському Смоленську в родині вчителів гімназії Нила Яблонського та Віри Варгасової. Згодом родина переїхала до України, певний період часу жила на Поділлі.
Тетяна Нилівна була найстаршою з трьох дітей у родині викладачів. Батько, Нил Олександрович Яблонський, мав неабиякий художній хист, викладав малювання в середній школі. Він мріяв здобути вищу мистецьку освіту, стати професійним художником. До малювання заохочував і дітей.
Довгі роки Тетяна Яблонська намагалась не розголошувати подробиці історії, як її родина опинилась в Україні. А ще, розмірковуючи про цей поворот у житті, вона завжди дякувала долі, що батькам не вдалося тоді виїхати.
Сталося так, що батько, який ще у 1905 р. разом з передовою молоддю виступав проти царизму й за участь у студентських заворушеннях був виключений з Петербурзької духовної академії, спочатку з піднесенням зустрів встановлення радянської влади. Але ейфорія від зміни влади швидко минула. Нил Яблонський не побачив того світлого майбутнього, яке обіцяли більшовики, відчув на собі негативне ставлення до інтелігенції, був обурений знищенням заможного селянства та руйнацією храмів. Батько Тетяни настільки розчарувався у радянській владі, що твердо вирішив залишити СРСР.
У 1928 р. родина Яблонських (батько, мати та троє дітей) відправилась до Одеси – з надією через це портове місто виїхати за кордон. Проте, всі намагання офіційно емігрувати закінчились невдачею, й у 1930 р. Яблонські переїхали до Кам'янця-Подільського. Тоді прикордонне Поділля мало славу краю контрабандистів, серед яких були такі, що могли нелегально переправити за кордон. Коли у 1933 р. Тетяна закінчила Кам'янець-Подільську семирічну школу №5, батько домовився, що родині допоможуть покинути СРСР. Як згадувала Тетяна:«На воза завантажили речі, посадили нас, дітей, та відправились на захід. Але тут щось зірвалося – людина, яка обіцяла посприяти, не прийшла. Батько і мати просто почорніли від страху. На світанку довелося повернути на схід, і не заїжджаючи до Кам'янця, одразу рушили в Луганськ, де ніхто не знав про нашу спробу втечі».
Ледь прибувши до Луганська, 1933 р. Тетяна виїхала до Києва, де вступла до художнього технікуму, з другого курсу якого перевелася до Київського художнього інституту, навчаючись на факультеті живопису. На перших курсах її вчителями були А. Черкаський (з живопису) та К. Єлева (з рисунка). Зтретього курсу вона перейшла до майстерні Ф. Кричевського, який викладав живопис і композицію, а С. Григор'єв – рисунок.
Літню практику після третього курсу Т. Яблонська проходила в одному з колективних господарств на Чернігівщині. Створені там етюди – «Колгоспний польовий стан на березі Десни», «Доярка» («Жінка з коромислом») – виконано в цілком реалістичній манері, що єдина мала право на життя у тогочасному радянському мистецтві.
У 1938 р. під час своєї першої подорожі до Москви Т. Яблонська ознайомилась із роботами французьких імпресіоністів. Вона була вражена свіжістю та невимушеністю в зображенні природи на полотнах видатних майстрів імпресіонізму, їхніми чистими, світлими фарбами. Це захоплення, як пізніше напишуть радянські біографи мисткині, «значно ускладнило її творчий розвиток».
Восени 1940 р. в Київському художньому інституті відкрилася експозиція її робіт – перша в історії інституту персональна студентська виставка.
Напередодні війни 1941 р. Т. Яблонська успішно закінчила інститут, про що вона пізніше згадувала:«Я навчалася в Київському художньому інституті, який закінчила 1941 р. Нам видали дипломи і тут почалася війна… Я була вагітною, нас евакуювали на Волгу. В Саратові у мене народилася перша дочка… Потім поїхала в колгосп, працювала спочатку в городній, потім у польовій бригаді. У мене і в паспорті було записано: колгоспниця.Все доводилося робити: я і косила, і скиртувала, і мішки тягала… Бувало, втомишся, ляжеш відпочити, прикладеш вухо до землі, а вона гуде… Це був гул Сталінградської битви. Іноді брала в руки олівець та дитячий альбом для малювання. Жінки, солдатські вдови, котрі отримували похоронки, замовляли портрети загиблих на фронті чоловіків, давали за це яєць і молока. Я ростила дочку, вона була стимулом життя. Без неї та без мого ремесла не знаю, що зі мною було б…»
Після визволення Києва від нацистських окупантів, у 1944 р. Тетяна Яблонська повернулася у місто. Відтоді фактично почалося її самостійне творче життя. Мисткиня успадкувала від свого вчителя Ф. Кричевського майстерню на історичній горі Копирів і стала викладачем Київського художнього інституту.
Творча кар'єра Тетяни Нилівни розвивалася досить успішно. В 1944 р. вона стала членом Спілки художників України. У 1945 р. на замовлення Київського театру російської драми ім. Лесі Українки художниця написала портрет Лесі Українки.
Одним із перших післявоєнних творів Т. Яблонської є картина «Перед стартом» (1947 р.), яка одразу дістала схвальні відгуки критиків була висунута на присудження Сталінської премії. На полотні художниця показала оригінальну художню манеру, імпресіоністський стиль, обраний, можливо, під впливом Ф. Кричевського та Е. Дега. Проте курс на викорінення всіх напрямів у мистецтві, окрім соціалістичного реалізму, змінив риторику радянських мистецтвознавців. Картину піддали нищівній критиці та довго ніде не експонували як таку, що «не відповідає радянській дійсності».
Влітку 1948 р. Тетяна Яблонська, як викладач інституту, повезла на творчу практику своїх студентів у село Летаву Чемеровецького району Кам'янець-Подільської (нині – Хмельницької) області. Вибір місця практики був не випадковим – колгосп ім. Леніна в Летаві у 1947 р. здивував усю країну неймовірними врожаями зернових та буряку. Успіх колгоспу ще більше здавався вагомим, якщо врахувати, що у повоєнному селі серед 765 працездатних було 717 жінок.Для країни, яка важко відходила після воєнної руїни, такий трудовий успіх був зразковим прикладом. Для популяризації звершення подільських селян до Летави направили журналістів центральних газет – для підготовки репортажів про героїв праці, письменника С. Скляренка та поета О. Підсуху – для створення літературних нарисів про трударів, композитора М. Мірцина – для написання музики до пісень про славних летавчан, а також студентів-художників на чолі з Т. Яблонською.
Тетяна зробила чимало замальовок у Летаві, з яких у 1949 р. написала картину «Хліб».
Враховуючи монументальність твору (3,7 м завширшки), глядач мимоволі потрапляє в атмосферу зображеного. Завдяки кольору, світлу, іншим живописним засобам увагу насамперед привертають група людей на першому плані та «розсипане» по всій ширині полотна золоте зерно. Художниця відмовилась від спокуси ввести в картину мальовничий український пейзаж, замкнувши композиційний простір довгою скиртою. Те, що дія відбувається саме в Україні, підкреслено написами на мішках і плакатах українською мовою, а також елементами національного українського одягу на робітницях.
Формально робота цілком відповідала духові доби: соціалістичний пафос, нові герої, їх завзяття і любов до праці. Разом з тим, ця картина не має вигляд пропагандистського плакату, а навпаки, в ній вражає тепло та радість життя. Як потім згадувала авторка:«Я писала «Хліб» з цілковитою віддачею, із серцем, повним любові до цих жінок, до зерна, до сонця. Я найбільше намагалася передати захоплення від самого життя, передати правду життя».
І її правда, картина вийшла більшою за всі ідеологічні замовлення.
«… Коли їхала в Летаву, не ставила собі за мету писати картину. Я просто малювала все, що мене тут вражало, і відчувала від того велике творче задоволення. Але чим більше працювала, тим більше мені хотілося якось висловити почуття захоплення цими людьми, їх красивою працею. Але як? Уякій формі? Цього я ще не могла собі уявити. Коли ж почалися жнива і я потрапила на величезний колгоспний тік, то відчула, що саме тут знайду те, чого шукаю, і зможу висловити те що, переповнює душу. Величезні купи золотої пшениці, стрекотіння віялок, гудіння молотарок, автомашин, спритні, сповнені краси рухи жінок у сніжно-білих хустках, високі скирти, які, немов фортеці, стоять натоку, – все це одразу вдарило мене якоюсь могутньою і радісною симфонією. Я відчула, що моя картина саме тут…»
Картина мала надзвичайний успіх, їй судилася щаслива доля. Як результат – Т. Яблонська отримала свою першу Державну премію СРСР і не лише всесоюзне визнання, а й бронзову медаль Всесвітньої виставки у Брюсселі (1958 р.).
У наступні роки художниця написала ще чимало яскравих полотен, за які тричі була відзначена Державними преміями, отримала почесні звання та нагороди. Але саме завдяки «Хлібу» ім'я Т. Яблонської стало відоме на всю країну, а її творчість отримала світове визнання.
Вкартині «Весна», створеній у 1950 р. художниця зобразила київський сквер, в якому весело граються діти. В 1951 р. за це полотно Т. Яблонська отримала другу Державну премію СРСР.
Більше сорока років тому (у 1954 році) Тетяна Яблонська завершила роботу над невеликою картиною «На вікні». Сьогодні важко повірити, що нею самою проникливий образ дівчинки, яка стежить за першими весняними паростками вирощених нею рослин, сприймався як знамення одвічності життя, торжества нового, молодого і тому, контрастуючи з важким тягарем «декларативності» полотен на «задані» теми в героїко-епічному ключі, картина не могла бути показана на великих, офіційно-ювілейних виставках. Тоді й 1954-й, люди повільно, важко звільнялися від мороку страху, тотальної покірності, масової зашореності.
Саме тоді молода київська художниця створює нове уявленння про життя. Здавалося б, буденний мотив, але скільки разів бачена кожним картина знаходила масштабність символу, який випромінює магнетичну силу віри, віри в майбутнє, віри в торжество життя, у творчу силу людини. Яблонська однієї з перших своїм власним прикладом, силою свого мистецтва виявила не просто нове, справжнє призначення людини у цьому світі, наділяючи її силою творення і творчості.
З початком «хрущовської відлиги» і пожвавленням у мистецтві художниця знову почала експериментувати.
Поштовхом до цього стала поїздка 1965 р. на Закарпаття, де існувала цікава авангардна школа живопису. Поїхавши на етюди до с. Апші (у Солотвинському районі), Яблонська побачила там виразну архітектуру та барвисту народну етніку. Так почалося її захоплення національною формою, підсумком якого стало створення у 1965-1966 рр. «Закарпатського циклу». Водночас Яблонська захопилась і монументальним мистецтвом з його узагальнювальними образами, формами, поєднанням почуттів і думок, стилізацією.
Звернення до джерел народного мистецтва відчутне у творах «На ярмарку в Солотвині» (1960 р.), «Разом з батьком», (1962 р.), «Весілля» (1963 р.), «Травень» (1965 р.), «Літо» (1967 р.). У них Т. Яблонська наблизилася до «бойчукістів», які поєднували віковічні традиції з модерністськими художніми течіями. Своїми вдалими картинами, в основу яких покладено почуття та емоції, майстриня вважала полотна «Вдови» (1971 р.), «Віконце», «Чайна». Проте поступово Т. Яблонська у картинах «Безіменні висоти» (1969 р.), «Відпочинок», «Біля синього моря» відійшла від цього напряму «зовнішньої декоративності».
Ще одним кардинальним поворотом у мистецтві Т. Яблонської стала поїздка до Італії у 1972 р. Знайомство з мистецтвом Відродження дало змогу художниці, за її словами, переконатися, що майстер не повинен піклуватися про власну оригінальність і самовираження, втрачаючи справжнє мистецтво.
Зачарована роботами італійських художників – їхнім гуманізмом, ідеями добра, благородства, їхнім захопленням перед красою навколишнього світу, особливо несуєтною естетикою світосприйняття, – Яблонська пише низку колористично вишуканих етюдів. Поряд з цими невеликими згармонійованими полотнами створюються речі, які немовби концентрують певні відтинки творчого шляху майстрині. Такою стала картина «Вечір. Стара Флоренція» (1973 р.), показана на ювілейній виставці, присвяченій 250-річчю Академії мистецтв СРСР.
Уцентрі композиції – спиною до глядача – зображена сама художниця, яка сидить біля розчиненого вікна готелю. Та погляд наш не зупиняється на її постаті, на скупих аксесуарах кімнати. Він прикутий до вічної краси прадавнього міста, створеної розумом і руками флорентійських зодчих.
У 1977 р. художниця завершила роботу над картиною «Льон».На полотні зображено молоду жінку, що зв'язує оберемок льону, а позаду неї до самого горизонту простягається поле. Дія відбувається в Україні, що видно з деталей твору: традиційні сільськогосподарські культури – льон та пшениця, крій одягу жінки, квіти петрових батогів, спечені сонцем.У 1979 р. за цю картину художниця отримала третю Державну премію СРСР.
Останній «перелом» у творчості Т. Яблонської відбувся під впливом її дочки – художниці Ольги Отрощенко (1947-1999 рр.).Мисткиня змінювала манеру, стилістику, колірну палітру, образне розуміння, відмовлялася від загальноприйнятого, постійно шукала себе, тому її твори настільки різні за стилем, манерою подачі образів, що здається, наче їх створили щонайменше десяток різних художників.
За роки плідної діяльності своїми творами Т. Яблонській удалося багато сказати світові про Україну, про красу її природи, про характер українців, їхній оптимізм, любов до життя, до краси, здатність до співчуття. Цей творчий посил почули в усьому світі: у 1997 р. ЮНЕСКО назвало Тетяну Яблонську художником року.
У незалежній Україні Т. Яблонську визнали класиком. 1998 р. президент Л. Кучма та голова Верховної Ради В. Литвин на чолі урядової делегації прибули до провулка І. Мар'яненка на Печерську, де мешкала художниця, і вручили їй Шевченківську премію.
Після інсульту у 1999 р. та паралічу правої руки художниця продовжувала працювати у техніці «пастель» лівою.
У 2000 р. Міжнародний біографічний центр у Кембриджі удостоїв Тетяну Нилівну звання «Жінка року». Цей престижний титул присвоюється яскравим, непересічним особистостям, творчі досягнення яких визнано в міжнародному масштабі, а лідерство в галузі, в котрій вони працюють, є безсумнівним.
На жаль, здоров'я Тетяни Нилівни дедалі погіршувалося. Згодом вона практично не розмовляла, але малювала до останнього дня. Свою останню роботу майстриня створила напередодні смерті. Померла 17 червня 2005 р. у Києві. Похована на центральній алеї Байкового кладовища.
Творчості художниці властивий великий жанровий діапазон – портрети, натюрморти, пейзажі, тематичні картини. Їх центральною темою було буденне життя – побутові сцени, портретів членів родини та автопортрети в домашній обстановці. На все, що її оточувало, у художниці був особливий власний погляд.
Протягом усього творчого життя Т. Яблонська брала участь у численних всеукраїнських, всесоюзних та міжнародних виставках, мала більш ніж 30 персональних виставок у Києві та в багатьох інших містах України, а також у Лондоні, Будапешті, Москві.
Твори художниці зберігаються в багатьох музейних та приватних колекціях світу. Картини Т. Яблонської стали окрасою Національного художнього музею України у Києві, Державної Третьяковської галереї у Москві, Державного Російського музею у Санкт-Петербурзі, Київського музею російського мистецтва; Полтавського, Запорізького, Харківського художніх музеїв, Львівської картинної галереї.
Висновок
А ви коли-небудь замислювалися над тим, що практично не знайомі з іменами художників-жінок?Невже пані зовсім не досягли успіху на цьому терені образотворчого мистецтва, або їх імена навмисне, а може і за випадковості, були втрачені сторінках багатовікової світової історії?
Насправді, процентне співвідношення жіночої частини художниць дійсно завжди було менше, ніж чоловічий, а тому істиною популярності серед них домоглися лише деякі.
Є й інша причина, по якій, імена жінок-художниць довгий час знаходилися не те, щоб під забороною, але чомусь були малоцікавими суспільству.
Підозріле ставлення до жінки художниці з боку чоловіків закрило шлях до мистецтва багатьом жінкам. Відкинути обмеження і умовності вдавалося одиницям, бо для жінок закривали шляхи в новостворені академії мистецтв чи художні школи. Але жінки — (могутні особистості) перетинали і заборони, і забобони.
Останнім часом ситуація сильно змінилася, а буквально століття тому жінки мало на що мали право голосу, навіть освіта у них сильно відрізнялася від чоловічої, від чого домогтися успіху в таких професіях їм було досить важко.
Але, не дивлячись навіть на цей факт, вистачало тих представниць прекрасної статі, які зуміли зламати всі стереотипи і домогтися серйозних успіхів в галузі образотворчого мистецтва.
Пройдіть тест до 17.04. Код 309554
14.04-24.04. ТЕМА. Музичне мистецтво
16.04. Хорові концерти М.Березовського, А Веделя, Д.Бортнянського. Становлення національнорї композиторської школи. Діяльність і творчість М.Лисенка та його послідовників: М.Леонтовича, К.Стеценко і Я.Степового.
17.04. Фундатор Перемишльської композиторської школи М.Вербицький. Просвітницька діяльність і творчість А.Вахнянина, О.Нижанківського, Д.Січинського. Хорова і симфонічна творчість М.Ревуцького, Б.Лятошинського, С.Людкевича. В Барвінський - майстер інструментальних мініатюр. Музика для дітей В.Косенка.
21.04. Неофольклорний стиль М.Скорика, неокласичні камерні симфонії Є.Станковича, хорові твори Лесі Дичко. Музичний авангард композиторів-шестидесятників і модернізація музичної мови: В.Годзяцький, В.Сильвестров, Л.Грабовський. Пісенна творчість П.Майбороди, О.Білаша, В.Івасюка та ін.
23.04. - 24.04.2020 Музичне виконавство: Б.Гмиря, С.Крушельницька, А.Солов'яненко та ін.
Поп-музика. Пісенний форум "Червона рута". Рок-музика: гуртки "Гайдамаки", "Скрябін", "Океан Ельзи", "Даха-Браха", "Онука" та ін. Музика митців української діаспори.
Мирослав Скорик
Євген Станкович
Леся Дичко
Гурт Гайдамаки"
Скрябін
Опрацюйте тему до 25.04! Контроль знань - виконання тесту.
28.04 - 29.05.2020. ТЕМА. Театр і кіно (натискайте на стрілочку справа щоб побачити всю серію тем)
28.04.-8.05.2020
Перші професійні актори - скоморохи. Шкільний театр козацько-гетьманської доби. Національний ляльковий театр вертеп. Перший український професійний театр під орудою О.Бачинського при товаристві "Руська бесіда" (1864р.). Принципи реалізму і народності "театру корифеїв": музично-драматичного за формою і фольклористичного за змістом. (М.Кропивницький, М.Старицький, І.Карпенко-Карий, П.Сагайдачний, М.Садовський, М.Заньковецька).
12.05-15.05.2020
Діяльність першого стаціонарного українського театру в Києві. Новаторські експеримети видатного режисера і актора Л.Курбаса у театрі "Березіль". Творчість А.Бучми, Н.Ужвій, Г.Юри та ін. Мережа драматичних і лялькових театрів.
ТЕМАТИЧНА АТЕСТАЦІЯ
19.05-26.05.2020
Століття українського кінематографу. Картини О.Довженка "Земля" та ін. Поетичне кіно ("Тіні забутих предків", реж. С.Параджанінов та ін.), міська проза К.Муратової. Козацький анімаційний серіал В.Дахна, культові мультфільми Д.Черкаського. Видатні актори: І.Миколайчук, Л.Биков, Б.Ступка та ін. Сучасні фільми - переможці міжнародних конкурсів: "Подорожні" (реж. І. Стрембіцький), "Плем'я (реж. Слабошпицький).