У XX ст. разом із течіями авангарду, які нерідко розчаровували своїми крайнощами, виникли мистецькі напрями, що орієнтувалися на ідеали й здобутки стилів минулого. Ностальгія за старим, добрим і вічним вилилася в нові художні явища, серед яких значного поширення набув неокласицизм.

У результаті різних трактувань цього поняття виникли розбіжності щодо його хронологічних меж. Європейські автори неокласицизмом називають мистецтво другої половини XVIII — початку XIX ст. на відміну від більш раннього етапу цього стилю (вітчизняні фахівці зараховують ці періоди до класицизму). Приміром, у Франції стиль мистецтва епохи «короля Сонця» — Людовика XIV називають класицизмом, стиль часів Людовика XVI — зараховують до неокласицизму, а парадний стиль періоду правління Наполеона І, що завершив еволюцію стилю класицизм, отримав назву ампір.

Коли класицизм втратив панівну роль, його змінили так звані «історичні ретроспективи» — стилі, в яких використовували елементи мистецтва минулих епох: неоготика, неоренесанс, необароко, неовізантійський, неомавританський.

Пригадайте ознаки стилю класицизм в архітектурі.

Архітектура, в якій змішуються композиційні прийоми й елементи оздоблення різних стилів, отримала назву еклектика. Одним із її прикладів в українській архітектурі є будинок «Львівської політехніки», де використано мотиви неокласицизму та італійського неоренесансу. Фасад виконано у строгих формах неокласики з портиком корінфського ордеру, інтер’єр — у дусі неоренесансу. Урочисте враження справляє вестибюль із парадними сходами й актовий зал, оздоблений подвійними колонами, каріатидами, фризом з 11 картин.

Різновидом неокласицизму є неовізантизм. Він виявився насамперед у сакральній архітектурі. Принципи візантійського зодчества притаманні Володимирським соборам, зведеним у Києві та Херсонесі. 

Неокласицизм став реакцією проти надлишкової декоративності модерну і стилістичного «свавілля» еклектики. У прагненні затвердити основні принципи архітектурної класики представники оновленого стилю спиралися на такі типові ознаки класицизму, як врівноваженість усіх елементів композиції, пропорційність, симетричність. Водночас у спорудах використовували нові матеріали, різностильові мотиви, які збагачували національними рисами, а інколи й елементами модерну.

Синтезом неокласицизму і модернізму став стиль арт-деко, прикладом якого в архітектурі є театр на Єлисейських Полях у Парижі (комбінація новітніх залізобетонних конструкції зі спрощеними класичними формами фасаду). Відмінні риси цього стилю найповніше виявилися в дизайні інтер’єрів меблів: сміливі геометричні форми, етнічні візерунки й багаті орнаменти, дорогі матеріали (слонова кістка, срібло тощо).

У Німеччині та Італії часів фашизму неокласицизм використовували для пропаганди нової ідеології. Архітектура відрізнялася схематичними грубими формами й гіпертрофованою монументальністю. 

В українській архітектурі радянського періоду неокласицизм став одним із лідерів, поєднуючи традиційність з ідеями авангарду. «Пролетарська класика» 30-х років у післявоєнний період переродилася в так званий «сталінський ампір» з його гігантоманією. Адже архітектура, як і все мистецтво, мала демонструвати непохитність тогочасного устрою. Будівель у такому стилі з елементами неокласики чимало в Києві, Харкові, наприклад Будинок уряду (арх. І. Фомін, П. Абросімов) в українській столиці. У помпезних громадських спорудах зазвичай використовували античні ордери, фасади були симетричні, декор — мінімальним. 

У живописі неокласицизм не набув такого поширення, як в архітектурі, адже більшість художників дотримувалися різних авангардних течій. Проте деякі орієнтувалися на реалістичні традиції, намагалися повернутися до класичних ідеалів краси. У своїх творах вони протиставляли «вічні» естетичні цінності хаосу суперечливої реальності. 

Французький художник Анрі Руссо (1844-1910), перший представник мистецтва примітивізму, який набув популярності. Його творчість відрізняється сміливістю задумів і яскравістю колірних рішень.

Часто А. Руссо з безмежною фантазією зображує в своїх роботах екзотичну природу джунглів.

Грузинський художник-самоук Ніко Піросмані (1862-1918) прожив трагічне життя. Довгий час його живописні твори, нерідко написані на звичайній клейонці, викликали суперечливі оцінки, адже в них відкрилося особливе, неповторне у своїй наївності, бачення світу.

Майстриня декоративного розпису Марія Приймаченко (1909-1997) створила емоційно хвилюючий світ власних фантастичних образів — яскравих квітів (квітів-оченят), чудернацьких пташок, екзотичних звірів. «Роблю сонячні квіти тому, що людей люблю, творю на радість, на щастя людям, щоб всі народи один одного любили, щоб жили вони, як квіти по всій землі...» — ось кредо української художниці. 

Альтернативою модерністським течіям у мистецтві став соціалістичний реалізм, який із 30-х років панував у СРСР, отже, і в УРСР. Цей єдиний офіційно дозволений стиль і творчий метод мав на меті оспівувати досягнення тогочасного державного устрою. Насправді, в мистецтві тієї доби реалістична складова не стала визначальною, радше воно було своєрідним переосмисленням класицизму.

Відповідно до гасла «Мистецтво має бути зрозумілим народу» художники зображували трудові будні і щасливе життя людей, історико-героїчні сюжети, ідеалізуючи й романтизуючи дійсність. Цей метод перетворився на засіб нівелювання національної самобутності мистецтва. З іншого боку, чимало українських митців, що творили в рамках соцреалізму, залишили високохудожню спадщину, що увійшла до скарбниці світової культури. З-поміж них скульптор Галина Кальченко, живописці Тетяна Яблонська, Адальберт Ерделі та багато інших художників.

Німецький композитор Пауль Хіндеміт (1895-1963) об'єднав неокласицизм і фольклор в оперному жанрі. Сюжет опери «Художник Матіс» побудовано на відомостях про художника Матіаса Грюневальда, творця відомого Ізенгеймського вівтаря. Згодом музику опери композитор використав в однойменній симфонії, яка стала одним із найвідоміших творів композитора. Програмність симфонії вельми своєрідна — це музична інтерпретація живописних образів.

У вступі до першої частини «Концерт ангелів» використано мелодію народної пісні XVI ст. «Три ангели співали». Музика звучить як світлий і величний гімн.

У неокласичному стилі Сергій Прокоф’єв (1891-1953) написав Симфонію № 1 «Класична». Назву твору зумовлено прагненням автора до ясності й простоти класичної форми чотиричастинного сонатно-симфонічного циклу. Музика життєрадісна, просякнута світлом і оптимізмом. Скромну фактуру і прозору оркестровку (в стилі Гайдна і Моцарта) поєднано із сучасною гармонією. Першу і останню частину написано у традиційній для класики формі сонатного алегро, друга і третя — у тричастинній. Повільний полонез (II ч.) за характером нагадує радше витончений старовинний менует, якому, власне, і місце в «гайднівській» симфонії. Ніби бачиться сценка з кавалерами в напудрених перуках і дамами в пишних сукнях, що манірно присідають у такт музиці. Енергійний гавот (III ч.) із широкими розмашистими мелодійними ходами включає середній епізод, у якому імітують звуки стародавнього інструмента — волинки. 

Ігор Стравинський (1882-1971) — всесвітньо відомий композитор українського походження. З дитячих років учився грати на фортепіано. Брав уроки композиції в М. Римського-Корсакова, якого називав своїм духовним батьком. Із 1910 р. жив за кордоном, через хворобу дружини спочатку оселився у Швейцарії, потім — Франції, а з 1939 р. — США. Вів широку концертну діяльність: диригував переважно власними творами, виступав як піаніст.

Творчість Стравинського вирізняється стильовою різноманітністю. Найкращими творами раннього періоду (до початку 20-х років) є балети «Жар-птиця», «Петрушка», «Весна священна», в яких виявилася зацікавленість фольклором, обрядовістю, балаганом. Заглиблення у фольклорну стихію поєднується з радикальним оновленням музичної мови.

У неокласицистичний період (до початку 50-х років) тематика творів Стравинського охоплює переважно античну міфологію. Він звертався до різних європейських стилів, опановував засоби музики бароко, прийоми поліфонічної техніки. Балети і симфонії цього періоду — це не стільки зразки стилізації класики, скільки яскраві самобутні твори, що свідчать про творче переосмислення стилів минулого.

Останній період творчості І. Стравинського характеризується переважанням духовної музики, вільним використанням додекафонної техніки.

Попри всю стильову контрастність творчості І. Стравинського притаманний оригінальний авторський стиль. Він вніс чимало нового в царину метроритму, оркестрового письма, трактування жанрів, використовував джазові інтонації.

Значну частину своїх ранніх творів Ігор Стравинський писав у містечку Устилуг на Волині. Тут він зустрів своє кохання — Катерину Носенко, яка стала його долею. Після одруження Стравинський розробив проект, за яким на околиці Устилуга було побудовано дім. Щоліта композитор приїжджав у родинний маєток, отримуючи натхнення для творчості. У будинку композитора нині відкрито музей, діє музична школа. З 1994 р. в Луцьку проводять міжнародний фестиваль «Стравинський та Україна».

Про значний інтерес композиторів до фольклору різних народів свідчила поява неофольклоризму. Неабияке значення для збереження народної спадщини мала діяльність угорців Бели Бартока і Золтана Кодая, хорова творчість українця Миколи Леонтовича, німця Карла Орфа, які аранжували народні мелодії, надаючи їм нового життя.