Війна... Це страшне слово торкнулося своїм чорним крилом майже кожної родини.

І коли я чую це слово, то в серце закрадається тривога. Про війну я знаю тільки з книг, кінофільмів, розповідей очевидців. Про неї мені нагадує стара світлина, що висить у хаті на стіні. Це світлина мого прадідуся, який дожив до Перемоги. Але скільки довелося пережити, щоб вистояти і перемогти!

    Мій прадідусь ─ Умрихін Лук’ян Федорович, ветеран війни, учасник бойових дій.

Прадідусь народився 19 жовтня 1901 року. Багато життєвих незгод, випробувань випало на його долю. Одним із випробувань була війна.

Відразу, на початку війни, Лук’яна Федоровича мобілізували до лав Червоної Армії. Тож довелося вже в перші дні понюхати пороху, побачити перші жертви

бойових нальотів ворожої авіації. На перших порах довелося відступати. Був поранений. Лікувався. А потім - знову бої. Боронив рідну Вітчизну. Брав участь у форсуванні Дніпра. Життя на війні було важке. Одного разу воїни переходили взимку річку, а човнів не було. Довелося солдатам, не знімаючи одягу,  перепливати холоднючу воду. І коли вони вийшли на берег, то ніде було і зігрітись, одяг примерзав до людей.

   Коли ж армія Країни Рад військово зміцніла, то воїн, разом з бойовими побратимами, погнав фашистів з радянської землі. Визволяв Україну, країни Заходу. Дійшов до Берліна.

    На війні разом з прадідусем воював і його син. З боїв Великої Вітчизняної війни вони повернулися живими. Але війна для них ще не скінчилася. Батько та син брали участь у радянсько – фінській війні та у бойових діях проти Японії, під час яких у 1946 році загинув син мого прадідуся. Його поховали в м.Порт – Артур.

    Прадідусь має медаль «За отвагу» і інші бойові нагороди.

З війни Лук’ян Федорович повернувся пораненим. Частину осколків витягли у госпіталі, а з одним осколком у нозі він прожив все життя.

   По війні повернувся Умрихін Лук’ян Федорович в рідне  Новокрасне і почав працювати в кол­госпі. У святкові дні одягав прадідусь піджак, на якому красувались бойові нагороди. Його фотографія висіла на Дошці пошани в Будинку культури. Спочатку він доглядав велику рогату худобу, був скотарем. А потім пізніше возив воду. Звідси пішов на пенсію, але вдома не сидів. Ще дуже довго працював, будучи пенсіонером. Помер прадідусь у віці 80 років 30 грудня 1981 року.

 Я, Єсауленко Валерій,  дуже пишаюся тим, що у мене є такий сміливий і героїчний прадідусь. Вчинки мого прадідуся - це гордість не тільки моєї сім’ї, але й всього українського народу. Такі люди зробили все, аби ми жили під мирним небом.

Зараз ветеранів стає все менше і менше, тому ми повинні пам’ятати і шанувати їх за відвагу, хоробрість та справжню мужність. Ми повинні бути вдячними нащадками і берегти мир на землі. Слава нашим предкам за їх перемогу! Слава героям! 

    У роки війни 1941 -1945 мій прадід Голубцов Сергій Олександрович  1918 року народження пішов на фронт військовим лікарем. На війні вступив до лав Комуністичної партії. Брав участь у знятті блокади Ленінграда.З боями дійшов до Берліну. Мого прадіда нагороджено двома орденами: Червоної зірки та Великої Вітчизняної Війни II ступеню. Прадід повернувся з війни живим.

    Моя прабабуся Голубцова Зінаїда Григорівна 1923 року народження у роки війни була забрана фашистами до Польщі. Разом з молодими  українськими дівчатами  вони працювали на заводі. Після перемоги радянських військ вона  повернулася додому.

                                                                                                                           (Бриченко Дмитро 10 клас ).

Дізнаючись про Другу світову війну, я розумію, яким страшним лихом для українців вона була. І мені хочеться згадати і вшанувати пам’ять тих, про кого мені розповідала бабуся і тих, кого я знала особисто. Сусідами  моєї бабусі були ветерани Великої Вітчизняної війни, учасники бойових дій Зайцеві Єфросинія Костянтинівна(1920р. народження) та Микола Вікторович(1923р.народження). Обоє народилися і проживали в нашому селищі  Арбузинка. На початку війни Єфросинія була призвана до лав армії. Приймала участь у визволенні  України від німецько-фашиських  загарбників.  Пораненою була взята в полон і вивезена до Німеччини в концтабір. За участь у війні старшина Єфросинія Костянтинівна нагороджена орденом 

« Вітчизняної війни», медалями «За мужність» та  «За боевые заслуги».

Зайцев Микола Вікторович під час війни був призваний в діючу армію і направлений в 116-й запасний стрілецький полк. В 1942-1943роках був командиром взводу. Визволяв  міста Краків та Брацлав. Був поранений в бою, лікувався в Новоград-Волинському шпиталі, що на Житомирщині, демобілізувався в жовтні 1945року. Нагороджений багатьма орденами та медалями.

                                                                           Підготувала учениця 8 – Б класу Мазуренко Дарія

ПАГЕР Олексій Федорович ветеран війни, учасник бойових дій

 О.Ф. Пагер народився 16 квітня 1915 року в селі Арбузинка. В 1923 році пішов до школи, сім класів якої закінчив у 1930 році. Працював у колгоспі спочатку на різних роботах, а потім помічником бригадира, у 1933 році був призваний на строкову військову службу.

22 червня 1941 року фашистські орди посунули на нашу Батьківщину, з перших днів довелося солдатові 0.Пагеру вести бій з переважаючим у техніці і кількості солдатів ворогом. 2 години кипів безперервний і нерівний бій. Довелося відступити. Відходячи з боями, солдати бачили ті підступні і жахливі наміри фашистів. Вони тоді не шкодували ні дорослих, ні дітей.

      От­ак, з боями, Олексію Федоровичу довелося захищати Львів, Київ. Під містом Рильсьх Курської області Олексія Пагера було поранено.

Ворог рвався до Москви. На оборону міста ставали нові дивізії, ополченці, всі стали на за­хист. Відважні воїни мужньо обороняли Москву і врешті-решт ворога було зупинено, а потім розгромлено. Після розгрому німців під Москвою Олексію Пагеру разом з однополчанами ви­пала доля брати участь у прориві блокади Ленінграда. За доблесть і відвагу в боях за місто Олексій Федорович був нагороджений орденом «Червоної зірки». Також 0. Ф. Пагер брав участь у звільненні Прибалтики, Східної Прусії. Разом з товаришами по зброї звільняв міста: Двінськ, Клайпеду, Кенінгсберг.

Військові успіхи Олексія Пагера під час війни відзначені орденами Вітчизняної війни дру­гого ступеня, «Червоної зірки», медалями «За відвагу», «За перемогу над Німеччиною», «За обо­рону Ленінграда» та багатьма ювілейними відзнаками за зразкову службу.

Після війни працював головою колгоспу в селищі Арбузинка, у селі Полянка, очолював го­родню бригаду у колгоспі «Україна». За успіхи в роботі О.Ф. Пагера було нагороджено орде­нами «Знак пошани» та «Жовтневої революції», медаллю «За доблестный труд». Помер Олексій Федорович Пагер 7 квітня 1998 року.

Степане Абрамовича Василенка війна застала в той час, коли він проходив дійсну службу в рядах Червоної Армії. Воював С. А. Василенко на Західному, Центральному, Другому Прибалтійському фронтах. Влітку 1943 року Степан Абрамович вступив у ряди ВКП(б). З партійним квитком сержант Василенко громив фашистів, очищав рідну землю від ворога. За бойові заслуги його нагороджено орденом Слави третього ступеня, медалями «За відвагу», та «За оборону Москви».

В бою за село Юліші Салдуського району Латвійської PCP в грудні 1944 року командир відділення першим підняв своїх бійці в атаку.

Знищивши 2 ручні кулемети і понад 15 гітлерівців, відділення зайняло траншеї ворога. Коли загинув командир взводу, сержант Василенко замінив його. В цьому бою і було смертельно поранено сержанта Василенка.

Спить вічним сном у братській могилі м. Ауце Латвійської PCP український хлопець з села Арбузинки.

                                  Підготував (праправнук) Рибак Артем (учень 9-Б класу)

Мій  прапрадідусь - Запорожець  Василь Прокопович,  ветеран  війни, учасник  бойових  дій. Народився 14 січня 1900 року в  селі Арбузинка.  Мав початкову освіту. У 1941 році був призваний Арбузинським РВК на військову службу. 

Служив у військах, що брали участь у боях  на території Чехословаччини. Був поранений, лікувався у шпиталі. Демобілізувався у 1946 році,  інвалід  другої  групи. За участь у бойових операціях  під час Другої світової війни нагороджений   орденом Слави  третього  ступеня, медаллю « За  победу над Германией» та іншими  військовими  нагородами.  В мирний  час  працював  у колгоспі ім. ХХ з'їзду КПРС до виходу на пенсію. Помер 30 червня 1984 року. 

                             Владислава Ляпало, учениця 3-А класу

                   Арбузинської ЗОШ І-ІІІ ст. № 2 ім. Т.Г.Шевченка

     75 років минуло від незабутнього  9 травня 1945 року. У цей знаменний день ми згадуємо всіх, чиє життя забрала війна, вшановуємо тих, хто воював на фронтах Другої світової війни, працював в тилу на заводах і в полі, виніс пекло концтаборів, а в повоєнні роки піднімав країну з руїн. 

      Ця війна не обминула і нашу родину. Ми завжди пам’ятаємо своїх рідних прабабусю і прадідуся,  які воювали на фронтах Другої світової війни і внесли свій внесок в Перемогу над німецько – фашистськими загарбниками. Гортаючи їхні пожовклі документи і слухаючи історії, які розповідає матуся я дізналася, що мої прадідусь і прабабуся є учасниками бойових дій Другої світової війни. 

       Прадідуся звали Іванов Володимир Олександрович, народився  22 жовтня 1924 року в селі Арбузинка Братського району Миколаївської області. Закінчив 6 класів Арбузинської середньої школи в 1937 році.

       Прабабусю звали  Іванова(Курченко) Валентина Петрівна народилася 14 жовтня 1922 року в селі Семенівка Арбузинського району Миколаївської області. Закінчивши школу вступила до Первомайського медичного училища, який закінчила з відзнакою.

      Прадідусь Володя був призваний по мобілізації 8 серпня 1944 року Петровським районним військовим комісаріатом Молдавської ССР в 15 відділення 82 гвардійського протитанкового артилерійського дивізіону на посаду орудійного майстра , де служив з серпня 1944 року по вересень 1945 року в військовому званні молодшого сержанта. Там він зустрів  нашу прабабусю Валю, яка була медичною сестрою в їхньому полку і мала військове звання молодший лейтенант медичної служби. 

      За Перемогу над німецько – фашистськими загарбниками прадідусь був нагороджений медаллю «За Перемогу над Німеччиною»,  ювілейною медаллю «20 років Перемоги  в Великій Вітчизняній війні 1941-1945 роках» .

 Прабабуся за Перемогу над німецько – фашистськими загарбниками була нагороджена орденами та медалями, а саме  «За Перемогу над Германією в 1941-1945 роках »,  «20 років Перемоги  в Великій Вітчизняній війні1941-1945 роках», «25 років Перемоги  в Великій Вітчизняній війні», «50 років Захисних Сил СРСР».

               З глибокою вдячністю до наших прадідів – героїв підготували учениці 

                                       8 – б класу Назарові Марина та Ірина

Моя прабабуся Агаркова Олександра Федотівна

Народилася 7липня 1923 року в с. Благодатне. Її батька було вбито під час колективізації. Мама залишилася сама з 4-ма дітьми. Дуже тяжко сім`я пережила голодомор, який підірвав здоров`я матері. В 1937 році вона померла. Жителі села виявили турботу і відправили сиріт до дитячого будинку під Одесою.  Тут Олександра закінчила на відмінно 7 класів місцевої школи і вступила до морського училища, де оволоділа майстерністю радиста. 

Коли почалася війна, курсантів училища було евакуйовано до Ростова-на-Дону. Тут Олександра отримала призначення на навчання в спецшколу в м. Горькому, після закінчення якої була переправлена у тил ворога, в білоруські ліси.

Під час десантування радистка приземлилася неподалік села, а ось інші члени розвідувальної групи загинули. Заховавши парашут, Олександра розшукала людей і попросила допомоги. Кілька днів переховувалась у селянській хаті. Коли відважилась йти на пошук партизанів, потрапила до рук поліцаїв і тривалий час намагалася їх переконати, що заблукала у пошуках рідних. Їй не повірили і вже вели на розстріл, та поліцай крикнув: «Тікай швидко, або уб`ю».  і підказав, де шукати партизанів. Через деякий час Олександра все ж таки знайшла партизанський загін, де воювала 8 місяців. Так сталося, що загін, у якому воювала Олександра Федотівна, потрапив у фашистське оточення, з якого виходили з жорстокими боями. Олександра була направлена радистом на полкову радіостанцію, згодом служила на пункті оперативного зв`язку 139-ої стрілецької дивізії, яка входила д складу 2-го Білоруського фронту. Одного дня, коли радистка відпочивала після чергування, її терміново викликали на службу. На місці своєї радіостанції побачила глибоку воронку від снаряда, розкидані тіла  вбитих товаришів по службі та уламки радіообладнання. Радистів поховали, а й доручили відправити те, що лишилося від радіостанції, в тил, на ремонт. За мужність і сміливість нагороджена медаллю «За отвагу» та ювілейними військовими відзнаками. Нині покійна. Ось така хоробра була моя прабабуся! Наша родина дуже нею пишається. 

Ворона Валерія, 

учениця 11 класу Новокрасненської ЗОШ І-ІІІ ст..

                                        Світла пам'ять  моїм прадідам 

    Скоро День Перемоги. День Перемоги – свято радісне і сумне. Цього дня зустрічаються ветерани, хто разом воював, хто працював в тилу ворога. Вони згадують своїх друзів, приносять квіти до пам’ятників героям. На жаль,все менше їх живе серед нас.

    Я хочу розповісти про моїх прадідів в роки Великої Вітчизняної війни. Проти німецьких фашистів воювали два моїх прадідуся та два прапрадідуся.

    Андрійчук – Павлішин Григорій Семенович  1908 року народження.(прадідусь по мамі) пішов на війну і пропав безвісті ще на початку війни. Тільки в 2009 році ми довідались про його долю. Він потрапив до фашистів в полон і загинув в німецькому концтаборі 21 грудня 1941 року.

    Самуляк Яків Миколайович (прапрадідусь по мамі) в роки війни теж воював в Червоній армії. Загинув в боях за Польщу в 1944 році і похоронений там в братській могилі.

    Максютенко Петро Іванович 1900 року народження (прадідусь по папі) воював з ворогом на фронті до 1943 року, був тяжко поранений і пізніше комісований по стану   здоров’ я.

    Дунчик Василь Дмитрович 1921 року народження (прадідусь по мамі), теж фронтовик. Пройшов тяжкими дорогами війни, дійшов до самого Берліну.

    Після війни повернувся в рідне село з бойовим нагородами.

    Мої прадіди отримали статус ветерана і статус учасника Великої Вітчизняної війни.

    Я ніколи не бачив своїх близьких  далеких рідних, лише на фотокартках . Але, я знаю, що вони справжні герої, я ними пишаюсь.

    Страшні випробовування випали на долю моїх прадідів, але вони не даремно страждали. В важких боях вони перемогли ворога і принесли народам світу довгоочікувану Перемогу.

    Багато років спливло з часу закінчення Великої Вітчизняної війни, та ми повинні завжди пам’ятати, якою ціною був здобутий мир.

                                                                                (Максютенко Олександр учень 10 –кл.)

Спливатимуть роки, але завжди в нашій пам’яті повинні залишатися події тієї страшної воєнної пори, коли гинули наші прадіди, боронячи нашу Вітчизну. Вони подарували нам мир та спокій, Перемогу на фашизмом, впевненість у завтрашньому дні. Ці солдати були простими, звичайними людьми, які пішли боронити свій рідний край.

Сьогодні, в дні пам’яті, кожен із нас згадує свій рід, свою історію, адже у кожного вона є, у кожній сім’ї є, кого  та що  згадати про ті страшні часи.  

Відкрию і я  скриньку своєї пам’яті зі спогадами нашої  родини…

Я хочу розповісти про дідуся мого татка, Ільченко Василя Івановича, який народився в селі Садове Арбузинського району Миколаївської області в 1924 році.

Був призваний до лав  Червоної армії в 1944 році. Місце призиву: Арбузинський районний військовий комісаріат. Пройшов свій воєнний шлях у званні рядового червоноармійця в 356 гвардійському стрілецькому полку 107 гвардійської стрілецької дивізії.

Бойові нагороди, які були вручені під час воєнних дій:

Медаль «За відвагу»

Орден Слави III ступеню

Дідусь також приймав участь у взятті Відня, за що отримав ще одну бойову нагороду

09.06.1945

Медаль «За взяття Відня»

Дідусь також отримав багато ювілейних нагород на річниці Перемоги.

Дідусь помер в 2005 року, а до його смерті кожного року вся родина збиралась у нього дома 9 травня, щоб привітати з Днем Перемоги.  

Омельченко Ренат

Учень 8-б класу Арбузинської ЗОШ

 І-ІІІ ст. ім. Т.Г.Шевченка

Мій прадід Зайцев Микола Вікторович , ветеран війни та учасник бойових дій

Народився 23 травня 1923 року в Арбузинці. Був призваний в армію і направлений до Ростиславського піхотного училища. У 1942 році, після закінчення навчання, молодший лейтенант отримав направлення 116-й запасний стрілецький полк.

З 1942 по 1943 роки командир взводу. Потім у Сибірському військовому окрузі, де навчався на курсах командирів роти. З грудня 1943 по травень 1944 року командир роти автоматників 6-ї армії 1-го Українського фронту. З травня 1944 по січень 1945 р командир взводу 791-го стрілецького полку Ленінградського фронту, потім знову 1-й Український, 135 та стрілецька дивізія. В бою у січні 1945 року був поранений, лікувався Новоград-Волинському шпиталі №5465, що на Житомирщині.

З жовтня 1945-го по квітня 1946 року служив у Центральній групі військ, спочатку командиром взводу, а пізніше старшим ад’ютантом батальйону, діловодом по обліку офіцерських кадрів 587-го стрілецького полку, а також помічником начальника відділення кадрів 4-ї стрілецької дивізії. Визволяв Краків та Бреславу. Демобілізувався в жовтні 1946 року.

Нагороджений орденами «Червоної зірки», «Вітчизняної війни першого ступеня», «Богдана Хмельницького», «За мужність», а також орденом республіки Польща «За одр Нейсе Балтіка» та багатьма ювілейними медалями.