Embedded Files
Втім на перших порах, після повної зупинки всіх виробництв, ми продовжувати ходити на роботу і, за відсутності продукції чи попиту на неї через зупинку з різних причин споживачів нашої продукції, виникло таке явище як заборгована зарплата. Виплачували символічні, мізерні суми і борг по зарплаті досягав багатомісячних розмірів. Періодично пресса, громадськість, держоргани ритуально метали громи і блискавки на підприємства, які зарплату не платили. Втім всі розуміли, що тих невиплачених грошей не існувало, ми просто ходили на роботу, нам виставляли зміни, втім ми нічого не виробляли і нічого не продавали. Тому ніхто нікого не дотискав, всі тільки дотримувались ритуалу, який ніколи не доходив до крайностей. Це був своєрідний, негласний суспільний договір і така ситуація влаштовувала всіх – підприємства, робітників, державу. Підприємства вичікували в надії на кращі часи і не звільняли робітників, робітники в тому ж очікуванні намагались якось самостійно виживати, шукали додаткові джерела доходів і не подавали підприємство на банкрутство. Держава ж вигравала з цієї ситуації тим, що працівники були формально зайняті і на неї не покладалось забезпечення додаткових безробітних, які потенціально могли виникнути при кардинальному розв’язанні цієї ситуації із заборгованою зарплатою.
Одним із методів погашення тієї заборгованості на підприємствах була заміна грошей, видача зарплати «натурою». Підприємства видавали робітникам на зарплату свою продукцію, яку в подальшому вони намагались реалізувати самі. Іноді само підприємство по бартерних схемах, які замінювали грошовий обмін, вимінювало на свою продукцію т.з. товари широкого вжитку – телевізори, пральні машини, килими - і тими товарами видавало зарплату. Однією з цих схем скористався і я. Після зупинки виробництва, внаслідок недоліків технології в нас накопичились значні об’єми нетоварних поліамінів і їм знайшли неочікуваного споживача. Виявилось, що поліаміни використовують при бурінні нафтових свердловин як добавки до бурового розчину, який подають в свердловину. При бурінні, в деяких породах глини, виникає явище осмотичного набухання глини що збільшує опір між бурильною колоною і боковими поверхнями стволу свердловини. Це може викликати припинення циркуляції бурового розчину і прихват бурильної колони і долота. Саме поліаміни виявились речовиною, яка тормозить процеси набухання глини. В цеху нашвидкоруч зібрали примітивну установку для отримання тих бурових розчинів і запустили процес. Одним з компонентів, який використовувався для приготовлення розчинів, була оліфа, значні об’єми якої завезли в цех. Тоді в мене і виникла думка спробувати отримати на заборговану зарплату ту оліфу і самостійно її реалізувати. Швидко отримавши дозвіл, на ту ж заборговану зарплату я взяв в сусідньому цеху поліетиленові каністри, які цех виготовляв для розливу відбілювача «Білизна», залив їх оліфою і віддав для реалізації брату в село. В селі, в гаражі він розливав вручну ту оліфу в пляшки, вручну коркував і клеїв етикетки, які я попередньо замовив в приватній типографії. Далі та оліфа успішно продавалась ним на місцевому базарі. Базар був знаменитий і древній. Розташований на березі ріки, на місці перетину двох великих доріг, той базар існував при всіх владах і часах, даючи засоби існування для багатьох мешканців близьких і далеких околиць. Теперішні часи як ніколи стали підгрунтям для його нового розквіту як сегменту нашої економіки виживання і братова торгівля не обмежувалась тільки моєю оліфою. По сусідству виживав військовий аеродром і брат купляв в обслуговуючого аеродром персоналу крадений, високоякісний авіаційний керосин, знову ж розливав його в пляшки і, з виготовленими мною етикетками, продавав на базарі як розчинник Уайт Спіріт. По тій же схемі – пляшка, етикетка – на базарі продавалась дистильована вода для акумуляторів, яка попередньо збиралась на дистиляторі сільської пекарні, очищувач проти іржі, яким була придбана на місцевому хімзаводі і розлита в пляшки ортофосфорна кислота.
ТОВ ВКФ "МЕТЛ"
Якщо продовжувати аналогію з казковою країною, в якій жителі відміняли природні закони, то мабуть цей процес найкраще ілюструють наші маніпуляції з власністю. Через деякий час, після відміни указами приватної власності, на жителів казкової країни якось найшло тимчасове просвітлення і вони побачили, що вийшли дурниці. Але ті, які вижили після указів і просвітлення, замість того щоб почати жити нормальним життям і по здоровому глузду, організували процедуру з бюлетенями і прозорими ящичками, почали збиратись в державні думи і верховні ради і стали голосуванням і указами повертати, приймати ті природні закони. Ритуальна ліквідація соціалізму, на думку її учасників, потребувала ліквідації монополії державної і колгоспної власності і подальшого створення приватного власника і ринкової економіки. Але очевидно такого власника неможливо створити простим розподілом часток державної власності між всіма жителями країни. Той розподіл, який організовувався роздачою всім приватизаційних сертифікатів, на думку самих організаторів мав декларувати ідеали справедливості і така формула – роздати всім однаково – в подальшому мала легітимізувати всіх майбутніх власників як дійсних і справедливих. Втім в країні з початковими формами права, з невиразним уявленням про ті ідеали справедливості, та ліквідація державної власності на ділі утворила живильний бульйон, в якому зароджувались і існували дивні і небачені форми учасників і методів господарської діяльності. Як дорогий і складний об’єкт, наше підприємство не роздали на сертифікати а виставили на приватизацію єдиним комплексом. Велика вартість і складність цього комплексу затягнули приватизацію, заставили уряд шукати якісь інші варіанти продажу. Комплекс почали дробити, відділяти всю соціальну сферу. Врешті виходячи з того, що виробництва повинні працювати і годувати місто, уряд йшов на якісь тимчасові чи проміжні варіанти використання виробничих потужностей. В місті з’являлись дивні фірми, в яких за душею не було ні гроша і які просто пропонували свої владні чи ще якісь зв’язки і з використанням цих зв’язків обіцяли зав’язати потоки сировини і збуту продукції. Такою фірмою, яка навжди увійшла в історію міста було товариство з обмеженою відповідальністю виробничо-комерційна фірма «Метл». Не з доброго життя цій фірмі було виділено з підприємства і віддано в оренду цілісний майновий комплекс старого радянського виробництва хлору.
Ми знали їх керівника і бухгалтера, знали поштову скриньку, куди направляли листування. В мережі ще сьогодні фірму можна знайти, прочитати визначення їх видів економічної діяльності по КВЕДу: «Оптова торгівля несільськогосподарськими проміжними продуктами», «Оптова торгівля хімічними продуктами». Втім їм вдалось, використовуючи ті свої зв’язки, завезти сировину і ми запустились. Також, тими ж зв’язками, вони вивозили і збували вироблений нами хлор. При роботі всього підприємства той хлор використовувався в роботі інших цехів і виробництв. Проте на більше їх зв’язків не вистачало і про роботу всього підприємства мова не йшла. Так продовжувалось більше року але очевидно ті їх можливості були нетривалими, тимчасовими і швидко вичерпались. Тому оренду було припинено і виробництво повернулось в склад підприємства. Ми забули про них, але через деякий час, неочікувано, нас досягло відлуння тої оренди. Спочатку одинокі випадки, які потім почастішали, пішли скарги від працівників які, при оформленні пенсій, не могли віднайти свої зарплати і стажі роботи на ТОВ ВКФ «Метл». І дійсно, підприємство щезло, на запити не відповідало і в жодному архіві не зберігались документи його діяльності. Тут пригадались забуті свідчення працівників, які спостерігали ту, фінальну, діяльність підприємства. Припинення оренди, за їх описами, виглядала як панічна втеча напередодні раптового вторгнення ворога. Стоси документів, які валялись по території і потім палились чи кудись вивозились. Іноді просто покидались. В продовження пошуків інформації про підприємство, в мережі легко знайшлося повідомлення про початок, через кілька років після нашої оренди, процедури банкрутства підприємства. Далі, по логічному ланцюгу, просліджувались фамілії арбітражних керуючих, ліквідаторів і врешті продовжуючи пошуки, ми отримали копію рішення господарського суду м. Києва про ліквідацію підприємства без правонаступників. Загальна картина виглядала так – в реєстрі ЄДРПОУ і в податковому обліку підприємство зберігається по сьогоднішній день, в ЄДР юридичних осіб і фізичних осіб-підприємців підприємство і інформація про нього відсутня, при цьому судом воно ліквідовано і архіви за час господарської діяльності на виробництві хлору пропали. Ну і неважко догадатися як так склалось, неважко скласти всі пазли цієї картини. В 2004 році, коли утворювався ЄДР, на самих початках було запропоновано всім суб’єктам господарської діяльності самостійно перенести свої дані з реєстру статистики ЄДРПОУ в ЄДР. Ну а оскільки якраз в цьому році розпочалось банкрутство ТОВ ВКФ «Метл», ні посадові особи підприємства ні арбітражний керуючий себе цим не заморочували. В реєстр ЄДРПОУ був внесений тільки запис про початок процедури банкрутства і надалі, оскільки в реєстр ЄДРПОУ вже було заборонено вносити подібні записи самостійно а тільки з подачі державного реєстратора, в реєстрі статистики поява записів про закінчення процедури банкрутства, початок і закінчення процедури ліквідації була вже неможлива. Процедура банкрутства і ліквідації проводилась за місцем реєстрації підприємства, в господарському суді м.Києва і очевидно ліквідатор легко і без проблем, використовуючи визначення видів економічної діяльності підприємства по КВЕДу, приховав від суду факт господарської діяльності на хлорному підприємстві. На фінальній стадії ліквідації ліквідатору необхідно пред’явити суду довідку про здачу в архів м.Києва господарської документації підприємства і, знову ж таки очевидно, ліквідатор здав в архів папочку із зарплатними документами директора і головного бухгалтера і отримав ту необхідну довідку. Можна догадатися, що в цьому специфічному середовищі, такий трюк з архівами використовувався часто. Сама процедура здачі архіву як і об’єм тих документів, що приносились до архіву, не контролювалась судом і, оскільки ця процедура по прийому на зберігання документів підприємства була платна, а платити ліквідатор повинен був з своїх прибутків з розрахунку від кількості переданих одиниць зберігання, це підштовхувало його до спроб зекономити, видати за зданий архів якусь його частину. Втім це була тільки одна з рис цього специфічного контингенту арбітражних керуючих і ліквідаторів, який існував в цьому, як я назвав живильному бульйоні з дивними і небаченими формами учасників і методів господарської діяльності. Побудова українського капіталізму насичувала це середовище уламками і мертвими залишками як соціалістичної економіки так і залишками недовготривалих чи просто фальшивих форм того, що утворювалось при новій економічній діяльності. Правильно зрозумівши, що якщо не для успішної діяльності то хоч для простого бачення і розуміння стану поля економіки, необхідно оперативно прибирати це поле, законодавець створив законодавство про банкрутство і рекрутував для його функціонування специфічну категорію учасників – арбітражних керуючих. Виходячи з того, що успіх міроприємства прибирання в значній степені залежить від швидкості прибирання, ці учасники стали розглядатись як «санітари» економіки і в користь швидкості їм давалась індульгенція на, скажемо так, довільне використання законодавства, на ігнорування якихось його моментів задля успіху всієї справи. Вся та процедура банкрутства крім того передбачала і їх особисту вигоду в залежності від кількості підприємств, якими вони займались і від об’ємів майна, що при цьому розпродувалось чи запускалось в новий господарський оборот. Така ситуація потребувала людей з пониженим порогом моралі і, через деякий час, цей контингент став поповнюватись людьми, яких називають «людьми з органів», людьми яких колись за різні провини виключали з тих органів. Саме там, при роботі зі злочинним світом, такі працівники частково переймали методи і порядки цього світу і саме тут і в цій ситуації знадобились ті їхні якщо не навики, то саме відношення до законодавства, готовність ним знехтувати. В якийсь момент наших пошуків слідів підприємства, ми знайли телефон ліквідатора, спілкувались з ним, наголошували на необхідності видачі працівникам за його підписом і з печаткою підприємства довідок про пільговий пенсійний стаж. У відповідь він запропонував нам купити у нього печатку підприємства за невелику, по його міркам ціну – за цистерну діхлоретану чи хлору. Ми були на початках шоковані такою його діяльністю. Втім надалі він не відповідав на дзвінки і вже потім, через деякий час, отримавши копію рішення суду про ліквідацію підприємства, ми побачили що печатка, яку він нам пропонував і яку він навіть використовував на деяких довідках, зберігалась в нього і використовувалась ним уже після ліквідації підприємства.
Очевидно такі випадки траплялись по країні часто і громадяни, які постраждали в цих ситуаціях, не виділяли їх серед інших, в які їх вкидала руйнівна течія нової історії країни, звично і підсвідомо прирівнюючи їх до течії природніх подій, зміст і логіка яких одному Богу відома. Скільки таких по країні – ніхто не знає. Втім наша історія мала неочікуване продовження. Те старе хлорне виробництво було демонтоване, збудоване нове, куди попереходили працівники і від них ми довідались, що в старих побутових приміщеннях є якісь папери того ТОВ ВКФ «Метл». І дійсно, ми стали знаходити і збирати окремі частини покинутого архіву, який вівся під час оренди. Ці документи були нами зібрані, перенесені в профком і з часом в профспілковому комітеті зібрались всі особові рахунки і розрахункові листки працівників в кількості 33-х томів а також частина кадрової документації, що велась в період оренди. На диво ця документація якісно збереглась, була вже систематизована і складалось враження, що її професійно готовили до здачі в архів. Потім і прийшло розуміння як приблизно розвивались події з цим архівом. Їх приготовили до здачі, але тоді, в 2001 році, після припинення договору оренди, ТОВ ВКФ «Метл» продовжувало діяльність і ці документи вони повинні були забрати до Києва і вже в 2004 році, з початком процедури банкрутства документи мали здаватися або в архів м.Києва або повернутись на місце оренди і здатись в місцевий архів. Натомість їх просто частково покинули, частково знищили. Досить швидко, затіявши листування на різних рівнях, ми, після спілкування з держорганами, дійшли до розуміння що не існує ніяких правових механізмів «легалізації» цих документів і що це є фактично макулатура, яка має ознаки бухобліку. Оскільки це були внутрішні, первинні документи бухобліку підприємства, на них не було ні печаток ні підписів посадових осіб підприємства. Підписи були тільки на кадровій документації.
Наш хоровод по цій проблемі з державними органами умовно можна поділити на дві частини – коло спілкування з центральними органами і коло з місцевими. Причому крім конкретно нашої проблеми, ми випитували про існування таких же випадків ще десь в країні, особливо шукались випадки, які мали вирішення. Однією з порад була порада влаштувати експертизу цих паперів в спеціалізовавних, експертних закладах. Втім все наше спілкування з цими закладами проходило по одній схемі – співрозмовники випитували про проблему, потім різко виникав з їх сторони професійний інтерес але, довідавшись про наш статус, вони глузували з нас і припиняли спілкування. Можна було здогадатись, що ті експертні процедури дорого коштували, дуже дорого і з профорганізацією вартість такої послуги навіть не обговорювалась.
Назагал ми знайшли мало інформації про подібні випадки. І постраждалі і особи, які випадково ставали причетними до таких подій, як я вже казав, звично не виділяли їх з череди негативних подій що відбулась з ними, стирали їх з спогадів чи заганяли у віддалені кутки пам’яті. Втім були кілька випадків і з унікальним, позитивним вирішенням. Ці вирішення були на місцевому рівні, без використання якихось нормативних актів і це проходило вольовим рішенням місцевої влади. Мер великого міста, наприклад, довідавшись про такі покинуті архіви, своїм рішенням зобов’язував підлеглих зібрати документи, систематизувати і здати в міській архів. Це не передбачалось жодними нормативами і такий розвиток подій мабуть можна віднести до того, що називають у нас популярним трендом «верховенство права». Його стали часто вживати в правових статтях, в різних програмах і промовах політиків. Ніхто достеменно не розуміє що воно означає, але всі сходяться на тому що його, цього «верховенства права» нам не вистачає. Втім розуміння і згода про його нестачу завжди, з метою якось включити це «верховенство права», закінчуються або спробами зробити семантичний аналіз цього словосполучення або традиційними закликами про необхідність неухильно дотримуватись закону. І от якщо пробувати аналізувати дії того мера, приходять на думку слова одного правника, який після всіх правових, і головне безрезультатних, багаторічних дискусій над цим верховенством, здоровим глуздом зрозумів, що це «верховенство права» не є якась чарівна мантра, проговоренням якої вмикаються чарівні магічні сили, які починають вирішувати наші проблеми. Зрозумів, що головним тут є те, що поняття «верховенства права» не має стосунку до жодної правової системи, до будь якої юридичної концепції держави і існує без держави, або, якщо точніше, — воно існує там, де держава не покладає на себе справу творення права. Тобто, ще до утворення любої правової системи чи держави, повинна існувати якась певна кількість людей, які спілкуються, бачать один одного і свої спільні проблеми і нарешті досягають первинної згоди – давайте разом ці проблеми вирішувати, давайте договоримся про еталон справедливості один для всіх, утворим якусь спілку чи державу і приймемо правило жити в ній по тому еталону справедливості. Важко сказати чи той мер дійсно керувався такими думками, але течія подій поставила його координувати таку спілку і підсунула проблему, яка існувала поза правовим полем. Такою спілкою є територіальна громада і члени цієї громади почали в себе пробувати запустити то «верховенства права». Згідно ст. 140 Конституції України місцеве самоврядування є правом територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. Події, які відбулись з більш як тисячою членів громади що працювали на ТОВ ВКФ «Метл», це як стихійне лихо, типове для всього початкового періоду розвитку української економіки. Вони послідовно стали жертвам недобросовіснипх керівників підприємства, арбітражних керуючих, ліквідаторів, самих недоліків українського законодавства. І в цій ситуації, при відсутності законодавчих методів вирішення, буде правильним і таким що відповідає верховенству права якщо ми віддамо ці документи працівникам, які працювали на підприємстві, віддамо всій громаді і вона сама справедливо вирішить долю цих документів. На території громади працювало то підприємство, працівниками самого підприємства були члени громади і вони, апелюючи до таких же членів громади, які ще крім того обрані депутатами міської Ради, будуть апелювати до тих стосунків солідарності і справедливості, які зв’язали їх в цю спілку. Надалі громада може на новому рівні продовжити пошуки шляхів вирішення, звертатися до органів влади і різних спеціалістів, вишукувати кошти і замовляти якісь дорогі експертизи. Врешті може припинити пошуки і посилаючись на долю і волю Бога, утилізувати ці папери. Почали ми зі спілкування з мером, його заступниками, працівниками апарату. Наша поява в стінах мерії з цією проблемою викликала легкі шок і паніку аж до необхідності “міняти памперси”. В спілкуванні з нами вони опускали очі і говорили, белькотіли щось про відсутність повноважень, про корупцію, про ознаки проявів злочинів, що могли виникнути в глибині тих паперів при такому довгому і неконтрольованому зберіганні і про свою місію стояти на варті закону. Врешті в результаті нашої настирливості питання долі покинутого архіву попадає на сесію міської Ради і рішенням сесії утворюється депутатська комісія із завданням вивчити це все і дати пропозиції на сесію. Втім і там, на комісії, ми почули ті ж сентенції про необхідність берегти закон. Ми піднімали градус суперечки, говорили про нормативний глухий кут, про необхідність солідарності і християнської справедливості в ситуації, в яку міг би попасти кожен з них. Врешті пробували просто увімкнути у них здоровий глузд. Адже навіть гіпотетичне припущення існування злочинців, які могли б з корисних намірів внести злочинні правки в бухгалтерські папери в кількості понад 14 тисяч листів і цим дійсно нанести шкоду державі, абсурдне. Ми показували ті папери всім бажаючим, спеціалістам Пенсійного фонду, працівникам архівів. Всі вони поза очі відмічали ідеальну і повну збереженість тих документів а на людях питали нас – ви можете гарантувати повну і ідеальну оригінальність цих паперів по кожному працівнику? Ні! – відповідали ми – ми не можемо це гарантувати по кожному але це і не треба. Не треба по підозрі в злих намірах по одному робітнику лишати права на пенсію тисячу робітників. Втім зрозуміло, що їхнє питання про оригінальність документів ніколи не мало підгрунтям реальну турботу чи переживання за державні чи людські інтереси, а завжди виказувало намагання уникнути любої участі у вирішенні долі цього архіву. Все це закінчилось нічим. І тоді виникало розуміння – у нас все так. У нас немає тих первинних відносин солідарності, співчуття, справедливості у відносинах між людьми. Саме ці відносини а не штамп у паспорті робить їх громадянами і саме ці відносини є двигуном, є тим верховенством права яке передує і вже потім творить закони і держави. Сучасне правознавство визначає, що закони тільки регулюють супільні відносини і доводить, що в праві предмет регулювання, яким є ті відносини, носить первинний характер не лише щодо нормативної бази, а й щодо методу правового регулювання. Звідси жоден нормативний акт не в змозі “виробити” те коло суспільних відносин, які він врегульовує. І от в нашій ситуації, ми, перетягуючи на свою територію західні інституції і закони, намагаємось регулювати відносини яких не існує. А насправді ми будуємо свої реальні відносини на реальних чи надуманих одиничних випадках неправової поведінки, рахуємо що тотальна підозра в злих намірах всіх і кожного, тотальний контроль, який виходить з існування намірів кожного обдурити нас і всіх, надалі і збереже нас і всіх від наслідків цих намірів. Така тактика не то що руйнує любі прояви елементарних відносин солідарності але і блокує їх зародки, утворює архаїчні і варварські структури відносин, збудованих на родових, сімейних стосунках або на стосунках, які колись в племенах регулювались «дарунками», по нашому – хабарами. Паралельно цьому ми своїми карго-виборами ліпимо бутафорські громади і Ради різних рівнів, врешті бутафорське право, громадянське суспільство, розраховуючи що вони, утворені нами, самі якось повинні працювати і потім дивуємось – чому воно у них працює а у нас ні. У них є джерело а у нас немає і «хата з краю» – це діагноз.
І насамкінець у нас виникла ідея подати позов до суду. Це був рідкісний і екзотичний позов. Таких в країні ще не було. Основою позову стала стаття 337 «Знахідка» Цивільного кодексу України. Ми показуємо місту і світу ці документи як знахідку і далі діємо згідно положень Цивільного кодексу. Загальні положення ст.1 ЗУ «Про національний архівний фонд та архівні установи» визначають документ як такий, що для власника є об’єктом рухомого майна і тоді ми рахує ці документи по визначенню ст.335 Цивільного кодексу безхазяйною річчю а себе, відповідно до ст.337 Цивільного Кодексу, особою яка знайшла загублену річ. Далі особа, яка знайшла загублену річ, зобов’язана негайно повідомити про це особу, яка її загубила, або власника речі і повернути знайдену річ цій особі. Якщо місце перебування особи, яка має право вимагати повернення загубленої речі невідомі, особа, яка знайшла загублену річ, зобов’язана заявити про знахідку Національній поліції або органові місцевого самоврядування. На самих початках, розпочинаючи наш хоровод з органами влади, ми інтуїтивно відчували безперспективність наших намагань і, паралельно цим намаганням, на задньому плані відслідковували терміни цих статей ЦК, якими можливо скористаємось. Повідомлення органові місцевого самоврядування у нас було зафіксовано зразу і далі діяв термін статті 338 «Набуття права власності на знахідку», згідно якої особа, яка знайшла загублену річ, набуває право власності на неї після спливу шести місяців з моменту заявлення про знахідку Національній поліції або органові місцевого самоврядування, якщо не буде встановлено власника або іншу особу, яка має право вимагати повернення загубленої речі. Крім цього, в цій статті зазначено, що якщо до спливу шести місяців з моменту заявлення про знахідку особа, яка знайшла загублену річ, подасть органові місцевого самоврядування письмову заяву про відмову від набуття права власності на неї, ця річ переходить у власність територіальної громади. Зміст статті імперативний і згідно нього річ переходить у власність автоматично, без врахування волі самої територіальної громади. Тих шести місяців нам вистачило, щоб швидко зрозуміти даремність наших намагань і до закінчення терміну ми пишемо листа голові міської Ради, яким відмовляємся від власності на 60 кг не дуже якісної макулатури, вартість якої визначають приймальні пункти вторсировини і вимагаємо у голови забрати у нас власність громади. Вичекавши необхідний термін і отримавши пусту відписку, організація подає позов до господарського суду з вимогою зобов’язати міську Раду забрати свою власність з незаконного володіння. Розуміння було, що це ще не вирішує долю цього архіву але такий крок, у випадку позитивного рішення суду, виносить проблему вже на інший рівень. При такому розкладі вже б навіть ті робітники, що працювали на тому підприємстві, стали б дотатковим і дошкульним чинником, який би міг увімкнути якісь функціїї місцевого самоврядування. Суддя Фрич М. М. відкриває провадження, на першій зустрічі за участю сторін знайомиться зі сторонами, розслаблено веде бесіду, хвалить нас і журить представника відповідача – Ну як же це ви?! Це ж ваші виборці страждають! Дивіться які молодці ця організація! І вже на другій зустрічі все радикально міняється. До судді доходить унікальний зміст позову, вмішуються ще якісь сили і суддя пропонує нам забрати позов, пробувати договорюватись зі стороною. Ми не відступаємо і через два місяці таких пустих процесуальних бесід і зустрічей суддя відмовляє в задоволені позову. В судовому рішенні, обгрунтовуючи відмову, суддя Фрич М.М. для чогось монтує аж три брехні, кожної якої окремо було б досить для відмови. В першому твердженні суддя описує механізм, який згідно с.335 ЦК мав би використовуватись при знахідці безхазяйної речі і дослівно безхазяйні нерухомі речі беруться на облік органом, що здійснює державну реєстрацію прав на нерухоме майно, за заявою органу місцевого самоврядування, на території якого вони розміщені. Про взяття безхазяйної нерухомої речі на облік робиться оголошення у друкованих засобах масової інформації. Після спливу одного року з дня взяття на облік безхазяйної нерухомої речі вона за заявою органу, уповноваженого управляти майном відповідної територіальної громади, може бути передана за рішенням суду у комунальну власність. Все це не мало ніякого сенсу оскільки наша знахідка була безхазяйна рухома річ. Друге твердження – що нами не надано доказів про здійснення реєстрації припинення юридичної особи суду на момент винесення судом рішення. Матеріали справи містили додане нами рішення господарського суду м.Києва про ліквідацію юридичної особи. Третє твердження – позивач без доведення стверджує, що знайдені ним документи мають ознаки архівних, а відтак їх необхідно передати до архівної установи. В позові не було ні слова про архівні установи чи про те, що це є якийсь архів. Тільки на вагу невеликої цінності макулатура.
Країна "секонд-хенд"
Маленьким символом того нашого життя я вгадував старий копійчаний значок, який я знайшов, перебираючи мотлох в шухляді. Недоладно і строкато розфарбований шматочок металу з жовто-блакитним і червоно-чорним прапорами, тризубом, пам’ятником князю Володимиру з хрестом і маленькою, на підвісках, шаблею.
Легко вгадавши попит, місцеві ремісники тисячами тиражували такі вироби, які куплялись і носились тисячами розчулених громадян і мали б, на їхню думку, символізувати (поряд з іншими діями і вчинками) їх участь в побудові національної держави. Тепер таких не носять і та сентиментальна пора відходить в минуле.
Цей значок як і наша держава. Точніше побудова нашої держави. Монтуючи ті прапори і тризуб, ми рахували що якось будуємо державу, добавляючи до них християнські символи рахували що стаємо віруючими і держава стає у нас християнською. Чіпали на підвісках шабельку і таким чином ставали державою з історією. Потім ми продовжили ту побудову і ті символи переносилися на карти сіл і містечок і в кожному, на потіху очам, появлялась обов’язкова центральна вулиця Грушевського з різними бічними Шевченка, Франка, Мазепи…
Такі значки тепер не мають попиту і час та хід реальних подій в країні якось девальвував їх символіку, засвідчивши те, що та символіка завжди була тільки знаками без змісту. Зараз, уявивши себе з цим значком, відчуваєш досаду за себе як людина, яку здурив якийсь невідомий, місцевий пройдисвіт і досада ще збільшується, коли починаєш розуміти що ніякого пройдисвіта насправді то і не було… Але реальний хід подій в країні виробляв нові знаки і сам втручався в нашу картографію і в нашу побудову держави. Втручався знаками, зміст яких ми зразу не вловлювали. Так у нашому місті на вулиці Лесі Українки, яка є продовженням вулиці Богдана Хмельницького і потім переходить у вулицю Володимира Винниченка, виникла будівля магазину з граніту і мармуру, з блискучою, виготовленою з жовтого металу вивіскою - «Планета секонд-хенд». Еволюція цих магазинів, з незрозумілою на початках назвою (пам’ятаю як я, недорікувато, своїм шкільним курсом англійського намагався тлумачити це значення мамі), починалась з куп шмаття, що лежало просто на землі стихійних ринків, потім продовжувалась десь на окраїнах, в смердючих підвалах і закинутих складах розвалених радянських виробництв і врешті відлилась в бронзі і граніті цих карго-магазинів, реінкарнацій західних могильників покинутих вживаних речей. Десь в ході еволюції і виникла та назва секонд-хенд чи second hand (вживане майно, другі руки), писана на початках на тимчасових паперових чи полотняних банерах і врешті з добавками «країна» чи «планета», великими металевими буквами прикрасила цю архітектуру що наслідувала власні уявлення про світ який існує деінде. Ця еволюція вартує наукового дослідження що могло б потягнути на дисертацію чи велику за об’ємом статтю. Причому тема могла б мати розгалуження, наповнювання новими ідеями та рОзвідками. Як би я взявся за таке міроприємство, то обов’язково б відмітив би динаміку цієї еволюції яка конкурує з розвитком інших магазинів, що торгують теж завезеним крамом, але вже невживаним, з Китаю, Туреччини. І якщо б я взявся до більш глибоких рОзвідок, то міг би написати щось на зразок «зіткнення цивілізацій» чи про те, що наша території це як буфер між цими цивілізаціями. Ці цивілізації відчули наші наміри як попит на специфічний товар і у нас утворився ринок, на якому наші сусіди з двох сторін продають нам картинки «кращого» життя. Одна сторона постачає нам свої використані змісти типу «громадянське суспільство», «демократія» вкупі з використаними речами, друга сторона везе речі з блискучими наклейками і тоді, запозичивши з кінематографа малюнки того життя в «громадянському суспільстві» чи «правовій державі», ми можемо, використовуючи на деякий час ті завезені речі, створити такі малюнки і у себе. Врешті ми можемо так облаштувати своє життя, що цю зону буфера навіть і не замітимо і будемо легко, зауваживши хіба тільки якість доріг, перетинати кордони і тільки доскіпливий погляд, підсилений даром письменництва, може потім викласти свої враження від щоденності нашої зони, може препарувати те, чим ми дуримо самі себе. Я не вдам мабуть написати такої наукової статті і краще, ніж в книжці Анджея Стасюка, що випадково попала мені в руки, не напишу: «Це особливість моєї частини світу, отой постійний занепад, навпіл перемішаний з ростом, та лукава недорозвиненість, яка велить завжди і все перечекати, та нехіть до експериментів над власним організмом, те вічне існування упівсили, яке дозволяє вискочити на берег ріки часу й заступити дію простим спогляданням».[1]
Так же, як і тими значками, ми дуримо себе і рахуємо що це є магазин, що в ньому проходить процес торгівлі і що це є товари. Всі ці терміни, як сам той крам, є підробками, вдаваним термінами і ідеями. Так, придбавши їх, ми задовольним свої нехитрі потреби але треба розуміти що «товар» і процес «торгівля» є маленькими частинами великої і складної машинерії яка у нас по-різному називається – правова держава, громадянське суспільство, демократія, цивілізація. Ця машинерія, при існуванні речі «товар», має на увазі обов’язкове існування громадян, які ризикуючи своїми статками, вкладають їх у виробництво товару. Обов’язкове існування громадян, які не мають статків чи не хочуть ризикувати ними і наймаються до перших для виробництва товару. Обов’язкове існування законодавства, яким перші громадяни договорились будувати свої відносини з другими. Обов’язкове існування норм, якими ці ж громадяни договорились з державою віддавати свою частку прибутків державі для забезпечення миру і спокою в державі. Врешті товар передбачає культуру як споживання так і захисту прав того, що споживає.
Іноді здається що це визначення «другі руки» в насмішку над нами придумав якийсь жартівник, з натяком що другі руки – це руки, які виросли з ж…, інші руки, які нічого не вміють і нам ці товари, як і цю торгівлю з магазином, привезли як тубільцям на острів везли намиста і дзеркальця і потім, в тому місці, де ці забавки роздавали, тубільці будували святилище білим богам. Тому то і наш магазин якось підозріло нагадує гранітну усипальницю бога.
Те, що робить Стасюк, навіть коли він місяцями переміщується, мандрує тими територіями і країнами, задвірками і смітниками Європи, можем назвати як пошуки чи намагання збудувати таку точку, створити такий собі штучний «момент істини», в якому тільки і видно те, що можна назвати реальним кордоном тих цивілізацій, межею, яка проведена не тільки тими магазинами, речовими ринками а й багатьма іншими, невидимими нам речами. Ця невидимість дурить як нас так і європейців, які щиро вірять, що досить разом з мануфактурою привезти нам ті європейські закони, притарганити вільний ринок, вибори, партії, права людини і все решту, то тоді, може не так швидко і з незначними, виправними дефектами, все піде і ми наздоженем їх, ввійдемо в їхню Європу і…ну далі Шиллер, Ода до радості, золоті зірочки на голубому фоні…
Але цей наш хід, це наше доганяння іноді дійсно виливається в якийсь фізичний процес, у виставу, яка періодично збирає тисячі людей. Чи пам’ятаєте зовсім недавню ходу під Верховною Радою? Марш гідності під банером «Все тільки починається»? «Все тільки починається» - це український варіант Present Continuous Tense. Теперішній тривалий час української мови. Процес, який починається безпосередньо зараз, але починається тривалий час. Початок, який весь час тільки початок і немає ні продовження ні завершення. У нас все. Тільки. Починається.
В англійській мові Present Continuous Tense описує дію, яка проходить у момент мовлення. Український варіант намагається мовленням створити дію, запустити час. Згідно цього варіанту ми рахуємо що у нас відбулася незалежність, відбувається побудова правової держави, громадянського суспільства тільки тому що ми вимовляємо ці слова, будуємо складні речення і законоподібні тексти з цими словами і таким чином створюємо мовне прискорення, будуючи наступні речення і тексти на основі вже проговорених, рахуючи що вони відбулись. А потім, коли банер пронесли і забули тих що несли і тих що спостерігали, приходять інші і знову все циклічно починають…
В книжках, які намагаються описати структуру західної цивілізації є попередження – ця структура тому і структура, тому і стабільна бо цінності, її змісти вироблені всередині і виключно самою структурою. Точніше процес вироблення їх (цінностей, змістів) безперервний і сама структура це і є цей процес. І далі просте заключення – ці цінності і змісти неможливо перенести. Тобто процес, як і любу дію, неможливо перенести. Ти можеш спостерігати процес чи дію, можеш описати їх і механічно копіювати. Але ніколи не опишеш і не відтвориш всі ті причини що почали саме ці процеси, що створили саме цю структуру. Тому, за таких обставин, в наших умовах мабуть найважливіше завдання пробувати зрозуміти що відбувається в країні а не розказувати «як треба». Не розказувати всім які ми українсько-демократичні і українсько-християнські а розуміти, що ж ми насправді робимо.
А.Стасюк. Дорогою на Бабадаг; пер. з пол. О. Сливинський. - К. : Критика, 2007. - 290 с.
стр.12
Page updated
Google Sites
Report abuse