Нове слово у драматурги кінця ХХ -початку XX століття

Що найбільше може збудити оптимістичні думки у літературного переглядача, то се новітня драма. В сій власній обладі література «кінця віку» промовила справді нове слово, пробила нову стежку «в містичнім гаю» літературних форм.

Леся Українка

***

Театр не може нести задоволення. Він порушує своє призначення, якщо не виводить вас із себе... Функція театру полягає у тому, щоб збуджувати людей, примушувати їх думати.

Джордж. Бернард Шоу, англійський драматург

Про зміни в драматургії кінця ХІХ - початку ХХ століття

Те, що з першого погляду характеризує сучасну драму, це, насамперед, послаблення зовнішньої дії, а потім і чітко виражена тенденція якнайглибшого занурення у людську совість, і приділення великої ваги моральним проблемам, і нарешті, пошуки. якоїсь нової поезії, більш абстрактної, ніж стара.

Моріс Метерлінк, бельгійський драматург

Зміна світогляду людини другої половини ХІХ століття, криза у мистецтві, занепад реалізму зумовили появу нових тенденцій у розвитку драматургії кінця ХІХ - початку ХХ ст., у результаті яких виникла «нова драма». Поновимо у пам’яті основні відомості про цю художню форму.

«Нова драма» — художнє явище європейської драматургії кінця ХІХ — початку ХХ століття, що протистоїть традиційній драмі (античній, шекспірівській, класицистичній, реалістичній). Біля її витоків стояли Генрік Ібсен (Норвегія), Бернард Шоу (Англія), Антон Чехов (Росія), Август Стріндберґ (Швеція), Герхарт Гауптман (Німеччина), Моріс Метерлінк (Бельгія) та ін.

«Нова драма» з’явилася у час, коли в театрі панували п’єси, що були далекі від життя. Із самого початку свого існування вона намагалася привернути увагу глядачів до найболючіших тем сучасності. Це призвело до зміни самого статусу драми, яка перестає бути тільки джерелом насолоди і розваги для публіки. «Функція театру полягає у тому, щоб збуджувати людей, примушувати їх думати», — зазначає Бернард Шоу. Драма- турги-новатори роблять драму серйозним жанром, що вимагає розумових та творчих зусиль.

У «новій драмі» відбилися ознаки перехідної епохи. У ній поєдналися і зв’язок із багатовіковою літературною та театральною традицією, і розрив з нею; творці «нової драми» шукали нові художні засоби, які відповідали б драматичним зламам межі століть.

Пригадаймо основні ознаки «нової драми» порівняно із традиційною.

- Умовність та узагальнене відтворення дійсності. Якщо у традиційній драмі автори наслідували реальне життя, достовірно зображаючи дійсність, то у «новій» лише умовно відтворювали загальну атмосферу епохи і часу, створювали свого роду «стилізацію», прагнучи показати внутрішні суперечки особистості, її духовні шукання.

- Актуальна проблематика. «Нова драма» порушує гострі соціальні, морально-етичні проблеми, часто такі, що у звичайному житті приховувались або замовчувались; у той час як драма традиційна зосереджувалася на окремій трагедії у житті певної людини. Так, у драмі «Ляльковий дім» Ібсен порушує важливе для сучасного авторові суспільства питання становища жінки. Б. Шоу наголошував, що Шекспір показував «нас самих, але за незвичних ситуацій», а Ібсен — «нас у власних ситуаціях», «те, що відбувається з його героями, відбувається і з нами».

- новий тип драматичного конфлікту. В основі «нової драми» не протистояння характерів, як це було у традиційній драмі, а зіткнення ідей, поглядів. Рушієм сюжету є не дія та інтрига, а психологічні колізії. Б. Шоу так про це говорив: «У нових п’єсах драматичний конфлікт побудований не навколо вад людини, її жадібності або щедрості, образи або марнославства, недоречностей і випадковостей тощо, а навколо зіткнення різних ідеалів». Суголосну думку висловлював і український письменник Микола Вороний: «Нова драма малює боротьбу індивідуума з самим собою; це драма почувань, передчувань, докорів сумління, драма непокою, вагання волі, ляку і жаху... Вся увага художника в ній скуплюється на психологічній концепції, через те, не пориваючи з реальністю, він інтригу, зовнішні обставини, побутові ознаки відсуває на другий план».

- аналітична композиція драми. Новий тип драматичного конфлікту породив й особливу композицію драми — аналітичну. Вона полягає у послідовному розкритті таємниць та внутрішньої нестабільності персонажа, що приховуються за зовні щасливою оболонкою зображуваної дійсності. Зав’язкою дії, як правило, є подія, що відбулася ще до початку п’єси, а змістом самої драми стає аналіз причин такої події. Натомість для традиційної драми була характерна така композиція (у загальному вигляді): у першому акті — експозиція, у другому — конфлікт, у третьому — його вирішення. Іще однією особливістю композиції «нової драми» є її відкритий фінал. Ібсен зазначав, що «п’єса не закінчується із падінням завіси після п’ятої дії, справжній фінал — за її межами; письменник позначив напрямок, в якому необхідно шукати цей фінал, потім — [...] справа кожного читача самостійно дійти до фіналу.».

- новий тип головного героя. Якщо героєм традиційної драми є той чи інший «соціальний тип» (у Мольєра — хитрий слуга, пихатий буржуа, жадібний купець), то у «новій драмі» героєм стає носій ідеї, особистість, «духовний симптом» епохи (Нора з «Лялькового дому» Ібсена, яка бореться за свої права у сім’ї та суспільстві).

- внутрішня дія. Зовнішня дія у «новій драмі» у силу її конфлікту та нового типу головного героя поступається внутрішній. Якщо традиційній драмі властива активна боротьба, то у «новій драмі» переважають роздуми, дискусії, пошуки істини.

- Оновлені зображально-виражальні засоби. Особливу роль у «новій драмі» відіграють ремарки та паузи, які з допоміжних засобів традиційної драми перетворюються на основний елемент тексту. Вони визначають ключові елементи у розвитку сценічної дії та формують підтекст. Мова п’єси набуває глибокого символічного змісту. Прихований зміст драматичних реплік, вчинків персонажів стає важливішим за їхнє пряме значення. Таким чином, у тексті «нової драми» існує ніби два плани: перший — те, що говорять персонажі, другий — те, що відбувається («подвійний діалог»).

«Нова драма» — це явище, що пов’язане і з драматургією, і з театром. Тому зміни відбулися і у сценографії. Сучасний театр, за словами шведського драматурга Августа Стріндберґа, тяжіє до повсякденного життя, до строгості виразних засобів й інтимного спілкування з публікою. Декорації та костюми персонажів «нової драми» деталізовані, імітують справжні; гра акторів стає природнішою та наближеною до реального життя; значно підвищується роль режисера.

Як ви знаєте, виникнення «нової драми» пов’язують із драматичною творчістю Генріка Ібсена. Більшість з творців «нової драми» були не

тільки авторами п’єс, а ще й теоретиками драми (Б. Шоу, А. Стріндберг, М. Метерлінк), вони вели активні пошуки у царині драматургічної і театральної діяльності.

«Нова драма» — цікаве і різноманітне художнє явище, що представлене у різних проявах. Так, вам уже відомо про «драму ідей», «драму- дискусію» Генріка Ібсена та Бернарда Шоу. У цьому розділі ви розширите свої знання про драматичні твори і дізнаєтесь про «символістський театр» Моріса Метерлінка.

«Нова драма» проклала свій шлях і в українській драматургії кінця ХІХ - початку ХХ століття. Окремі її елементи використовували у своїй творчості Леся Українка, Володимир Винниченко, Микола Куліш та ін.

Українські письменники були ще й уважними читачами та проникливими інтерпретаторами західноєвропейської драматургії, свої погляди вони висловлювали у численних статтях, нарисах, рефератах. Так, «новій драмі» свої розвідки присвячували Леся Українка, Микола вороний, Лесь Курбас та ін.

Зокрема Леся Українка у статті «Європейська соціальна драма в кінці ХІХ ст.» (1901) вітала народження «нової» драми, відзначаючи її пріоритет перед іншими родами літератури в переломні часи: «В сій власне обладі література “кінця віку" промовила справді нове слово, пробила нову стежку “в містичнім гаю" літературних форм». Вона дала проникливу оцінку найвизначнішого й найпершого творця нової драми — Г. Ібсену.

Сучасну драматургію Леся Українка поділяла на два жанрово-стильові «напрями»: «...один через неозорий океан психології та соціальних проблем, а другий через туманом вкрите море містики та легенди, і Гауптман відкрив у своїх «Ткачах» драму юрби, а Метерлінк у своїх «Сліпцях» драму настрою....Нова країна відкрита, а з нею вкупі і нове широке поле до праці», — писала вона в цій же статті, зосереджуючи аналіз на драмі соціальній, простежуючи її еволюцію від Аристофана, Шекспіра, Шиллера й Ґете, В. Гюґо тощо.

Своїми театрознавчими працями відомий український поет, драматург і режисер Микола вороний. У своїй збірці критичних статей «Театр і драма» (1913) він аналізує тогочасний стан і визначає перспективи розвитку театрального мистецтва, розглядає окремі елементи театральної справи. М. Вороний називає драму «найтруднішим» з «усіх родів літературно-художньої творчості» і визначає історико-культурні обставини, за яких відбувається розквіт драматургічного мистецтва: «...ми помічаємо розквіт драми переважно в періоди загального розвитку всіх родів літератури, в періоди найвищого напруження громадських сил, під час переможних війн і зміцнення могутності держав, коли обставини дають і найбільше імпульсів для такого роду літературної творчості». Слідом за Лесею Українкою Микола Вороний простежує еволюцію драми, від античності до початку ХХ століття. Критик звертає увагу на різноманітність європейської «нової драми», дає характеристику різним її виявам, зокрема і символічній драмі. «Символічна драма розриває всі зв’язки з традиціями попередньої драми, — пише Микола Вороний. — Вона хоче виявити те трагічне, що існує в щоденному житті, що можна відчути, але не легко показати, тому що основа трагізму тут не матеріальна; вона стає на шлях філософського і релігійного пізнання, намагається відгадати містичні таємниці потойбічного.». Найталановитішим представником символічної драми український митець уважає Моріса Метерлінка.

Однієї прекрасної недільної літньої днини на селі ми саме зібралися обідати. Мій батько вправно нарізав жирну домашню курку. Аж тут садом надходить поштар із кількома листами та газетою для мене. Я її розгортаю (це “Фіґаро”) і читаю великими літерами своє ймення: МОРІС МЕТЕРЛІНК. Я блідну, червонію, сонце сліпить очі. Батько питається: “Що тобі? Що там?” Мовчки передаю йому газету. Він переглядає статтю й повертає, без жодного слова. Дядько Гектор, прочитавши текст у нього з-за спини, пересипає з однієї руки до іншої уявну жменьку монет і змовницьки рече: “Еге ж, Морісе?” Потому обідаємо, ніби ніде нічого. Тільки смачнюща курка на тарілці в мене — холодним трупом», — так іронічно у своїх спогадах змалював прихід слави лауреат Нобелівської премії з літератури, всесвітньо відомий бельгійський драматург Моріс Метерлінк. Та що так здивувало родину Метерлінків? Що було у статті? У найавторитетнішій паризькій газеті один із провідних літературних критиків Октав Мірбо проголосив: «Я не знаю, хто він. Я не знаю, скільки йому років, юнак він, а чи старець, бідняк чи багатій. Знаю тільки, що нема людини більш незнаної за нього. Знаю тільки, що він створив шедевр. Видано найгеніальніший твір нашого часу, твір, що дорівнявся та (чи стане сили сказати?) перевершив найкраще, що тільки є в Шекспіра». Йшлося про «Принцесу Мален» — першу п’єсу Метерлінка.

Моріс Полідор Марі Бернар Метерлінк народився 29 серпня 1862 року в старовинному бельгійському місті Ґенті, у заможній фламандській1 родині адвокатів. Його батько, Полідор, тримав нотаріальну контору, а у вільний час захоплювався садівництвом (на честь Полідора Метерлінка навіть названо один із сортів персиків). Він був людиною дуже суворою, навіть жорсткою. Мати майбутнього драматурга, Матильда Ван ден Бош, походила із багатої і знатної сім’ї ґентських адвокатів. Це була «маленька худенька жіночка» з приємним обличчям і доброю посмішкою, вона вела господарство та дбала про дітей (у Моріса було ще двоє братів та сестра). З дитинства Метерлінк володів французькою і нідерландською мовами; із домашніми вчителями він ще вивчав німецьку й англійську, а у 8 років уже читав Шекспіра. Найкращі дні свого життя, як стверджує сам письменник, він провів у заміському будинку неподалік Ґента. Великий сад із фруктовими деревами, запашними квітами та батьківськими вуликами, галасливі ігри з однолітками, магічний канал Тернезен, яким Моріс із братом прогулювалися на легеньких човниках, — залишили у пам’яті письменника світлі й приємні спогади.

1 Більшість населення Бельгії кінця ХІХ — початку ХХ ст. складали фламандці, які говорили нідерландською мовою, і валлони, які розмовляли французькою. Більш поширеною, особливо серед заможних верств суспільства, була французька. На зламі століть французька мова переважала і в бельгійській літературі.

У 1874 році хлопець вступає до Ґентського єзуїтського коледжу. Під час навчання Моріс захоплюється поезією, читає авангардні журнали, разом із товаришами бере участь у поетичних турнірах. У 13 років він пише свої перші вірші, звичайно, у символістському дусі. Вони виходять сумними і похмурими, як і сам коледж. Біограф письменника Ансельма Гейне так про це напише: «Атмосфера темряви і смутку була як у середині, так і зовні школи. Похмурий замок графів Фландрських, захололі канали... похмурі обриси в’язниці, непривабливі притулки для глухонімих — ось визначні пам’ятки тих місць, що згодом стали фоном... його символістських п’єс».

У 1881 році Метерлінк з успіхом закінчує коледж, своє подальше життя він мріє пов’язати з літературою, та батьки наполягають на кар’єрі нотаріуса. Сперечатися юнак не став, оскільки залежав від родини матеріально, і вступив на юридичний факультет Ґентського університету. Через чотири роки він отримав диплом доктора права. У 1885 році Метерлінк вирушив до Парижа — вдосконалювати свої знання з юриспруденції у Сорбонні. Нарешті, вирвавшись з-під батьківської опіки, Моріс отримав можливість присвятити себе улюбленій справі. За сприяння знайомого родини, письменника-символіста Жоріса Гюїсманса, у будинку якого мешкав юнак, Метерлінк близько сходиться з провідними французькими символістами. Серед них був і відомий поет Вільє де Ліль Адан, який, за зізнанням самого Метерлінка, найбільше на нього вплинув. Моріс вступає у популярне серед творчих людей товариство «Плеяда», у літературному огляді якого друкує і свої перші твори.

Після закінчення навчання Метерлінк вимушений був повернутися до рідного міста. Деякий час він працює у батьківській фірмі, та більшість адвокатських справ, які вів Моріс Метерлінк, провалилися. Проте на літературній ниві йому щастить. Потайки від батька невдаха-юрист друкується у паризьких літературних журналах, видає свою першу збірку віршів «Теплиці» (1889) і драму «Принцеса Мален» (1889).

Моріс Метерлінк прийшов у літературу на зламі століть, коли у царині мистецтва панував символізм. Атмосфера «кінця віку» цілком поглинула бельгійського митця. Уже в його першій збірці віршів присутні настрої песимізму, душевної втоми, розчарування. Як стверджують дослідники, ця книжка була надто типовою для свого часу, тому залишилася непоміченою. Та перша п’єса Метерлінка «Принцеса Мален», про гучний успіх якої ви дізналися із цієї статті, засвідчила, що у літературу прийшов великий драматург і новатор. Подібно до Генріка Ібсена, Моріс Метерлінк став справжнім першовідкривачем у царині «нової драми».

Успіх «Принцеси Мален» закріпили символістські п’єси «Неминуча», «Сліпі» (обидві 1890), «Сім принцес» (1891), «Пелеас і Мелісанда» (1892). У цих творах автор висвітлює теми життя і смерті, сенсу людського існування; їм властиві недомовленість, натяки, містика, очікування чогось таємничого і жахливого. Метерлінк також пише «Маленькі драми для маріонеток» (1894). На переконання драматурга, ляльки, краще ніж люди, відтворюють символіку його творів.

В одному із ґентських театрів Метерлінк знайомиться з молодою і талановитою актрисою Жоржеттою Леблан. Ця жінка стане музою письменника майже на чверть століття. Разом із своєю супутницею життя драматург переїжджає з Ґенту до Парижа, де продовжує творити: пише передмови до символістських видань, перекладає Шекспіра, вивчає праці містиків і природознавців, розводить бджіл на пасіці біля Булонсько- го лісу. У ці роки з’являються природознавчі есеї письменника «Життя бджіл» (1901) та «Розум квітів» (1907). Продовжує творчі шукання письменник і на драматургічному терені, одна за одною виходять його п’єси «Аріадна та Синя Борода» (1896), «Монна Ванна» (1902), «Жуа- зель»(1903)та ін.

У 1908 році з-під пера Метерлінка з’являється філософська п’єса-казка «Блакитний птах» («L’Oiseau bleu»), яка стала вершиною творчості і своєрідною «візитною карткою» письменника. Це розповідь про двох дітлахів — брата і сестру, які вирушили у подорож у пошуках Блакитного птаха — птаха щастя. «Блакитного птаха» було поставлено у багатьох театрах світу, п’єса була такою популярною, що читачі звернулися до автора із проханням продовжити історію головних героїв. Метерлінк відгукнувся і написав драму «Заручини» (1918). Після «Блакитного птаха» Моріс Метерлінк напише ще чимало творів, але вони не дорівняються до попередніх.

Слава Метерлінка сягнула зеніту, та здоров’я похитнулося. Щоб відновити душевну рівновагу, драматург оселяється у Нормандії, у середньовічному абатстві Сен-Вандрій, розташованому серед густого лісу. Він активно займається спортом: бере уроки боксу, їздить на велосипеді, катається на ковзанах, опановує мотоцикл і автомобіль.

У 1911 році Морісу Метерлінку «за різнобічну літературну діяльність, і особливо його драматичні твори, що відрізняються багатством уяви і поетичною фантазією» було присуджено Нобелівську премію. На жаль, через хворобу бельгійський драматург не зміг бути присутнім на церемонії.

Окрім Нобелівської премії, бельгійський драматург був удостоєний багатьох інших високих відзнак, серед яких графський титул, почесний ступінь доктора наук, державні нагороди. Метерлінку навіть запропонували стати членом Французької академії, однак драматург не прийняв пропозиції, бо для цього йому необхідно було відмовитись від бельгійського громадянства.

Коли Метерлінку виповнилося 52 роки, розпочалася Перша світова війна (1914-1918). І всесвітньо відомий драматург і лауреат Нобелівської премії, як справжній патріот, прагне записатися у військо, та через поважний вік йому було відмовлено. Щоб допомогти своїй країні, він пише патріотичні есеї, аналітичні статті, проводить антивоєнні конференції. Зі своїми філософськими розвідками він подорожує по всьому світові. Усі зароблені кошти письменник віддав у фонд оборони. Друга світова війна (1939-1945) наздогнала Моріса Метерлінка, коли він був у Португалії. І знову, як у 1914 році, він виявив бажання піти до армії, та 77 років — вік поважний, і письменник зайнявся пропагандистською діяльністю. Метерлінк переїжджає до США. До Франції він повернувся тільки у 1947 році. Останнім твором письменника стала книга спогадів «Блакитні бульбашки» (1948). 6 травня 1949 року Моріс Метерлінк відійшов у вічність.

Метерлінк якось висловився про себе: «У мене немає біографії». Ймовірно, письменник мав на увазі, що зовнішні факти його життя є другорядними явищами, а читачі й дослідники мають цікавитися його духовними пошуками, тими зрушеннями у світогляді, які склали величну сторінку світової літератури й театру. Пропонуємо і вам долучитися до духовного світу бельгійського Шекспіра.

1. Які із фактів біографії бельгійського письменника вас вразили найбільше? Чому?

2. У яких жанрах писав Моріс Метерлінк? Які твори принесли йому успіх? Назвіть найвідоміший твір Метерлінка.

3. Наведіть факти із біографії Метерлінка, які свідчать про його патріотизм.

4. Якими нагородами було відзначено Моріса Метерлінка?

Своєму театру Моріс Метерлінк дає назву — «театр статичний», або «театр мовчання».

Теоретичні положення «статичного театру» М. Метерлінк утілив у своїх ранніх п’єсах: «Принцеса Мален», «Сліпі» (1890), «Пелеас і Мелісанда» (1892) та ін. У цих творах немає гострих конфліктів, пристрасних монологів, перевага надається красномовному мовчанню; герої занурені у свій внутрішній світ, перебувають під владою фатальних сил.

На початку ХХ століття Моріс Метерлінк змінив свої погляди. Теоретичне підґрунтя нового життєстверджувального театру він виклав у книзі «Потаємний храм» (1902). Метерлінк визнає, що у житті багато жорстокого й несправедливого, що ми не праві, коли постійно жаліємося на «байдужість всесвіту і називаємо його дивовижним і незрозумілим». «Людина не стане величною й піднесеною тільки від того, що постійно думатиме про непізнане і нескінченне», — зазначає письменник, наголошуючи на необхідності «активізації театру», його наближенні до сучасних проблем. У цілому зберігши умовність символізму, Метерлінк шукає шляхи подолання приреченості людської долі, одухотворення дійсності, утвердження істини і в житті. Замість пасивності, що була характерна персонажам ранньої драматургії, Метерлінк і в теорії, і в практиці стверджує «театр дії». Герої його п’єс «Монна Ванна» (1902), «Блакитний птах» (1908), «Заручини» (1918) та ін. вступають у боротьбу з фатальністю, захищають свої свободу і право на власне життя.

Зрушення, що відбулися у світогляді Моріса Метерлінка, не вплинули на загальну спрямованість його драматургії. Символізм залишився основою його творчості, як у період песимістичного містицизму, так і в період героїчного оптимізму.

Творчість Метерлінка перекладали українською ще за життя відомого бельгійця. Так, Павло Грабовський перекладав вірші, а Леся Українка першою з українських митців звернулася до драматургічної спадщини письменника. У 1900 році вона переклала драму Метерлінка «Неминуча» та філософський есей «Оливне гілля». Під впливом Метерлінка були сформовані літературно-естетичні погляди Ольги Кобилянської. Драматургія Метерлінка надихала й багатьох інших українських письменників. Так, в основу поеми Олександра Олеся «По дорозі в Казку» (1908) покладено драму Метерлінка «Сліпі», а за мотивами «Блакитного птаха» Іван Кочерга написав драму «Пісня в келиху» (1910).

У різні часи окремі твори Моріса Метерлінка перекладали Микола Вороний, Микола Терещенко, Максим Рильський, Євген Тимченко, Марія Грінченко, Наталя Кобринська, Степан Грицюк, Дмитро Чистяк та інші.

Цікавою вважаємо історію українських перекладів п’єси Метерлінка «Блакитний птах». Перший переклад цього твору під назвою «Синя пташка» з’явився в Україні у 1918 році, його здійснив відомий мовознавець євген Тимченко. За радянських часів твір Метерлінка перекладали у скороченні, з великими купюрами. У незалежній Україні п’єса Метерлінка виходила у калькованому перекладі з російської (а не французької) під назвою «Синій птах» (1997, 2005). У 2007 році світ побачив новий український переклад, який зробив з оригіналу сучасний перекладач і літературознавець Дмитро Чистяк. У перекладі Д. Чистяка драма називається «Блакитний птах». «Згідно з думкою Олександра Блока, ми повернули в перекладі питому назву “Блакитний птах" замість заяложеного “Синього". Блакить-бо у символістській, та й у романтичній традиції завжди позначала ідеальне. З усього видно, що ідеалом для Метерлінка було вічне життя в гармонії зі Світовим Началом, однак воно було б можливе тільки після осягнення всіх таємниць буття...», — наголошує перекладач.

1. Хто з українських митців перекладав твори Моріса Метерлінка?

2. Розкажіть історію українських перекладів п’єси М. Метерлінка «Блакитний птах»