Англійське Відродження — короткий, проте могутній злет творчих сил. Це вершина й одночасно трагічний фінал епохи європейського Ренесансу, який проголошував людину вільною і повноправною, а залишив її з гірким усвідомленням неможливості втілити в життя гуманістичну мрію про щастя та благоденство на землі. 

В Англії епоха Відродження настала майже на два століття пізніше, ніж в Італії (кінець XVI — початок XVII століть). Хронологічно цей період збігається з періодом правління Тюдорів, починаючи із зійдення на престол Генріха VII (1485) і закінчуючи смертю королеви Єлизавети (1603). 

Мистецтво англійської поезії та драматургії епохи Відродження сягнуло висот за часів королеви Єлизавети І з династії Тюдорів. Літераторів, які прикрасили своєю творчістю її довгий вік, називали єлизаветинцями. Після смерті королеви трон перейшов до іншої династії — Стюартів. Підтримувана Стюартами ідеологія перешкоджала вільному розвитку мистецтва, що означало кінець англійського Відродження.

У ХVI столітті, за Тюдорів, Англія переживала цілковитий переворот у всіх галузях економічного і соціального життя, що спричинив її перетворення із феодальної країни на країну початкового накопичення капіталу. 

Історія Англії цього період сповнена знакових подій. Завдяки розвитку флоту й торгівлі країна перетворилася на могутню державу зі статусом «володарки морів». У 1588 р. було розгромлено «Непереможну армаду» — військово-морський флот Іспанії. За кілька десятиліть англійський флот почав завойовувати для англійської корони Америку й Індію та зробив Англію найбільшою з-поміж колоніальних держав.

Найпопулярнішою темою мистецьких творів Англії, завдяки загальному інтересу ренесансного світогляду до національної історії, стала історія країни. Мандрівні трупи й театри широко коментували та представляли на сценах події війни Білої і Червоної троянди, Столітньої війни, епізоди з життя англійських королів. Так формувалася національна свідомість англійців, закладалися основи англійської національної літератури, у розвитку якої Вільям Шекспір відіграв провідну роль. Розкриті у його творах теми громадянського миру, образ вольового, справедливого і гуманного монарха назавжди вписали його в історію англійського Відродження. Шекспір створив надзвичайно точну і глибоку хроніку англійського життя на межі XVI-XVII ст.

Передумови гуманістичної культури в Англії почали формуватися в XIV ст. На специфіку англійського Відродження вплинули бурхливі історичні події: 

• Столітня війна (1337–1453);

• війна Червоної та Білої троянд (1455–1485); 

• народні повстання;

• Реформація. 

Англійське письменство доби Відродження вважають наймолодшим з ренесансних літератур Заходу. Однак швидко розвиваючись, молода література невдовзі перевершила своїх попередниць, особливо ж у царині драматургії та театру. Розвиток англійської літератури в той час був уповільнений через те, що в середні віки після норманського нашестя офіційною мовою в Англії стала французька, а народ розмовляв і творив англосаксонськими діалектами. Формування англійської літературної мови на основі лондонського діалекту вплинуло на становлення англійської літератури доби Відродження. Родоначальником англійського Ренесансу вважають письменника Джефрі Чосера (приблизно 1340–1400). Як і у творчості Данте, у його літературній спадщині були використані середньовічні традиції, але водночас формувалося й нове ренесансне бачення. Увага й співчуття до людини, детальне розкриття її внутрішнього світу у творчості Дж. Чосера засвідчили про перехід літератури Англії до Нового часу. 

Іншим представником перехідного періоду був Томас Мелорі (1416–1471), який написав роман «Смерть Артура», де були зібрані лицарські легенди про короля Артура й братство Круглого столу. Король Артур у зображенні Т. Мелорі постає як володар Європи, але ідеальне лицарське товариство гине у феодальних чварах. Цей твір є своєрідним прощанням із середньовічною культурою лицарства. 

Центром гуманістичної думки в цей час стає Оксфордський університет, а найяскравішою фігурою - Томас Мор (1478–1535), автор знаменитої книжки «Утопія», у якій відображено мрію письменника про ідеальне суспільство. 

В епоху англійського Відродження активно розвивалися проза, поезія та драматургія. Формування міської культури супроводжувалося розвитком театру. З часом поширені в епоху Середньовіччя міраклі, містерії та мораліте поступилися творам професійних митців. Це сприяло появі генія Вільяма Шекспіра (1564–1616). Його попередником був драматург Крістофер Марло (1564 — приблизно 1593). У його драмах «Тамерлан Великий», «Мальтійський єврей», «Історія доктора Фауста» утілено новий образ титанічного героя, людини могутніх пристрастей і великих прагнень. К. Марло відіграв велику роль у становленні ренесансної драматургії, не випадково деякі вчені навіть приписують йому авторство шекспірівських п’єс. Це лише одна з версій складного «шекспірівського питання». 

Англійський театр у добу Ренесансу нерідко ставав ареною боротьби політичних і соціальних угруповань, місцем ідейних зіткнень того часу. Унаслідок цієї боротьби в середині XVII ст. для англійського театру настали тяжкі часи. У 1642 р. указом англійського парламенту театральні вистави були заборонені. Акторів переслідували й піддавали публічним покаранням. Занепад театру, знищення рукописів п’єс і документів стали причиною того, що факти про життя В. Шекспіра майже не збереглися. Лише у XVIII ст. розпочався процес відродження театру, виник інтерес до вивчення творчості В. Шекспіра — найяскравішого представника мистецтва англійського Ренесансу. 

Про Вільяма Шекспіра відомо надзвичайно мало. Ті факти, що дійшли до нас, ґрунтуються на небагатьох спогадах про його народження, шлюб та успіхи на теренах драматургії. 

Вільям Шекспір народився 23 квітня 1564 р. в м. Стретфорді-на-Ейвоні (Англія). Він був третьою дитиною в родині Джона й Мері Шекспірів. Його батько був торговцем, судовим виконавцем і членом муніципалітету, пізніше зубожів і втратив майже все майно. 

Імовірно, що Вільям навчався в місцевій граматичній школі, де вивчав твори латинських класиків. Він не вступав до університету, бо на той час батько мав великі борги й не міг оплатити синові вищу освіту. У вісімнадцять років В.Шекспір одружився з донькою фермера Енн Хетевей, яка народила йому трьох дітей. Згодом він залишив родину в Стретфорді й вирушив до Лондона шукати кращої долі. 

Події наступних кількох років життя В. Шекспіра, до появи записів, що свідчать про його успіхи в Лондоні як актора й драматурга, залишаються загадкою. Згідно з деякими свідченнями, він був співвласником прославленої театральної трупи, якою опікувався лорд Чемберлен. 

У 1590-х роках В. Шекспір почав працювати в театрі Дж. Бербеджа. Робота в театральній трупі була напруженою: окрім виконання ролей на сцені, він писав п’єси – дві-три на рік, що потребувало значного часу. 

За правління короля Якова I трупа, у якій грав В. Шекспір, здобула статус королівської. Коли відкрився театр «Глобус», В. Шекспір став його співзасновником, що дало йому можливість покращити фінансове становище. Наприкінці 1590-х років популярність та успіх дали змогу В. Шекспірові придбати невеликий будинок у Стретфорді, здобути титул джентльмена, а також отримати право на власний герб. На сцені театру «Глобус» відбулися прем’єри комедій — «Як вам це подобається» (1599), «Дванадцята ніч» (1599); п’єс на історичну тематику — «Генріх IV» (1597), «Генріх V» (1598); відомих трагедій — «Гамлет» (1603), «Отелло» (1604), «Король Лір» (1605), «Макбет» (1606) і п’єс, присвячених Стародавньому Риму, — «Юлій Цезар» (1599), «Антоній і Клеопатра» (1607). 

Приблизно в 1610 р. В. Шекспір повернувся до Стретфорда, де створив кілька романтичних п’єс і трагікомедій — «Цимбелін» (1609), «Зимова казка» (1610), «Буря» (1611). 

В. Шекспір пішов із життя 1616 р. Його відспівували в церкві Святої Трійці в Стретфорді, що збереглася й нині. 

П’єси В. Шекспіра в Україні перекладали Леонід Гребінка, Максим Рильський, Григорій Кочур, Ірина Стешенко та ін. 

Новаторство шекспірівської драматургії 

Шекспірівський театр принципово відрізняється від попередніх і наступних етапів розвитку драматургії. Що відрізняє його від інших мистецьких явищ? 

По-перше, у шекспірівських п’єсах ідеться не про конкретних людей та конкретні ситуації, а про узагальнений образ буття («візію буття», за словами О. Анікста). Питання світобудови, метафори суспільного життя узяті за основу багатьох шекспірівських п’єс. 

По-друге, у творах В. Шекспіра персонажі живуть і мислять не так, як звичайні люди, а відповідно до того, яку ідею вони втілюють: добро чи зло, кохання чи ненависть, жертовність чи покарання, шукання вищого смислу чи віддаленість від нього. 

По-третє, у шекспірівських п’єсах простежується синтез епічного й ліричного начал. Розповідь про захопливі події поєднується з численними монологами й діалогами, описами природи й авторськими ремарками, у яких розкривається глибина переживань персонажів, їхній духовно-емоційний світ. 

По-четверте, найкращі шекспірівські герої (Ромео та Джульєтта, Гамлет, король Лір та ін.) вступають у конфлікт зі світом зла, проходять через важкі страждання й випробування, гинуть, але зберігають світло істини, любов і людяність. 

“Гамлет” проблематика твору Трагедію «Гамлет» називають філософською, тому що в ній порушені проблеми, що пов’язані з основами людського буття. Сукупність проблем у творі називають проблематикою. Визначимо, які питання (проблеми) порушує автор трагедії. 

Проблема життя та смерті є лейтмотивом усієї п’єси. Більшість героїв твору помирають, майже всі з них розмірковують про смерть та життя. Важливим моментом для усвідомлення швидкоплинності людського життя є сцени на кладовищі.

Проблема боротьби та бездіяльності. Що краще: змиритися чи боротися зі злом? А чи буває добро з кулаками? Чи не перетворюється воно в цей час на зло? Більше питань, ніж відповідей.

Проблема любові та зради. Зрада — поняття, що присутнє у п’єсі майже постійно. На зрадників та шпигунів перетворюються навіть близькі для Гамлета люди. Чому королева зраджує пам’ять батька Гамлета, Офелія — Гамлета, Клавдій — брата, Розенкранц і Гільденстерн — друга? Зрозумілим є одне: справжня любов і зрада — несумісні.