Моє рідне село

Село Великі Озера, Дубровицького району, Рівненської області.

 Населення становить 871 осіб

На берегах Верхнього та Нижнього озер, та на березі річки Льви, розкинулось мальовниче село, яке і взяло назву від цих озер - Великі Озера.

В так званій «Книзі села», яка знаходилась на горищі храму, і деякі виписки з якої вдалось зберегти останньому його настоятелю (о.Іоану Касьяну), знаходимо такі історичні відомості:

«Село Озеряны, волости Высоцкой, от Житомира 280 верст, от Ровно 170 верст, от ближней почтовой станцыи Домбровицы 24 версты, от ближней железной

дороги станцыи Висоцка 12 верст, от ближнего прихода села Велюнь 35 верст и с Удрицка 30 верст. Приход 7, Церьковь во имя Покрова Пресвятой Богородицы. Построена в 1786 году на средства прихожан. В 1877 году починенна, деревянная, с такою же колокольнею, крепка. Утварью и богослужебными книгами посредственна. Копии метричных книг, хранятся с 1804 года, а исповедные ведомости с 1822 года. Опись церковного имущества составленна в 1806 году.

Земли, усадьба и огород – 1 десятина 1,200 саженей; пахотных 37 десятин и сенокос 9 десятин 1,730 саженей. Земля эта отмежевана и на плане снята. Причту положены вольные по болотам сенокос и вольное содержание бортей. Документов на эту землю нет, но причт владеет ею спокойно. Земля от церкви на растоянии 2 верст.

Причт 1священник – 300 рублей, и псаломщик – 50 рублей.

Школы нет. Причисленна деревня Шахи 5 верст. Дворов - 104, прихожан – 804 души обеих полов, римо-католиков – 3 души обеих полов, евреев – 30 душ обеих полов.»

Ці відомості датуються кінцем 19-го,- початком 20-го століття.

В селі існує легенда, про те, як була побудована церква, хоча, зараз вона сприймається з іронією, але, все ж таки: В селі зустрілись два чоловіки і один сказав «На березі цього озера я збудую церкву». Коли вони розійшлись, той чоловік взяв ікону, почепив на дереві і привів священика. Священик проспівав молитву і забрав ікону. Чоловік повторював це ще двічі, після чого священник сказав «Нам Бог посилає знак, святе знамення – на цьому місті маємо побудувати церкву».

Храм будувався за кошти жителів сіл Озеряни, саме такою була першопочаткова назва села, і Шахи. Обробкою в середині (деревяні підсвічники, панікадило) займалась сім’я Жалків з хутора Закопань. Зразу після побудови церкви, жінки на свої «намітки» (довгі, вузькі смужки домотканої тканини з льону), купили дві плащаниці, які на початку війни вирішили передати до Почаєвської Лаври.

Так збереглись частково письмово, а головне в пам’яті небагатьох старожилів імена деяких священиків, які несли тут свій послух:

~1880р. свящ. Олександр Башинський;

- Протоієрей Андронік Антонович (17.V.1853 – 9.10.1931). На які роки припало служіння цього священика невідомо, як і трьох його наступників. Про дати його народження і смерті, дізнаємось з надмогильного кам’яного хреста, який і зараз стоїть на цвинтарі. Це дає змогу припустити, що отець Андронік потрапив у село, будучи вже старшою людиною, і залишався тут до самої смерті.

Роки невідомі;

-         свящ. Корецький;

-         свящ. Рипчинський чи Рябчинський;

-         свящ. Шугалевич.

1963-80рр. свящ. Василій Стацюк. Про цього священика, ті хто його знав, і зараз згадують з особливим теплом. Фронтовик – мав поранення, господарник.

При ньому був побудований церковний будинок, а в 1968р. храм наново перекрили.

Саме цьому священику довелось нести весь тягар тиску атеїстичної держави на церкву. Храм, на той час, один з п’яти діючих на весь район, всіляко намагались закрити. Така доля спіткала церкву у сусідньому Карасині, Сарненського району, - його зруйнували свої ж – храм в Озерах вдалось відстояти. Місцеві партійні ватажки, в обличчі голови сільської ради, парторга, намагарались дескридетувати отця Василія перед паствою. Останній, намагаючись налагодити хоч якісь людські відносини, не раз зустрічався з представниками влади, ті ж, знаючи про його слабкість до спиртного, можливо, як відголосок особистого горя: сім’я пережила втрату новонародженої дочки, користувалася цим. Православні озеряни згадують, як батюшку на передодні Пасхи викликали до сільської ради де споювали і зачиняли в кабінеті, (чи доводили до такого стану, в якому він вже не міг провадити богослужіння), в той час як прихожани чекали біля храму щоб освятити паску. В решті-решт він був змушений залишити село.

1980-81р. свящ. Іоан Федорович;

1981-2001р. прот. Іоан Касьян. Випускник духовної академії в Загорську, активний проповідник який не боявся «дати бій» не лише комсомольському активу села, але й району, можна сказати «духовний дисидент» - священики які знали отця Іоана ще з тих, радянських часів, розповідають що саме за свою активну пастирську діяльність той був зісланий у віддалене село району.

При отцю Іоану було підремонтовано церковний будинок, перефарбовано церкву ззовні. Обгороджено територію металевим забором, збудовано ворота-арку за сприяння радгоспу Меліоратор.  

Саме йому, вісімдесятилітньому старцю, довелось пережити вечір «чорного вівторка»,  пожежу, яка знищила храм в якому він двадцять років молитовно предстояв перед Богом, і яка стала трагедією як особисто для нього так і для всього села.

Вранці 12 липня 2004 року серце цього пастиря зупиняється, не доживши лише яких три місяці до освячення новозбудованого Свято-Покровського храму села Вликі Озера.

20 січня 2002 року, указом Преосвященного Анатолія, єпископа Сарненського і Полоського, на місце настоятеля, замість вісьмидесятилітнього о.Іоана, призначається священик Олександр Кобзар.

15 березня 2002 року з благословіння Преосвященного Анатолія, єпископа Сарненського і Полоського, благочинним Дубровицького району митр. прот. Федором Деркачем звершується освячення і закладка каменя у фундамент майбутнього храму, на місці старого, чим розпочинається нова сторінка в історії Свято-Покровської церкви с. Великі Озера. 

В роки війни пішли так звані „штунди". Першим хто відрікся від православної віри був житель села В.Черемель, але люди вже не пам'ятають хто це був.

1986 рік... Чорний рік нашої держави. Село потерпіло внаслідок Чорнобильської катастрофи. Так як нашим селам надається II зона (зона обов'язкового безумовного відселення), в 1990 році вирішено села Великоозерянської сільської ради переселити в Млинівський район, Рівненської області, в села: Малево, Берестечко, Пашева, Більче, Ставрів, Підлозці, Топілля, Рікані. Перші переселенці виїхали в зимку 1992 року ними були: Харкевич Василь Федорович та Колядич Іван Степанович. Переселення тривало до 1998 року. Переїхало в Млинівський район 250 сімей.