11.05.2022
Тема. Постмодерна проза, есе
Запишіть план у зошит
План
Оксана Забужко. «Казка про калинову сопілку» – повість- притча.
а) Міфологічна основа повісті.
б) Жіноча версія легенди про Каїна і Авеля, яка обертається напруженою психологічною драмою.
в) Образи сестер – Ганни-панни та Олени як казкові моделі дідової і бабиної дочок.
г) Понадчасовість образу-символу калини у повісті.
Сергій Жадан. «Ворошиловград», «Інтернат».
а)Ворошиловгард» – твір жорсткий, меланхолійний та реалістичний про людину, яка намагається протистояти тиску бездуховного прагматизму сьогодення і відвойовує своє право на буття. Часові шари та їхнє переплетіння в романі.
б) Система образів і персонажів твору "Інтернат"
3.Марія Матіос. «Майже ніколи не навпаки» – сімейна сага в новелах.
а)Міфологічні витоки в романі.
б)Біблійні алюзії, роль їх.
в)Особливості оповіді й характеротворення.
4.Софія Андрухович. «Фелікс. Австрія» – бестселер по-галицьки.
а)Зображення епохи через хронотоп провінційного містечка.
б)Особливості оповіді – щоденник головної героїні Стефи.
в) Психоаналітичні підвалини системи персонажів.
г) Урбаністичний психологічний роман новітнього часу.
12.05.22
Тема. Постмодерна драматургія.
План
Олександр Ірванець. «Маленька п’єса про зраду»
а) Коротко про письменника
б)Жанр антимюзиклу; типово постмодерні літературні і музичні ремінісценції й алюзії.
в) Центральна тема – розгляд феномену зради, виявлення її природи на всіх рівнях: інтимних, дружніх стосунках, у певному соціальному середовищі, у суспільстві в цілому, у конкретному часі, за певних політичних умов і незалежно від них.
Тема. Постмодерна проза, есе
ПЛАН
Жанр – роман-феєрія
Тема – зустріч Матвія з «пані з огненним волоссям», пошуки красуні, яка лишила рану на його серці.
Головні події відбуваються в XVI столітті в містечку Журавні, яке знаходиться Дністра; правдоподібну щоденність давніх часів тісно переплетено з фантастикою, фольклор з міфологією. Здається, розповідь у романі стосується лише вигаданих персонажів, однак для самої авторки це не так: вона наголосила, що в основу твору покладено справжній родинний переказ.
Минув тиждень від заручин Матвія з панною Теклею Ліською. Весілля мало відбутися після того, як він закінчить навчання у Замойській академії, звідки батько забрав його задля такої оказії, як заручини. Панну Ліську, свою наречену, побачив лише на заручинах. Почуттів до неї він не мав, але і противися волі батька не хотів, адже два шляхетські доми вирішили поєднатись задля миру та благополуччя.
Одного вечора Матвій пішов з пастухами до річки. Всі пастухи заснули, а Матвій почув надприродну музику, зачарованих музикантів, на неймовірно гарних конях та панну з жовтим волоссям.
Спочатку вчулася незвичайна музика, що немов ранила серце, а потім з’явились і самі виконавці дивної музики: «Вони пропливали над Матвієм, награючи музику, ні веселу, ні сумну, а якусь наче нелюдську, а за ними проліг шмат чорної безодні, а далі з тієї безодні виринув ще кращий кінь, а на ньому пані з огняним волоссям, в пишній сукні, поверх якої здіймався під вітром зелений плащ. Вона обернула до Матвія сліпуче біле лице і вдарила його поглядом просто в саме серце».
Тобто головному героєві Матвієві Домницькому все ж випало на власні очі побачити зачарованих музикантів, і це докорінно змінило його життя.
Після цієї загадкової зустрічі на грудях Матвія біля серця лишилась рана, і саме життя хлопця немов перевернулось — заручини розірвав та й зник, полишивши батьківський дім. Відтоді його шлях — блукання в пошуках побаченої дивної панни, а фактично — поступовий вихід поза межі людського світу («Час і світ, у якому жив Матвій, були переповнені видіннями, які ставали цілком реальними…».
А далі з’ясовується, що Матвій став жертвою родового прокляття, накладеного ще на його діда, який рятується від цього в далекому монастирі. Через прокляття загадково йде з життя і батько Матвія — шанований шляхтич Олександер Домницький. Усі чоловіки з цього роду мають однакову рану на грудях, а ще й тугу та біль у душі.
У романі дуже багато зеленого кольору, всюди просто буяє жива природа, населена різними духами. Серед них — Ті, що літають у повітрі, хатники (домовики), лісовики, нарешті, князь і княгиня таємничого світу, у якому замість людських звичаїв і законів панує прадавня магія.
«Зачаровані музиканти» немов перебувають на межі історичного роману й фентезі: побутові реалії минулого поєднують з авторським магічним перетворенням світу.
Юрій Андрухович біографія коротко
Народився 13 березня 1960 року у Станіславі. Володіє українською, російською, польською, англійською та німецькою мовами. Захоплення: фонетика.
Навчався в спеціалізованій школі №5 з поглибленним вивченням німецької мови. Закінчив редакторське відділення Українського поліграфічного Інституту у Львові (1982) та Вищі літературні курси при Літературному інституті ім. М.Горького в Москві (1991).
Працював газетярем, служив у війську, деякий час очолював відділ поезії Івано-Франківського часопису «Перевал» (1991–1995). Співредактор часопису текстів і візій «Четвер» (1991–1996). Віце-президент АУП (1997–1999).
У 1994 році захистив кандидатську дисертацію по творчості забороненого в радянські роки класика української поезії першої половини XX століття Богдана-Ігоря Антонича. Докторську пише по творчості американських поетів-бітників.
Був лідером відомої поетичної групи Бу-Ба-Бу («Бурлеск-Балаган-Буфонада»). В ієрархії Бу-Ба-Бу займає посаду Патріарха, звідки й походить прізвисько «Патріарх української поезії». Один із засновників постмодерністської течії в українській літературі, яку умовно називають «станіславським феноменом». Представники цього напрямку активно розробляють поетику «карнавального» письма.
У 1985 році за результатами публікації двох книг віршів прийнятий у СП України, у 1991 році — за ідейним переконанням виходить зі складу Союзу письменників разом з декількома колегами і стає ініціатором установи Асоціації українських письменників. Наприкінці 1980-х відомий, як активний діяч первісного, ліберально-демократичного Руху.
На початку 1990-х років разом з Ю.Іздриком починає видавати перший в Україні постмодерністський журнал «Четвер».
З 1991 року публікується у великих літературних журналах України.
У 1994 році захистив кандидатську дисертацію по творчості забороненого в радянські роки класика української поезії першої половини XX століття Богдана-Ігоря Антонича. Докторську пише по творчості американських поетів-бітників.
У 1997 році в Україні окремими виданнями вийшли чотири книги Андруховича: «Екзотичні птахи і рослини» (вірші), книга прози (романи «Рекреації» і «Московіада»), роман «Перверзія», який заслужив репутацію культового літературного твору, книга есе «Дезорієнтація на місцевості». Критики називають Андруховича «священною коровою нової української словесності».
Кілька років вів рубрику «Парк культури» у загальнонаціональній щоденній газеті «День» (Київ). Редактор і укладач Хрестоматійного додатку «Малої української енциклопедії актуальної літератури» (МУЕАЛ). Автор п’ятого перекладу українською мовою шекспірівського «Гамлета» (журнал «Четвер» №10,2000).
Автор перекладів українською мовою п’єси «Гамлет» Вільяма Шекспіра й американських поетів-бітників «День смерті пані День» (2006).
Головний редактор літературного альманаху «Потяг 76».
Твори Андруховича перекладені багатьма європейськими мовами, зокрема роман «Перверзія» опублікований у Німеччині та Польщі. Книга есеїв видана в Австрії.
Лауреат літературної премії Благовіст (1993), премії Рея Лапіки (1996), Міжнародної премії ім. Гердера (2001), одержав спеціальну премію в рамках нагородження Премією Світу ім. Еріха-Марії Ремарка від німецького міста Оснабрюк (2005), «За європейське взаєморозуміння» (Лейпціг, 2006).
Письменник активно займається громадською діяльністю. Має яскраво виражену громадянську позицію, підтримуючи європейську інтеґрацію України.
Твори Юрія Андруховича
Поетичні збірки
«Небо і площі» (1985)
«Середмістя» (1989)
«Екзотичні птахи і рослини» (1991)
«Екзотичні птахи і рослини з додатком „Індія“: Колекція віршів» (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1997)
«Пісні для мертвого півня» (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2004)
«Листи в Україну» (К.: А-ба-ба-га-ла-ма-га, 2013).
Оповідання
«Зліва, де серце» (1989) (журнал «Прапор», 1989)
«Трициліндровий двигун любові» (Харків: Фоліо, 2007) (разом із Сергієм Жаданом і ЛюбкомДерешем)
«Письменники про футбол» (Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2011) (у співавторстві
«Лексикон інтимних міст» (Meridian Czernowitz, 2011
Романи
«Рекреації» (Сучасність, 1992; Київ: Час, 1997; 1998; Львів: Піраміда, 2005)
«Московіада» (1993, 1997, Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2000; Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2006)
«Перверзія» (Сучасність, 1996, № 1-2; Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1997; Львів: Класика, 1999)
«Дванадцять обручів» (Київ: Критика, 2003; 2004; 2005; 2006)
«Таємниця. Замість роману» (Харків: Фоліо, 2007)
Збірки есеїв
«Дезорієнтація на місцевості» (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 1999; 2006)
«Моя Європа» (спільно із Анджеєм Стасюком) (Львів: Класика, 2000; 2005; 2007)
«Диявол ховається в сирі» (Київ: Критика, 2006)
«Тут похований Фантомас». 2015
4.ОПРАЦЮЙТЕ КРИТИЧНУ СТАТТЮ
ЕСЕЇСТИКА ПЕРЕБУВАЄ НА МЕЖІ ХУДОЖНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ Й ПУБЛІЦИСТИКИ. ЗАЗВИЧАЙ ВОНА МІСТИТЬ ІНДИВІДУАЛЬНИЙ ПОГЛЯД АВТОРА Й НЕ ПРЕТЕНДУЄ НА ВИЧЕРПНІСТЬ У РОЗКРИТТІ ТЕМИ. З УРАХУВАННЯМ ЦЬОГО І СЛІД БРАТИСЯ ДО СПРИЙМАННЯ
«SHEVCHENKO IS OK».
В ОСНОВІ ЦЬОГО ЕСЕЮ — ДЕКОНСТРУКЦІЯ, ТОБТО ПРАКТИКА РУЙНУВАННЯ СТЕРЕОТИПІВ. ВИКЛАД ІРОНІЧНИЙ, АЛЕ ВОДНОЧАС У МІРУ ПАФОСНИЙ, СТИЛІЗОВАНО НАУКОВИЙ, ПРИНАЙМНІ В ПЕРШИХ ТРЬОХ ЧАСТИНАХ (УСЬОГО ЇХ ЧОТИРИ). ПОЧИНАЄ АВТОР ІЗ ВИСВІТЛЕННЯ ШЕВЧЕНКОВОЇ «АГІОГРАФІЇ»: СТВЕРДЖУЄ, ЩО В УКРАЇНЦІВ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПОЕТ ІСНУЄ ПЕРЕВАЖНО В ЖИТІЙНИХ СТЕРЕОТИПАХ ТА В РИТУАЛЬНИХ ПУБЛІЧНИХ ПРАКТИКАХ.
ЕСЕЙ Ю. АНДРУХОВИЧА МОЖНА СПРИЙМАТИ ЯК ДОБРОТНИЙ БІОГРАФІЧНИЙ КОМЕНТАР — ДОБІР ФАКТІВ ПЕРЕВАЖНО ТОЧНИЙ, А АВТОРСЬКІ ЗАУВАГИ
В МІРУ ДОТЕПНІ. ТА ЩЕ Й СТЕРЕОТИПИ НАЗВАНО І ПРОАНАЛІЗОВАНО: Є Т. ШЕВЧЕНКО КОМУНІСТИЧНИЙ, НАЦІОНАЛІСТИЧНИЙ, ХРИСТИЯНСЬКИЙ, АТЕЇСТИЧНИЙ, БОГОБОРЧИЙ, ДИСИДЕНТСЬКИЙ, АНАРХІЧНИЙ. А НАСПРАВДІ ЯКИЙ?..
СТЕРЕОТИП — ЗАВЖДИ СПРОЩЕННЯ. САМЕ ЦЕ ДЕМОНСТРУЄ Ю. АНДРУХОВИЧ, ПИШУЧИ ПРО Т. ШЕВЧЕНКА. А ЗАВЕРШЕНО ТВІР МАЛО НЕ ПРОВОКАЦІЙНИМ
ЗНИЖЕННЯМ ПАФОСУ ПЕРШИХ ТРЬОХ ЧАСТИН — СПОГАДОМ ПРО ВИСТУП АВТОРА В ОДНОМУ З НЬЮ-ЙОРКСЬКИХ ПОЕТИЧНИХ КАФЕ: ТУТ ТЕЖ Є ТРОХИ ПРО Т. ШЕВЧЕНКА.
ОСУЧАСНЮЮЧИ ЗНАКОВИЙ ОБРАЗ, Ю. АНДРУХОВИЧ, ПЕВНО, РОЗПОВІДАЄ ЩЕ Й ПРО СЕБЕ: ПРОЕКТУЄ НА Т. ШЕВЧЕНКА ВЛАСНІ УЯВЛЕННЯ ПРО ТЕ, ЯК ЦЕ ВОНО, БУТИ ПОЕТОМ І РАЗОМ ІЗ ТИМ БУТИ «ОК»
ЗНАЙДІТЬ У МЕРЕЖІ ІНТЕРНЕТ І ПОСЛУХАЙТЕ КІЛЬКА ПІСЕНЬ УКРАЇНСЬКИХ МУЗИКАНТІВ НА ВІРШІ Ю. АНДРУХОВИЧА (ГУРТИ «ПЛАЧ ЄРЕМІЇ», «МЕРТВИЙ ПІВЕНЬ») . ОБГОВОРІТЬ СВОЇ ВРАЖЕННЯ ВІД ПОЕЗІЇ ТА ЇЇ МУЗИЧНОГО ТРАКТУВАННЯ (НАДІШЛІТЬ СМС).
5. Мирослав Дочинець. Біографія
Мирослав Іванович Дочинець (нар. 3 вересня 1959, м. Хуст Закарпатської області) — український письменник і журналіст. Член Асоціації українських письменників (з 2003 року).Народився в родині вчителів. Батько Іван Юрійович закінчив із відзнакою філософський факультет Київського університету, але мусив учителювати в школі-інтернаті й ПТУ, оскільки відбув шість років ГУЛАГу за націоналізм. Мати викладала географію. Друкуватися почав з шостого класу в дитячих виданнях. Був переможцем конкурсів юних літераторів.
1977 року вступив на факультет журналістики Львівського університету. Під час навчання був членом редколегії університетської багатотиражної газети «За радянську науку», згодом — редактором газети «Джерела». Професійну журналістську роботу розпочав 1982 року в газеті «Молодь Закарпаття».
1990 року заснував у Мукачеві газету «Новини Мукачева». У цей час також працював власним кореспондентом газет «Карпатський край», «Срібна земля», «Фест». Друкувався у всесоюзних та республіканських часописах «Комсомольская правда», «Известия», «Україна», «Людина і світ», «Ранок», «Радянська жінка», «Літературна Україна», «Молодь України».
1998 року заснував у Мукачеві видавництво «Карпатська вежа», в якому як головний редактор і директор підготував і видав упродовж п’яти років понад 100 видань.
Одружений, має дітей, внуків. Вирощує фруктовий сад із близько 200 дерев, різні сорти винограду. Спорудив два будинки: один для сім’ї, а другий — для творчості. «… Щоб час від часу усамітнюватися, писати там і бути ближчим до природи… А ще для того, щоб можна було приймати там своїх дітей і онуків. У мене немала родина!»
6. "Криничар" Працюючи над книгою, автор спирався на документальні відомості часів XVIII століття: «Герой книги реальний, був такий чоловік. Я дістав з архіву про нього скупі дані — єпархіальну виписку, кілька сторінок його життєпису. Він робив незбагненні речі — почав будувати міст у Мукачеві. Тоді влада не могла цього зробити, хоча воно було королівським містом. Цей чоловік своїми силами та енергією його збудував. Але обернули все так, ніби влада збудувала той об'єкт. З тим русином рахувалися у Відні, Будапешті, Варшаві, Ужгороді та Лемберзі».
Роман має вигляд нотаток головного героя: у щоденних записах перед читачами поступово розгортається життя хлопчика-сироти Овферія, який завдяки наполегливій праці й терпінню досягнув визнання.
Головне — не боятися працювати й навчатися, набувати нових і нових навичок, пізнавати світ навколо себе. Та й життєве правило в героя відповідне: «працюй, навчаючись; навчайся, працюючи». Тож і береться без остраху за все: опановує малярство, гончарну справу, засвоює граматику й математику, багато мандрує — вбирає знання про світ і людей. А ще здобув важливе вміння криничара — навчився відчувати під землею воду й виводити її на поверхню.
Збагатившись новими знаннями, герой зрештою повертається до рідного міста й багато в чому допомагає своїм землякам, навіть замислює збудувати міст через річку.
І теми грошей автор роману не оминув — її теж добре розкрито. Щоправда, написав не про «владу грошей» над людиною, а якраз навпаки: мовляв, заробляти й примножувати гроші — таке саме покликання, майже мистецтво, тільки здобуте має служити людям, а не розпалювати пристрасть до наживи.
М. Дочинець зауважив, що багато в чому покладався на філософію Григорія Сковороди, зокрема на його вчення про «споріднену працю». Для письменника «Криничар» — «це книжка про Служіння з великої букви, про людину, яка служить до кінця свого життя, у цьому подвиг наш — просто служити».
І ще один цікавий факт: письменник створив і суто дитячу версію свого твору й назвав її «В'язень замку Паланок». Ось як це прокоментував: «Були прохання від педагогів, батьків та різних фондів. Головна ідея — є свій готовий герой, який всього добився завдяки вмінням та розуму, а наші діти вимушені виростати на чужих, та ще й штучних. Цей герой нам близький та зрозумілий за духом. У нього такі ж незбагненні пригоди, як у графа Монте-Крісто».
Коментар фахівця
Для того, щоб схопити і відтворити життєвий фрагмент, щоб намалювати замальовку дійсності, зробити звичне незвичним, очудненим, потрібно дуже скрупульозно, точно і майстерно віднаходжувати потрібні слова. М. Дочинець акумулює в слові чи словосполученні головний ідейний концепт, майстерно добирає слова, що вміщують запах, колір і звук, передають плин часу, динаміку подій та мінливість світу.
Oлeнa Талько, дослідниця літератури
05.05.2022
Запишіть, будь ласка, в зошити
Поезія постмодерну
План
1.Юрій Іздрик. «Вишиванка», «Молитва».
а). Ю. Іздрик як один із творців «Станіславського феномену»;
б). Пошук форм вираження нового світовідчуття і нового світогляду у поезії;
в). Роль візуалізація у творчості поета (ідея і візуальний прояв «вишиванки»);
г).Синтез національного і загальнолюдського у його творчості;
ґ) Спосіб поетичного вираження почуттів в естетиці постмодернізму.
2.Марія Матіос. Коротко про письменницю
а) «Триєдина перспектива (цикл);
б).«Прості вірші»(цикл) – поезія як прояв сильної жінки в сучасному світі, яка може залишатися жіночною.
3.Сергій Жадан.
а)«Музика, очерет...», «Смерть моряка».
б)Збірка «Тамплієри» – поетичний щоденник за 2015-й – першої половини 2016 року.
в)Широкий жанрово-тематичний діапазон поезії – від публіцистики до лірики.
2021-2022 н.р.
06.04.22 р.
Тема. Василь Земляк "Лебедина зграя".
План
1.Зразок «химерної прози».
2.Проблематика революції і громадянської війни крізь призму національних характерів і типів.
3.Особливості жанру і стилістики письма.
ТЛ: «химерний роман».
Хоча в українському літературознавстві формування жанру химерної прози пов’язують із текстом О.Ільченка «Козацькому роду нема переводу..», однак саме твір В. Земляка «Лебедина зграя» вважається програмовим твором химерної літератури. Цей текст найхарактерніше відображає знакові жанрові та тематично-стилістичні особливості химерного роману.
2. Теорія літератури
Химерна проза (англ. Fantastic) — піджанр прози, у якому розповідається про неймовірні події, де реальне поєднується з фантастичним, умовним; засоби іронії(насмішка, замаскована зовнішньою серйозністю.), гротеску(тип художньої образності, який ґрунтується на химерному поєднанні фантастичного і реального, прекрасного і потворного, трагічного і комічного, життєподібного і карикатурного), театральності — з елементами фольклорної та міфологічної поетики. У «химерних» творах відбуваються дивовижні метаморфози з персонажами, зміщення подій у часі та просторі.
Ознаки химерної прози:
-використання міфів;
-міф не має хронотопу; (взаємозв’язок часових і просторових характеристик зображених у художньому творі явищ)
- присутність химерних образів;
- межу між світом реальним та ірреальним стерто.
3. Короткі відомості про письменника
Василь Сидорович Земляк (справжнє ім’я — Вацлав Вацек) напродився 23 квітня 1923 року в селі Конюшівці на Вінничині. Під час другої світової війни воював у складі партизанського загону. По війні захопився літературою й кіно, у середині 50-х років видав перші прозові твори, писав сценарії, був головним редактором Київської кіностудії.
Василь Сидорович залишив невелику спадщину: декілька повістей ("Рідна сторона", "Кам'яний брід", "Гнівний Стратіон". "Підполковник Шиманський") та роман "Лебедина зграя".
4. Аналіз роману «Лебедина зграя» (1971)
4.1. Сюжет
Основні події відбуваються в українському селі з незвичайною назвою Вавилон, що розташоване над річкою Чебрецем — притокою Південного Бугу.
Головний герой роману селянин Явтушок Голий. Він бідняк, причому бідняк одвічний. Хоче поліпшити своє життя: мати землю, господарство, одним словом, мати власність. Він з усіх сил пнеться до "вавилонської" вершини ("вавилонська", в розумінні автора, — незавершена, нездійсненна). Явтушок потрапляє між двох вогнів, бо так завжди було в романах про колективізацію й індустріалізацію: обов'язково діяло дві сили, протистояли два світи, два ворожих табори. Голому доводиться вибирати, з ким бути. Він гадає, що краще бути з тими, хто сильніший, сильніший не тільки ідейно чи фізично, але й матеріально. Явтушок прагне до звичайного людського щастя, він хоче добре одягатися, смачно їсти. І як батько, повинен забезпечити свою сім'ю. А таких цілеспрямованих людей недолюблювали, часто називали їх ворогами, бо для партійних ідеологів добро було злом (такими їх виховала Система!). Такий погляд на життя привів Україну до духовного та фізичного зубожіння.
Та справжній ворог не Явтушок, а Максим Тесля. Це він переконав усіх вступити до колгоспу, це він у нормальному батьківському житті вбачає порушення законів суспільно-політичного життя держави. Засліплений комуністичною ідеєю, Тесля бачить у прагненні батька мати власний притулок вороже ставлення до влади.
Тесля вірив у більшовицьку ідею колективізації. Він, як секретар райкому, був впевнений в тому, що будуть на селі й нові молотарки, й нові трактори, навіть хтось дорогу прокладе нову. Свої Погляди він вкладає в тезу: "Ми не відступимо нізащо, навіть якби на те пішло ціле життя".
Не вдалося Максимові разом зі своїми однодумцями, які в романі протистоять табору ворогів, побудувати новій Вавилон. Сталося протилежне: знищення, руйнація того, що складалося віками.
4.2. Тема: українське село в пореволюційний період (примусова колективізація, яку супроводжували драматичні зміни в сільській громаді, зокрема й у людських долях).
4.3. Ідея: не зважаючи на тяжкі будні, люди прагнуть до високості, краси, чим і нагадують лебедину зграю в дорозі.
4.4.Дійові особи
Бідняки, яких об'єднують у комуну, а з іншого боку, на другому полюсі — багатії, колишні власники — Бубели, Гусаки, Раденькі тощо. Явтушок Голий стоїть посередині, вагаючись, перебігаючи з табору в табір залежно від політичної погоди. Деякий час намагається лишитися «побіля» поєдинку й «філософ» Левко Хоробрий.
Одна з найприкметніших ознак твору — багатство й виразність соціально-психологічного типажу героїв, які справді сягають рівня типів, розмаїття живих, опуклих, тонко вималюваних характерів. Максим Тесля і Клим Синиця, «поет-сировар» Володя Яворський і Лель Лелькович, Орфей Кожушний і його Мальва, брати Соколюки й Харитон Гапочка, Явтушкова Пріся й Паня Ластовенко, навіть зовсім епізодичні персонажі, як-от Тихін та Одарка, що любили обідати по сусідах надурняка, — кожен постає перед нашим зором як живий, думає, говорить і діє по-своєму, за велінням тільки йому притаманної «природи». А разом узяті вони й утворюють ту цілісність, ім'я якій народ — у конкретно-історичній соціальній його характеристиці.
4.5. Проблематика:
1. Проблема вибору людини.
2. Фанатичне засліплення комуністичними ідеалами.
3. Поєднання трагедiï та нiжностi, зла та любовi, епiчностi та iронiï, високоï фiлософiï та буденноï дрiб'язковостi.
4.6. Символічні образи
У романі є символічна картина, яка допомагає з'ясувати ідейний зміст і проблематику. На майдані виснажені коні, серед них лоша.
Воно захотіло пити, підійшло до річкового урвища, упало в річку й довго ще там билось. Старі коні не кинулись його рятувати. І селянин Фабіян був тільки споглядачем. Він голодний і холодний. Сидячи на клуночку під парканом, він слухав розмову коней, які оповідали про своє життя" ледь-ледь стоячи на ногах, підпираючи одне одного, якби не впасти, бо як упадеш, то вже вірна загибель.
Цю картину цензура вилучила з тексту роману, надрукувавши його в 80-ті роки, бо то була жахлива картина реального життя.
Роман "Лебедина зграя" ще не осмислений до кінця ні читачами, ні літературною критикою. Проте не буде помилкою ствердити, що він — твір незвичайний і самобутній. У романі присутній дотепний оповідач, настроєний на філософський лад, зі своєю концепцією і своїми поглядами на життя. У цьому оповідачеві ми впізнаємо Василя Земляка, людину, великого патріота, закоханого в свою землю.
Проблематика роману
Василь Сидорович Вацик (літературний псевдонім Земляк) залишив невелику спадщину: декілька повістей ("Рідна сторона", "Кам'яний брід", "Гнівний Стратіон". "Підполковник Шиманський") та роман "Лебедина зграя".
Роман належить до так званої химерної прози, жанру, в якому були написані "Козацькому роду нема переводу" О. Ільченка. "Левине серце" П. Загребельного, "Позичений чоловік" Є. Гуцала та інші. Романи такого типу мають свої характерні риси: показ характерів в соціально-історичній конкретності, погляд на життя людину з позицій світової концепції, загальнолюдської моралі.
Головний герой роману "Лебедина зграя" селянин Явтушок Голий. Прізвище говорить все про його соціальний стан У суспільстві. Він бідняк, причому бідняк одвічний. Та. як і кожна людина, він хоче поліпшити своє життя: мати землю, господарство, одним словом, мати власність. Він з усіх сил пнеться до "вавилонської" вершини ("вавилонська", в розумінні автора, — незавершена, нездійсненна). Явтушок потрапляє між двох вогнів, бо так завжди було в романах про колективізацію й індустріалізацію: обов'язково діяло дві сили, протистояли два світи, два ворожих табори. Голому доводиться вибирати, з ким бути. Він гадає, що краще бути з тими, хто сильніший, сильніший не тільки ідейно чи фізично, але й матеріально. Явтушок прагне до звичайного людського щастя, він хоче добре одягатися, смачно їсти. І як батько, повинен забезпечити свою сім'ю. А таких цілеспрямованих людей недолюблювали, часто називали їх ворогами, бо для партійних ідеологів добро було злом (такими їх виховала Система!). Такий погляд на життя привів Україну до духовного та фізичного зубожіння.
Та справжній ворог не Явтушок, виходить, а Максим Тесля. Це він переконав усіх вступити до колгоспу, це він у нормальному батьківському житті вбачає порушення законів суспільно-політичного життя держави. Засліплений комуністичною ідеєю, Тесля бачить у нормальному життєво необхідному прагненні батька мати власний притулок вороже ставлення до влади.
Уподовж років критика по-різному розцінювала образи Явтушка й Максима як носіїв основних проблем роману "Лебедина зграя". Явтушок видався "кумедним і страшним" у своєму бажанні до власності, наміри комуніста Теслі розцінювали як благородні вчинки. З позицій сьогодення точка зору зовсім протилежна: саме Тесля — хижак, а не Явтушок. Йому рідний батько ворог, бо у нього хата на п'ять вікон та ще й волики. Тесля належить до того типу керівників, які, давши слово честі, витравлювали в людей природне прагнення бути людиною.
Тесля вірив у більшовицьку ідею колективізації. Він, як секретар райкому, був впевнений в тому, що будуть на селі й нові молотарки, й нові трактори, навіть хтось дорогу прокладе нову. Свої Погляди він вкладає в тезу: "Ми не відступимо нізащо, навіть якби на те пішло ціле життя". Чи не нагадує нам Тесля Давида Мотузку з роману А. Головка "Бур'ян"? Безумовно. Їх єднає ідея. Та на відміну від Теслі. Давид добрий, людяний, душевний і чуйний.
Не вдалося Максимові разом зі своїми однодумцями, які в романі протистоять табору ворогів, побудувати новій Вавилон. Сталося протилежне: знищення, руйнація того, що складалося віками. У романі є символічна картина, яка допомагає з'ясувати ідейний зміст і проблематику. На майдані виснажені коні, серед них лоша.
Воно захотіло пити, підійшло до річкового урвища, упало в річку й довго ще там билось. Старі коні не кинулись його рятувати. І селянин Фабіян був тільки споглядачем. Він голодний і холодний. Сидячи на клуночку під парканом, він слухав розмову коней, які оповідали про своє життя" ледь-ледь стоячи на ногах, підпираючи одне одного, якби не впасти, бо як упадеш, то вже вірна загибель.
Цю картину цензура вилучила з тексту роману, надрукувавши його в 80-ті роки, бо то була жахлива картина реального життя.
Роман "Лебедина зграя" ще не осмислений до кінця ні читачами, ні літературною критикою. Проте не буде помилкою ствердити, що він — твір незвичайний і самобутній. У романі присутній дотепний оповідач, настроєний на філософський лад, зі своєю концепцією і своїми поглядами на життя. У цьому оповідачеві ми впізнаємо Василя Земляка, людину, великого патріота, закоханого в свою землю.
07.04. 2022
Тема. Роман Іваничук "Мальва"
Пасма золотого не губіть
за собою… щоб не згубити сліду
матері вашої, і діда, і прадіда…
О. Кобилянська
Роман Іваничук (27.05.1929 – 17.09.2016) — справжній майстер історичного жанру. Його історичні романи відомі не тільки в Україні, а й за кордоном. Сьогоднішній урок присвячено вивченню та осмисленню його первістка — історичного роману «Мальви». Звернімося до довідника «Літературознавчі терміни», щоб визначити особливості роману як жанру.
Роман — це великий і складний за будовою прозовий твір, у якому широко охоплено події і докладно розкрито життєві долі кількох, а іноді багатьох людей у зв’язку з їхніми суспільними відносинами та побутовими обставинами.
Історичний жанр — це твори, в яких зображено важливі для долі народу події минулого на документальній основі, а їхніми персонажами (принаймні, головними) виступають справжні, а не вигадані авторами, історичні особи, які прославили себе помітними звершеннями.
Отже, на основі зіставлення ми можемо зробити висновок про історичний роман.
Усі історичні твори Іваничука, а їх на сьогодні десять, мають одну мету — вони «покликані повертати народові історичну пам’ять». Так своє завдання визначає і сам Р. Іваничук.
Ви запитаєте: хіба цю роль не можуть виконувати історичні праці?
Безперечно, можуть. Але на час, коли Роман Іваничук задумав написання «Мальв», а це були 60 — 70-і роки минулого століття, інтерес до української історії не заохочувався. Суспільство опинилося на дні бездуховності. Праці М. Грушевського, М. Костомарова, І. Крип’якевича, Д. Яворницького знаходились у спецфондах, доступ до них був обмеженим.
Поява і поширення серед читачів роману «Мальви» — непрості. У 1968 році твір, як і «Собор» О. Гончара, побачив світ, але був підданий гострій критиці.
Сам автор з болем згадує про той час.
«Мені заборонили друкуватися. Протягом одного місяця 1973 року у видавництві «Дніпро» знімають з плану видання «Край битого шляху», «Мальви» вилучаються з бібліотек і подекуди, як це було в Миколаєві (обласному), їх спалюють. З дня на день я чекав арешту: мене попередили в обкомі, що як тільки «Журавлиний крик», який розійшовся у передруках «самвидаву», буде опубліковано за кордоном (а «Мальви вже вийшли У Канаді»), волі мені ніхто гарантувати не зможе. Я почав подумувати про самогубство…»
Що ж такого було у цьому романі? За що автор зазнав таких гонінь?
Тема відступництва, тема яничарства в українській літературі не нова. Ще Іван Франко говорив: «Чому відступництва у нас так много і чом відступництво для нас не є страшне?»
Цю проблему розкривали і Леся Українка у поемі «Бояриня», і Іван Нечуй-Левицький у романі «Князь Ієремія Вишневецький».
Роман Іваничук обрав собі форму «мислячого історичного роману», який примушував думати, порівнювати з сучасністю. Історичний роман був своєрідною великою алегорією, яка давала можливість порушити ряд гострих проблем, і, найголовніше, — національну.
Сам Іваничук так визначив своє завдання.
«Час вимагав не відпочинкової, а державотворчої літератури: народ повинен був міцніти в жорстокій правді, а його заколисували лірикою, народ треба було розбуджувати, а його присипляли шароварною бравадою. Я взявся за найболючішу сучасну проблему — яничарство.»
Саме тому спочатку роман отримав назву «Яничари». У це поняття автор вкладав забуття свого національного коріння. Він говорив про яничарів сучасних, які за ласий шматок пирога ладні матір забути, мову під ноги кинути, від народу свого відмежуватися.
Для кращого розуміння проблем, висвітлених у творі, звернімося до історичної доби та історичних постатей, змальованих у романі.
Р. Іваничук поставив собі за мету на прикладі розпаду Османської імперії показати розпад імперії більшовицької; так він став пророком, який передбачив хід історії.1638-1648 рр
У романі є художня деталь, яка виконує роль символу. Це — мертвий платан, оповитий плющем. Подивіться на малюнок. Дерево зелене, міцне, але якщо уявити його без плюща, — воно стане голим, без листя.
На вибір цієї назви письменника наштовхнула жовта низенька мальва, пришпилена до кримської землі. Це, за Іваничуком, трагічний символ українського народу — гожого, пишного на своїй землі і знищеного духовно та фізично на чужій.
Отже, суто українські проблеми проходять підтекстом через увесь роман.
14.04.22р.
Тема. Кримськотатарська література
Загальна характеристика кримськотатарської літератури
На превеликий жаль, Україна почала відкривати для себе справжній Крим, лише втративши його. Доказом цього є хоча б той факт, що за часи незалежності побачили світ лише п’ять книг, що є перекладами творів кримськотатарських письменників. Творів Таїра Халілова в українському перекладі майже нема. Що являє собою талант цього письменника? Хто він? Де витоки його творчості? Дослідімо все це сьогодні.
Література кримських татар починає свою історії від доби Золотої орди, розквітає за часів Кримського ханства й відроджується наприкінці XIX ст.
Одним із перших літературних творів Криму була поема «Юсуф і Зулейха», написана Махмудом Киримли у XIII ст. У період Золотої орди (XIII — перша половина XV ст.), із прийняттям кримськими татарами ісламу, виникла палацова поезія, формування якої певною мірою завершилося в ранній період розвитку Кримського ханства.
Історія літератури будь-якого народу нерозривно пов’язана з історією політичною. Загалом тенденція така: є сильна держава — функціонує мова, розвивається культура народу й література зокрема. Тому розквіт кримськотатарської літератури відбувався у ханський період, коли жили та творили талановиті поети Менглі Гірай І (1445-1515) і Борагази Гірай ІІ (1552-1607), відомий також під іменем Газаї, автор поем «Троянда й соловей» і «Млинове колесо», перекладених на початку ХХ ст. Іваном Франком. Згодом набула популярності творчість сазистів — мандрівних поетів, які декламували свої вірші в супроводі музичного інструмента — саза. Найвидатніші сазисти — Мустафа Джевхері (?-1715) та Ашик Умер (1621-1707), на честь якого в його рідному місті Євпаторії щороку відбуваються Ашикські читання.
Творчість кримськотатарських поетів пов’язана також з Україною. Наприклад, у поемі «Тогай-бей» поет XVII ст. Джанмухаммед розповідає про спільну боротьбу козаків на чолі з Б. Хмельницьким та кримськотатарських воїнів під проводом мурзи Тогай-бея проти поляків, а події 1648 року (зокрема, розгром польської армії у битві під Жовтими Водами) описані в поемі Едипа Ефенді «Сефернаме» («Сказання про похід»).
Варто згадати також імена просвітника кримськотатарського народу Ісмаїла Гаспринського (1851-1914), що заснував першу масову газету кримськотатарською мовою «Терджиман» («Перекладач»), та громадського й політичного діяча Номана Челебіджи-хана (1885-1918), чий вірш «Я присягнув!» став національним гімном кримських татар.
Далі для кримських татар починається життя в гнитючій атмосфері більшовицького режиму. Більшість авторів 19201930-х рр., навіть лояльних до радянської влади, було репресовано, багато хто загинув під час Другої світової війни, а 1944 року кримських татар спіткала трагедія депортації.
Тому від середини ХХ ст. приблизно до 1970-х рр. кримським татарам було не до творчості — вони боролися за виживання.
Тему депортації відображено у подальшій творчості кримськотатарських авторів. Наприклад, поет Ешреф Шем’ї-заде (19081978) під час депортації написав про цю трагедію поему «Стіна сліз» (1969).
Із часом у депортації, в Узбекистані, вдалося відкрити секцію кримськотатарських авторів у Спілці письменників Узбекистану, навіть отримати дозвіл на створення друкованих видань та радіопередач кримськотатарською мовою. Однак кримські татари жили з мрією повернутися на свою історичну Батьківщину, що втілено в літературних творах 1960-1980-х рр.
Для сучасної кримськотатарської прози характерна традиційність культури ісламу (суфізм, етика Корану). Поетом, якого можна вважати суто мусульманським, є Хан-Темір (Тімур Кантеміров). Уплив європейського постмодернізму й авангарду загалом обмежений, проте наявний у творах таких авторів, як Таїр Халілов і Гульнара Усеїнова.
Сучасні кримськотатарські поети: Шакір Селім, Юнус Кандим, Певат Зети, Сейран Сулейман.
До сучасних кримськотатарських прозаїків належать: Ервін Умеров, Таїр Халілов, Гульнара Усеїнова, Шевкет Рамазанов, Лейля Алядінова, Юсуф Болат, Рустем Муедин, Еміль Аміт.
Автори літератури для дітей: Сейран Усеїнов, Айше Кокієва, Наджиє Аметова, Емине Усеїнова, Субіє Налбандова, Ал’яна Османова, нузет Умеров, Зарема Хайрединова.
Існує Союз кримськотатарських письменників. їхні художні твори публікують у літературному журналі «Йылдыз».
Премії за твори, написані кримськотатарською мовою
✵ Премія імені І. Гаспринського.
✵ Премія імені Ешрефа Шем’ї-заде.
✵ Міжнародна премія імені Бекира Чобан-заде.
✵ Літературний конкурс Ахмеда Іхсана Киримли.
2.Життєвий і творчий шлях Ервіна Умерова(1938—2007)
Ервін Умеров народився в с. Яні-Сала (нині - Новопілля) Куйбишевського району Кримської АРСР у родині вчителів. У 6-річному віці разом із батьками хлопчик був депортований у спецпоселення Папасан в Узбецькій РСР.
Після закінчення школи Ервін працював спочатку слюсарем-арматурником на нафтопереробному заводі, потім - інспектором районного статистичного управління. Тоді ж почав публікуватися в газетах Узбекистану. Його перша серйозна публікація - у збірці кримськотатарських письменників «Дні нашого життя», надрукованій 1959 р. в Москві видавництвом художньої літератури Узбецької РСР.
1960 р. Умеров вступив до Літературного інституту імені Максима Горького в Москві. Спочатку був журналістом узбецької газети «Прапор Леніна», згодом переїхав до Москви і почав працювати на Всесоюзному радіо, а з 1976 р. - старшим редактором відділу літератури народів СРСР видавництва «Дитяча література». 1966 р. став членом Спілки журналістів СРСР, 1978-го - членом Спілки письменників СРСР.
Перебуваючи в Узбекистані та Москві, зумів видати майже 50 власних художніх книжок, перекладаючи їх із кримськотатарської мови російською, окремі - узбецькою. Проте всі твори спочатку виходили друком кримськотатарською: «Хай завжди буде сонце» (1970), «Друга наречена» (1976), «До зірок» (1983), драма «Ураган» (1991).
«Ця збірка - перша після депортації, де були опубліковані твори кримськотатарських письменників. Вихід такого збірника після 15 років забуття можна було би розглядати як позитивний факт. Проте... на титульному аркуші, в пропозиції “переклад з кримськотатарської мови” перша частина слова (“кримсько-”) була заретушована друкарською фарбою. Та й у самому збірнику етнонім “кримські татари” відсутній. Згодом і Ервін Умеров, і всі кримськотатарські письменники стикалися з тим, що писати про Крим можна було тільки так, щоб не було згадок про втрачену батьківщину, депортацію і те, що є такий народ - “кримські татари”».Гульнара Бекірова
Та найпомітнішими стали його твори про депортацію кримських татар, написані ще наприкінці 1960-х рр., але через цензуру не опубліковані. «Самотність», «Чорні потяги», «Дозвіл» були набрані на друкарській машинці, і їх передавали з рук у руки найнадійнішим людям. Уперше ці оповідання були опубліковані 1991 р. у збірнику «Чорні потяги» в авторському перекладі російською. У 2002 р. московське видавництво «Текст» перевипустило книжку Умерова «Чорні потяги», до якої увійшли ці оповідання й документальна повість про депортацію.
Умеров мріяв повернутися до Криму. Коли це виявилося можливим, наприкінці 1980-х рр. прийняв українське громадянство і щиро сподівався, що його, відомого перекладача, письменника і людину похилого віку, таки забезпечать бодай найменшим помешканням у Сімферополі.
2004 р. кримські татари, які повернулись із заслання, становили 12 % населення Криму. Та Росія як держава-правонаступниця СРСР не відшкодувала їм завданих збитків і не притягла до відповідальності винних у депортації. Кримські татари, переживши нелюдські випробування, знущання й приниження, мусили тулитися в халабудах і землянках. А 1989 р. росіяни ще й влаштували акцію протесту на півострові, вивісивши гасла «Татарські зрадники, геть із Криму!». Ситуація нагніталася, доходило до кривавих протистоянь. Кілька сутичок виникло й 1990 р. поблизу Ялти, довелося втрутитися армії. Місцева влада вкрай неохоче надавала допомогу кримськотатарським сім'ям, які повернулися додому.
Боротьба з бюрократами (причому часто - теж кримськими татарами) остаточно підкосила здоров'я онкохворого письменника. Помер Е. Умеров 24 лютого 2007 р. у Москві. Похований, як і бажав того, у Криму.
4. «Самотність» – розповідь про останній день життя пса Сабирли, через відчуття якого подано найдраматичнішу сторінку в історії кримських татар
«Самотність»
Це оповідання, як й інші твори Ервіна Умерова про депортацію кримських татар, було написане ще наприкінці 1960-х рр. У ньому наявні всі характерні риси кримськотатарської літератури: немає «ознак авангарду чи постмодерну» (В. Даниленко), натомість є занурення в менталітет і побут кримських татар, прояви «маяків» свідомості чи підсвідомості у сприйнятті світу персонажами, особлива увага до художніх деталей, насиченість подіями.
Назва твору символічна: це не лише психологічний стан старого собаки Сабирли, хворого, бездомного, уже навіть без одного вуха і хвоста, а й повна покинутість долею і крижана космічна самотність кримськотатарського народу на чужих теренах після депортації.
Охоплює оповідання дуже короткий проміжок часу - всього добу-півтори, але йдеться про жах масової депортації, руйнування рідного й неповторного світу кримських татар, жорстоких чужинців, мародерство, безвихідь, відчай. І все це передано очима собаки, який за своє життя чимало натерпівся, але такого лиха ще не бачив.
Антропоморфізм - уподібнення тварини, рослини, будь-якого предмета до людини.
Використовуючи прийом антропоморфізму, письменник наділяє свого Сабирли емоційним характером, умінням мислити («Чому люди роблять боляче одне одному й братам своїм меншим?»), плакати, співчувати, співпереживати («Зовсім по-людськи зітхнув, поволі встав і задумано зупинився»).
Оповідання «Самотність» Е. Умерова виразно демонструє філософську манеру письма автора: пес не здатний витримати стільки горя, скільки вдається витримати людині, тому Сабирли гине, а солдат-каліка не закінчує життя самогубством з горя, натомість вирушає шукати своїх рідних у неприязному й жорстокому світі. Отже, фінал оповідання відкритий: у кримськотатарського народу все хороше ще попереду.
Художня деталь - засіб словесного та образотворчого мистецтва, що має символічне навантаження та виконує важливу композиційну функцію. Завдяки їй розкривається зміст твору. Це може бути певна річ, портретна, пейзажна або інтер'єрна деталь, через яку проявляється художнє мислення митця. Серед усіх явищ і речей він виокремлює саме її, аби сконцентровано та максимально виразно відобразити ідею свого твору.
Кличка багатостраждального собаки Сабирли перекладається як «терплячий». Поясненням цього слова розпочинається оповідання: «Його звали Сабирли - Терплячий». Категорією терплячості як мірою внутрішньої сили духу в контексті оповідання про сталінську депортацію Е. Умеров наголошує на витривалості й міці кримських татар, їхньому обов'язковому поверненні додому, у Крим, усупереч волі всіх окупантів.
Письменник дуже вдало використовує екскурси в минуле свого чотирилапого героя. У дусі кримськотатарських уявлень про собаку як надійного помічника пастуха вмотивована потреба вівчаря мати пса, який силою, розумом і відданістю не поступався б вовкові. Бувалий і розумний лісник Дагджи з першого погляду забракував породисту, але добродушну й надто спокійну вівчарку свого родича Сулеймана, яку той виміняв за десять овець у знаного в окрузі псаря-грека аж у Маріуполі. Лісник переконав Сулеймана, що тільки її потомство від вовка виявиться ідеальним, хоч сам Дагджи для появи такого приплоду мусить наражатися на смертельну небезпеку: громадські інтереси лісник вважає вищими за своє життя. «Уся наша худоба - в твоїх руках, - сказав тихо. - Не заради тебе я це роблю. Так що не варто дякувати».
Сабирли росте, поважає і любить доброго Сулеймана. Уже п'ятирічна вівчарка витримує свій перший життєвий іспит: «Сабирли збивав грудьми вовків, крутився дзиґою, ляскав зубами, захищався і люто нападав. Йому перекусили хвоста; відчув як розрізали йому вухо - сутичка наближалася до кінця. Врятували пса два оглушливі постріли. Це прибігла з рушницею дружина вівчаря Пакізе. Вовків розігнав не так звук, як яскраві спалахи від пострілів». Собака рятує овець від зграї вовків, хоч мало не втрачає власне життя, а його мужній господар Сулейман таки гине.
Після смерті господаря «собаку вперше охопило почуття самотності», й недарма, адже новий пастух виявився п'яницею і жорстокою людиною, постійно зганяв свою безпричинну злість на Сабирли, люто шмагав його батогом: «Через день вівчар знову замахнувся, тоді пес мовчки пішов на нього. Злякавшись, пастух відступив крок, потім ще, а потім побіг. Сабирли за ним не погнався, а повернувся й підцюпцем побіг додому».
Син Сулеймана Айдер вийшов обороняти батьківського собаку від пастуха-садиста з рушницею, і надалі Сабирли таки залишився в домі Сулеймана, а коли його син підріс і також став вівчарем, «Сабирли допомагав заганяти отару на пасовисько, не давав вівцям розбрідатися, заходити в хащі, вночі охороняв кошару».
Здається, звичайна життєва ситуація, звичайна доля чабанського собаки. Та ось помирає дружина Сулеймана Пакізе, і під час її похорону старий пес тікає в дикий сад, цілу ніч виє, страждає, наче людина, і відчуває, що жити йому залишилося також недовго: «Порожнеча самотності заповнювала його все більше і більше...».
Війна, окупація Криму фашистами наочно переконує собаку, що смерть чигає на кожному кроці не тільки на собак, а й навіть на дорогих його серцю людей: «Хати були порожні; на підлозі валявся побитий посуд, все було перевернуто догори дном. У сусідній хаті, куди недавно вселився старий Дагджи, голосила його дружина - вона знала, що буде з невісткою та онукою, яких недавно забрали з дому німці, адже Айдер добровольцем пішов на фронт...».
Захищаючи маленьку доню Айдера від німців, які женуть її з матір'ю на вірну смерть, очевидно, у концтабір, про що в оповіданні сказано лише натяком, пес отримує кулю, але й цього разу виживає. І знову страждання собаки розглядаються в особливому ключі: «Він страждав не так від голоду, що став його постійним супутником, і не так від холоду, що не давав спати ночами і змушував бігати, загрузаючи в глибокому лісовому снігу, як від самотності».
Коли ж Сабирли не витримує самотності й усупереч небезпеці пробирається в село, то знаходить старого Дагджи, який, як і старий немічний пес та й усе кримськотатарське село, мало не вмирає з голоду. Контужений вибухом міни, якої торкнувся з цікавості, Сабирли уже нічому не дивується, до всього готовий. Хоч пес не вміє розрізняти німецькі й радянські війська, новий прихід у село солдатів зі зброєю в руках він сприймає як чергову біду. І Сабирли не помиляється: взявши село в кільце, енкавеесники розпочинають депортацію кримськотатарського народу з віками насиджених місць.
Умеров не випадково наголошує на фактах мародерства й грабежів у перші ж дні після депортації. У безлюдному селі з'являється чужий чоловік із повним возом награбованого майна: «Стирчали ніжки столів, стільців, зверху на пожитках лежав дитячий триколісний велосипед, його колеса сиротливо крутились. У двох пузатих мішках жалібно квоктали та тріпотіли кури».
Заради наживи цей грабіжник люто лупцює шкапу, що вже не має сили тягти важкий віз і гине від його ударів кілком по голові. Коли ж незнайомець сідлає хворого старого коня, добре знайомого Сабирли, старий пес не витримує: «Під бороданем був Чатир, той самий Чатир, на якому колись їздив Айдер, господар собаки... Сабирли відчув, що на його очах чиниться ще одна несправедливість... Той надів на Чатира ярмо, поліз по упряж. Сабирли встиг взяти відстань для розбігу. Він забув про свою старість, всі страхи, пережиті за останні роки, знову відчув себе сталевою торпедою, зробив перші кроки, розбігаючись сильніше, ступаючи м'яко, пружно, по-вовчи. Стрибок! Розрахунок був точним. Він повис на спині бороданя, як шуба, повалив його на землю, клацнув іклами - з одягу полетіло шмаття».
Та перемога не на боці старого собаки, як не на боці кримськотатарського народу - справедливість. Сабирли ще стає свідком пожежі в хаті старої Аніфе, в якій перелякана депортацією бабуся необачно залишила вогонь у печі; чути, як по всіх стайнях і хлівах реве ненагодована й ненапоєна худоба.
Усі ці художні деталі оповідання «Самотність» Ервіна Умерова суголосні реальним фактам: напризволяще покинутими в Криму лишилися 80 тисяч домівок, 360 тисяч гектарів землі, сотні голів домашньої худоби, десятки тисяч тонн сільськогосподарської продукції.
Собака з тривогою спостерігає за демобілізованим із фронту чоловіком-калікою, який не знаходить нікого з рідних у своєму домі.
Солдат годує худобу на рідному обійсті, чим автор наче підкреслює: це справжній господар, трудівник, отже, лише він має право на цю землю. Разом із солдатом худобу в усьому селі порає і Сабирли - пес-господар, пес-друг і помічник: «Вони обійшли всі двори, порозносили сіно всій худобі, що збереглася в селі у важкі воєнні роки».
Проте й доля села, й доля солдата - незавидні, й дні старого пса Сабирли - злічені. Оповідання закінчується трагічно не тільки тому, що помирає пес, а й тому, що кримських татар надалі чекають роки митарств і нелюдських випробувань: «На розплющене око Сабирли сіла муха, але він уже не міг її прогнати... Закінчилась перша доба вигнання кримських татар зі своєї землі і почалася друга...».
Алегорія - спосіб художнього зображення, що полягає у двоплановості, коли під художніми образами приховані реальні особи, предмети чи явища, які можна розпізнати шляхом асоціювання. Саме на алегорії побудовані притчі та полемічні твори, вона є втіленням абстрактних понять, асоціативним переосмисленням сутності речей чи явищ. Щоб уникнути переслідувань чи цензури, письменники часто також використовують натяки, іронію тощо.
Незважаючи на трагічний тон розповіді й похмуру колористику картин, Умеров вдало використовує унікальні за силою та красою художні засоби і навіть гумор. Пам'ятник Сталіну, який до війни частинами привезли в село, Сабирли мітить, як це завжди роблять собаки з незнайомими об'єктами. Уже тільки за цей епізод митця могли звинуватити в антирадянщині й жорстоко покарати за таку сміливість, вияв настільки брутального особистісного ставлення до вождя.