Зміст:

В Конституції України закріплено принцип свободи (ч. 1 ст. №19) . З принципу свободи витікає правовий принцип (для громадян, та громад України!!): "дозволено все, що не заборонено"!!! (для усіх чиновників державних установ: можливе тільки те, що дозволено законом!!)

З усього перерахованого вище Ми бачимо, що Конституція України відкрита для подальшого вдосконалення , а також не забороняє "... брати участь в управлінні державними справами," через волевиявлення Українського народу .

Єдиним реальним механізмом безпосереднього волевиявлення всього Українського народу, або місцевої громади - є референдум (Всеукраїнський, або місцевий).

Як бачимо, в Конституції - Україна проголошена РЕСПУБЛІКОЮ і український народ є СУВЕРЕНОМ, тобто носієм верховної влади!!! (наприклад, в монархії сувереном є монарх, під якого розробляються всі закони, та дотримуються їх, і взагалі, все обертається навколо монарха !!!). Зараз в Україні діє олігархічна система влади, народ відсторонено від прийняття будь яких рішень. Народ іноді намагається впливати на рішення деяких гілок влади через протестні акції, але забуває, що "Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ"(!!!)

ВСІМ ГРОМАДЯНАМ УКРАЇНИ ТРЕБА ЯКОМОГА СКОРІШЕ УСВІДОМИТИ, ЩО АБСОЛЮТНИМ ВОЛОДАРЕМ ТА ХАЗЯЇНОМ В УКРАЇНІ Є УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД !!! Президент, Верховна Рада, виконавча влада, суддівська гілка влади, та решта, все це - ПІДЛЕГЛІ УКРАЇНСЬКОМУ НАРОДОВІ, це державні менеджери, що на певний термін найняті на державну службу українським народом!!! (і в принципі, відсутність закону про референдум та закону про імпічмент президента НІЯК не перекреслює можливість організовувати ці заходи вже ЗАРАЗ - для цього достатньо чинної Конституції.)

Виникає питання: "Як домогосподарка зможе керувати державою?"

Відповідь:

"...Ніколи ніякі "домогосподарки" не управляли державою - процес УПРАВЛІННЯ передбачає обов'язкову наявність необхідної кваліфікації та вмінь. Проте потрібно й розуміти, що насправді народовладдя не повинно передбачати

наявність таких вмінь в пересічних громадян, оскільки призначення народу - не управляти державою, а ПРАВИТИ в ній. Процес правління передбачає прийняття народом як власником держави стратегії її розвитку, заснування органів влади, котрі й виконують щоденну функцію управління, та КОНТРОЛЬ за цими органами.

В такому варіанті стає зрозуміло, що приймати правлінські рішення народ повинен не щоденно, а тільки час від часу. По-суті, народ виступатиме в ролі величезної публічної корпорації, а органи влади - ради директорів в ній, котра повністю залежить від волі всіх акціонерів, котрі здійснюють свою владу періодично через загальні збори...."

Виникає друге питання: Через який механізм (інструмент) реалізовувати народовладдя?

Відповідь:

"...Народовладдя (демократія) - фактично проявляється лише через механізми безпосереднього здійснення влади, котрими є збори громадян (віче) та референдуми (плебісцити). Різниця між цими механізмами тільки в тому, що на зборах чи віче можливе попереднє обговорення питання, котре вирішується, а референдум передбачає відповідь у формі "так" чи "ні" на вже заздалегідь сформульоване питання. Проте технологічно здійснити збори (віче) з безпосереднім представництвом мільйонів громадян неможливо - в масштабах України єдиним реальним механізмом безпосереднього волевиявлення є

референдум... "

В Конституції України цей механізм дуже чітко прописано:

"... Стаття 72.

Всеукраїнський референдум призначається Верховною Радою України або Президентом України відповідно до їхніх повноважень, встановлених цією Конституцією.

Всеукраїнський референдум проголошується за народною ініціативою на вимогу не менш як трьох мільйонів громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менш як у двох третинах областей і не менш як по сто тисяч підписів у кожній області. ... "

Треба зауважити, що зараз нема діючого закону про місцеві та Всеукраїнські референдуми за народною ініціативою.

(

6 квітня 2018 року Конституційний Суд України ухвалив рішення про неконституційність Закону України "Про всеукраїнський референдум" від 12 листопада 2012 року через порушення процедури його розгляду та ухвалення. На підставі встановлення нелегітимності мети цього закону і невідповідності його положень вимогам Конституції України, Конституційний Суд України дійшов до висновку, що зазначений закон повністю суперечить Основному Закону країни.

дивись на liga.net: "Чому владі не потрібен закон про всеукраїнський референдум"

)

Як бачимо, Верховна Рада не квапиться приймати закон, який буцімто, повинен надавати можливість народу впливати на рішення тих, "хто у корита".(!!!)

Тоді виникає питання: "Як буде проведено референдум, якщо відсутній Закон України про всеукраїнський референдум?"

Відповідь:

"... Правовою основою для проведення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою є Конституція України - Основний Закон нашої держави, що містить юридичні норми прямої дії. (!!!)

В даному випадку право українського народу на безпосереднє управління своєю державою є безумовним правом, котре не може бути обмежене жодним органом державної влади - ні Президентом, ні Верховною Радою.

Основна вимога, визначена Конституцією України - це 3 мільйони підписів громадян України під вимогою проведення референдуму.

Перешкоджання здійснення волевиявлення українського народу органами влади - це узурпація влади народу, що є найважчим державним злочином, котрий слугуватиме підставою для кримінального переслідування, в тому числі і Гаазьким Трибуналом, а також необхідності відставки Президента та розпуску Верховної Ради, якщо вони будуть причетні до факту такої узурпації.

Оскільки Конституція не встановлює інших вимог до процедури проведення референдумів, то, у випадку саботажу з боку органів державної влади, окрім кримінального переслідування, сам народ матиме право на утворення власної Центральної Виборчої Комісії та запуск процедури референдуму за власним сценарієм. ... "(!!!)

(

Дивись "питання" по референдуму.

)

Для підтвердження міркувань, що були висловлені вище, не зважаючи на факт відсутності Закону України "про референдум" (це проблема Верховної Ради, але не Українського народу-СУВЕРЕНА), 7 квітня 2019 року було проведено збори громадян сіл Вербовець та Старий Косів, Косівського району Івано-Франківської області, на якому було прийняте рішення про проведення місцевого референдуму з питанням про висловлювання недовіри головам місцевих адміністрацій, а саме: голові Івано-Франківської ОДА Олегу Гончаруку, та голові Косівської РДА Віталію Кічеряку за неналежне утримання дороги Т- 0909 (дивись на сторінці "Методични матер'яли", починаючи з документа "Приклад розрахунку акцизного збору на паливо для Косівського району (станом на 10.03.2015)"), а також подивіться на нерозбірливу відповідь комітетів Верховної Ради України: "Комітету з питань правової політики та правосуддя" ВР У (31.05.2019), та "Комітету з питань державного будівництва, регіональної політики та місцевого самоврядування" ВР У (03.06.2019). До речі, ціми відповідями, Верховна Ради України опосередковано признала легітимність місцевого референдуму при відсутності закону "про референдум". В іншому випадку - підіймалося би питання про узурпацію влади!

-----------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------

Деякі статті чинної Конституції України:

..............

Стаття 3.

Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

..............

Стаття 5.

Україна є республікою.

Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами.

Ніхто не може узурпувати державну владу.

..............

Стаття 7.

В Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування.

..............

Стаття 8.

В Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується

..............

Стаття 13.

Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності народу відповідно до закону.

Власність зобов'язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству.

Держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб'єкти права власності рівні перед законом.

..............

Стаття 19.

Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

..............

Стаття 21.

Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.

..............

Стаття 22.

Права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними.

Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.

При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

..............

Стаття 34.

Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.

Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.

Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

..............

Стаття 38.

Громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Громадяни користуються рівним правом доступу до державної служби, а також до служби в органах місцевого самоврядування.

..............

Стаття 39.

Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування.

Обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку - з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей.

..............

Стаття 64.

Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.

..............

Стаття 69.

Народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії.

..............

Стаття 72.

Всеукраїнський референдум призначається Верховною Радою України або Президентом України відповідно до їхніх повноважень, встановлених цією Конституцією.

Всеукраїнський референдум проголошується за народною ініціативою на вимогу не менш як трьох мільйонів громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менш як у двох третинах областей і не менш як по сто тисяч підписів у кожній області.

..............

Стаття 73.

Виключно всеукраїнським референдумом вирішуються питання про зміну території України.

..............

Стаття 140.

Місцеве самоврядування є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Особливості здійснення місцевого самоврядування в містах Києві та Севастополі визначаються окремими законами України.

Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи.

Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради.

Питання організації управління районами в містах належить до компетенції міських рад.

Сільські, селищні, міські ради можуть дозволяти за ініціативою жителів створювати будинкові, вуличні, квартальні та інші органи самоорганізації населення і наділяти їх частиною власної компетенції, фінансів, майна.

..............

Стаття 142.

Матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

Територіальні громади сіл, селищ і міст можуть об'єднувати на договірних засадах об'єкти комунальної власності, а також кошти бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, організацій і установ, створювати для цього відповідні органи і служби.

Держава бере участь у формуванні доходів бюджетів місцевого самоврядування, фінансово підтримує місцеве самоврядування. Витрати органів місцевого самоврядування, що виникли внаслідок рішень органів державної влади, компенсуються державою.

Стаття 143.

Територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону; забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів; утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції.

Обласні та районні ради затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку відповідних областей і районів та контролюють їх виконання; затверджують районні і обласні бюджети, які формуються з коштів державного бюджету для їх відповідного розподілу між територіальними громадами або для виконання спільних проектів та з коштів, залучених на договірних засадах з місцевих бюджетів для реалізації спільних соціально-економічних і культурних програм, та контролюють їх виконання; вирішують інші питання, віднесені законом до їхньої компетенції.

Органам місцевого самоврядування можуть надаватися законом окремі повноваження органів виконавчої влади. Держава фінансує здійснення цих повноважень у повному обсязі за рахунок коштів Державного бюджету України або шляхом віднесення до місцевого бюджету у встановленому законом порядку окремих загальнодержавних податків, передає органам місцевого самоврядування відповідні об'єкти державної власності.

Органи місцевого самоврядування з питань здійснення ними повноважень органів виконавчої влади підконтрольні відповідним органам виконавчої влади.

Чи достатньо добре ми розуміємо Конституцію України? Чи глибоко знаємо свої конституційні права та юридичні можливості? Чи відаємо, що таке народовладдя і, що є органи влади? Чи знаємо яким способом має здійснюватися народовладдя і які ознаки має узурпація влади? Чи можуть державні органи бути юридичними особами та комерційними суб'єктами? Хто є власниками української держави та її надбань?

Про це та інше у короткій вибірці положень Конституції України та інших правових актів з брошури «Бібліотеки вільної людини» під назвою "ВЛАДА, ВЛАСНІСТЬ І ЮРИДИЧНІ ОСОБИ", текст якої подано нижче…

ВЛАДА, ВЛАСНІСТЬ І ЮРИДИЧНІ ОСОБИ

І. Вступна частина

Окремі особи заявляють, що державу Україну, її органи управління, як і територіальні громади, потрібно реєструвати та оформляти в якості юридичних осіб публічного права.

Питання в тому, чи законно це? І якщо було б так, то до яких наслідків це могло б привести, у тому числі в питаннях власності?

Нагадаємо, що юридична особа публічного права – це суб'єкт господарської діяльності (акціонерне товариство, публічне товариство, ТОВ і т. п.).

В той час як суб'єкт публічного права – це добровільне, саморегулівне об'єднання людей (власне держава, територіальна громада, органи влади, громадські об'єднання).

Звідси вповні зрозуміло, що юридична особа (суб'єкт господарської діяльності) і суб'єкт публічного права (об'єднання вільних людей) – це різні за можливостями суб'єкти з абсолютно різними правовими повноваженнями.

То чи можливо, щоб такі інституції, як «держава», «територіальна громада», «Національний банк України», «Пенсійний фонд України», «Прокуратура України», були юридичними особами і прирівнювались до суб'єктів господарської діяльності? Чи не суперечить це Конституції України?

Суперечить!

Бо згідно загальних засад Конституції України, ні держава, ні державні органи, ні територіальні громади, ні органи місцевого самоврядування не можуть бути юридичними особами!

Натомість вони мають бути суб'єктами публічного права, і можуть створювати юридичні особи публічного й приватного права.

Загальні засади Конституції України однозначно вказують нам - держава, органи державної влади, територіальні громади, органи місцевого самоврядування мають бути виключно суб'єктами публічного права!

Їм заборонено бути суб'єктами господарської діяльності, якими є юридичні особи! Вони не можуть займатися і господарською діяльністю!

Проте вони мають право створювати юридичні особи публічного права (державні підприємства, навчальні заклади, комунальні підприємства і т. п.) і юридичні особи приватного права (підприємницькі товариства і т. п.).

Юридичні особи ж публічного й приватного права - є суб'єктами господарської діяльності, і мають право займатися підприємницькою й некомерційною господарською діяльністю, проте не можуть мати владно-розпорядчих функцій (повноважень).

Висновок: той хто створює органи державної влади й органи місцевого самоврядування у вигляді юридичних осіб публічного права, грубо порушує законодавство України!

Для чого ж прагнуть створювати органи державної влади у вигляді юридичних осіб?

Щоб надавати цими органами платні послуги (народу), що є незаконним і не конституційним. Бо, ці органи створювалися та вибиралися для іншого - виконувати волю народу, реалізовувати й захищати права народу, а не займатися господарською (підприємницькою) діяльністю.

Щоб привласнити майно, яке повинне перебувати під тимчасовим їх керуванням, через уповноважений орган, зареєстровану юридичну особу, та на свій розсуд розпоряджатися ним, що незаконно і не конституційно, а ще без прямого рішення первинного власника – народу чи громади.

ІІ. Суб'єкти права та їх власність

Конституція України встановлює наступне:

Влада – це народ!

Державна влада – це воля народу!

Держава Україна, власне український народ і об'єкти права його власності, включно з територією України, а також територіальні громади, люди, жителі, що проживають в певному населеному пункті на території України, не можуть бути юридичними особами! Чому?

Бо народ, люди, жителі – «живий» суб'єкт права, а юридичні особи – «неживий, віртуальний» суб'єкт права.

На жаль чіткого визначення понять «держава» чи «державна влада» у Конституції України не подано.

Проте є поняття «Український народ» - а це громадяни України всіх національностей (в преамбулі Конституції України).

Тому варто нагадати про основні права людини, представника українського народу у різних законодавчих актах нині діючих в Україні.

Витяги з Конституції України:

Стаття 2. Суверенітет України поширюється на всю її територію.

Україна є унітарною державою.

Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.

Стаття 5. Україна є республікою.

Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами.

Ніхто не може узурпувати державну владу.

Стаття 6. Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Стаття 13. Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Стаття 14. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Стаття 69. Народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії.

Стаття 140. Місцеве самоврядування є правом територіальної громади – жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селищ та міста – самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України (…)

Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи;

Стаття 142. Матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

Стаття 143. Територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності…

І ще…

Відповідно до Конституції України, державна влада ділиться на законодавчу, виконавчу й судову владу (частина 1 статті 6).

Тобто, органи державної влади – це органи законодавчої, виконавчої, судової влади (друга частина випливає з першої частини статті 6 Конституції України – державна влада ділиться (складається) із трьох гілок.

Це ж підтверджується статті 38 Конституції України й рішенням Конституційного Суду України №7-рп/99 від 06.07.99 яке вказує, що до органів державної влади відносяться органи законодавчої, виконавчої, судової влади.

Тобто, держава, через свої органи державної влади, зобов'язана виражати волю єдиного джерела влади в Україні - народу України!

ІІІ. Влада – це народ!

Тобто Конституція України чітко говорить - у органів державної влади, гілок влади, у її службовців, влади, як такої, НЕМАЄ!!!

У держави, її гілок і службовців, є виключно тимчасові ПОВНОВАЖЕННЯ надані джерелом влади – народом України!

Саме повноваження державних органів означені і в Конституції України! Ось що вона говорить:

Стаття 6 (ч. 2). Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Стаття 19 (ч. 2). Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Отже, влада – це народ, а чиновники (Верховна Рада, Кабмін, Президент і т. д.) – це не влада, а тимчасові уповноважені владою (народом)!

Тому у відстоюванні свої прав вірніше говорити не про «опозицію до влади», а про «опозицію до органів влади».

Конституція України чітко вказує: українська держава – це її народ!

Стаття 5 (ч. 2). Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Виходячи з положень викладених вказаних вище статей Конституції України, очевидно, що Україна - унітарна держава (територія), що Україна - республіка (тобто, народ). Вона ж - територія, з проживаючим на ній народом, де народ здійснює владу безпосередньо та/або через органи державної влади.

Висновки очевидні:

Україна – це держава! Держава – це народ! Україна – це республіка! Республіка - це народ який має владу!

І такі висновки допоможуть кожному українцю дати відповідь на головні питання стосовно народовладдя:

Державна влада чия?

Відповідь – держави!

Орган державної влади чий?

Відповідь – держави!

Що таке влада?

Відповідь – народ!

Що таке державна влада?

Відповідь - народна влада;

Що таке орган державної влади?

Відповідь – це представницький орган народу, через який народ здійснює свою волю, владу.

Саме тому конституція говорить:

«Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією».

Згідно статті 5 Конституції України народ може здійснювати свою владу безпосередньо, або через органи державної влади й органи місцевого самоврядування.

Тобто, в особі держави, його органів державної влади, яким він надає тимчасові повноваження, народ проявляє себе як джерело влади.

Отже, ДЕРЖАВНА ВЛАДА – це ВОЛЯ Українського НАРОДУ – власника національного багатства держави Україна!

ІV. Про узурпацію державної влади

Отже згідно статті 6 Конституції України, державна влада ділиться на законодавчу, виконавчу й судову.

Для запобігання узурпації державної влади (стаття 5 Конституції України, частина 3), органи законодавчої, виконавчої та судової не можуть САМІ СЕБЕ призначати, вибирати, створювати.

Вони повинні створюватися єдиним джерелом влади – народом!

До того ж, щоб не було узурпації державної влади однією гілкою влади іншою, народ повинен самостійно створювати (вибирати) органи законодавчої, виконавчої й судової влади.

Тому що влада – це народ, а державна влада – це воля народу.

Тоді одна гілка влади не зможе вирішувати замість народу питання по створенню іншої гілки влади.

Ще раз нагадаємо положення Конституції України:

Стаття 5. Україна є республікою.

Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами.

Ніхто не може узурпувати державну владу.

Стаття 6. Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Що ж маємо нині в реаліях?

Так, Верховна Рада України (народні депутати), як єдиний орган законодавчої влади (статті 75, 76 Конституції України), обирається народом.

Також обирається Президент України, який є главою держави й виступає від імені держави. Він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, дотримання Конституції України, прав і волі людини й громадянина (стаття 102 Конституції України).

Але в Конституції України ніде не написано, що Президент України відноситься до виконавчої влади!

Так в статті 113 Конституції України визначено, що Кабінет Міністрів (КМУ) є вищим органом у системі органів виконавчої влади.

Але вже у статті 114 говориться, що склад КМУ створюється Президентом України й ВРУ.

Це пряма ознака узурпації державної влади! Одна гілка влади створює іншу, що суперечить загальним засадам Конституції України, статтям 5 і 6! Це порушення прояву волі народу по здійсненню влади народом через органи державної влади!

Теж саме стосується й судової влади. Народ взагалі не обирає представників цієї гілки влади!

Щоб не було узурпації судової влади іншими гілками влади – законодавчою й виконавчою владою, судді, у тому числі й Конституційного Суду України, повинні обиратися народом.

У той же час усе відбувається за дивною статтею 128 Конституції – судді призначаються Верховною Радою та Президентом України (!?).

То які норми Конституції у цьому випадку мають виконуватись?

Безперечно це мають бути норми розділу 1 Конституції України, які так і називаються - «Загальні Засади».

Бо інші розділи конституції (правові норми, які містяться в них) повинні підпорядковуватись загальним правовим принципам саме 1-го розділу.

Про це сказано у статті 156 Конституції України, де закріплений особливий статус розділу 1 «Загальні Засади», розділу 3 «Вибори. Референдум» та розділу 13 «Внесення змін до Конституції України». Вони підтверджують особливий статус положень розділу «Загальні засади» .

Тому суперечливі статті Конституції України необхідно привести у відповідність до розділу 1 «Загальні засади» чітко дотримуючись поділу державної влади на законодавчу, виконавчу й судову владу.

Висновок очевидний:

Народ, як джерело влади, повинен формувати усі три гілки державної влади, і безпосередньо!

Владні гілки не мають права обирати та впливати одна на одну!

Саме тоді реально постане розподіл влади (на три гілки), по волі народу і з повноваженнями від народу!

V. Вибори народних депутатів (часткова узурпація влади політичними партіями)

Верховна Рада України (народні депутати) - єдиний орган законодавчої влади (стаття 75 та 76 Конституції України), який обирається народом. І кожен депутат має нести повноваження делеговані йому виборцями (народом).

Так, частина 1 статті 76 Конституції України передбачає обрання народного депутата на підставі прямого виборчого права.

Стаття 76. Конституційний склад Верховної Ради України - чотириста п'ятдесят народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п'ять років.

Проте на практиці у Верховній Раді відбувається зумисна (часткова по формі) узурпація державної влади!

Ким?

Політичними партіями!

Бо половина народних депутатів обираються у Верховну Раду по партійних списках.

Проте в Конституції ніде не написано (!?), що партії мають право обиратися у Верховну Раду.

Написано, що партії сприяють формуванню й вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах, та можуть агітувати за якогось кандидата в депутати, який є членом партії або підтримує певну партію і т. п.

Стаття 36. Громадяни України мають право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх справ і свобод .

Політичні партії в Україні сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах.

Стаття 38. Громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Тобто, політичні партії порушують конституційне права формувати виборчі списки кандидатів у депутати, по яких обираються народні депутати України!

Таким чином грубо порушується конституційне право громадян на обрання народного депутата на підставі прямого виборчого права, як того вимагає Конституція.

Конституція говорить: про обирання народних депутатів безпосередньо – це виняткове конституційне право народу!

VI. Про неконституційність одержання позик (кредитів) органами влади під гарантії України

Конституція України говорить - органи державної влади повинні вести свою діяльність тільки в рамках своїх повноважень, визначених Конституцією та законами, які не повинні суперечити самій Конституції.

Стаття 6 (ч.2). Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Стаття 19 (ч.2). Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Тобто, органам влади заборонено все, що не дозволено законом (найперше Конституцією!).

Органи влади повинні діяти тільки на підставі й у межах повноважень, які визначені частиною другою статті 6 Конституції України: їх повноваження мають здійснюватися тільки в рамках Конституції України.

Стаття 13. Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Варто зауважити, ніде в Конституції не передбачені повноваження органів на розпорядження власністю народу, а передбачено тільки тимчасове керування такими, включаючи охорону земельних ресурсів держави.

Стаття 14. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

В Конституції України ніде не визначено, що законодавчий орган влади, Верховна Рада України, має право розпоряджається власністю держави (її об'єктами), реальним конституційним власником якої є народ.

Верховна Рада, згідно пункту 36 статті 85 Конституції України, затверджує перелік права державної власності, що не підлягає приватизації.

Згідно пункту 7 статті 92 Конституції України, Верховна Рада, Законом України, визначає правовий режим такої власності. І цей правовий режим повинен відповідати Конституції України.

Подібне можна сказати і про повноваження Президента України.

В пункті 3 статті 106 Конституції України визначено, що Президент України має повноваження представляти державу в міжнародних відносинах, у веденні переговорів, укладанні міжнародних договорів, у веденні зовнішньополітичної діяльності держави.

Стаття 106 (п.3). Президент України:

- представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України;

Проте ніде не написано, що він веде зовнішньоекономічну або фінансову діяльність!

Однозначно сказано, що він представляє державу в міжнародних відносинах і веде зовнішньополітичну діяльність держави.

Відповідно, міжнародні договори він може укладати не будь-які, а тільки в межах своїх повноважень!

Також ніде не сказано, що Президент має повноваження, розпоряджатися власністю (майном) держави, у тому числі брати кредити, фінансові залучення і т. п.

Народ не уповноважував Президента України, або інші державні органи, ні через Конституцію, ні через референдум, про одержання або надання позик Україною, що є правом виключно українського народу!

Натомість, Верховна Рада України, згідно пункту 14 статті 85 Конституції України лишень затверджує рішення про взяття позик Україною від інших!

Проте вона сама не приймає та не ухвалює такі рішення, бо не має повноважень розпоряджатися власністю (майном) держави України (її народу).

Стаття 85 (п. 14). До повноважень Верховної Ради України належить:

- затвердження рішень про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Держаним бюджетом України, здійснення контролю за їх використанням;

Аналогічна ситуація і стосовно повноважень Кабінету Міністрів України.

Конституцією України визначено, що Кабінет Міністрів України тільки керує (але не розпоряджається) об'єктами держаної власності,

Стаття 116 (п. 5). Кабінет Міністрів України:

- забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до закону.

Проте власником об'єктів державної власності є виключно народ! Це основа української Конституції!

Тобто, тільки власник власності України (народ) має право приймати рішення по отриманню позик (взяття кредитів)!

Звідси: рішення про отримання позик (кредитів) під гарантії власності (застава, іпотека) можливе лише тоді, коли кожен співвласник (кожен громадянин України) дасть на це згоду!

Прикладом може слугувати право спільної сумісної власності сім'ї на будинок, коли для юридичних дій повинна бути згода всіх співвласників.

І те, що державні урядники набрали кредитів, нібито під гарантії України - це не конституційно, це не законно!

А те що отримання позики (кредиту) здійснювалося органом державної влади, оформленому у вигляді юридичної особи публічного або приватного права (наприклад, юридичної особи «Національного банку України»), то це ще й незаконно двічі!

Бо органи державної влади НЕ МАЮТЬ права та не можуть бути юридичними особами!

Нагадаємо, юридичні особи – це суб'єкти господарської діяльності! Вони не можуть бути владою і не можуть вести розпорядчої діяльності з притаманними повноваженнями, що суперечить Конституції України.

До того ж, держава не відповідає за зобов'язаннями створених ним юридичних осіб, окрім випадків передбачених законом (стаття 96 та 176 Цивільного кодексу).

Тільки власник (об'єктів) власності держави Україна (її народ) має право ухвалювати рішення щодо одержання позик (взяття кредитів) державою.

А рішення про одержання позик (кредитів) під гарантії власності (застава, іпотека) можливо лише тоді, коли кожний співвласник (кожний громадянин України) дасть на це згоду. Згадайте приклад стосовно прав загальної спільної власності родини на будинок.

VII. Про місцеве самоврядування

Стаття 140 Конституції України вказує, що територіальна громада – це жителі населеного пункту (села або добровільного об'єднання декількох сіл, селища, міста), які самостійно вирішують питання місцевого значення.

Оскільки стаття 5 Конституції визнає Україну республікою, то Український народ – це республіканська громада, яка складається з територіальних громад меншого масштабу.

Територіальні громади формуються з жителів (людей), а кожна людина, відповідно до статті 21 Міжнародного пакту про цивільні й політичні права, має право брати участь у керуванні своєю країною безпосередньо або через вільно вибраних представників.

Це підтверджується статтею 5 Конституції України, де зазначається, що народ здійснює владу безпосередньо або через органи державної влади й органи місцевого самоврядування.

А органи місцевого самоврядування – це представницькі органи територіальної громади.

Тому територіальні громади, як представники частини Українського народу на певній території України, користуються правами цього народу (який складається з людей).

Звідси: територіальна громада – це частина Українського народу на певній території України, яка складається з людей (жителів), які постійно проживають на даній території.

Ось що з цього приводу говорить Конституція України:

Стаття 140. Місцеве самоврядування є правом територіальної громади – жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста – самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України…

Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи.

Стаття 142. Матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

Стаття 143. Територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону; забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів; утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції.

Відповідно до частини 3 статті 140 та статті 143 Конституції України органи місцевого самоврядування створюються самою територіальною громадою («через утворені ними органи»).

Тобто місцеві Ради, їх виконавчі органи, повинні створюватися безпосередньо громадою, і саме як органи влади, а не юридичні особи (суб'єкти господарської діяльності).

Нині кожна рада самостійно створює свій виконком, чим порушує статтю 143 Конституції України, і правовий принцип статті 6 Конституції України, щодо розподілу влади на законодавчу (рада) і виконавчу (виконавчий орган).

Висновок: органи місцевого самоврядування мають обиратися та створюватися безпосередньо громадами, уникаючи ситуації коли один орган громади створює інший орган громади (Рада обирає виконком).

VIII. Про власність суб'єктів права (у тому числі неконституційності приватизації землі)

У Конституції України говориться, що Український народ (громадяни України всіх національностей, кожний громадянин України незалежно від приналежності до якої-небудь національності) є власником землі та ресурсів держави і що органи державної влади та місцевого самоврядування здійснюють владні повноваження виключно в рамках Конституції і наданих народом повноважень:

Стаття 13. Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу.

Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Стаття 14 (ч. 1). Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Виходить, що держава (через свої органи державної влади) має охороняти землю, а не розпоряджатися нею!

Конституцією України визначена межа представництва державою (в особі його органів державної влади) прав власника (народу), який єдиний має право розпоряджатись земельними ресурсами України!

Висновок: Конституція не дозволяє органам влади самостійно вчиняти дії з землею без розпоряджень (наданих повноважень) від власника землі - народу України!

Але не обійшлось без законодавчого казусу! Бо частина 2 статті 14 Конституції України суперечить її базовій статті 13.

Стаття 14. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Виникає запитання: у який спосіб держава та юридичні особи зможуть одержувати у власність землю, якщо вона, згідно з статтею 13 Конституції у власності народу (усіх громадян)?

Тому зазначаємо головне:

• Земля в Україні перебуває в загальній спільній власності всіх громадян (народу).
• Верховна Рада не має права розпоряджатися землею.
• Будь-яка приватизація землі без згоди власника (народу України) неконституційна і незаконна.

IX. Про власність територіальних громад

Територіальні громади є частиною Українського народу. У власності територіальних громад: земля, природні ресурси на тій підставі, що вони є частиною цього народу.

Ось що говорить Конституція України:

Стаття 142. Матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

Стаття 143. Територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності…

Нагадаємо висновок попередніх розділів: органи місцевого самоврядування можуть тільки керувати майном територіальної громади, бо воно перебуває в загальній спільній власності жителів громади.

Державна власність – це загальнонародна власність, а держава має її охороняти й керувати цією власністю, в інтересах народу.

Комунальна власність – це власність територіальної громади. Тому потрібно, щоб особи-чиновники органів влади внесли у свої реєстри відомості про усіх власників громади (жителів, людей).

Якщо державу та територіальні громади оформляти як юридичну особу, то не Український народ і не жителі громади будуть власниками, а ці юридичні особи (дивись розділ про узурпацію влади).

Згідно Конституції України, у нинішній ситуації з юридичними особами органами влади, кожний громадянин безпосередньо мав би дати свою письмову згоду, про відмову від своєї частки власності на користь створеної юридичної особи під назвою «держава» чи «територіальна громада».

Але такого ніхто з нас не вчиняв!

Нині ж народ, вибираючи чиновників, наймає їх під певні повноваження, платить їм зарплату, щоб вони виконували волю народу.

Чиновники отримують «робоче місце» у системі власності, де власником є народ (жителі громади), але часто намагаються усе підім'яти під себе, під власні інтереси.

Висновок очевидний: державні та місцеві чиновники мають управляти активами народу, їх зберігаючи та примножуючи. Вони мають бути менеджерами контрольованими народом, яким народ платить зарплату за реалізацію народних інтересів.

X. Народ – власник, а не платник податків

Народ в Україні первинний власник землі, ресурсів. Він первинний реєстратор, і не може бути платником податків, зборів самому собі.

Це народу повинні сплачувати податки юридичні особи, які не є власниками власності Українського народу. Вони мають сплачувати за користування землею, ресурсами, державним майном.

І тут немає нічого дивного - держава Україна ж не платить податки сама собі. А держава Україна - це і є Український народ з територією, що носить назву Україна.

Кожний громадянин, як представник Українського народу, повинен одержувати, як співвласник власності Українського народу, на персоніфікований рахунок належні гроші. Ці гроші - плата юридичних осіб за користування власністю Українського народу, за користування загальнонародною землею, ресурсами, майном.

Це підтверджується не тільки Конституцією України, але і Декларацією "Про державний суверенітет України".

ДЕКЛАРАЦІЯ "Про державний суверенітет України"

(Відомості Верховної Ради УРСР (ВВР), 1990, N 31, ст.429)

В розділі «Народовладдя» вона установлює наступне:

Громадяни Республіки всіх національностей становлять народ України.

Народ України є єдиним джерелом державної влади в Республіці.

В розділі «Економічна самостійність» вказано:

Народ України має виключне право на володіння, користування й розпорядження національним багатством України.

Земля, її надра, повітряний простір, вода і інші природні ресурси, які перебувають у межах території Української РСР, природні ресурси її континентального шельфу й виняткової (морський) економічної зони, увесь економічний і науково-технічний потенціал, який створений на території України, є власністю її народу, матеріальною основою суверенітету Республіки й використовуються з метою забезпечення матеріальних і духовних потреб її громадян.

Підприємства, установи, організації й виробничі одиниці, розташовані на території Української РСР, вносять плату за використання землі, інших природних і трудових ресурсів, відрахування від валютних вступів, а також платять податки в місцеві бюджети".

Декларація є основою для Конституції та законів України.

Відповідно до глави 2 "Економічна система" статей 10 і 11 Конституції Української РСР, яка діяла на момент прийняття Декларації "Про державний суверенітет України", було закріплено:

Стаття 11. Державна власність - загальне придбання всього народу. У виключній власності держави (загальнонародної власності) є: земля, її надра, води, ліси. Державі (народу України) належать основні засоби виробництва в промисловості, будівництві й сільському господарстві, засобу транспорту й зв'язки, банки, майно організованих державою торговельних, комунальних і інших підприємств, основний міський житловий фонд, а також інше майно, необхідне для здійснення завдань держави".

З 13.07.1996 року, з дня набуття законної сили нової Конституції України, загальнонародна власність громадян Української РСР перейшла до власності Українського народу, громадянам України всіх національностей і власності територіальних громад, жителів сіл, селищ, міст.

Відповідно до Положення про паспорт громадянина України… з Постанови Верховної Ради України 26 червня 1992 року № 2503 - 12 "Паспорт громадянина України є документом, який засвідчує особу ВЛАСНИКА…України".

І тому логічним є те, що законними платниками податків в Україні є підприємства, установи, організації й виробничі одиниці, розташовані на території України.

Вони ж вносять плату за використання землі, інших природних і трудових ресурсів, відрахування від валютних вступів.

Тому що ці юридичні особи, на відміну від громадян України, згідно Декларації, не є власниками власності ні держави, ні територіальних громад.

А прийнята Декларація є основою для нової Конституції.

Тому частина 1 статті 67 Конституції України вказує "Кожний зобов'язаний платити податки і збори в порядку й розмірах, установлених законом".

Стаття 67 (п. 9). Кожен зобов'язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.

Підприємства, установи, організації й виробничі одиниці, розташовані на території Української РСР, вносять плату за використання землі, інших природних і трудових ресурсів, відрахування від валютних надходжень, також сплачують податки до місцевих бюджетів.

Стаття 67 (ч. 2). Усі громадяни щорічно подають до податкової інспекцій за місцем проживання декларації про свій майновий стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом.

А обов'язок подавати декларації, необхідний для того, щоб держава знала, чи мають люди достатній життєвий рівень для себе й своєї родини (читай статтю 48 Конституції України. «Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї що включає достатнє харчування, одяг, житло»).

Якщо такого необхідного рівня немає, то така людина повинна одержувати від держави соціальну підтримку - доплату від держави з Держбюджету (читай частину 3 статті 46 Конституції України: «Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом»).

XI. "Живий" суб'єкт права

Оскільки згідно статей 2, 5, 6, 13, 14 Конституції України Український народ, разом зі своєю власністю на національне багатство є державою Україна, а по статті 140 територіальна громада - це жителі, що проживають у певному населеному пункті, то держава (народ) і територіальна громада (жителі), або живі люди, "живий" суб'єкт права, можуть бути юридичними особами - "неживими, віртуальними" суб'єктами права.

Нагадаємо відповідні статті Конституції України:

Стаття 2. Суверенітет України поширюється на всю її територію.

Україна є унітарною державою.

Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною.

Стаття 5. Україна є республікою.

Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами.

Стаття 6. Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

Стаття 13. Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Стаття 140. Місцеве самоврядування є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Проте виникає досить цікава колізія. Виходить, що держава (народ з територією), територіальна громада (жителі населеного пункту) - дорівнює юридична особа.

Абсурдними в цьому плані є поняття «власники держави», «власники територіальної громади», бо виходить що це якісь власники народу й жителів громади.

Вірніше було б говорити «власники (об'єктів) власності держави», «власники (об'єктів) власності територіальної громади», власності (об'єктів) власності народу чи жителів.

Такі власники не юридичні особи (віртуальні), а живі власники, що складаються із людей (громадян), вони держава Україна (український народ з об'єктами права власності народу, тобто територія України з живучим на ній народом).

Тобто, власником (об'єктів) власності держави й територіальних громад є не юридичні особи, а люди (громадяни), народ – які є «живі» суб'єкти права, на відміну від «віртуальних» («мертвих») юридичних осіб.

Уявіть, що територіальна громада - це жителі, а держава - це народ. То відповідно бачиш живих людей (по Конституції воно так і є), тоді постає абсурдність твердження, що територіальна громада й держава – це юридичні особи.

Стаття 80 Цивільного Кодексу . Поняття юридичної особи.

1. Юридичною особою є ОРГАНІЗАЦІЯ, створена зареєстрована у встановленому законом порядку (755-15).

Стаття 91 Цивільного Кодексу. Цивільна правоздатність юридичної особи.

1. Юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині.

Згідно частини 2 статті 14 Конституції України, юридична особа змогла б мати землю, якби власник добровільно передав землю даній юридичній особі.

Але при цьому народ, громада (якби кожний співвласник погодився б на це; нагадаємо, що представницькі органи не мають по Конституції повноважень ухвалювати такі рішення від імені власника) сама позбавила б себе власності, то власником стала б юридична особа, якій передали дані об'єкти власності.

Нижче ще будуть подані докладні витяги з Цивільного кодексу України, які підтверджують сказане.

Проте, ще раз нагадаємо те, про що говорить Конституція України:

Стаття 13. Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Стаття 14. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Стаття 142. Матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

XII. Конституція України про власність Українського народу

Конституція України є документом, який підтверджує право власності Українського народу (громадян України всіх національностей) і територіальних громад (жителів – як частини Українського народу, які живуть на певній території України) на землю, ресурси.

Тому, державні органи повинні вносити (внести) у свої реєстри дані про власників (громадян, жителів) у відповідності до Конституції України.

Натомість, набагато простіше буде зробити ці первинні реєстри самим громадам, на основі того, що народ, жителі (територіальна громада) є первинною владою, і повідомити про такі вторинні органи влади.

Немає ніякої потреби створювати і юридичні особи (посередників), якщо усі громадяни (жителі), по Конституції України, є співвласниками (об'єктів) власності держави, власності Українського народу, власності територіальної громади, прямо і безпосередньо.

XIII. Реєстрація первинної влади

Реєструвати державу, територіальні громади в ній, як реєструються юридичні особи, нема потреби.

Так само зайвою є реєстрація територіальної громади в обласному управлінні юстиції, як юридичної особи, тому що в новому КВЕД-2010 місцеве самоврядування відсутнє як клас (!).

Бо жодна юридична особа на території України не може (не має права) займатися питаннями місцевого самоврядування! Бо це є нестатутна діяльність (для юридичної особи) і перевищення службових повноважень (для посадових осіб)!

Згідно Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців», юридичні особи підлягають обов'язковій реєстрації у державних чиновників (у найнятих менеджерів, слуг).

Виходить, що народ (держава), жителі (територіальна громада), як господарі, повинні реєструватися у найнятих ними менеджерів, слуг-чиновників, що абсурдно по суті!

Проста логіка підказує, народ (як первинна влада) не повинен свої права, свою відповідальність, свою діяльність реєструвати у найнятих слуг-чиновників (вторинної влади).

До прикладу, коли ви наймаєте на роботу працівників, то не реєструєтесь у них же, як їх роботодавець?

І взагалі, як можна реєструвати первинну владу у вторинної влади, розуміючи, що вторинна влада не може виникнути (існувати), поки не організована первинна!

Інакше кажучи, чи можуть діти (органи державної влади та органи місцевого самоврядування, інші реєстратори) народити (реєструвати) батьків (державу-народ, територіальні громади- жителів)!?

Держава–народ та її територіальні громади, як джерела первинної влади, самі є первинними реєстраторами!

Нам варто усвідомити головне, що ми, як представники народу і жителі (громад) – і є ПЕРВИННА влада!

Саме від нас залежить поява та існування вторинної влади. І ця вторинна влада повинна виконувати нашу волю (волю народу, жителів), а не навпаки – народ виконувати їх вказівки.

До того ж, немає необхідності ухвалювати й реєструвати статути громад у чиновників вторинної влади (менеджерів-слуг).

Також варто вернути увагу на те, що Конституція України не передбачає статутів для територіальних громад!

В Законі України «Про місцеве самоврядування» говориться, що певний статут може бути прийнятий представницьким органом громади (вторинною владою)!

Стаття 19. Статут територіальної громади села, селища, міста:

З метою врахування історичних, національно – культурних, соціально – економічних та інших особливостей здійснення місцевого самоврядування представницький орган місцевого самоврядування на основі Конституції України та в межах цього Закону може прийняти статут територіальної громади села, селища, міста).

Тобто мова йде про статут передбачений виключно для представницьких органів громади (вторинної влади), а не для громади (первинної влади). Хоча у законі він називається «статутом громади».

Звідси висновок: територіальну громаду можна (варто) організовувати не на основі статуту представницького (вторинного) органу влади, а на основі договору між жителями певної території (власне носіями влади)!

XIV. Первинні реєстратори та реєстри

скільки по статті 5 Конституції України єдиним джерелом влади є народ, який здійснює владу безпосередньо та через органи державної влади і органи місцевого самоврядування, а по частині 3 статті 140 - територіальна громада, як частина цього народу, яка здійснює місцеве самоврядування безпосередньо та через органи місцевого самоврядування, то народ (який складається з жителів – територіальних громад), як первинна влада, має всю повноту влади, владних функцій, і можливості навіть більші, ані ж вторинна влада (представницькі органи народу - влади), які зобов'язані виконувати волю народу.

Отже народ, жителі громад, в особі джерела влади, є первинними суб'єктами права, у тому числі первинними реєстраторами, які для свого ж порядку повинні вести свої реєстри по власності і по своїх представницьких органах.

Для початку, необхідна самоорганізація, розуміння того, що ми і є джерелом влади, власниками (об'єктів) власності держави, громади, а потому варто намагатись зробити первинні реєстри по власності (з інвентаризацією майна), по представницьких органах (з «інвентаризацією» штату органів).

Наприклад, жителі певного населеного пункту волевиявляються (проявлять волю), що вони джерело влади, і укладуть між собою договір територіальної громади та повідомлять про це представницькі органи державної влади, органи місцевого самоврядування, що вони, жителі (громада), тепер здійснюють владу безпосередньо.

Тоді вони мають створити первинний реєстр власності територіальної громади з інвентаризацією майна (об'єктів власності громади) та повідомити представницьку владу про те, що громада - власник власності комунального майна, а представницькі органи лишень управляють таким в інтересах громади.

При цьому громада може (має право) створювати, реєструвати, свою місцеву міліцію, суди, прокуратуру, та вибирати в ці органи гідних людей, до яких є довіра у жителів. Таким чином показуючи, що народ (жителі), як джерело влади, є відповідно і первинним реєстратором.

Тому жителі громади можуть (повинні) скласти і вести первинний реєстр суб'єктів публічного права – самі себе реєструвати й реєструвати свої органи державної влади й органи місцевого самоврядування, у тому числі міліцію, суди, прокуратуру.

Для цього вони мають обрати собі народного реєстратора, якого вповноважать вести ці первинні реєстри власників, комунальної власності, органів влади, у тому числі своїх представницьких органів.

А у випадку рішення територіальної громади про створення свого органу представницької влади, народний реєстратор вносить його у відповідний первинний реєстр.

Саме такий реєстраційний орган має право на території відповідної громади, чи населеного пункту, здійснювати свої повноваження, надані йому даною територіальною громадою.

Якщо ж не зробити такі реєстри громад, то усі питання реєстрування на свій розсуд, на своє розуміння, будуть вирішувати менеджери з вторинної влади, тобто найняті слуги.

Висновок: нам самим потрібно стати реєстраторами, щоб кожний, а не хтось один, міг управляти життям людей.

XV. Принципові питання, якщо територіальну громаду організовувати у вигляді юридичної особи публічного права

Якщо територіальну громаду організовувати у вигляді юридичної особи, то виникає кілька надзвичайно принципових питань:

• територіальна громада – це суб'єкт публічного права, а не юридична особа публічного права, про що говорить частина 2 статті 169 Цивільного Кодексу: «Територіальні громади (іншими словами – жителі населеного пункту) можуть створювати юридичні особини публічного права (комунальні підприємства, навчальні заклади, тощо)»;

• жителі населеного пункту (територіальні громади) – не особа (раз уже їх багато), а колективний суб'єкт, який при цьому ще й суб'єкт права комунальної власності;

• організація територіальної громади у вигляді юридичної особи суперечить: частині 2 статті 42 та статтям 140-143 Конституції України; статтям 81, 167, 169 Цивільного кодексу України, статтям 8, 55, 42, 43, 52 Господарського кодексу України.

Якщо територіальну громаду можна було б організовувати у вигляді юридичної особи, то у який спосіб цій особі передавалась би комунальна власність від жителів даного населеного пункту - первинних власників даної комунальної власності?

У такому випадку потрібна була б згода кожного (!) жителя даного населеного пункту на передачу своєї частини власності цій юридичній особі з назвою «Територіальна громада» (згадайте приклад стосовно власності будинку, де є кілька співвласників – членів родини).

І якщо, навіть, подібне зробити одноголосною ухвалою на референдумі (бо рішення більшості членів громади не надає право розпоряджатися загальною спільною власністю всіх), тоді кожний житель позбавив би себе належної йому комунальної власності, а власником стала б юридична особа - «Територіальна громада», яка не являлась територіальною громадою по суті та відповідно до статті 142 Конституції України.

Стаття 142. Матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

До того ж у статті 141 Конституції України чітко зазначено, що тільки жителі (України, громад) беруть участь у виборах, а юридичні особи такого права не мають.

Стаття 141. До складу сільської, селищної, міської, районної, обласної ради входять депутати, які обираються жителями села, селища, міста, району, області на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Строк повноважень сільської, селищної, міської, районної, обласної ради. Депутати якої обрані на чергових виборах, становить п'ять років. Припинення повноважень сільської, селищної, міської, районної, обласної ради має наслідком припинення повноважень депутатів відповідної ради.

Територіальні громади на основі загального, рівного, прямого виборчого права обирають шляхом таємного голосування відповідно сільського, селищного, міського голову, який очолює виконавчий орган ради та головує на її засіданнях. Строк повноважень сільського, селищного, міського голови, обраного на чергових виборах, становить п'ять років.

Висновок: по законодавству України - органи представницької влади (і інші суб'єкти публічного права) можуть створювати юридичні особи публічного права (і приватного права). Проте не юридичні особи створюють органи влади! Бо будь-яка юридична особа (публічного або приватного права) є суб'єктом лишень господарської (підприємницької) діяльності!

XVI. Гарантії та захист прав первинної влади

При уважному й поглибленому вивченні Конституції можна знайти багато правових норм на захист прав первинної влади (народу).

Преамбула Конституції України:

Конституція – Основний Закон України.

Стаття 3. Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Стаття 5. Україна є республікою.

Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. (Тільки народ має право визначати і змінювати конституційний лад в Україні і ніхто інший.)

Ніхто не може узурпувати державну владу.

Щоб не було узурпації державної влади, органи законодавчої, виконавчої й судової влади не можуть самі себе призначати, вибирати, створювати (згідно частини1 статті 6 Конституції України). Вони повинні створюватися єдиним джерелом влади - народом.

Стаття 6. Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Органи влади здійснюють свої повноваження (первинної влади вони не мають, бо вона належить народу) тільки в межах встановлених Конституцією України, а також їх повноваження повинні відповідати і законам України, які мають не суперечити Конституції України.

Стаття 19. Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Тобто, кожен може робити все, що не заборонено законом (підзаконні акти до законодавства не відносяться).

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України.

Тобто, органам влади заборонено все, що не дозволене законом. І ці органи повинні діяти тільки на підставі й у межах повноважень (це визначено частиною 2 статті 6 Конституції України – що їх повноваження здійснюються тільки в межах Конституції), і це все має відбуватися способом, який передбачений Конституцією України та її законами.

Відповідно до абзацу другого пункту мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України №4-рп від 19 квітня 2001 року норми Конституції України застосовуються безпосередньо й незалежно від того, прийняте чи на їхній розвиток відповідні закони або інші нормативно-правові акти.

Згідно з частиною другою і третьою статті 382 Кримінального кодексу України у випадку невиконання посадовою особою Рішення Конституційного Суду передбачена кримінальна відповідальність із можливим позбавленням волі на строк до восьми років з позбавленням права займати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Також посадова особа може бути притягнута до кримінальної відповідальності по статті 41 Кримінального кодексу України – «Виконання наказу або розпорядження».

Так, частиною другої статті 41 Кримінального кодексу України чітко визначено, що «Наказ або розпорядження є законними, якщо вони віддані відповідною особою в належному порядку й у межах його повноважень і по змісту не суперечать чинному законодавству й не пов'язані з порушенням конституційних прав і волі людини й громадянина».

Таким чином, навіть якщо наказ або розпорядження віддано відповідною особою в належному порядку й у межах його повноважень по змісту не суперечать чинному законодавству, але при цьому пов'язані з порушенням конституційних прав і волі людини або громадянина, такий наказ або розпорядження є незаконним, а особа, яка його віддала, несе кримінальну відповідальність.

Нагадаємо, що про це говорить Конституція України:

Стаття 69. Народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії.

Стаття 8. В Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Стаття 9. Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

З приводу внесення змін до Конституції варто врахувати такі її наступні положення:

Стаття 157. Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина

Стаття 22. Права свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними.

Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.

При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Стаття 13. Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Звертаємо ще раз увагу - ніде в Конституції України не передбачено повноваження органів стосовно розпорядженням власністю народу, а передбачено тільки його керування, включно з охороною землі (земельних ресурсів).

Стаття 14. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави…

Стаття 140. Місцеве самоврядування є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного об'єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України...

Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи.

Стаття 142. Матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

Стаття 143. Територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності…

Органи місцевого самоврядування створюються безпосередньо громадами (а не один орган громади створює інші органи громади) і можуть лишень управляти майном, але не розпоряджатися ним, бо воно перебуває у власності громад, в інтересах громади, оскільки через органи громади здійснюють місцеве самоврядування.

Стаття 21. Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.

Стаття 22. Права і свободи людини і громадянина, закріпленні цією Конституцією, не є вичерпними.

Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.

При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Стаття 38. Громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Стаття 157. Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України.

Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану.

Стаття 62. Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.

Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

Стаття 64. Конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі бажання прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40,47, 51, 52, 55,56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.

Висновок: згідно з Конституцією і законами України народ, а також окремий громадянин, який здійснює владу безпосередньо, наділяється при реалізації свого право брати участь у керуванні державними справами такими ж повноваженнями, якими наділені окремі посадові особи, починаючи від Президента й закінчуючи чиновниками і державним службовцем найнижчого рівня.

XVII. Докладні витяги із Цивільного кодексу України

Держава, органи державної влади, територіальні громади (громади), органи місцевого самоврядування на підставі законодавства України – не є (не можуть бути) юридичними особами.

Держава, органи державної влади, територіальні громади (громади), органи місцевого самоврядування – суб'єкти публічного права, але не суб'єкти господарської діяльності.

Ось що говорить Цивільний кодекс України:

Стаття 2 ЦК . Учасники цивільних відносин:

1. Учасниками цивільних відносин є фізичні особи та юридичні особи (далі - особи).
2. Учасниками цивільних відносин є: держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права.

Вони суб'єкти публічного права, а не юридичні особи публічного права, які самі створюють ці юридичні особи на підставі абзацу 3 частини 2 статті 81 Цивільного кодексу та частини 2 статей167 та 169 Цивільного кодексу.

Стаття 81 ЦК.

Юридичні особи, залежно від порядку їх створення, поділяються на юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права.

Абзац 2. Юридична особа приватного права створюється на підставі установчих документів відповідно до статті 87 цього Кодексу. Юридична особа приватного права може створюватися та діяти на підставі модельного статуту в порядку, визначеному законом.

Абзац. 3. Юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.

Стаття 167 ЦК. Правові форми участі держави у цивільних відносинах.

1. Держава діє у цивільних відносинах на рівних правах з іншими учасниками цих відносинах.

2. Держава може створювати юридичні особи публічного права (державні підприємства, навчальні заклади тощо) у випадках та в порядку, встановлених Конституцією України (254к/96-ВР) та законом.

3. Держава може створювати юридичні особи приватного права (підприємницькі товариства, тощо), брати участь в їх діяльності на загальних підставах, якщо інше не встановлено законом.

Стаття 170 ЦК. Органи, через які діє держава у цивільних відносинах.

1. Держава набуває і здійснює цивільні права та обов'язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

Стаття 174 ЦК. Відповідальність за зобов'язаннями держави.

1. Держава відповідає за своїми зобов'язаннями своїм майном, крім майна, на яке відповідно до закону не може бути звернено стягнення.

Стаття 175 ЦК. Відповідальність за зобов'язаннями територіальних громад.

1. Територіальні громади (прим. - жителі) відповідають за своїми зобов'язаннями своїм майном, крім майна, на яке відповідно до закону не може бути звернено стягнення.

Реєстрація територіальної громади у вигляді юридичної особи приховує у собі небезпеку в тому, що передаючи цій юридичній особі свої права, майно, ми тим самим позбавляємо цих прав самих себе.

Варто також переглянути розділи Цивільного кодексу України: юридичні особи і їх відповідальність в одному розділі кодексу, а також - держава, органи державної влади, територіальної громади, органи місцевого самоврядування і їх відповідальність в іншому розділі кодексу.

Якби перші і другі були юридичними особами, то вони були б розміщені у одному розділі Цивільного Кодексу.

XVIII. Про реєстрацію та реєстр юридичних осіб (витяги із Господарського кодексу України)

Згідно Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» усі юридичні особи (публічного й приватного права) підлягають обов'язковій реєстрації.

І те, що Закон України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців» передбачає державну реєстрацію органів державної влади й органів місцевого самоврядування у вигляді юридичних осіб публічного (або частки) права - суперечить законодавству України (частині 2 статті 42 Конституції України; статтям 81, 167, 169 Цивільного кодексу України; статтям 8, 55, 42, 43, 52 Господарського кодексу України).

Нагадаємо, що встановлює Конституція України:

Стаття 8. В Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Держава, органи державної влади, територіальні громади (громади), органи місцевого самоврядування є виключно суб'єктами публічного права, але не суб'єктами господарської діяльності, якими є юридичні особи (публічного й приватного права).

Суб'єкти публічного права є владними суб'єктами права, які не можуть займатися господарською діяльністю, але можуть створювати юридичні особи публічного права (державні підприємства, навчальні заклади, комунальні підприємства, і т. п.) і юридичні особи приватного права (підприємницькі суспільства і т. п.).

Юридичні ж особи публічного й приватного права є суб'єктами господарської діяльності, і мають право займатися підприємницькою й некомерційною господарською діяльністю, але не можуть мати владно-розпорядчих функцій (повноважень).

Єдиний державний реєстр підприємств і організацій України (далі ЄДРПОУ) створений і ведеться в порядку, установленому Положенням про ЄДРПОУ, який затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 22 січня в 1996 р. № 118.

Навіть назва ЄДРПОУ свідчить про те, що в нього не можуть бути внесені відомості про органи державної влади й органи місцевого самоврядування, оскільки цей реєстр створений для реєстрації підприємств і організацій України, якими органи влади не можуть бути апріорі.

Згідно пункту 1 Положення про ЄДРПОУ Єдиний державний реєстр підприємств та організацій України – це автоматизована система збирання, накопичення та опрацювання даних про юридичних осіб всіх форм власності та організаційно-правових форм господарювання, відокремлені підрозділи юридичних осіб, що знаходяться на території України, а також відокремлені підрозділи юридичних осіб України, що знаходяться за її межами.

Таким чином, наявність ідентифікаційного коду ЄДРПОУ й реєстрація в ЄДРПОУ доводять те, що суб'єкт господарської діяльності юридична особа юридичного або приватного права є суб'єктом господарської діяльності.

Отже, згідно частини 1 статті 8 Господарського кодексу України держава, органи державної влади й органи місцевого самоврядування не є суб'єктами господарської діяльності.

Бо, на підставі положень частини 2 статті 19 Конституції України та частини 1 статті 8 Господарського кодексу України, суб'єкт господарської діяльності юридична особа публічного й приватного права не може бути, й не є, органом державної влади або органом місцевого самоврядування.

У зв'язку із цим, юридична особа публічного або приватного права, її службові особи, не можуть бути органом державної влади або органом місцевого самоврядування!

Службові особи такої юридичної особи не є посадовим або службовими особами органу державної влади або органу місцевого самоврядування, і не є суб'єктами владних повноважень.

Вони можуть виступати тільки від себе особисто, в статусі громадянина України, оскільки здійснення владних повноважень суб'єктами господарської діяльності не передбачено ні однією нормою чинного законодавства України.

Проблема є в тому, що органів державної влади в Україні відповідно до основних засад Конституції (як і органів місцевого самоврядування), схоже, не існує (не створено).

Тому що діючі «органи» влади зареєстровані в реєстрі ЄДРПОУ, що по суті є незаконним (зареєстровані незаконно).

В Україні не існує відповідного закону про створення такого реєстру, як і немає порядку реєстрації в ньому, а постанова Кабінету Міністрів України «Про створення Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України» є, в цьому сенсі, не конституційною і незаконною.

Але, навіть якби такий закон існував, то згідно з статтею 8 Господарського кодексу України «органи державної влади та органи місцевого самоврядування не є суб'єктами господарювання». Нагадаємо, що реєстр ЄДРПОУ призначений саме для реєстрації суб'єктів господарської діяльності.

Пунктом 2 «Положення про Єдиний державний реєстр підприємств та організацій України» чітко передбачено, що «суб'єктами Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України (далі - Реєстр) є юридичні особи та відокремлені підрозділи юридичних осіб всіх форм власності та організаційно-правових форм господарювання, що находяться на території України та провадять свою діяльність на підставі її законодавства (далі – суб'єкти)».

Але це вже має другорядне значення.

Первинне значення має той факт, що реєстр ЄДРПОУ – є конституційно незаконним!

Тому можна сміливо розсилати поздоровлення всім органам влади, хто зареєстрований у реєстрі ЄДРПОУ, з тим, що вся їхня діяльність на території України є незаконною.

Висновок: якщо не існує (немає) закону про ЩО ЗАВГОДНО, то це значить для органів державної влади, органів місцевого самоврядування, як і для їх посадових осіб - НЕЗАКОННО! (частина 2 статті 19 Конституції України: «Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особини зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та в спосіб, що передбачені Конституцією та законами України»).

XIX. Думки про небезпеку створення територіальної громади у вигляді юридичної особи

А). Територіальна громада у вигляді юридичної особи створює сприятливі умови для усіляких оборудок, як у прикладі, що нижче.

Уявіть собі, що створюється юридична особа за назвою «ДЕТРОЙТ», «ТЕРИТОРІАЛЬНА ГРОМАДА ОДЕСИ», «КИЇВ», «УКРАЇНА», і т. п., а потім вона набирає купу кредитів під заставу комунального/народного майна. А далі процедура банкрутства з наступною передачею майна кредиторові.

Оборудка прихована у тому, що при створені таких юридичних осіб у їхній статутний капітал вноситься все комунальне майно усіх жителів (народу), ваше майно!

Тому вивчайте УВАЖНО документи такого характеру, аби то залишитися голими.

Б). Є ще одна думка із приводу територіальної громади, оформленої у вигляді юридичної особи.

Зараз людьми, жителями України, застосовуються три правових інструментів волевиявлення для організації територіальної громади (громади):

1. Договір територіальної громади;
2. Загальні збори;
3. Юридична особа «Територіальна громада».

Тобто, територіальна громада, оформляється у вигляді

юридичної особи…

Для нас це дуже спірний момент, оскільки ніде в законодавстві України не сказано, що територіальна громада – це юридична особа.

Навпаки, у законодавстві дається чітке визначення, що територіальна громада – це жителі.

Крім того, громада – це суб'єкт права власності, але не суб'єкт господарської діяльності.

Громада може створювати будь-які юридичні особи публічного або приватного права, що належить їй, але сама вона суб'єкт, а не особа.

Прихильники оформлення громади, як юридичної особи, посилаються на досвід країн Євросоюзу, де громади – юридичні особи публічного права. А також на 316 статтю Цивільного кодексу, де сказано, що власник – це особа (фізична або юридична).

Але там не сказано, що власник, це винятково особа. Те, що суб'єкт права власності не власник, на відміну від особи, теж ніде не сказано.

Такі пропонують здійснити загальний схід, на якому можна прийняти рішення створити громаду, як юридичну особу, а також затвердити статут громади.

Надалі, за фактом реєстрації статуту (у якому пишеться, що дана громада – юридична особа, власник майна), створюється юридична особа «Територіальна громада (така-то)» публічного права без позначення виду діяльності…

Що можна сказати?

На перший погляд ідея ніби приваблива… проте розрахована на необізнаність та недосвідчених жителів. Скоріш за все вона видається нам небезпечною пасткою, з наступних причин:

По-перше: Уся метушня й галас навколо територіальних громад пов'язані, насамперед, з спільною комунальною власністю, яка закріплена за ними статтями 142, 143 Конституції України.

Територіальні громади, по Цивільному кодексу – суб'єкти права власності, такі, як держава Україна, Український народ. Власність територіальних громад – спільна неподільна власність жителів.

Зараз проблема полягає в тому, що в жителів немає документів на право комунальної власності й, користуючись цим, її нишком розпродають юридичні особи «Ради», які нею управляють.

Якщо тепер закріпити цю власність територіальної громади за юридичною особою «Територіальна громада», то власність повністю переходить від жителів до цієї особи.

Тобто, жителі втрачають навіть формальне право її мати. У випадку непорядності або дурості керівників юридичної особи «Територіальна громада», відбувається його банкрутство (наприклад, як у Детройті).

Будь-який юрист підтвердить, що існує маса способів збанкрутувати юридичну особу, а забрати спільну комунальну власність, оформлену на жителів (наприклад, у рамках договору між ними), майже неможливо.

По-друге: Юридична особі «Територіальна громада» з погляду держави підлягає обов'язковій державній реєстрації, а якщо ні, то, вона не вважається створеною.

При цьому, реєстратор одержує величезну владу над цією юридичною особою (звіти, податки, перевірки, необхідність одержання всякого роду дозволів).

Існує версія про те, що юридичну особу «Громаду» можна реєструвати не в державному реєстрі, а у власному.

Але в цьому випадку, ми втягуємося в тривале й вимотуюче «бодання» з державою, яку така юридична особа, не буде визнавати. Навіщо? Що, більше зайнятись нічим?

По-третє: Зараз у територіальних громад уже є так звані представницькі органи юридичної особи - «Ради» (у яких, щоправда, документи про створення таких згідно Конституції та закону не в порядку).

Що кардинально зміниться при створенні ще однієї юридичної особи?

Що такими будуть управляти гарні люди на відміну від поганих? Визнайте, це абсолютно наївно…

По-четверте: Існуюча державна система вже дуже добре нагострилась управляти будь-якими фізичними юридичними особами.

За останній час довелося не раз спостерігати, як пожвавлюються обличчя чиновників при згадуванні про оформлення «громади – юридичної особи».

У них, очевидно, є плани, як не міняючи суті, перемінити вивіску й тоді, розбазарити комунальну власність на законних підставах.

Однак, вибирати всім Нам, і нести відповідальність за вчинене у вигляді наслідків своїх рішень теж Нам!

В будь якому випадку, має сенс підтримувати зв'язок з вже воле виявленими територіальними громадами, та й само організованими, допомагаючи один одному інформацією та діями.

По суті, таким чином, ми пожвавлюємо процес реалізації положень Конституції України, створюємо реальну силу народовладдя – усвідомлене громадянське суспільство з розумним господарюванням на своїй землі, у якому можливо й збереження середовища проживання, і створення народної економіки на користь людей (жителів) на місцях, а не для обслуговування представників корумпованої верхівки.

Слава Україні!

ЗМІСТ:

Вступна частина ……………………………….............................................................................................................………………………………………………………... I

Суб'єкти права та їх власність ……………………………...................................................................................................………………………………………….. II

Влада – це народ! …………………………….…………………………............................................................................................................……………………………. III

Про узурпацію державної влади …………………………………............................………......................................................................………………………... IV

Вибори народних депутатів (часткова узурпація влади політичними партіями………....................................................................…..… V

Про неконституційність одержання позик (кредитів) органами влади під гарантії України .........................................................…VI

Про місцеве самоврядування ………………………………………………………………..................................................................................................………. VII

Про власність суб'єктів права (у тому числі неконституційності приватизації землі) ……............................................................... VIII

Про власність територіальних громад …………………………………………………................................................................................................……….. IX

Народ – власник, а не платник податків ………………………………….............................................................................................………….…………….. X

"Живий" суб'єкт права …………………………………………………………………..........................................................................................................…..………… XI

Конституція України про власність Українського народу …………………................................................................................…………..……….. XII

Реєстрація первинної влади ……………………………………………………………….......................................................................................................……. XIII

Первинні реєстратори та реєстри ………………………………………….................................................................................................……………….…… XIV

Принципові питання, якщо територіальну громаду організовувати у вигляді юридичної особи публічного права ……..….… XV

Гарантії та захист прав первинної влади ……………......................................................................................…………………………………..…………… XVI

Докладні витяги із Цивільного кодексу України ……………………...................................................................................…………………………….. XVII

Про реєстрацію та реєстр юридичних осіб (витяги із Господарського кодексу України) …......................................................... XVIII

Думки про небезпеку створення територіальної громади у вигляді юридичної особи …............................................................… XIX

***

Бібліотека вільної людини

Джерело – видання «ВЛАДА, ВЛАСНІСТЬ І ЮРИДИЧНІ ОСОБИ», Україна, 2020 р.

Скачати брошуру "Влада, власність і юридичні особи" в повному об'ємі - https://drive.google.com/file/d/1FSV-2d0lLjdxjO1G9aM3Lpy0D8UbhtpB/view

або: doc_Конституція(тлумачення!!!БРОШУРА).pdf

На смерканні СРСР, в 1990 році Україна вперше вільно обрала свій Парламент - «Верховна Рада УРСР». У головах населення панувала комуністична ідеологія, а тому більшість місць отримали комуністи. Проте, саме цей склад Парламенту прийняв установчі документи незалежної України, заклав фундамент всіх інституційних змін в країні. З цього Парламенту вийшли багато зірок вітчизняної політики, експерти та аналітики.

Усі наступні склади Верховної Ради були якісно гірше. Все більше приймалося законів, і ще більше - виправлень до вже прийнятих норм. Змінювалися виборчі правила, мажоритарка змінилася партійними списками, останні змінилися гібридом, не припиняються розмови про відкриті партійні списки. Вимоги на участь більшості населення в голосуванні на президентських виборах скасовано, вносяться нескінченні зміни в виборчі процедури. Результат - невтішний.

Виборці бачать, що якість депутатського корпусу знижується. Всі Президенти, починаючи з другого, закінчували свої каденції ненавистю громадян, що їх обрали. Довіра до нинішнього складу Парламенту - на рівні статистичної похибки.

Чому? Хто винен? - Відповіді різняться. Дехто стверджує, що демократія в Україні - принципово неможлива. Хтось вимагає заміни представницької форми на пряму, а хтось нарікає на вади виборчих процедур. Але найчастіше звинувачення сиплються на голови нещасного народу. Яких тільки слів на адресу простих українців не доводиться чути? Дурні, продажні, неосвічені, байдужі, ватники і вишиватники. Давайте розберемося, що не так з нашою демократією.

Механіка роботи інститутів представницької демократії (_{зауваження перекладача}: є небезпідставні думки, що “представницька” форма правління не може називатися “демократією” (народовладдям) взагалі. Тільки “пряма” форма правління — є дійсною “демократією”(народовладдям) )

Вся сукупність правил управління країною є гігантським політичним інститутом. Правила обрання та подальшої роботи депутатів усіх рівнів та обрання Президента - є інститутом представницької демократії. У ньому є норми, виписані в законах, і є неформальні правила, звичаї, традиції. Формальна і неформальна частини невід`ємні одна від одної, працюють разом, а тому зміни тільки формальних правил без руйнування неформальних не призводять до очікуваного результату.

Сформований в Україні шаровий розподіл визначив сутність політичної системи. Після тривалих років авторитаризму в СРСР народ хотів демократії, а тому нічого іншого режим не міг був записати в Конституції правлячим шаром. Жага присвоєння ренти, витягнутої з державної власності, і привілеї дозволили правлячій верхівці створити олігархів і при їх підтримці систематично всі роки винаходити способи коригування інститутів демократії, щоб досягти кількох цілей: гарантувати стабільність свого перебування при владі, не допустити «чужих» конкурентів, мінімізувати свої витрати по витяганню ренти. Алгоритм досить простий: залишити сам каркас демократії, змінивши його внутрішній зміст цілої системою не дуже помітних формальних та неформальних правил - вад, несумісних з роботою представницької демократії. А відповідальність за результат - покласти на виборця.

Щоб зрозуміти, де закладені вади в інституті української демократії, подивимося, як влаштовано алгоритм його роботи. Слід відразу обмовитися, що всі суспільні інститути існують за єдиним принципом обміну - форми відносин всередині соціуму. Ми весь час, щодня обмінюємося інформацією, правами і власністю. Відправляючи дитину в школу, заходячи в метро, ​​купуючи молоко і хліб, переглядаючи телевізор і просто розмовляючи по телефону, ми виробляємо операції обміну. І в кожної нашої дії, в кожному контакті з іншими людьми наш мозок обробляє цілий масив інформації, формує оцінки, розраховує функцію корисності і дає старт фізико-хімічного синтезу емоції - заохотливому наказу на конкретну дію.

На виборчих дільницях ми обмінюємо своє конституційне право безпосереднього управління країною на передбачуване благо від дій свого представника - депутата або Президента. Такий обмін повинен бути інклюзивним (“множинним” _{зауваження перекладача}) - вибір більшістю однієї кандидатури визначає благо для більшості, незважаючи на те, що кожен при голосуванні має власне уявлення про благо. Той факт, що виборчі процедури в ряді випадків вважаються такими, що відбулися навіть, якщо більшість не прийшла на виборчі дільниці, - перша, найочевидніша вада виборчої системи, хоча і далеко не сама визначальна.

Інститут виборів Президента за цією ознакою не є інклюзивним, а, отже, не може бути ефективним просто в силу того, що обраний Президент не втілює в собі загальне для соціуму благо, якщо обраний меншістю. Такий же ефект спостерігається і на довиборах у Парламент.

Оскільки вибори населенням представників в органи влади є акт обміну правами, то механіка їх дії нічим не відрізняється від звичайного алгоритму обміну правами, наприклад, в економічних відносинах між людьми: оцінка сторонами корисності => переговори => укладення контракту => виконання контракту + контроль за його виконанням + санкції до сторони-порушника. Розглянемо всі ланки ланцюжка.

Оцінка програми і обіцянок кандидата

У будь-якому обміні задоволеність сторін визначається якістю і достовірністю оцінки корисності обміну і передбачуваних витрат. Цю роботу наш мозок проводить, обробляючи зібрану інформацію про майбутню операцію. Вимога до достовірності інформації - найважливіший фактор успіху обміну. Простими словами, купуючи молоко, ми досить добре уявляємо собі корисність продукту (попередній досвід дає нам такі знання). Відсутні відомості про конкретний пакеті молока нам надають записи на пакеті, етикетка і цінник. Ми довіряємо зазначених відомостей про свіжисть, походження, параметрах якості, ціни. Ця довіра народжується знанням, що за достовірність цієї інформації відповідає продавець, а правила торгівлі містять в собі санкції до виробника і продавця за порушення достовірності даних в комерційній пропозиції. Трансакційні витрати по збору інформації та оцінки корисності зведені до мінімуму. Тому обмін грошей на право власності на пакет молока відбувається швидко, і, як правило, результат відповідає очікуванням сторін. Що ж відбувається в ході виборчої компанії?

А) Збір інформації для оцінки, чи корисний вибір конкретного претендента для виборця, утруднений та неефективний. Для того, щоб зрозуміти, що з себе представляють десятки кандидатів, необхідно витратити величезну кількість часу, програм часто просто немає, для зустрічі з кожним кандидатом необхідний час та зусилля. Якщо говорити мовою інституціоналізму, трансакційні витрати збору інформації надмірно високі. Найнижчі витрати несе виборець при отриманні інформації з зовнішньої реклами, тому білборди є і будуть найбільш ефективним способом подачі інформації виборцю.

Б) Кандидат не несе ніякої відповідальності за достовірність інформації, яку доносить до виборця. Обіцянки, як правило, залишаються всього лише обіцянками, навіть факти, викладені в програмі можуть бути перекручені. Ніякими нормами ця проблема не регулюється. Звідси про довіру до інформації, а значить, і кандидату, не може бути й мови. Довіра замінюється симулякрами - сліпою вірою, мифологизацией та іншим.

Висновок: український інститут представницької демократії примушує виборця діяти в умовах інформаційної невизначеності і не містить відповідальності за недостовірність інформації. Адекватна оцінка електоратом функції корисності принципово неможлива - друга системна вада української моделі демократії.

Перебіг виборчої компанії

Це аналог переговорного процесу. В ході нього повинні бути з'ясовані позиції сторін, оцінені витрати вибору, сформована остаточна оцінка співвідношення корисності пропозиції і витрат. На політичному ринку, як і на споживчому, принципово важлива чесність конкуренції, рівність можливостей кандидатів. Не випадково, західні експерти приділяють так багато уваги цьому питанню при оцінці демократичності виборів. Чи варто говорити, скільки порушень таїть в собі хід українських виборчих компаній? Регулятором повинен за законом бути ЦВК(Центральна Виборча Комісія _{зауваження перекладача}). Але він, як правило, не застосовує жодних санкцій до порушників, хоча в цьому випадку є формальні правила, що дозволяють регулювати процес. Це не викликає подиву, якщо врахувати, що члени ЦВК, кандидати, парламентські політичні партії - все це представники титульних шарів нашої неофеодальної держави. Вони апріорі зацікавлені в тому, щоб склад вищих шарів не змінювався, турбулентність в їх середовищі була мінімальною. Тому в хід ідуть олігархічні телеканали, які подають інформацію в перекрученому вигляді. Відкриті дебати не проводяться. На місцях «феодали» забезпечують преференції «своїм». У підсумку, сама гибридно-феодальна система забезпечує конкуренцію виключно серед допущених до її ресурсів. Вхідний контроль і виключення з виборчого процесу невгодних новим «феодалам» претендентів - треття системна вада неофеодальної виборчої системи.

Голосування, підрахунок голосів та фіксація результатів

Цей процес від відкриття виборчих дільниць до офіційного оголошення результатів є розтягнутою в часі процедурою укладення контракту виборців зі своїм представником. Не варто навіть описувати весь спектр порушень, кримінально караних діянь, фальсифікацій і підробок, які традиційно мають місце на українських виборах. Зусилля українських активістів і політичних гравців максимально зосереджені на цій ланці виборів. Існуюча жорстка конкуренція гравців дозволяє говорити скоріше про масовість порушень, ніж про радикальний їх вплив на подальший розклад сил в Парламенті. Особливо слід поговорити про таке огидне явище, як скупка голосів. За 27 років новітньої української історії воно перетворилося з ексцесу в зрілий громадський інститут. Довибори до Верховної Ради в Чернігові в 2015 і 2016 роках продемонстрували, що скуповувати голоси вже стало можливо цілком законно, на основі якихось «соціальних договорів» відкрито і масово, а конструкція схеми залучення людей подібна мережевому маркетингу. Довгі черги на вулицях в місцях видачі грошей, які спостерігали всі жителі міста, спровокували вкрай низьку явку (30% в 2015 р. І 34,6% в 2016 році). Люди не бачили сенсу витрачати час і йти голосувати, якщо тих, хто вирішив продати свій голос, настільки багато, що вони давляться в чергах по всьому місту за своїми грошима. Про яку довіру до обраних таким чином Сергію Березенко і Максиму Микитасю може йти мова? Делегітимізація демократичного процесу - четверта системна вада української демократії.

Прийнято звинувачувати людей, які продали свій голос. Справді, аморальність подібного вчинку очевидна. Але зростаюче з року в рік число бажаючих говорити про те, що у самих «продавців» є для себе моральне виправдання. «З поганою вівці - хоч вовни жмут» - кажуть дезорієнтовані люди, які не в змозі розібратися в інформаційному потоці, що сприймають його як інформаційний шум, що прикриває справи «феодалів». І в такій логіці є здоровий глузд. Судіть самі, в 2016 році преса рясніла історіями, як скандально відомий київський забудовник «заливав грошима» Чернігів. Місцеві жителі не знали про приїжджого кандидата майже нічого, тобто мала місце інформаційна невизначеність, і, отже, сама можливість оцінити корисність вибору була утруднена. В умовах невизначеності людина легко йде на заміну незрозумілою угоди на користь легкої, зрозумілою, особливо якщо вигоду отримує тут і зараз. Про те, що подібна заміна призводить до вихолощення самої суті демократичного інституту, люди часто просто не замислюються.

Виконання обраними представниками своїх повноважень

Суть демократії полягає в тому, що чесно обрані депутати повинні представляти інтереси виборців, діяти від їх імені. Подивимося на Закон України «Про статус народного депутата України». Добра половина тексту присвячена численним правам, гарантіям та привілеїям народних обранців. Про обов'язки нам повідомляє лише ст. 24. Серед загальних обов'язків не порушувати закони, ходити на роботу, не забувати про виборців і голосувати самостійно, є пункт «дбати про благо України і добробут Українського народу, захищати інтереси виборців та держави». Що мали на меті депутати, сформулюючи свою головну функцію настільки в узагальненому та незрозумілому вигляді, залишається тільки здогадуватися. Погано визначені, розмиті обов'язки обраних представників - п'ята системна вада інституційного характеру. Чи варто говорити про те, що жодної санкції за результати своєї діяльності, законодавці в закон не внесли. А якщо немає караючої санкції за невиконання норми, то норма не працює, і можна вважати, що її немає зовсім. Таким чином, надані самі собі депутати, обвішані, як новорічна ялинка, правами, привілеями, недоторканні як небожителі, при повній відсутності будь-якої відповідальності, забувають про умови контракту з виборцями на другий день після отримання депутатського значка і занурюються в захоплюючий світ політичного бізнесу правлячого шару , що відкриває привабливі перспективи для кожного стати новим «феодалом», отримати з державної власності власний феод «на годування». Це миттєве перетворення «народного дбайливця» в пана стало можливим лише в результаті законодавчого оформлення повної безвідповідальності. Якби народ мав можливість розірвати угоду, яку вважав невдалою і невиконаною депутатом, ситуація була б радикально іншою. Відсутність можливості застосування санкцій з боку електорату до свого представника за порушення останнім умов договору - шоста системна вада інституту демократії. Саме віна - ключ до розуміння того, чому в Україні настільки низька якість управління країною. Незалежно від того, розумний виборець, наскільки ретельно обдумував він свій вибір, - депутат має можливість не виконувати свої обов'язки. Ніякі зміни в виборчі процедури це не змінять, як не змінить і спосіб обрання (партійний або мажоритарний).

(!!!_{зауваження перекладача} !!!без втручання Громадян, виправити цю ваду нема можливості!!! )

Громадський контроль за діяльністю народних представників

Діяльність депутатів всіх рівнів активно висвітлюється в пресі. Контроль за роботою народних обранців - єдиний реально працюючий механізм у всьому життєвому циклі інституту української демократії. Ми багато знаємо про наших депутатах, можливо, більше, ніж середньостатистичний мешканець демократичної країни. Але ми нічого не можемо зробити з цим знанням. Немає ніяких механізмів впливу громадськості на позицію депутатів, за винятком вуличних протестів. Відсутність зворотного позитивного зв'язку - сьома системна вада української демократії.

Мало того. Знання фактичного стану справ призводить до тотальної недовіри до органів представницької демократії, а неможливість що-небудь змінити - до озлоблення населення. Такий стан справ можна назвати негативним зворотним зв'язком, що несе в собі безліч руйнівних загроз для країни.

Навпаки, позитивний зворотний зв'язок, коли вимоги громадянського суспільства призводять до зміни законодавчих норм і поліпшенню роботи системи, здатен загоювати протиріччя і сприятиме стабільній роботі. Якщо ж такий позитивний зворотний зв'язок інституціоналізован, то він викликає в системі ефект тригера, що призводить до ефективності роботи інституту в цілому. Такі тригерні ефекти ми можемо спостерігати в демократичних інститутах Швейцарії, де стабільність і ефективність роботи державної машини задані потужним інституціоналізованим (“суспільно узгодженим”, “узаконеним” _{зауваження перекладача} ) позитивним зворотним зв'язком.

висновки

Отже, інститути демократії в Україні виглядають як виборчий договір населення з представником, в якому (договорі) неможливо оцінити умови пропозиції, предмет договору не зрозумілий, вибір з кількох пропозицій утруднений, фіксація угоди проводиться з порушеннями, відповідальність за невиконання умов не настає, можливість розірвання угоди відсутня. Якби мова йшла про звичайний контракт, що регулюється цивільним законодавством, він легко був би визнаний будь-яким судом недійсним. (!!!_{виділено перекладачем} )

Перераховані вади носять системний, інституційний характер. Результатом роботи українських інститутів влади стало вихолощення самої суті демократії і перетворення її в “симулякр”, що прикриває авторитарну сутність гібридного неофеодалізму.

Звинувачення народу в нездатності обрати адекватну владу - безпідставні. Не може перемогти в автомобільній гонці навіть великий спортсмен, якщо його посадити в горбатий «Запорожець». Вся система 27 років конструювалась титульним шаром і олігархами для себе, улюблених, і заточена на реалізацію виключно егоїстичних прагнень представників влади. Система стійка, адаптивна і не залежить від змін навколишнього середовища (уподобань електорату).

Для встановлення справжньої демократії в Україні необхідно усунути всі системні вади виборчого права. Навіть одна залишена вада з перерахованих може звести нанівець всю роботу по трансформації.

Найбільш доцільно, на мій погляд, застосувати комбінацію механізмів прямої і представницької демократії. Референдум за народною ініціативою здатний бути механізмом відкликання депутата, який втратив довіру виборців, або розпуску Парламенту або місцевої ради. Референдум як форма прямої демократії повинен бути інституціоналізовано. Це означає, що потрібен не просто закон про місцеві та національни референдуми, а й цілий звід норм, що регулюють їх проведення як самостійний інститут прямої демократії. Громадяни повинні мати право самі формувати порядок денний держави і місцевих громад. У цифрову епоху не складає особливих труднощів періодично виявляти питання, що найбільш турбують громадян. Такі питання, при небажанні або нездатності Парламенту прийняти рішення, повинні виноситися на референдум. Аналогічно, повинна бути можливість народу скасувати будь-який закон, прийнятий Верховною Радою, якщо народ вважатиме його для себе неприйнятним, а в разі, якщо такий закон суперечить Конституції, то наслідком його скасування має бути автоматичний розпуск Парламенту.

Інститути прямої демократії - потужна зброя, і конструювати їх потрібно з великою обережністю. На мою думку, центр ваги повинен бути розташований на місцевому рівні. Регулярні референдуми в територіальних громадах можуть мати колосальний позитивний ефект, оскільки не тільки сприятимуть відповідності дій влади бажанням суспільства, а й формувати інститут відповідального громадянства, залучати населення в управління своїм регіоном, пов'язувати воєдино владу і народ. Навпаки, загальнонаціональний референдум повинен бути екстраординарною подією, і застосовуватися тільки в тому випадку, коли потрібна корекція відносин влади і суспільства, яку влада самостійно провести або не має права, або не в змозі.

При реформуванні демократичних інститутів слід пам'ятати, що будь-яка норма ефективна лише тоді, коли є симетричні санкції за її невиконання, а застосування санкцій неминуче при наявності порушення. У зв'язку з цим, наведення ладу в обранні і роботі всіх обраних органів влади, слід починати з введення заходів санкцій, а саме, законів про імпічмент Президента, відкликання мажоритарних депутатів всіх рівнів і розпуску Парламенту. Конституція не містить норм відповідальності жодного з органів влади. Це положення має бути виправлено.

Ліквідація всіх шарових привілеїв - ще один потужний удар по новим феодалам. Депутати всіх рівнів не тільки не повинні володіти недоторканністю, але при появі компрометуючої інформації в пресі або соцмережах розслідування правоохоронних органів має починатися автоматично, відкрито і гласно. Роль громадських організацій у контролі за діяльністю влади повинна бути нормована окремим законом. Громадянське суспільство має отримати законні права та захист від гніву олігархів, а правоохоронні органи - обов'язок реагування на інформацію від громадських активістів та санкції за невиконання цих вимог.

Формалізація в законах всіх етапів виборчого процесу, письмова фіксація зобов'язань дозволить послабити інформаційну невизначеність. Розгорнута система санкцій за порушення, зняття з реєстрації кандидатів, викритих в шахрайстві, перегляд певних законом обов'язків депутата, створення системи заборон і обмежень для них - ось неповний перелік змін, здатних виправити ситуацію. Громадським активістам варто не розпорошувати свої сили на вимоги приватних змін виборчих процедур (наприклад, так званих відкритих списків), а домагатися системної зміни моделі інституту демократії.

(джерело : https://hvylya.net/analytics/society/gibridnyiy-nefeodalizm-demokratiya-vozmozhna.html , переклад за допомогою translate.google.com)

( для друку: pdf-файл)

Дещо про очевидне (ALEKSANDER WÓJCIK)

ALEKSANDER WÓJCIK·СУБОТА, 2 ЧЕРВНЯ 2018 Р.·READING TIME: 1 MINUTE

Намагання вітчизняного політикуму вирішити проблеми нашої держави нагадують мені біг по колу, кожен наступний виток котрого тільки погіршує загальне становище.

Я вважаю, що наші ресурси та час настільки обмежені, що витрачати їх на цю безглузду біганину стає просто небезпечно - свої резерви варто витрачати на щось інше.

Для того, щоб не обмежувати себе критикою дій політикуму, вирішив викласти власний варіант, власне бачення можливого напрямку руху.

Одразу приношу вибачення за об'єм тексту, але повірте - старався коротко, як міг…

«Якщо хочете мати те, чого ніколи не мали,

то мусите зробити те, чого ніколи не робили.» (серйозний жарт)

Здається, єдине, що спонукало мене до написання цього тексту – це просте та цілком органічне бажання людини, котра вважає себе громадянином власної держави, вплинути на ситуацію в умовах, котрі аж ніяк не можна назвати легкими та сприятливими для моїх співвітчизників. Ну, знаєте як – або сидиш тихо та спостерігаєш за всім мовчки, потім переконуєшся, що далі сенсу чекати вже немає і міняєш місце своєї дислокації – як мільйони українців, котрі вже виїхали хто на роботу, а хто на ПМЖ – або вирішуєш втрутитись в усе самому, тобто проявити себе в якості саме громадянина, але не з виборчим бюлетенем в руках, а якось трохи цікавіше.

Не бажаючи втомлювати потенційного читача списком власного досвіду, який і став, власне, передумовою цього тексту, перейду до того, про що мені йдеться:

- я незадоволений тим, що бачу навколо себе

- я незадоволений та розчарований тим, що чую в якості порад та намірів від наших політиків та, що найгірше, тих, хто вважається моральним авторитетом нації або нашою молодою надією

- я маю власну думку, відмінну, здається, від більшості думок, та власне бачення того, як саме нам, як народу, слід було б поступити саме зараз і саме в цих обставинах

- і ще одне – я не вважаю себе найкращим та найрозумнішим, а український народ в цілому чимось гіршим від народів, котрі спромоглись на власні успішні держави.

Поганою новиною для тих, хто вважає, що вся проблема тут в злодіях при владі, буде наступна теза: це об’єктивна реальність, котра є неминучим наслідком цілого ряду факторів – від рівня продуктивності праці, в рази нижчого від рівня технологічно розвинених країн, до рівня соціальної та фахової грамотності самих українців. Ця проблема простою заміною кількох топ-чиновників, чи навіть кількох тисяч чиновників, не вирішиться.

Думаю, для кращої орієнтації в сьогоденні, необхідне розуміння тих загальних історичних процесів, учасниками котрих є ми всі, адже тільки усвідомлення та розуміння є правильною основою для планування та вчинення дій. В іншому випадку ми матимемо те, що вже маємо, і бігатимемо по колу: невивчений урок завжди повторюється – пам’ятайте про це.

Отож: українська держава не стала наслідком боротьби народу під проводом національної еліти за власну незалежність – вона утворилась як вияв волі компартійної номенклатури з очевидним прагненням переродити неефективний СРСР в щось більш спроможне, але підконтрольне тій самій касті. Оскільки ж української національної еліти як дієздатного суб’єкту на момент утворення нашої держави не існувало як категорії, то проект пострадянської України був цілком логічно втілений в життя. Для цього довелось навіть перемалювати прапор та змінити гімн, але суті держави це не змінило – стара радянська система влади в особі влади Рад живе та квітне до сьогодні. Практично те ж саме можна сказати й про пересічного українця: безумовно, що відбувається еволюційний процес дорослішання та повільного становлення української політичної нації - от тільки залишається відкритим питання про те, куди цей процес спрямований.

Поясню, що я маю на увазі, хоча відразу зазначу, що для мене особисто якраз це питання є питанням ключовим та найважливішим. Вся річ в тому, що для мене аксіомою є твердження: Не нація творить державу, а держава – націю. Саме так і не інакше!

Українці як народ, котрий зберіг свою самобутність, свою мову та культуру впродовж століть існування в чужих державах, був постійним об’єктом впливу цих держав, котрі формували власних громадян за певними лекалами.

Останнє таке лекало – це образ так званої радянської людини, котрий формувався весь період існування Радянського Союзу у відповідності до більшовицьких ідей. Якраз за ідеологічними установками більшовиків здійснювалась негативна селекція серед населення всього СРСР з метою отримати кінцевий продукт – ідеального носія радянського менталітету. І хоча цей процес до свого логічного кінця не добіг, але те, що ми зараз називаємо «совком», сформувати встиг однозначно.

В цій,власне, площині й лежить відповідь на питання, де саме захований корінь українського інфантилізму та патерналізму. І в цьому ж контексті нам слід ставити наступне питання: - А що ж відбувається зараз?

А зараз, якщо подивитись навколо неупередженим поглядом та без рожевих окулярів, то можна побачити, що не такий вже й мертвий той СРСР: система влади Рад збереглась в незмінному стані, а найвищі кабінети займають діти або родичі колишньої партноменклатури. Просто роль КПРС переймають по естафеті партії під різними назвами, але з однаковою суттю: державна влада, колись узурпована більшовиками, залишається узурпованою політикумом, а народ відіграє тільки роль весільного генерала на чужому святі.

Якби весь сенс такої конструкції держави зводився тільки до збагачення правлячої верхівки, це було б погано, але не катастрофічно. Та варто усвідомити, що така держава формує цілу націю і зрозуміти, що ніколи і ні за яких обставин корумпована держава, в котрій все побудовано на брехні, насиллі та обмані, не утворить здорову, правдиву та щасливу націю.

Повторю ще раз: ніколи і нізащо!

Шлях, котрим рухається українська держава та правляча верхівка, котра веде нас по ньому, з впевненістю можна назвати достатніми передумовами для настання катастрофи.

Здається, вже всім зрозуміло, що далі так тривати не може, і потрібно щось міняти.

І от тут починається… ні, не найцікавіше, а найсумніше: з усієї палітри пропозицій, концепцій чи просто порад, абсолютна більшість, як виявляється, взагалі не виходить за рамки тієї системи, в котрій ми вже перебуваємо: нам пропонують вдосконалювати існуючу систему організації влади через вдосконалення законів, створення нових контролюючих інституцій і т.п., не зачіпаючи головного аспекту.

Що я під цим маю на увазі? А от що:

Наша країна має на сьогодні два з половиною суб’єкти влади: два повноцінних - це політикум, до котрого я відношу три з половиною сотні політичних партій разом з чиновницькою номенклатурою державної виконавчої влади та українські олігархи, і один суб’єкт в зародковому стані - народ. Я розставив ці суб’єкти в такій послідовності не випадково – саме така послідовність відображає реальний розклад сил в системі функціонування влади в державі.

Ті, хто знайомий з текстом Конституції України, можуть, звичайно, заперечити, вважаючи, що народ є єдиним джерелом влади і сувереном, тобто верховною владою. Але ті, хто добре орієнтується не тільки в текстах законів, але й в наших реаліях, сподіваюсь, зі мною погодяться.

Мало того, я зразу наголошу на тому, що вважаю цей момент абсолютно визначальним як в розумінні поточних справ, так і в можливості створення адекватних моделей поведінки та механізмів реалізації нової системи влади.

Чому саме нової системи влади? Та тому, що вважаю аксіомою та доконаним фактом наступне: радянська система влади стала тим родючим підґрунтям, на котрому так рясно вродили олігархи – саме через таку конструкцію колишня компартійна номенклатура взяла під контроль реальну економіку та фінансовий сектор в державі, навмисно створивши абсолютно всі корупційні механізми обігу товарів та грошей. Тому твердження про те, що корупція – це форма існування української держави є, на жаль, далеко не жартом.

Українські олігархи сьогодні є невід’ємним чинником українського політикуму, вони – як сіамські близнюки. Саме ці два суб’єкти, діючи злагоджено та оперативно, зуміли так перекрутити конструкцію нашої держави, що назвати її республікою з демократичним устроєм вже не можна.

І саме ці два суб’єкти за чверть століття довели державні та суспільні інститути до стану цілковитої деградації.

Інструментом, котрим послуговувались ці суб’єкти, була сама держава. Ось таким парадоксальним чином сподівання на власну, українську державу, втілились в життя у формі держави-монстра, через три гілки влади котрої було здійснено злочинне присвоєння засобів виробництва, знищено приватну ініціативу в бізнесі та, зрештою, узурповано саме право народу на здійснення влади у власній державі – весь процес волевиявлення зведений до участі обивателя у виборах між поганим та ще гіршим, а заява про те, що система судочинства є незалежною гілкою влади може викликати в кращому разі гірку посмішку.

Фактично, всі три конституційні гілки влади – законодавча, судова та виконавча, давно вже утворили єдиний моноліт – окрему суспільну касту, економічною основою котрої є монополізована олігархами економіка нашої країни. Не втримаюсь і доповню це твердження цифрами: біля 80 відсотків української економіки складають монополії олігархів, трохи більше 80 відсотків всієї території України контролюють державні чиновники за допомогою Держгеокадастру.

Це я для того просто, щоб було зрозуміліше, як далеко все зайшло і з якою махиною доведеться нам мати справу, якщо вирішимо, що час щось робити.

Сподіваюсь, що розуміння масштабу проблем та спрямованості процесів дозволять зрозуміти, що держава важко хвора і лікування не буде легким та швидким.

Я щиро сподіваюсь, що погляд на актуальні політичні та економічні процеси саме під таким кутом зору допоможе зрозуміти й наступне:

1. Не варто витрачати час та зусилля на спробу косметичного ремонту – ми мусимо привести сам фундамент держави у відповідність до початкового задуму, зафіксованого текстами Декларації про державний суверенітет України та Конституції України.

2. Суб’єкти, котрі зараз фактично володіють державою, контролюють практично весь економічний та фінансовий сектори, всі три гілки влади, всі надра та основну частину території.

Виходячи з цього, слід розуміти, що виходити на полювання на ведмедя з рогаткою є виявом крайнього ідіотизму.

Примітка: якщо хтось пропонує боротись з цим ведмедем через вдосконалення процедури виборів та прийняття нових текстів законів, то може це робити, не боячись нічого – нашому ведмедю такі шоу навіть подобаються. А тим оптимістам, котрі вважають, що за допомогою маленьких, але ідейно-вмотивованих партій зможуть переламати хребет цій системі, раджу згадати вислів «Дай, Боже, нашому теляті та вовка з’їсти».

То що ж тоді може стати тією чарівною паличкою чи міфічним Екскалібуром, де взяти нам той артефакт, котрий би допоміг здолати таке потужне зло?

Відповідь, як на мене, проста та очевидна. Причому настільки проста та очевидна, що аж непомітна – ну зовсім як у вислові «За деревами лісу не видно». Інакше я не можу пояснити той факт, що всі пропоновані рецепти порятунку держави в ім’я народу самого народу не бачать впритул.

Ні, звичайно ж, всі апелюють саме до народу, всі закликають саме народ проявити себе як свідомий виборець чи, навіть, як стихію в протестах, котрі б змели паразитів. Всім політичним партіям чи громадським рухам потрібна підтримка народу – це їхня основна зброя. І це ж – їхнє найслабше місце, бо всі ці конструкції тримаються на одному – на симпатії людей, котра є річчю непостійною за визначенням.

Що треба зробити, щоб позбутись цієї ахіллесової п’яти справді демократичних та прогресивних сил?

Моя відповідь: утворити постійну за своєю основою та своїм статусом конструкцію в системі організації влади в державі, котра б, внаслідок власного масштабу, значимості та постійності, стала абсолютною домінантою цієї системи.

Ще простіше: зробити народ фактичним сувереном. Фактичною, а не фіктивною, верховною владою.

Саме так: не проголосити, а зробити. Взяти й зробити.

Саме так: всіх тих людей, котрі ніколи не жили при демократичному ладі, котрі мають дуже віддалене поняття навіть про самоврядування в своєму селі чи місті, котрі й саму державу в масі своїй сприймають як щось чуже та незрозуміле і котрі податки не платять при найменшій на те нагоді, і котрі … список дуже довгий …

От саме ці люди і повинні стати громадянами – ні, не за паспортом, а за станом душі.

Як?

Дозволю собі, бажаючи краще донести власну думку, на таке порівняння:

Чи можливо навчитись плавати, не маючи доступу до водойми? Очевидно ж, що ні. Напевно, кожен розуміє, що саме водойма є одночасно і фактором і мотивацією, котрі породжують вміння плавати. Жоден тренер, жодна пропаганда чи погроза нізащо не навчать плавати без водойми. Тобто: хочеш плавати – лізь у воду.

Продовжу думку: хочемо демократію – мусимо створити демократичну конструкцію влади, котра не можлива без істинної влади народу, влади демосу.

На заперечення, що ми вже маємо демократичну державу, відповім одразу: ні, не маємо, бо демократична держава будується знизу вгору, а не навпаки, як ми це зробили. Жодні демократичні інститути влади не можуть такими вважатись і не є такими за своєю природою, якщо вони не створені на фундаменті реального народовладдя. Мало того, створені зверху державні інститути, котрі не опираються на такий фундамент, неминуче перетворюються в авторитарні приватні інститути влади. Доведено нами.

Ще один приклад з історії – будівництво єгипетських пірамід. Древні єгиптяни, зводячи гігантські споруди, котрі не мали жодного утилітарного призначення, в процесі будівництва осягнули якісно нові рівні організації праці, освоїли премудрості математики та інженерну справу. Сам процес будівництва був тим середовищем, котре створювало нові цивілізаційні якості цілого народу.

Очевидно, що варто було б спростувати одразу кілька міфів, на котрих тримається вся ворожа українському народу пропаганда.

Міф перший: українці як народ виявились нездатні до утворення власної держави. Насправді, факти свідчать про зворотнє – українці в умовах нормальної держави проявляють всі риси європейського цивілізованого народу, вибудовуючи власні успішні структури в економіці та політиці – просто подивіться на приклад українців в Канаді, де в умовах правової системи, побудованої англійцями, українська спільнота виявилась напрочуд успішною та цілком конкурентною. Те, що на теренах власної країни нам не вдається продемонструвати те ж саме, залежить не тільки від нас – в таких важких історичних умовах, котрі складались на цій землі впродовж останніх кількох сотень років, сам факт збереження українців як народу вже заслуговує на повагу.

Міф другий: подолання проблем українського народу можливе тільки через політичну боротьбу, для чого потрібно знайти об’єднавчу ідею та утворити на її основі нову політичну силу.

Я стверджую протилежне: абсолютно весь український політикум повністю скомпрометований та неперспективний з точки зору конструктивних та корисних дій, а політична боротьба для цілого народу є безглуздим та непотрібним явищем – в Україні склались всі передумови та чинники, котрі не просто дозволяють нам діяти, а котрі просто змушують нас до дії.

Саме до дії, саме до утворення реального, нового інструменту здійснення найвищої влади. Такого інструменту, котрий буде не четвертою гілкою державної влади, а стане над всіма трьома гілками влади, виконуючи на практиці функцію суверену – я б назвав його Палата Громад.

Така Палата повинна за своєю суттю виконувати практично одну тільки функцію – доповнення процесу прямого волевиявлення народу, тобто референдуму, котрий за своєю природою є спорадичним, якісно новою властивістю – постійністю та неперервністю. Фактично, такий механізм є єдиним варіантом, коли до процесу управління державою може бути заангажований кожен громадянин, а контроль над всіма гілками влади може перейти від політикуму та олігархів безпосередньо до народу шляхом цивілізованого процесу. Такий механізм одночасно був би тим середовищем, в котрому народ навчався б реальній демократії як мистецтву управління власною державою.

Такий механізм повинен перевести ті протиріччя та протистояння, що назріли в українському суспільстві, в площину конструктивного діалогу та прийняття відповідальних рішень, а також:

- Знівелювати роль політичних партій до політичної боротьби за місця в гілках законодавчої та виконавчої влади, позбавивши їх можливості отримувати будь-які фінансові дивіденди від такої діяльності, тобто зруйнувати апріорі корупційну природу чинної державної влади.

- Взяти під свій контроль абсолютно всі ресурси на території держави.

- Максимально обмежити регуляторну роль держави.

- Перелік не вичерпний.

Зрозуміло, що такий механізм повинен передбачати можливість здійснення функції суверена і в частині відкликання з посади Президента, розпуску Верховної Ради чи Кабінету Міністрів та оголошення позачергових виборів.

Також є очевидним, що цей виклад є концептуальним, а його конкретизація є предметом обговорення.

Важливо, як на мене, інше – по-перше, усвідомлення того, що набуття суб’єктності самим народом може бути не справою еволюції впродовж десятиліть чи століть, а набагато коротшим історичним процесом, при умові створення відповідного середовища, по-друге – того, що в наших умовах реально протистояти олігархічно-політичному монстрові здатен тільки сам народ при умові озброєння його дієвим механізмом здійснення ним влади, і, по-третє – зараз саме час.

Наостанок:

Для мене само собою є зрозумілим те, що під механізмом функції суверена мається на увазі не просто жменька делегованих до Палати Громад осіб – ця структура повинна починатись від кожної громади і закінчуватись вершиною піраміди – власне Палатою. Ті, хто представляє інтереси народу, повинні делегуватись від громад на не фіксований час – хтось на день, а хтось на роки - сучасні технології дозволяють виявляти волю людей надзвичайно оперативно. Буквально: дешево та сердито…

В такій пропозиції є й інші позитивні аспекти, котрі залишились поза увагою, хоча містять цікаві та перспективні речі, як от, приміром, можливість становлення в такому процесі справжньої національної еліти, котра й стане основою майбутніх ідеологічних партій. Або та ж практична люстрація чинних політичних партій, котрі будуть змушені показати своє справжнє лице, підтримуючи або заперечуючи запропонований процес – переконаний, що більшість тих, хто апелює до народу та говорить про свою турботу про народ, в ситуації вимушеного вибору між реальною демократією та імітацією останньої, виберуть саме імітацію, аргументуючи це тим, що народ – це примітивний, ні на що не здатний натовп, що без справжньої еліти – тієї, якраз, котра відсутня – нічого не вийде і т.д..

Скажу на це тільки одне – для мене особисто очевидним є те, що моральні, розумові та організаційні якості українського народу в цілому є на порядок вищі від аналогічних якостей українського правлячого класу, котрий вважає себе сьогоднішньою елітою: політиків, державних чиновників, суддів та прокурорів.

Ми маємо класичну патову ситуацію: правлячий клас усвідомлює власну неспроможність, але боїться власного народу, а народ ненавидить правлячий клас, але боїться рухатись далі, не знаючи дороги – нічого дивного, адже він по ній ніколи ще не ходив.

Ну що ж… Завжди так не буде.

(

Джерело: https://www.facebook.com/notes/aleksander-wójcik/дещо-про-очевидне/1994409490845187/

після опублікування цієї статті (див.джерело), зав*язалося обговорення. Деякі цікаві думки наведено нижче, (обережно, зустрічається “москвосурж”):

Конфуцій: "Якщо хочете зрозуміти суть речей, то мусите ці речі назвати своїми іменами".

000000000000

Владимир Король З оцінкою ситуації згоден на 200%. Пропозиція - гарна, але... Едине питання - хто може її реализувати? Політики? Вони це будуть тільки нищити, вони ж не дурні. Сам народ? Для нього це занадто складно і розлого. Народ може згуртуватись самостійно під прості цілі, які можна сформулювати простими одним-двома гаслами. Але ці гасла повинні бути і лаконічними (те що можна зробити за один крок, а не роками), і піддаватись чіткій веріфікації (зроблено/не зроблено), і, саме головне, гарантувати запуск передачі реальної влади народу, надбання ним суб'єктності. Саме тому, розмірковуючи над тим, як можна розірвати це коло, я і прийшов до висновку, що найкращий варіант - скорочення терміну повноважень (!!!!!!!) депутатів до року, президента - до двох років. Це не вирішує одномоментно всіх проблем. Але це може кардинально змінити систему мотивацій для всіх. І для політиків, і для простих громадян. Це може запустити радикальні зміни на політичному полі. І це може за рік-два фактично перетворити парламент на ту саму "палату". А головне, це те, що народ може "продавити" в один крок попри шалений спротив всіх наших "благодійників". Один раз піднажати, легітимно отримати в свої руки реальний інструмент влади, а потім вже в легальний спосіб рухатися далі.

До речі, друга важлива вимога - будь які зміни до Конституції повинні затверджуватися референдумом (щоб ніяких договорняків під килимом).

Такий вихід важкий, але все ж реалістичний. А паралельні структури... їх знищать просто в зародку.

111111111111111

Эдуард Котенев А между тем реализовать ее довольно просто! У нас масса людей имеет сервера и майнинговые фермы - так почему не выделить часть средств под первоначально виртуальное, а затем и реальное правительство на базе технологий блок-чейн? То есть прописывается архитектура проекта и сначала по ФБ, а потом и в реале рассылаются извещения с приглашениями принимать участие в опросах, голосованиях, выработке концептов социального устройства, институтов и механизмов осуществления прямого народовластия? В системе предусмотреть возможность учета активности каждого зарегистрированного участника и определять рейтинг на основании как личной активности в волеизъявлении, так и предлагаемых социальных продуктов и реальных общественных работ на добровольной основе. По итогам оценки рейтингов - сформировать сначала виртуальный, а замет реальный Высший Координационный Совет Украины, который легитимизировать на Всеукраинском Референдуме в соответствии с пока действующей Конституцией Украины. Таким образом мы получим возможность смена системы целиком в законодательном поле. Естественно, диктатура совкомноменклатурокриминалитета будет оказывать все возможное сопротивление, дискредитировать систему и возможно физически уничтожать или подавлять активистов - но иначе выбраться из этого болота нам не удастся!

222222222222222222

Aleksander Wojcik Стаття 69 Конституції України дозволяє не тільки референдуми, але й "...інші форми" безпосередньої демократії. Тому на сьогодні для реальних змін в Україні потрібно не тексти міняти, а створювати реальний суб'єкт влади, співставний за масштабом з усіма цими "авгієвими конюшнями" українських органів влади. Фактично, я говорю про необхідність створення реальної структури, конструкції, у вигляді мережі, котра б була спроможна втілювати волевиявлення народу як суверену, тобто стала б не другою палатою парламенту, а верховною владою. Для кардинальних змін в системі державного управління насправді не потрібно все перевертати догори дригом - достатньо змінити взаємодію між ключовими інститутами влади, вивівши судову владу в безпосереднє підпорядкування суверену, а також поставивши Парламент та Президента в підлегле становище до нової конструкції. Але найважливішим фактором я особисто вважаю те, що такий крок створить принципово нове середовище, котре стане школою реальної демократії, ангажуючи в процес управління власною державою якнайширше коло громадян, що здатне радикально вплинути на психологічний стан нації. По суті, це - безпрограшний процес, котрий дозволив би вирішити кризу української державності в мирний та конструктивний спосіб.

333333333333333333------

Владимир Король Але все ж таки головні питання - це питання конролю. Хто може і повинен контролювати систему? Яким чином? Як забезпечити, щоб цей контроль був своєчасним і дієвим?

Мені здається, що саме зневажання цими питаннями, помилкове ставлення до них, як до чогось другорядного і завела нас в це болото, в якому і танцюємо.

А між тим, ніяка система сама по собі, без належного контролю, існувати нормально не може.

444444444444

Aleksander Wojcik Питання контролю є одним з питань функціонування цілої системи. Зараз цю функцію здійснює реальний суверен, тобто олігархат + політикум. При демократії, до котрої я відношу виключно інститути прямої, чи безпосередньої, демократії, ця функція є функцією виключно суверену, тобто народу. Функціонально ж при наявності реального суверену розробити та реалізувати інструменти дієвого контролю органів влади жодної проблеми не являє.

555555555555

Aleksander Wojcik Эдуард Котенев , за оцінками Віктора Шишкіна біля 45% українських законів несумісні з Конституцією. Для виправлення такої ситуації цілком очевидно, бракує т.зв. "політичної волі". Простіше кажучи, так комусь вигідно. Комусь, але не нам. Думаю, при наявності бажання та можливості, навести елементарний порядок в законодавстві можна досить оперативно.

+++++++++(!!!!!!!!!!)

Эдуард Котенев Aleksander Wojcik гораздо больше! Это определяется термином "легализм" - когда штампуются неприродные законы неприродным путем (то есть не вследствие прецедента или сложившейся в социуме системы естественных правоотношений) с целью получения отдельными субъектами личных или коллективных преференций, бенефиций, монополий, а также с целью норматирования жизни людей для лишения их прав и свобод либо их существенного ограничения

666666666666

Владимир Король Эдуард Котенев ви не про той контроль думаєте. Ви, мабуть, вважаєте, що держава може існувати сама по собі, без будь якого контролю над нею. А так не буває. Саме по тому, хто її контролює і визначається характер держави. Безконтрольна держава, це як безхозна оселя. Це клондайк для мародерів. Це як раз і те, що ми маємо. Хоча і в нашлму випадку держава під контролем, але під контролем мародерів.

777777777777

Aleksander Wojcik Владимир Король , мені здається, що під контролем Ви маєте на увазі все-таки управління. Я продовжу Вашу аналогію з автомобілем: автомобілем потрібно управляти, а не просто контролювати. Цю функцію може робити найнятий водій, котрий, виконуючи мою волю, змушений діяти превентивно та рефлективно. А от я, як власник, просто контролюю його роботу за тими критеріями, котрі я ж і встановлюю. В системі державного управління я не пропагую відмовитись від органів влади - це нереально. А от поміняти бенефіціарія, на користь котрого ці органи працюють - реально та потрібно.

888888888888 (!!!!!!!!)

Aleksander Wojcik Эдуард Котенев , різниця між владою та її органами суттєва: влада - первинна, органи - похідні. Наша проблема, власне, в тому, що органи і стали частиною самої влади, оскільки суб'єкт влади ще не утворився. Тобто, без наявності первинного його функцію на себе взяло похідне. Відповідно, виправляти треба самі основи. Те ж, до речі, стосується й громад: якщо громада в селі чи місті нездатна проявити власну спроможність, то депутати рад цю спроможність проявляють аж бігом)

9999999999999

Владимир Король Aleksander Wojcik ну ми дійсно так звикли. Під словом "влада" розуміти і суб'єкт влади, і органи влади, і Хозяїна країни... повний сумбур. А це дійсно ключове питання - хто у домі Хохяїн? Хто суб'єкт. Ми ще з часів совка звикли вважати, що "хтось там", у всякому випадку, не ми. От на цьому словесному потоку нас і мають за те що мають :) А починати треба саме с визначення понять. Треба якось звикати.... :)

)

Для друку: pdf-файл

<попередня сторінка>...<наступна сторінка>