Ти ось книжку розгортаєш, тож привіт тобі! Привіт! А скажи мені, ти знаєш, що у нас казковий світ? Саме так, Земля — це казка і планета в нас — жива! Тут живуть добро і ласка, ще незвідані дива. Є повітря тут, щоб жити і щоб дихати могли, є жива вода, щоб пити, й щоб здорові всі були. На планеті нашій, діти, скрізь і всюди — все живе: ліс, травичка, луки, квіти, качечка в ставку пливе… І рослини, і тварини місце тут своє знайшли. Все тут є і для людини, щоб щасливо всі жили. Та людині треба вчитись, щоб правдиво й чесно жить. Треба добре придивитись, як, коли і що робить. Ніби все людина знає, науково довела, що, коли і як буває, звідки райдуга прийшла, звідки дощ і град береться, і куди летять хмарки… Та не раз й не два прийдеться їй задуматись, таки… Бо не все й наука може пояснити нам, як слід, незнання людину гложе… Ось такий цікавий світ. Іноді така буває у житті в нас дивина, що ніхто й не уявляє звідки і взялась вона… Тож і кажемо ми — казка! А насправді — це життя. Зрозумій ти це, будь ласка, і роби все до пуття. Щоб у світі жити гарно, є в нас правила прості: не роби комусь погано, чесним будь в своїм житті та брехнею не займайся, доброту у світ неси, щось творити намагайся, та заходь у світ краси. І хоч правил є багато, але ти їх добре знай. І тоді життя, як свято буде в тебе, пам’ятай. А сьогодні я вам, діти, розкажу про брехунця, щоб ви вміли гарно жити. Хай вас вчить розмова ця. Правда — це завжди природно, в правді честь і сила теж. Поступаєш благородно, коли правду в світ несеш. Ти тоді духовно зрілий, словом — мудрий чоловік. Добрий, чесний, світлий, смілий, коли ти до правди звик. І тоді прекрасно жити, і сумління не гризе. Якщо правду говорити, змій у душу не вповзе. А неправда губить душу, робить чорною її. Тож сказати я вам мушу — брехні гірші від змії. Бо у серце заповзають, кубляться і там живуть. А людей з шляху збивають й до погибелі ведуть. Тож уважний будь до слова, бо воно, як гострий меч. Слово, діти, не полова… Й голова злетить із плеч, коли ти неправду скажеш, понесеш брехню у світ, таїну чиюсь розкажеш… Тож не будь, як пустоцвіт. Вчися правду говорити, щоб і як там не було. Мудро вчися в світі жити, бо брехня — це люте зло.
А Тарас любив збрехати, посміятися любив, кажуть вчився жартувати, але — ні, брехнею жив. То свої погані вчинки взяв на когось переклав і не думав ні хвилинки, що біду він накликав сам на себе, бо з брехнею можна світ весь обійти, а назад вернутись з нею вже не зможеш більше ти. Брехунів не люблять люди, проганяють із життя. Що з Тарасом нашим буде, він не знає до пуття. Тож росте собі безпечно, не збрехне, то не дихне. Це погано, безперечно… Думали усі — мине… Раз людині він дорогу в протилежний бік вказав, й не замучила тривога, він сміявся і стрибав… Іншим разом він хлопчині час неправильно назвав. І сміявся по причині, що дитині день зламав…
Раз Тарас іти до школи дуже-дуже не хотів. «Ой, у мене в боці коле, що немає сил і слів!» — закричав на всі заставки, на підлогу вдома впав, ніби не дійшов до лавки, сцену він таку зіграв. Мама й тато б’ють тривогу і на поміч всіх зовуть, в Невідкладну допомогу дзвонять і уже везуть у лікарню. Він радіє, бо усіх він розіграв. Тож брехня прекрасно діє, навики Тарасик мав… А в лікарні на прийомі лікар з досвідом приймав. Всі ці витівки знайомі з дітками він добре знав. Тож обстежив, все обслухав, придивлявся неспроста… Ще й приклав до хлопця вухо: «Треба різать живота! Хитрість в ньому і не дрібна, роз’їдає вже кишки, операція потрібна, треба різати, таки…» Як почув Тарас слова ці, підібрав весь одяг свій, ніби й не лежав на лавці й до дверей побіг мерщій. «Ні, нізащо і ніколи! Ще б! Придумали таке! Краще я піду до школи, хоч життя там й нелегке…» Лікар криво посміхнувся, зрозумів відразу все і до мами повернувся: «Хлопця вже брехня несе…» Мамі дуже прикро стало, але що ж робити? Син… І вона пішла помалу, та й у неї ж він один… Вдома хлопцю дорікали, за брехню оцю гидку. Але, як завжди прощали все своєму хлопчаку…
Раз поїхали на море, на пісочку полежать. А з Тарасом — просто горе, він не хоче загорать. Плавати він добре вміє, тож весь час в воді сидить. То від холоду синіє, часом навіть весь дрижить. Якось раз Тарасу стало якось скучно без брехні, бо і моря вже замало, і батьки якісь сумні... Він почав їх розважати: то на вишку забреде, звідти пробує стрибати, то далеко десь зайде. Раз заплив він далеченько на косу натрапив враз, на коліна став легенько, до грудей води якраз! Думка, наче блискавиця, прилетіла — просто сміх: «Зараз я почну «топиться», налякаю геть усіх». І почав руками бити, скорчив мордочку сумну і кричить: « Я хочу жити! Поможіть, бо я тону». Всі рятівники помчали, всі зірвалися на біг, люди теж круги кидали, рятували, хто як міг. А коли туди добрались, зрозуміли що і як, про обман цей здогадались — надурив усіх хлопчак… Дуже всі були сердиті, як таке на ум прийшло? Хтось сказав цієї миті, що сидить у хлопцю зло. Й перестали розмовляти і дивитись в його бік. Хіба можна з ним гуляти, коли він брехати звик? А батьки його в тривозі — знову взявся за своє… Говорили вже в дорозі, що біда у ньому є…
Тож Тарас вже цього разу навіть трохи присмирів, та скорити цю заразу у собі він вже не вмів. Бо вона все підкидала щось новеньке і нове, навіть подив викликала, як без брехень він живе? Вдома в двір пішов, де діти грались просто у квача. Міг би з ними він радіти чи пограти у м’яча. Але всі про нього знали, що Тарасик — брехунець і до себе не приймали — брехням хай прийде кінець. А тоді колись, можливо, діти гратимуться з ним. Може станеться це диво… Зараз добре їм самим. Сів Тарас, не оглядався, набурмосений сидів. Десь старезний Дід узявся й біля хлопчика присів. «Ти чого сидиш сердито? Я прийшов розвеселить! Зараз сонце, зараз літо… Хочеш? Можемо летіть!» «А куди?» - спитав хлопчина. «Ну, у казку, в чудеса, там де дуже гарна днина, там, де світиться роса…». Тож Тарас не розібрався, а сказав, що полетить. Ні хвилини не вагався і кудись здійнявся вмить. Сподівався він на диво, вже й картини малював, що живе він там щасливо, та на скелю раптом впав. А вона така висока, ні росиночки ніде, не пейзаж — одна морока. Ось і Дід сюди іде. «Ви ж казали — буде казка, і засвітиться роса, буде день і ніжна ласка, сонце, небо і краса. Де ж це все? Цього немає, лише скеля й вишина. Вітер свище і гуляє, де ж те диво, дивина?»… « Хто казав? — Дід здивувався. « Я тобі не обіцяв. Сам до мене ти припхався, може навіть щось украв… Та тепер ти там, де треба, серед скель і воркунів. І над нами чорне небо — це країна Брехунів!». Хлопець мови дар утратив, як повірити він міг? Він у щось лихе потрапив… З розпачу на скелю ліг… Довго думав, дивувався, що йому тепер робить? І спуститись намагався. Треба ж далі якось жить… Всюди порожньо, тривожно, він стежиною іде. Та хіба тут жити можна, як нікого і ніде… Вже й стомився, йти не може, а стежина все біжить. Хлопця страх і думка гложе: «Що робити? Що робить?» Раптом дівчину угледів, підійшов, щоб розпитать. Перед хлопцем справжня леді, а красива — не сказать! Він про все її питає, як додому повернуть. А вона відповідає, вказує рукою путь. І Тарас уже крокує, хоч і важко, та бреде. Щось йому свербить, бракує, а шляху ж нема ніде. Знову бачить він людину, шлях додому запитав. Той подумав дві хвилини і рукою показав. Повернув Тарас тим шляхом, знову йде собі, іде. Раптом падає він махом, а нікого і ніде… Якось встав, з колін підвівся, ноги в нього аж гудуть. Дуже хлопчик розізлився, що ж вони усі верзуть? Він в біду якусь потрапив, де він? Що з ним? Що робить? Скелі, наче чорні лапи… Може то Тарасик спить? Але ні, не спить дитина і тривога серце ссе. Знову йде якась людина й за спиною міх несе. Підійшов Тарас, питає (хоч і віри вже не йме) чи дороги він не знає… «Йди туди, де вітер дме». Але ж вітру тут немає, як, куди тепер іти? Чоловік той щось збирає, може щось допомогти? І Тарас підходить ближче: «Що збираєте ви тут?» Чоловік пригнувся нижче: «Брехні тут мої ростуть. Я тепер їх в міх збираю, що колись порозкидав. Ось таку мороку маю, ну, а ти тут що шукав?» Стенув хлопець наш плечима, що шукати міг Тарас? Трохи поморгав очима… «Можна запитати вас? Вибачте, що вас морочу, вже мені додому час, дуже я додому хочу…» І розплакався Тарас. Чоловік йому гукає: «Йди за мною, не спиняйсь. Я важку роботу маю, тож іди та прислухайсь, бо не можу я спинятись, тож за мною вслід іди, вчись до всього придивлятись, тут багато є біди. Бо і я колись з брехнею у дитинстві подружив, розкидався всюди нею от і кару заслужив. Захотів порядним стати, а неправда бур’яном починає проростати, що не вижати й серпом… Але я не припиняю, а щоб брехень не було, все з корінням вириваю, щоб зело не проросло. Та у цей мішок складаю і ношу все на спині, часом сили вже не маю, дуже важко це мені. Але й скинути не можу зі спини важезний міх, брехні все нові знаходжу, що кидав колись для втіх… Як поставлю й зупинюся, все це вилетить з мішка. Ну, а я цього боюся, бо робота то важка. Може й ти сюди потрапив через злий свій язичок? Що попало, мабуть, ляпав, накидав всім колючок? Звідси вже доріг немає, всі відрізані шляхи. Брехні кожен сам збирає і пакує в міх гріхи. Ну, звичайно, хто бажає, вибратись у власний світ. Хто ж таких бажань не має, тут живе по кілька літ… Та й додому не вертає, вороття немає, ні. Просто світ він свій шукає тут у лісі, у брехні. А лісів тут є багато, підсівають їх щодня. У лісів тих гострі лапи, проростає так брехня. Там, за скелями-горами, мабуть ліс і твій росте, бо брехав ти вже роками, й не задумувавсь про те, що колись захочеш стати чесним, мудро в світі жить. Доведеться виривати те, що встиг вже проростить.»
От тепер Тарас злякався, бо насправді так і є. Не обманювати клявся й знову брався за своє… І потрапив в цю країну, всі такі тут, як і він. Всі обманюють дитину, ще й схиляються в поклін… Що ж робити? Як тут бути? У Тараса повний шок… Де хлопчині роздобути для брехні отой мішок? Зрозумів це чолов’яга, що мішок з брехнею ніс, і сказав: «Ну, що ж, бідняга, тут у кожного свій ліс. Я свій вирвав до останку, ось бур’янчик підберу і вже завтра на світанку віднесу його в нору, де мішки ці забирають, зважують і чек дають, та й додому відправляють в добрий час і в довгу путь… Тож ходи тепер зі мною, знайдемо і твій ще ліс». Тож стежиною вузькою кожен власну думку ніс. Чоловік ішов з журбою, бо недобре в світі жив, стільки років зі своєю головою не дружив… Хлопець теж весь час боявся, бо який він ліс зростив? Уявити намагався, бо ще мало в світі жив… Довго йшли, не присідали, сили майже не було, все навколо розглядали, де той ліс? І де те зло? Аж, нарешті, бачать — люди щось прополюють і рвуть, а ліси такі повсюди, що до неба дістають… Не ліси, а просто хащі — ні проїхать, ні пройти… Вже й не вирвати нізащо й лісорубам не змогти… І такий той ліс страшнючий, непролазний і в’юнкий, зігнутий увесь, колючий і сумний та мовчазний. В ньому люди бродять часом, але тільки де-не-де. Страх кругом сумний, гнітючий, та й стежок нема ніде. Чоловік пішов тихенько в інший бік, де молодняк, а до нього далеченько і Тарасу сумно так. Десь там є і ліс Хлопчини, що брехнею він зростив. От з цієї він причини плакав, мало вже не вив… Тяжко, важко, сил немає, день до вечора іде, Чоловік все підганяє: «Скоро вітер нас знайде! Він покаже нам стежину і у ліс твій приведе, скаже правду він єдиний, він один не підведе…» Вже темніє, вечоріє, не видать стежок-доріг, тіло змучилось, німіє і Тарас би вже приліг… «Не спиняйсь, не можна спати, бо не встанеш більше ти, треба завжди все кінчати, що почав, і далі йти. Бо зупиниш крок, дитино, швидше ліс почне рости й підніматися невпинно, а вітрець пропустиш ти… Тож іди і не спиняйся, через силу, але йди, мудрим бути намагайся. Що задумав — доведи!» Кидає Тараса втома то у холод, то у жар. От би був він зараз вдома… Та не вдома він, на жаль. В нього заболіли вуха, в роті весь розпух язик… І чого батьків не слухав? І чого до брехень звик? Так додому закортіло, що він йтиме всім на зло. Раптом щось зашелестіло, що то бути там могло? Та спинятися не можна, треба йти без зайвих слів… Думка виникла тривожна — звір чи Вітер пролетів? Щось тихенько зашептало, захитався бур’янець, навіть дихать легше стало. Ось, нарешті, Вітерець! Чоловік аж усміхнувся: «О! Нарешті! Час настав!» — До Тараса доторкнувся: «Вітерець нас наздогнав! Він казав, я пам’ятаю ту повчальну й добру мить, що як брехні позбираю, від до мене прилетить. Тож спинятися негоже, ноги в кров, та треба йти. Вітерець знайти нас зможе… Відпочинем я і ти.» Вітерець не забарився, хоч далеко дуже жив, всіх шукав, хто заблудився, Вітер з Правдою дружив… Тож усіх хотів навчити чи великі, чи малі чесно й мудро, добре жити, без брехні на цій землі. Й проявився перед ними, сильний, наче ураган. А за мірками земними — престарезний дідуган. Але добрі сині очі променилися теплом. Хоч було це серед ночі — посвітліло все кругом! Вітер їх підняв руками і до себе посадив. Пахнув травами й квітками, бо між них літав, ходив… І сказав: «У світі треба жити чесно, без брехні, треба з Правдою дружити і про честь писать пісні. Завтра я тебе раненько віднесу сам до нори. А тобі мішок маленький дам для брехень. На, бери! На твоїй ділянці, друже, брехні ще не розрослись, тож як ти хлопчина дужий — вирвеш, виполеш колись… Зараз нам потрібно спати, а як сонечко зійде, ти підеш брехню збирати, Чоловік додому йде. Все залежить лиш від тебе, коли твій додому шлях. Просто потрудитись треба й будеш вільним, наче птах!»
Вранці, тільки зазорилось, встав Тарас, мішок узяв, стати мудрим захотілось. Він в дорогу почвалав. Потрудитися прийдеться, але всім він доведе, що він має силу волі, до кінця свій шлях пройде. Має хлопець силу волі, мудрість, честь і доброту. Не бур’ян же він у полі, любить Правду він просту! Бо вона, як сонце сяє, шлях освітлює усім. Ніччю зірочкою сяє і дорослим, і малим. Тож Тарас щосил старався, вирвав те страшне зело і нести його зібрався, щоб віддати у дупло. Все зібрав по третій днині, хоч і руки в мозолях. Легко стало так дитині і його покинув страх. Чек дали, немов картину, що не описать пером і відправили дитину вже прямісінько додом. Вдома ж як його стрічали, бо чекали вже давно. Обнімали, цілували, просто все, як у кіно. Подорожника приклали, де відкриті мозолі, пирогами пригощали і поклали спать в теплі.
Закінчилась добре казка. Всі здорові і живі і тепер добро і ласка у Тараса в голові. Тільки правду він говорить, честь у серденьку несе і добро у світі творить. Гарно закінчилось все.
Ну, хто прочитав цю казку, теж із правдою дружіть та несіть добро і ласку, чесним словом дорожіть.
Кожна казочка невинна робить кращою дитину.
Мудра книжка діток вчить, як на світі треба жить.
Гарний приклад надихає, повторити закликає.
А поганий приклад вчить, як не треба нам робить.
Тож рости, живи, учись, з розумом на все дивись.
З мудрістю все розбирай і найкраще вибирай.
Щоб без кривди чесно жити, треба правду говорити.
Серед всіх подій і див вибирай лиш позитив.
І твори добро невпинно, бо у світі ти — людина!
Автор Надія Красоткіна.
Кажуть люди недарма, що навчання — сонце! Вчення — світ, невчення — тьма у твоє віконце. Тому вже з маленьких літ, діток вчать читати, щоб розумними йшли в світ, вміли рахувати, раду дати щоб могли, знали що робити та щоб мудрими росли і уміли жити. Тож читати і писать треба довго вчити, не лише вершки хапать, що тут говорити… Знань ніхто ще не спіймав й мудрим не вродився, тільки хто трудивсь, читав, мудрості навчився. Тож «не вмію» не кажи, а кажи — «навчуся». І книжками дорожи, та за ум берися!
І Петрусь про все це знав, бо ходив до школи, та до знань не припадав, не старавсь ніколи. Та й не лежень хлопчик, ні, як вам це сказати… Не сидів весь день в вікні, вмів він працювати. І матусі помогти, дрова порубати, вмів коня сам запрягти, речі поскладати. Двір підмести це, як сміх! Грядку вмів сполоти… А до книжки, як на гріх, він не мав охоти… Всі читають, Петрик — ні, пальчиком не водить. І думки його сумні, де він з ними бродить? Вчителька і так, і сяк: «Петре, схаменися! Все ж у тебе гарно як! Лиш за ум берися! Книжка вчить, як в світі жить, мудрим будь, дитино! Час спливає і біжить, він летить невпинно…» А в Петруся від книжок на зубах оскома. В голові його стіжок, стежечка знайома, кошеня маленьке «Няв» і собачка «Роза». Оченята він підняв, а в очицях — сльози… Що робити з Петрусем, як до книг привчити? Говорили й з дідусем, щоб навчив, як жити. І татусь з ним говорив, мама як просила, а Петрусь аж голосив, слухати несила… Ну, не може він ніяк тих книжок читати, та й пішов тихенько так в ліс гриби збирати. Він не раз уже ходив сам і з дітлахами, й дозволу він не просив в тата і у мами. Він ніколи не блудив, тож чого й питати? Сто разів уже ходив в ліс, що поруч хати. От іде собі та йде, сонце припікає, то грибочка десь знайде, то пісень співає. Але думка все гризе, не дає спочити, бо і менший брат верзе: «без книжок — не жити»… Лесь до школи ще не йде, та книжки читає, щось цікавеньке знайде, всім розповідає. А Петрусь і без книжок чималенько знає: з телевізора, з чуток, інтернет вмикає… Інформація струмком всюди витікає, тож події всі кругом Петрик легко знає. Але ж ні, повсюди вчать — з книжкою дружити, щоб усе на світі знать, жити й не тужити. Може б він уже й почав ті книжки читати, та як тільки в руки брав, так і тягне спати. В сон клонило Петруся, ніби гостре жало, тож охота зразу вся якось пропадала…
Тож Петро гриби збирав, небо голубіло, геть думки від себе гнав, щоб і не свербіло… Ну, не буде він поет, він і не бажає… Не читатиме газет… Хто там їх читає? Тож і думку відігнав, в лісі щастя й диво! Хтось немов на флейті грав, хтось співав красиво. А Петрусь гриби збирав, не зважав на втому, повний кошик наскладав і збиравсь додому. Ох, якби Петрусик знав, що з ним приключиться, то б давно книжки читав і любив учиться… Але знати він не міг, що його чекає, то додому майже біг… Хто майбутнє знає? Але раптом дивне щось ніби просвистіло, щось зелене потяглось і залопотіло… Мовби то туман розливсь, щось зеленкувате, здійнялось до неба, ввись все дивакувате… Петрик крок лише ступив і здалось дитині, що Петрусь уже поплив, наче на хмарині. От пливе він чи летить, розібрать не може, щастям сповнився умить, все на казку схоже. А довкіл така краса, все пливе-літає і зелена скрізь роса виграє і сяє. Це не ліс, де був Петрусь, а живі будинки, та без чіткості чомусь, мов якісь хмаринки. Люди теж якісь смішні, щось собі читають, і вони не ходять, ні, а усі літають. Кожен стоячи летить, хоч і крил не має. То увись здійметься вмить, то тихцем сідає. А Петрусь й собі летить легко, гарно й тихо. Як же тут приємно жить, та відчув він лихо. Бо у лісі був ще мить, лісу вже немає. Він вщипнув себе — не спить, навіть не дрімає… Тільки-но додому йшов, ніс гриби в корзині і в туман якийсь зайшов, рівно по хвилині… І тепер він вже ось тут, це неначе казка і вітри його несуть… «Зупиніть, будь ласка!» Що ж це робиться і як він тут опинився? Он летить якийсь дивак, хлопець спохватився. Тож спитати захотів, де це він блукає, до людини підлетів, й чемно так питає… Запитав що, де і як, що то за країна? Та зробилось страшно так, зблідла аж дитина… Слів своїх він не почув, що ж то все це значить? І рукою він махнув, та ніхто не бачить. Як спілкуються вони? Та Петро не знає. А повсюди дивини, серце — не вміщає! Тож Петро і так, і сяк хоче знак подати. Як звернутися, ну як? Як про все спитати? Доторкнутися хотів, щоб спинить для діла, з переляку аж спітнів, всі ж вони без тіла… Голограми лиш одні, світлові ефекти, а людей немає, ні… Ось такі букети… Він тепер злякався аж, а усе літає! Зрозумів, що це — міраж, десь таке буває… Ну, а де, Петро не знав, не любив читати, а погано, бо тоді міг би розгадати….
А Петро чого летить? Він же ще ж людина! Так подумав лише мить і поплив-полинув… Далі все Петрусь летить, стати сил не має. Та якось побачив вмить, щось далеко сяє. Він політ свій скерував, підлітає ближче і у сяйво те попав, опустився нижче. Чисте Світло перед ним — здогадався зразу, хоч не бачив перед тим він його ні разу. Чисте Світло те було схоже до людини, та добро від нього йшло, гріло щохвилини. І звернулось до Петра, хоч і слів не чути: «Що? Вертатися пора? Тут не хочеш бути?» Ну, звичайно, хто б казав, хоче він додому, в ліс, що пісеньку співав, це й коту відомо… Тож проситися почав, дивлячись у вічі, бо надію все ж плекав і не раз, не двічі… Дякує за все Петро, за тепло і ласку, за політ — легке крило, і за гарну казку. І за цей чарівний сон, що його гойдає. Хоче в хату, де з вікон мама виглядає… В душу глянуло воно й чемно проказало: «Я скажу тобі одно, що бажання мало. В інший вимір ти попав, мав якусь причину, тож відкривсь новий портал й засмоктав хлопчину. Це не казка і не сон, світ наш паралельний, а на все в нас свій фасон, хоч і не смертельний. Тож до мене ти підсядь, обсудити варто, обговоримо це в лад, стан твій геть — не жарти. Вся причина у тобі — ти не хочеш вчитись, мама й тато у журбі, й є чого журитись. Неучем ти вже ростеш, далі гірше буде. Завжди задніх ти пасеш аж сміються люди. А в тобі таланти є, ти їх вже втрачаєш, хист фонтаном з тебе б’є, ти ж — не помічаєш. А таких людей, як ти, треба в світ науки. Тож подумай, як рости, бери волю в руки… Повернути я тебе можу й за хвилину, там, де небо голубе, там, де ждуть дитину. Але вже не Петрусем, пташкою можливо або курячим яйцем, навіть це вже — диво… Ще собачкою якось можна повернути, бо в порталі дивне щось, просто не збагнути. Там поломка відбулась, де? Ніхто не знає, не пройти нікому — зась! І таке буває…» Тож Петро ледь не зімлів… Він яйце чи пташка? Він такого не хотів, Петрик наш, бідняжка… Тут Петрусь увесь осів, він собака буде? Щоб на повний місяць вив біля хатки-буди? Ні, такого він не ждав навіть в сні страшному. Він же добре серце мав, в світі жив людському… Ну, учитись не хотів, не хотів читати… Що такого він зробив, щоб не випускати? Що ж у тім порталі є, що не пропускає? Світло щось веде своє, а Петро ридає…
Тут прискорились усі, щось робити стали, засвітилися в росі і кудись пропали. Чисте Світло розлилось теж кудись поділось, а в душі Петровій щось наче заструмилось. Петрик вчасно зрозумів, що у нім причина, він робити ж все умів, мудрував хлопчина. Силу він в собі знайде, ще й ученим стане і усім він доведе, що живе не марне. Довго, мабуть, так було, хлопець хвилювався, та жило у нім тепло, Петрик не здавався. Силу всю свою зібрав, волю взяв у руки, сам собі пообіцяв, що піде в науку... Тож як Світло припливло, хлопчик став просити, що до нього вже дійшло, як він має жити. Світло хлопця обняло (добре серце мало) віддало йому тепло і поцілувало. Люди їхні чарівні геть усе зробили, щоб портали ці чудні хлопця пропустили. Бо повірили усі в його чесне слово і сяйнули знов в росі — все тепер готово! Чисте Світло привело у велику залу, це, сказало, і було входом до порталу. А Петрусь аж засіяв, Світло усміхалось. Дуже дякувати став за усе, що сталось. Світло хлопця обняло й знов поцілувало, віддало йому тепло і в долоньку вклало теплу зірочку ясну, дуже гарну й милу, що відводила від сну і давала силу, як за книжку він сідав, щоб ученим стати. І відтоді зміг читать дуже вже багато. Тож Петро в портал зайшов, вийшов по хвилині, а татусь його знайшов на вузькій стежині. Бо шукали вже три дні, всі стежки сходили. І були усі сумні, а тепер зраділи. А Петрусь чи все забув, чи не признавався, ніби ж там хвилину був й дуже дивувався. Та відтоді в Петруся в голові — наука. У книжках хатина вся, бо знання — не мука, а казкова дивина, просто Чисте Світло. Голова в Петра ясна, в серці все розквітло.
Там якраз і я була, все занотувала, і до всіх це донесла — казка не пропала. Бо повинні знати всі, що знання — це світло. Щоб жили всі у красі і душа розквітла.
Автор Надія Красоткіна.
«В гостях у казки»
Розвага “В гостях у казки”, про Машу з мультфільму про Машу і медведя ,де Маша з всім відомої пустунки перетворюється у чемну дівчинку , і своїм прикладом закликає інших дійових осіб, адже незабаром прийде св.Миколай, і не з пустими руками…
Ведуча: Увага! Увага!
Дітвора, у нас цікава новина.
До казки просимо усіх, де вас чекають жарти й сміх.
Сьогодні в нас казкове свято, гостей запрошено багато.
Бо Миколай прийде до нас, його чекає кожен з вас.
Сьогодні в нас казковий бал, хто запізнився той програв.
Ну що ж вже починаємо, і добру Машу зустрічаємо.
Ведуча Маша: Доброго дня, любі дітки. Я дівчинка Маша, з казки «Про
Машу та Ведмедя». Чи вірите ви в дива? Правильно. Треба
вірити. Незабаром до нас завітає Святий Миколай.
Хуртовина виє, плаче,
Ліс закидала сніжком.
Що там? Сани… Коні скачуть…
Хтось на санях із мішком.
Що за пан там? Хто побачить?
Хто махає із саней?
То святий Микола скаче,
Покровитель всіх дітей
День Святого Миколая відмічають 19 грудня . За традицією, у цей день всі дітки пишуть листи Св. Миколаю з проханнями. Він допомагає усім нужденним і всім, хто цього заслужив. А ви, діти, писали листи Миколаю?
(З дверей влітає лист)
Ой що це, це ж лист Святому Миколаю. Хтось його загубив, а може, підкинув, давайте почитаємо його.
Лист Святому Миколаю:
«Святий Миколаю, я хочу до свята гарного велосипеда і новий айфон 6, а ще ковзани і багато солодощів ».
Ого, це не прохання, а наказ-замовлення. Не дуже вихований хлопчина писав цього листа. Я теж колись не слухала ведмедя Михайла .І мені дуже соромно за мої вередування і клопіт, який зазнав через мене Михасик. З екрану на це смішно дивитись, але ведмедику Михайлу було зовсім не смішно. Я і хату підпалювала, і грядку спустошувала і фарбою одяг замащувала, і фото робила так, що від мене усі звірі в лісі тікали, ох , соромно тепер.
(звучить музика, влітає Сорока)
Ведуча Маша : Ой! А то хто ще?
Сорока: Дзелень, дзелень, дзелень, дзелень!
Всім добрий день, всім добрий день!
Лечу сьогодні я по лісу,
Новин несу цілу валізу.
Проснулась – в лісі вже зима
Проходу вже давно нема.
Заснули поле, річка, гай
Заснули скрізь сади веселі,
Заснули в парках каруселі,
Не спить лише дитячий край!
Адже всі чекають Святого Миколая!!!!!
Ведуча: Ти чого розскрекоталася? Дійсно Зима вже прокинулася й одягнула все навкруги в зимовий одяг. Вона, навіть, зателефонувала Миколаєві, допомогла йому зібрати подарунки для чемних дітей, попрохала Зірочок, щоб ті вказали шлях до дітей. А Чорту підморозила хвоста і заморозила його різки.
Сорока: Ну добре, добре, переконали ви мене. А ще я несу новину на хвості.
Ведучий: І що це за новина?
Сорока: Ідуть до нас у гості лісом хлопчики-розбишака і обзивака. А я їх
боюся. Мабуть я звідси полечу, а то ще отримаю сніжкою по шапці.
( під музику вилітає)
Ведуча : Зачекай! Постій!… Полетіла….не договоривши…
Розбишака: (влітає на швабрі) О, привіт. От вас якраз мені і бракувало.
Я – Розбишака.
Обзивака: А я – Обзивака . Мене не чекають, а я сам приходжу. Де сваряться
двоє друзів, я тут як тут. Я обожнюю робити дрібні капості. Я
намастив двері в групі клеєм і вставив сірники у замок дверей у
класі.
Розбишака: Я дуже люблю, коли діти бігають як скажені, і штовхаються на
сходах. Ще мені подобається, коли хлопці чубляться у
коридорах. А ще я наплював жувальних гумок, де хотів.
Обзивака: Мені дуже подобається, коли діти розкидують іграшки, олівці під
парти, рвуть книжки, неслухають виховательку, створюють безлад
у групі. Ага, не очікували, що я завітаю до вас на свято. А ми для
вас приготували різочки, тому що ви неслухняні.
Розбишака:І тобі , Машо, теж.
Ведуча Маша: Ці дітки вас слухати не будуть, бо вони слухняні, розумні і
виховані. Та і я стала розумницею.
Вам тут друзів не знайти !
Лінь: /потягується і вповзає під музику, тягне за собою подушку/
Ой , як же мені лінь іти до школи. Прибирати в кімнаті – мені лінь, на заняттях сидіти – мені лінь.. Мені лінь сказати «дякую» і «доброго дня», як же мене звати, діти? Правильно – лінь. Я прийшла провести майстер-клас з ліні. З друзями не вітайтесь. Якщо на сходах побачили папірчик , проявіть лінь, не піднімайте. Якщо ви їсте яблуко і вам лінь викинути качан, то кидайте його собі під ноги або просто у вікно.
Обзивака : О, моя подруга по життю, лінь дорогесенька, у нас так багато
спільного. Давай дружити.
Лінь: А давай.
Ведуча Маша: Ой, які погані гості до нас завітали. Правильно кажуть:
«Два чоботи – пара».
(З’являються мишенята)
Ведуча Маша Ви хто?
Перше мишеня: Ми чемні, виховані мишенята, І тому чекаємо на подарунок
Ведуча Маша А чому ви вирішили, що ви виховані?
Друге мишеня : Ми допомагаємо мамі . Зранку, попросила нас мама миша
зерняток купити, то ми не сперечалися, відразу до магазину
побігли. Ось пакуночок.
Ведуча Маша А чи можна подивитись, що ви там купили?
Перше мишеня : Чого це ви у наш пакуночок будете заглядати? В магазині так
добре загорнули.
Ведуча Маша Ні, ми все ж таки подивимось. (Розгортає, а там папірці від
цукерок)Оце так зернятка! Оце так виховання! Здогадайтеся,
що вам подарує святий Миколай.
Мишенята : Цукерки? Печиво? Іграшки?
Ведуча Маша : Діти, підкажіть мишенятам, що їм подарує Святий Миколай?
Але я думаю, все ще можна виправити. Потрібно піти до мами,
чесно їй про це розповісти та вибачитись, і більше так не
робити.
Ой , дітки, чуєте – дзвіночки. Це ж ангели небесні завітали до нас.
Ангел: Ой, бачу свята цього року не буде.
Ведуча Маша : Чому?
Ангел: Ходили ми, шукали, але на жаль, чемних та вихованих діток ми тут не
знайшли.
Ведуча Маша: Любі ангелята, подивіться, скільки у нас діток і всі вони чемні,
виховані, слухняні. А ще вони вміють дружно гратись.
А давайте, разом пограємо.
Ігри : “Збери кульки”, “Відгадай, що в торбинці”…..
Ведуча Маша: От бачите, які у нас чемні та виховані діти. Так і перекажіть
Миколаю, адже ми його дуже чекаємо.
2-й ангел:
Не турбуйтеся, любі діти,
Він до вас завітає на свято,
Бо про кожного знає він все,
Подарунки усім принесе.
Вбігає 1 чорт:
Привіт, Мене зовуть чортом, Антипком,
До вас примчав я аж із пекла:
У вас — зима, в нас — хата тепла;
І голод дав копитам раду:
Я з’їв цукерки й мармеладу,
Горішки, яблука й цитрини,
Банани, груші, мандарини,
І залишились тільки нові
Для діток прутики вербові.
Ой, як тут холодно! (Цокотить зубами).
Я змерз, як чорт.
2-й чортик: Хто кликав чорта, я тут. О, привіт, Антипко.
Не забувайте, що ми сюди послані у важливій справі. Ми маємо
наказ наловити якнайбільше грішників.
3-й чортик: А як не наловимо, то пан Сатана вижене нас з робо¬ти й не дасть
нам нашої улюбленої їжі — гарячої смоли.
2-й чортик: Ой, не згадуй! Тут ніде її нема, я вже зголоднів. Попросив одного разу смоли в Івасика-Телесика, а він сказав, що такого тут ніхто не їсть. Він дав мені шматок жуйки, і я нею ледве не подавився, і як діти таке паскуд¬ство їдять?
3-й чортик: Тихо, тихо, ось тут купа дітей. Може, серед них є такі бешкетні
чортенята, як ми? На кожного неслуха ми приготували різку в
подарунок.
Розбишака : О, наші дружбани -чорти. Ви що, нас не впізнали? Так, всі йдіть
сюди, і Чорти, і Лінь. Так, що будемо робити, щоб зірвати прихід
Святого Миколая. Може,вкрадемо у виховательки всі конспекти,
щоб не проводила заняття.
Лінь: Ні, мені лінь.
1 чорт: Я знаю, давайте вимкнемо скрізь світло, і занять не буде.
2 чорт: Ні, я вважаю, що треба оголосити карантин.
Обзивака : Та ж всі здорові.
Лінь: Щоб Святий Миколай не прийшов, треба всім дітям зробити щеплення
на лінь.
1чорт: А я вважаю, що треба зварити чарівну юшку, щоб діти із слухняних
стали бешкетниками-бруднулями, невихованими хлопчиськами і
дівчиськами.
2 чорт: А давайте накидаємо на сходах кульок, щоб всі падали. І буде як у
фільмі «Один дома».
3 чорт : А хто з вас знає чарівні слова? ….Ніхто.
Ведуча Маша : Дітки, не піддавайтеся на спокуси грішників.
Ще хвилька, діти, і між вами
Тут стане Миколай святий.
Він з щирим серцем і дарами
Опиниться у залі цій!
Ану послухайте, знову чути дзвіночки ангелів…………
Ангел 1:
Яка радість, який рай! Іде святий Миколай!
Несе він дарунки, втіху і пакунки!
Ангел 2
Хто до діла тягне руки,
Хто охочий до науки —
Всіх дарунком привітає,
Радо всіх благословляє.
Ангел 3
А ледачим, неслухняним,
Хто робив комусь погане —
Тільки різочку — і все —
Він сьогодні принесе.
Ангел 4
В гості до садка йдучи,
Список склали ми предовгий.
Він сьогодні всіх навчить,
Хто і чим сьогодні добрий.
З кутка вилізає Підлизайко
Підлизайко:
Підлизайка ви чекали?
Це ж ви мені аплодували?
Усе про вас я розповім (погрожує пальцем)
І Миколаю доповім. (Дістає список)
Хто дівчат хапав за коси,
Стукнув хто кого по носі,
Хто в час тихої години
Не спав жодної хвилини…
Треба кращими ставати,
Годі вам байдикувати.
(Трясе списком)
Кожному отут готове
Справедливе чесне слово.
Хто на стіл компот розлив,
Шибку сніжкою розбив,
На заняттях замість вправ
На стільці тихенько спав.
Ангел: Досить, не треба продовжувати. Зараз сюди прийде Святий Миколай,
він сам розбереться, хто що робив. Він все знає і все бачить.
Ангел 6
Хто хороше лиш робив,
Станьте тут, до мене близько.
А погане хто чинив —
Жди свою корисну різку.
Підлизайко: (з кутка): Усі дарунки — тільки мені, а більше нікому.
Вони (вказує на дітей) не заслуговують! Святий Миколай прийде,
я йому, звісно, все розповім.
Маша (дітям): Ви що, розгубилися? Перелякалися?
Та не бійтесь ви, Святий Миколай дуже любить дітей.
Він завжди шукає в дитині щось хороше.
Пісня ————————–« Я нечемний був у школі….»
Ангел: Щоразу він говорить : «Навіть у найгіршого неслуха…»
Тихенько грає музика, і на її тлі голос Святого Миколая продовжує.
Миколай : «…завжди є щось гарне. Треба тільки уважно придивитись».
Янголи шикуються в лінію. Музика посилюється, заходить Святий Миколай.
/Входить святий Миколай з Євангелієм у руках, за плечима — мішок, підходить до дітей/
С в я т и й М и к о л а й:
Вітаю усіх вас, добрії діти.
Щоб стрітись із вами, проїхав півсвіту.
Лиш радість та мир несу я в оселі,
Нехай люди завжди будуть веселі.
Нехай сліз не буде, не буде біди.
Багато дарунків приніс я сюди.
Ангел . Святий Миколаю, тебе ми чекаємо.
Ці дітки хороші, напевно це знаємо!
Підлизайко:
Вибачайте за втручання!
Вже стомився від чекання.
Розповім Вам, Миколаю,
Що про кожного з них знаю.
С в я т и й М и к о л а й: Ти хто такий? Не розумію?
Підлизайко:
Фактами тут володію. (Показує список)
Чемних тут нема – біда, Лиш тільки – я.
За всіма я підглядаю,
Хто що робить помічаю,
Дещо навіть запишу,
І дорослим доношу!
С в я т и й М и к о л а й: Лстити і доносити – це великий гріх!
Ангел: А він ще й подарунка хоче……Це ж сміх! ( сміється)
( Прибігають Чорти, Розбишака, Обзивака, Лінь )
Разом. Подарунки……ми чули, що Миколай приніс нам
подарунки
Ангел 1: Дарунки потім, а спочатку, ви розкажіть як ви себе всі
поводили?
С в я т и й М и к о л а й: Я дарунки без діла не роздаю! За хорошу поведінку,
за добрі вчинки дітям їх даю.
Розбишака : Ми слухняні .
Лінь: Ми працелюбні
Обзивака : Ми виховані і чемні.
1 чорт: Ми добрі і щирі.
2 чорт: Ми розумні і справедливі.
Ведуча Маша: Оце брехуни. Не вір цим пройдисвітам, Святий Миколаю. Вони
спокушали дітей, намовляли їх на погані вчинки!
Святий Миколай: О, я бачу, хто тут капосний, ледачий і бешкетливий . А ну,
спокусники, геть від дітей. Не отримаєте ви від мене
подарунків.
Ведуча Маша: Правильно.
Підлизайко: А ваша Маша – тоже наша. Вона не слухала ведмедя Михайла.
Вона його замучила. Не давайте їй подарунків. Від неї ліс і звірі
здригалися.
Ведуча Маша: Так, я була колись неслухняна. Мені дуже соромно. Але зараз,
я виправилась.
Підлизайко: Що ж тепер мені робити? Як дарунок заробити?
/стук у двері/
Ведмідь: Я по світу все ходив. Машу все свою глядів.
Ой, пропала моя Маша. Мила Маша – розтіряша.
Без неї в лісі мені нудно. Я навіть з горя трохи схуднув.
Коли вона жила зі мною– цікаво в лісі було. Всі звірі в гості йшли до нас. Пропала Маша, може вона у вас?
Маша: Михасику, мій дорогий Михасю. Я тут. Я загубилася. Мені без тебе
дуже погано. Вибач мені, що я була неслухняна. Я буду слухатись і у
всьому тобі допомагати.
Ведмідь: Ой, Машенька моя дорогенька, який я щасливий, що тебе знайшов. Більше не губись.
/обіймаються-цілуються/
Святий Миколай:
Всі ви достойні теплих слів,
Бо недаремно кожен жив,
Творив добро — а це важливо,
це животворне, щире диво.
Один за одного подбайте,
Добро і ласку іншим дайте,
І вам сторицею віддасться
Творіть у світі тільки щастя!
Обзивака : Святий Миколаю, а може, ми хочемо також виправитись? Нам
надоїло бути поганими.
Лінь: А мені як надоїло лінуватись. Я хочу стати працелюбною.
1 чорт: А я хочу бути теж ангелом.
2 чорт: А я хочу мати гарних друзів .
Ведуча Маша : Ну, то треба йти до школи, виправлятись. Вчити грамоту і
математику,писати в робочих зошитах, слухати вихователів
шанувати та любити батьків, і своїх друзів. Робити добрі
справи. Ви згодні?
Всі: Так. Ми виправимося. Згода.
Святий Миколай: Якщо хочете дарунки — просіть вибачення в Бога та
діточок. Та й ви, діточки, якщо маєте якісь негарні вчинки,
моліться разом із ними.
Ангел : (бере список Підлизайка , розгортає — там усе чисто)
Дивіться, діти попросили пробачення, і їхні негарні вчинки
позникали. Бог пробачив їм.
Ангел :Святий Миколаю, вони всі заслуговують на дарунки.
Святий Миколай: От тоді всі отримають подарунки.
Погуляли ми чудово,
Але нам рушати час.
Та за рік обов’язково.
Завітаємо до вас.
На тім дякую вам, діти, за ваші труди.
Бачу, я не помилився, що зайшов сюди.
Ви ж дивіться, будьте гарні,
Не грішіть і не пустуйте.
Щоб слова не стали марні,
За своїм життям слідкуйте.
Прощавайте, любі діти.
Музику мерщій заграйте.
І щоб смуток загасити…
У с і: …З нами пісню заспівайте.
Пісня ————————
Автор Кондратенко Ольга Володимирівна
У казці все справжнісіньке буває,
Усе живе, все мислить, розмовляє.
В ній мудрість є, вона навчає жить,
То як же людям казку не любить?
Загадковий і чарівний світ казки! Тут переплелись мрії і фантазії, правда і вигадка. Тут все можливо! Можна з одного виміру миттєво перебратись в інший або знаходитись одночасно в декількох! А можна зустрітись з ким завгодно, і все добре закінчиться. І мабуть, найкраще з усього, що відбувається у казці, — це хороше закінчення всіх пригод. Можливо, тим вона так і притягує дітей і дорослих, що можна помріяти і всюди побувати, все на світі побачити і порозмовляти з усіма однією мовою, зрозумілою всім. А як же хочеться про все знати, однак це не під силу нікому у світі, тому і придумується казка, і йде вона до дітей, а діти все уявляють: як плаче метелик, як підперла кулачками маленьке личко легка сніжинка, як співають квіти, як гомонять у небі білі хмарки. Вони це все добре розуміють і готові сміятись і плакати зі своїми казковими героями, готові захищати і підказувати, як треба поступити, щоб все обійшлось добре. І до сліз сперечаються, що в животі кита можна жити спокійнісінько хоча б три дні, поки тебе не визволять. Світ казки дивовижний і надзвичайний. Казка дає простір для мрії і фантазії, а мріяти так хочеться, тим більше, що мрія сама приходить до дитини навіть тоді, коли зовсім про це не думаєш, але ж це правда! А коли приходить мрія, то дитяча душа летить далеко-далеко, аж до зірок, і очі світяться, немов справжні зірочки. Це так прекрасно!
Уявіть собі зоряний зимовий ранок. День народжується дуже повільно. Діти прийшли до школи, ще темно, і одна дівчинка стоїть собі осторонь від інших і спостерігає за зоряним небом. Вона про щось мріє, її губки тихенько шепочуть, а оченята, як дві зорі, пильно дивляться у глибінь Всесвіту. Що вона там бачить, про що мріє? Хто знає... Тільки від цього заняття її ніхто не може відволікти, вона вся там, десь далеко, не за синіми морями, не за високими горами, а десь на далеких замріяних зорях, які її кличуть. І вона летить туди у своїх мріях. І раптом зірочка, яка так захопила її, зникла, наче розтанула. Дитина вперше таке побачила! Куди ж зникають зорі? Чому? Дівчинка біжить назустріч мені і каже: «А ви бачили, як зірочка зникає?» В її голосі стільки подиву і радості відкриття, що цього не можна передати словами: душа дитини переповнена почуттями, які вирують, наче море, сердечко вистрибує з грудей. Вона ж уперше таке побачила, а ви бачили? Спішить дитя всім розказати про своє відкриття... І моя душа вистрибує від цього дива, від дитячої радості пізнання світу. І стільки щастя раптом з’явилось у серці, і настрій став таким, ніби це я зробила велике відкриття, що захотілось тут же написати вірш, щоб вилити свої почуття. А дівчинка побігла далі, можливо, їй необхідно було повідомити про це свою вчительку чи дітей, бо ж про таке не можна мовчати. А мені запам’ятались оченята маленької першокласниці, які горіли, ніби дві замріяні зорі, і випромінювали щастя і радість. А, можливо, наші душі враз торкнулись одна одної на хвилі радості і засвітились тим казковим вогнем, що заставляє стрепенутись, заіскритись, спалахнути... Бо для мене все це зазвучало як чарівна музика. Довго я ходила під враженням чогось незвичайного, світлого, високого.
На темнім небі зірочка ясніла,
Зимовий ранок тихо прокидавсь.
Десь випливало сонечко несміло,
А ранок казкою чарівною здававсь.
Я бачила, як зірочка зникає
У сонячнім промінні золотім.
Яке ж це диво! Як таке буває?
Враз зникла зірка в небі голубім!
Зігріла Землю сонечкова ласка,
І засвітились сині небеса.
А дивосвіт чарівний, наче казка,
У нім народжується радість і краса!
Ось такий дивосвіт оточує нас щодня, варто тільки пильно придивитись до навколишнього простору — і перед нами з’являться одне за одним чудеса світу, про які ми і не здогадуємось. Тому у світі і є стільки казок, тому їх так люблять діти, бо казка виховує і навчає, кличе помріяти і відкриває світ. За посередництвом казки можна передати знання, які легко запам’ятаються дітьми. А на позитивних і негативних прикладах поведінки казкових героїв діти легко роблять висновок, як треба поводитись, а як ні. І не треба нічого «розжовувати» дітям. Після прочитаної казки діти задумуються над своєю поведінкою і зразу ж порівняють себе та інших з героями казки та ще й скажуть тими ж словами, що почули чи прочитали. А як же діти люблять мріяти, фантазувати! Вони вам про таке можуть розказати, що вам і в чарівному сні не присниться! Вони точно знають, про що щебече ластівка, про що думає горобчик, а що скаже лялька. А спитайте дитину, що є на отій зірочці, що яскраво блищить, і ви почуєте дуже цікаві відповіді. І це прекрасно, що діти люблять і вміють мріяти, що в їхніх душах живе казка, вона допомагає їм у житті. Як же важливо не втратити таку здатність мріяти і надалі. Бо ж у мрії такі теплі рожеві крила, вона так високо підносить у небеса кожного, хто насмілився подружитись з нею.
Казка — це особливий дитячий світ, де діти почувають себе господарями, вони там знають усі шляхи, все доступне для їхнього розуміння, рідні і близькі всі герої. У цій незвичайній країні діти вчаться і виховують у собі доброту, співчуття, вміння співпереживати, допомагати, радіти і журитись за інших, вони стають добрішими, бо бачать, що зло засуджується, а перемагає добро. То чого ж їм робити зло? Нащо мати погані звички, коли їх всі висміюють і засуджують? Чого ж бути неуком, якщо всезнайком бути набагато цікавіше і престижно! А ще у казці можна помріяти про все на світі, можна залетіти на далекі зорі, які приваблюють, кличуть, можна уявити і побачити інше життя, щось таке цікаве, чого ще ніхто у світі не бачив. Бо ж на те вона і казка — у ній все можливо.
Цікавий, чарівний світ казки. Казка захоплює і веде у незвичайний і дивовижний світ, де всі розмовляють зрозумілою людською мовою: дерева і квіти, звірята і птахи, навіть камінь оживає і дерево дає пораду, аби тільки добре придивитися та прислухатись до рідної землі. Вона веде у далекі і дуже цікаві світи, де завжди перемагає добро, а зло зникає. Бо ж так і треба, тому що людина приходить на білий світ для добра і любові, для щастя і радості. Казка захоплює і розвиває фантазію та народжує мрію. А мрія — це велике щастя, вона дає крила для польоту у житті людини. Тому так люблять казку не тільки діти, але й дорослі. І хоч в дорослому віці це називається фантастикою, ми ж знаємо, що це казка тільки для дорослих. А дитяча казка дає малій дитині політ думки, вона перевіряє себе на сміливість, порівнює з героями і прагне бути подібною до них. І, як правило, уявляє себе сміливою і сильною, чесною і справедливою, хоче підказати правильний шлях, вибрати правильну дорогу і переживає, а це означає, що дитина не стане байдужою і в реальному житті, її хвилюватимуть події і люди, вона не виросте байдужим спостерігачем, а буде активним борцем. Казка переслідує не тільки пізнавальну і розвиваючу мету, але й виховну, тому що виховує в дитині доброту і справедливість, чесність, а не брехливість. Діти вірять в казку, у ній живуть і прагнуть, щоб усе скінчилось добре, а зло ніколи не поверталось до людей. Це чудова, світла і тендітна мрія дітей і дуже хочеться, щоб вона ніколи не зникала, щоб не черствіла дитяча душа, а розквітала чарівною квіткою і вічно жила в душі.
Тому в своїй роботі з дітьми я часто звертаюсь до казки. А також частенько пишу казки сама на щоденні буденні теми, щоб привернути їхню увагу до звичайний подій, аби вони відчули, що від них залежить життя пташки і собачки чи котика, що вони самі можуть сьогодні стати героями і допомогти тим, хто страждає, хто просить допомоги. І дуже приємно, що діти, прослухавши таку казку, допомагають тваринкам, починають підгодовувати пташенят, не жбурляють камінням у бездомних тварин, а проймаються їхньою бідою і чим можуть допомагають.
А інші казки допомагають розкривати цікавий світ природи, діти більше дізнаються про дерева і квіти, про рідний край, вчаться спостерігати і любити навколишній світ, свою землю. А сьогодні, у наш нелегкий час, так важливо виховати людину-патріота, людину-громадянина своєї Вітчизни. І казка як найкраще справляється з таким важливим завданням у вихованні молодших школярів.
— А бачиш, бабусю, он на тій зірочці живе чарівна Фея, бо це незвичайна планета. Правда?
— Звичайно, вона часом і до нас прилітає, щоб зробити комусь добро, — відповідаю онуку.
— І щоб людей навчити творити добро, — доповнює хлопчик. — А ту зірочку всюди видно?
— Видно. А чого ти питаєш?
— Значить, тато і мама дивляться зараз на неї і мене бачать!
— Мабуть, що так.
— Точно, бо вони мене люблять, а я їх. Тато ж казав, що коли з різних місць дивитись одночасно на одну й ту ж зірочку, то можна побачити одне одного. Я їх бачу!
— Це чудово! — відповідаю я.
Про що б ми не розмовляли, не мріяли, а дитина завжди повертається до однієї теми: тато і мама — це святе. Та так воно і повинно бути.
За вікнами нічка, і дитині треба спати. Але онук просить мене розповісти на сон казочку. Та ще й таку, щоб була новою. І хоч втома бере своє, але казку правлю кожен вечір.
... Жила-була на білому світі дівчинка. Мама її вимріяла, а тому вона була дуже гарною і розумною. Але її татко, мабуть, був не дуже великим мрійником, тому що лишив їх удвох з мамою напризволяще. Мала Олечка його й не пам’ятає. Та з недавніх пір почала дівчинка забувати і дороге мамине обличчя, бо маму зачаклував злий Чародій і поніс кудись у світ за очі від малої донечки. А чарівне срібне люстерко зчорніло від горя і тепер не показувало її маму, скільки дівчинка не просила його про це. Живе Олечка вже давно у своїх рідних дідуся і бабусі. Про неї вони піклуються, дуже люблять, гарно одягають і смачно годують, привчають до добра та роботи, щоб не росла білоручкою. Подивишся на Олю і не подумаєш, що серце дівчинки, мов болюча рана. Бо хто ж загляне всередину? А воно день і ніч болить. І вечорами вона дивиться на нічні зорі і думає про маму. Може, і її мама теж думає про доню і дивиться на зірочки, щоб побачитись? Але даремно вдивляється дівчинка. Мабуть, зовсім на різні зорі дивляться двоє рідних людей, тому що їхні погляди не зустрічаються.
Олечка за ці роки виросла, стала красунею, добре вчиться у школі і мріє... А про свої мрії розповідає вночі зорям і місяцеві. Бо їм згори все видно, і вони точно знають, де її мама, Та де той злий Чародій, що зачаклував її. От коли вона стане дорослою, то обов’язково знайде рідну неньку.
А зараз вона вчиться, здобуває знання, щоб порадувати свою маму оцінками, гарною поведінкою, бо знає, як це важливо у житті. За неї нікому заступитись, а дідусь з бабусею вже старенькі. І в шкільних творах дитина пише про свою мрію. Вона хоче зовсім мало, лише те, що інші дітки мають щодня. Хоче Оля взяти за руки тата і маму і пройтись з ними по місту, щоб усі бачили, як світяться її очі, щоб усі задивлялись на їхню щасливу родину. А ще вона мріє мати братика чи сестричку. А ще була у неї мрія — навчитись грати на піаніно, щоб з-під пальчиків лилася і летіла у світ радісна і дивна мелодія, яка не раз приходила у її сни, коли з’являлась мама...
Мій внук лежав дуже тихо, я подумала, що він вже заснув і зупинилась. Та й більше нічого було сказати, бо я не знала, як закінчиться ця сумна історія. І де та мама блукає по білому світу у пошуках своєї мрії, як і тисячі інших жінок сьогодні, щоб заробити якусь копійчину, щоб жити так, як намалювала їхня уява.
— Ця казка дуже сумна, більше не розказуй. Це неправильна казка. У неї нема кінця, — перериває мої гіркі роздуми онук.
— А яке повинне бути закінчення?
— Я сам розкажу, а то у тебе сумно виходить. Я так не хочу! Шкода дуже дівчинку. Слухай.
... Дівчинка не стала чекати, поки виросте, вона взяла і почистила люстерко до блиску, а тоді направила на ту зірочку, де живе добра Фея — і воно ожило, засяяло! Добра Фея увійшла до нього і сказала, що допоможе Олі. Вона оглянула усі закутки на Землі і показала дівчинці маму, ще й пообіцяла, що та скоро повернеться, якщо Оля їй допоможе. «Що треба зробити, як тобі допомогти?»— спитала дівчинка. «Вірити треба», — відповіла Фея. «Я вірю! Я вірю!!! Я вірю!!!» — кричала Олечка.
А через три дні в хату завітала гостя. Оля скочила з ліжка, бо почула рідний голос. Вона відразу здогадалась, що це приїхала її мама. Вони нарешті зустрілися...
З цими словами внук заснув. А я дивлюсь на рясні зорі і думаю: живе у світі не одна така Олечка, Петрик чи Іванко. Вони ходять до школи і в шкільній круговерті не одразу визначиш тих діток, які живуть з тих чи інших причин без мами і тата... Вони ж усі такі жваві, веселі, життєрадісні! І тільки іноді на вас глянуть зовсім не дитячі очі, обпечуть вашу душу таким сумом, стільки в них горя і відчаю побачиш... Пригорніть їх, дорогі вчителі, цих малих дітлахів, обігрійте їх любов’ю і ласкою. Бо ж вони найближче до вас сьогодні.
Дивлюся на вічні зорі і дуже-дуже хочу, щоб саме так щасливо закінчилася ця невигадана історія. А зорі миготять і повідомляють про те, що наближається Новий рік.. А в таку чарівну ніч збуваються заповітні мрії і бажання. Хай збудуться і цим діткам!
Підросли Тарас й Даринка, в школу вже давно ходили. А як випаде хвилинка — дружно грались, говорили про усе-усе на світі і любили вдвох читати, то волошки рвати в житі, то з лози щось майструвати… Ще любили в ігри гратись, щось ліпили, малювали, діти з книжкою дружили і батькам допомагали. Вже Даринка вишивала і плести гачком уміла, вже й вечерю готувала, тож без діла не сиділа. І Тарасик бравсь до справи, лобзиком вмів вирізати, все було йому цікаво, вчився хлопчик майструвати. Ще й підлогу вмів помити, за собою прибирати… Треба вміти все робити: і зашити, і попрати… Так їх вчили мама й тато, бо своїх дітей любили. Знали діти вже багато і всього багато вміли. Їм було чудово жити, то одна, то інша справа, щось нове щодня робити, ну, хіба то не цікаво? Та й жили не далеченько, зовсім поруч двір і хата. І до школи їм близенько, то й дружили, мов близнята… І ніколи не сварились, бо вони цього й не вміли. З усіма усім ділились, з усіма дітьми дружили. Вміли людям помагати: то комусь город полити, грядочку малу скопати, квіти гарні посадити… То забавити дитину, то корівку в двір загнати, то поставити драбину і для всіх вишень нарвати… З усіма завжди вітались, говорили добре слово, чемно людям усміхались й на добро — завжди готові! Всім увагу приділяли: і малому, і старому, скрізь турботу проявляли, не відмовили нікому. А природу як любили! Придивлялись до живого, у біді не залишили навіть їжачка малого, що зустріли при дорозі, він лежав і ледве дихав, йти він зовсім був не в змозі, бо його спіткало лихо… Принесли його додому, лікували, відходили і на стежечку знайому цю тваринку відпустили. Кошеня в біду попало, лікарю його носили і ретельно лікували, співчували, що вже сили… Це були хороші діти, бо добро завжди творили, вміли сонечком світити, добре слово говорили. Добрі діти, що й казати, мов від сонечка іскринка! Почали їх люди звати просто — Доброта й Добринка. А вони й не загордились, що творили добрі вчинки, пізнавати світ учились мудрі — Доброта й Добринка. Світлі діти всіх любили, в світ несли любов і ласку, з щирістю добро творили… Тож пора почати казку. Приказку я розказала, про дітей, що є повсюди. От і казочка настала, дивом створені етюди…
Якось Доброта й Добринка у садку удвох читали, налетіла враз хмаринка, що її й не помічали. А із неї — просто диво! Вийшли люди білосніжні, поклонилися красиво — гості з хмарки дивовижні. Діти, ніби, й не злякались, та такого не чекали, просто дуже здивувались, що із хмарки люди стали. Привітались артистично, хоч і рот не розкривали. Це вони телепатично всі думки передавали. Діти зразу зрозуміли, що пришельці ці космічні, що вони від них хотіли? Але гості симпатичні. Діти сісти запросили і по-нашому звичаю, як усі завжди робили: «Може кави? Може чаю?» Але ті не захотіли, в них були важкі завдання. Бо ж вони сюди летіли, щоб рішить свої питання. Правда, сіли так тихенько, щось знімали, розглядали, ну, а потім помаленьку все розпитувати стали. І чого радіють люди, і чого сміються діти, чому так красиво всюди, а довкіл чарівні квіти? Чом так кольору багато, звуки просто дивовижні, а Земля, неначе свято й люди геть не білосніжні? Діти їм відповідали, як могли і як уміли, хоч питання дивували, та розказували сміло. Потім стали їх питати, звідки гості прилетіли, бо ж хотіли діти знати, що від них вони хотіли. Бо ж були ці люди дивні, говорить не намагались і якісь такі пасивні, та чомусь не усміхались… Довго бесіда тривала, та про це ніхто не знає. Потім гості розказали, що світ їхній пропадає. Вже тварин й рослин немає, все загинуло й зітліло, звук і колір пропадає, все довкола побіліло. Хоч усім і добре, й сито, технологія відмінна, люди ж ходять гордовито, пропадають безсумнівно. Доброти ніде немає, люди більше не сміються, пісня в світі не лунає, ходять всі і задаються… Їх планета так далеко, роздивитись неможливо, а ось тут летить лелека і краса повсюди, й диво. А вони спостерігали за Землею вже давненько. Всі планети облітали, все обстежили хутенько. І побачили тут диво, доброту у нас пізнали, і що дуже тут красиво, а вони ж того не мали. Тому хочуть раду дати на своїй планеті люди, щось змінити, обладнати, щоб було інакше всюди. Тож із думкою святою і на Землю прилетіли, щоб зустрітись з добротою й тут вони її зустріли. А щоб в себе все змінити, треба світло і святині. Їм потрібні добрі діти, чисті, сонячні, невинні. Завести їх на планету, не надовго, на годинку, щоб розкрити всі секрети, треба Доброту і Добринку. Діти зразу завагались, треба дозвіл мами й тата. От побігли, попитались і біжать назад крилато. Це в житті буває страшно і бентежно, і жахливо, а у казці все прекрасно, а у казці — все можливо! Діти напрямок свій знали, щоб планету врятувати і руками помахали на прощання мамі й тату. Білі люди їх гостинно на хмаринку підсадили і знялися всі неспинно, в чорний космос полетіли. Та й не хмарка то біленька — ціла станція космічна, і крута, а не маленька, вся у вогниках, велична. Довго так вони летіли, може й ні, не можу знати… Як жили і що робили — теж не можу розказати. Тільки от і прилетіли, біло всюди, все мов з вати. Білі люди їх зустріли, але як їх тут багато! Люди гарні всі і дужі, у руках предмети-фішки, але всі якісь байдужі, без емоцій, без усмішки. Подивились, та й по всьому, розійшлися, поблукали… Ну а діти вже по тому розглядать планету стали. Тихо, біло, страшнувато, ані звуку, ані співу, все застигло винувато, без емоцій, без пориву… І сказали астронавти: «Що тут діяти-робити? От якби в нас музиканти, щоб ті звуки запустити. Бо у нас і соловейка ніжна пісня не лунає, Та, мабуть, уже й пташини на планеті в нас немає. Ні калини, ні травини, ні тварини, ані пташки. Що лишилось для людини? От тепер — усі бідняжки, бо планета пропадає, трохи ще і згинуть люди, все загине, повмирає і планети теж не буде…» І Даринка тут сказала: «Щось тут робиться негоже! Я про це вже десь читала. Доброта лиш допоможе!» Враз Тарасик усміхнувся, догадався, що робити. Він круг себе обернувся і почав добро творити. Увімкнув на повну силу щиру пісню солов’їну, щоб підняти звук на крила, щоб збентежити людину… Звуки вгору полетіли, зазвучали, заспівали, чарували, ворожили, обнімали і лунали. І почула їх пташина, що давно занудьгувала (бо ж не квітла тут калина і верба не зацвітала) й почала собі співати, звуки тихо залунали… Почали наздоганяти, все сильнішими ставали… Узялись за руки діти й почали собі співати, і троянди враз розквітли, трави стали виростати. Пісню люди теж почули, зупинилися тихенько. Враз в собі вони відчули, як забилося серденько. Все в душі перевернулось, кольорами все заграло і любов’ю обернулось, заспівало, залунало… Трави всі зазеленіли, квіти стали оживати. Люди раптом подобріли, стали міцно обнімати один одного і квіти, що казково зацвітали. Усміхнулись їхні діти й теж добрішими ставали... Й виросло усе навколо, і дерева аж до неба, всі зійшлись в велике коло й зрозуміли, що їм треба. Треба всім добро творити, жити творчо і крилато, і природу полюбити, ну, і ще всього багато… Тут відразу й написали, що потрібно їм робити, щоб уже не забували, що з любов’ю треба жити, доброту нести в серденьку, а гординю відкидати і завжди добро творити, та у душах сонце мати. Так, обнявшись, всі стояли, плакали від щастя тихо, кольорові всі ставали і минало горе-лихо. А Тарасик і Даринка довго ще пісні співали. Пролітала їх годинка й вирушати діти мали вже додому, в Україну, там батьки на них чекали, кожну думали хвилину і весь час переживали.
Все скінчилося прекрасно, всі були живі й здорові, повернулись діти вчасно, до нових завдань готові. Тож Тарасик і Даринка знають, як добро творити. Доброта їх звуть й Добринка — це прекрасні й добрі діти. А планета, що вмирала, зацвіла і ожила. Доброта її назвали, бо на ній немає зла.
Казку слухали, то знайте, щоб у щасті й мирі жити, назавжди запам’ятайте — треба всім добро творити!