Кохання і діти

Тема кохання знайшла своє відображення у спогадах письменника Михайла Старицького. На канікулах після 5 класу гімназії вони (Лисенко та Старицький) закохалися в одну й ту саму дівчину. Вона гостювала на сусідньому хуторі. Кокетлива блондинка звалася Теклею. Можливо, була полька, але, писав Старицький, "русским языком владела хорошо, а глазками еще лучше". Ревнощів між хлопцями не було, і вони разом склали план, як  у 12 років завоювати її серце. Вирішили, що Микола напише музику, а Михайло – вірші. І потім Лисенко співатиме їхній витвір, бо мав добрий баритон. Так і зробили. Пісня закінчувалася словами:

Дай хоть единое лобзанье

За наш сердечный мадригал!

Коли батьків не було вдома, паничі впрохали кучера запрягти коней і в парадних гімназичних мундирах – червоний комір із золотим шиттям – подалися до Теклі. Вона сиділа на хуторі сама – господарі десь поїхали. Хлопці після вечірнього чаю з успіхом оприлюднили свій спільний твір.

У нагороду Текля простягнула їм обидві руки для поцілунку. "Мабуть, ми цілували їх довше, ніж годиться, – зізнавався потім Старицький, – бо кокетка сказала: "Досить! Більше – якщо заслужите!" Але лишила їх ночувати на хуторі – щоб уранці їхати разом на пікнік до Дніпра. Хлопці не спали – ділилися враженнями та планами на завтра. "Вдруге такого трепету неземного блаженства в житті вже не повторялось", – пише Михайло Старицький.

Зосереджене навчання в університеті негативно впливало на здоров'я Михайла Старицького, тому навесні 1861 року він повернувся до рідних Кліщинців, щоб зайнятися батьківською спадщиною. Саме в цей час він зустрів своє перше кохання. На вечорницях його зачарувала вродлива селянка Степанида. З серйозними намірами він попросив у її батька дозволу на зустрічі. В очікуванні Степаниди під вербами біля річки Сули, місячної зоряної ночі, народилися перші поетичні рядки.

"Ніч яка, Господи, місячна, ясная, зоряна,

Видно, хоч голки збирай.

Вийди коханая, працею зморена,

Хоч на хвилиночку в гай...".

Він дочекався дівчини, розмова відбулася, але Степанида виявилася зарученою. Його серце не витримало, парубок зліг. 

Людмила Михайлівна Старицька, у шлюбі Старицька-Черняхівська (1868, Київ – 1941) – українська письменниця (поетеса, драматургиня, прозаїкиня, перекладачка, мемуаристка), громадська діячка українського жіночого руху. Жертва сталінського терору.

Але доля була не дуже прихильною до нащадків Старицького. Троє дочок стали відомими в Україні: старша Марія, середня Людмила і молодша Оксана. Акторські здібності Михайла Петровича успадкувала Марія, яка стала актрисою імператорських театрів.

31 травня (19 за старим стилем) 1865 році, в селі Лебехівка на Полтавщині в маєтку родини Старицьких народилася донька Марія – в майбутньому відома актриса, режисерка і педагог.

Змалечку вона була оточена світом театру, української літератури та культури. Оскільки в родині Старицьких часто проходили літературні вечори, вистави та імпрези, природно, що всі три сестри – Марія, Людмила й Оксана – пов'язали своє життя або з театром, або з літературою.

У віці шести років її віддали до новозаснованого дитячого садка сестер Ліндфорс (Марії та Софії), який розпочав роботу в Києві у 1871 році. Він розташовувався на вулиці Фундуклеївській, навпроти сучасного приміщення Національної опери (тоді – міський театр), і був лише другим подібним закладом у Російській імперії після того, що діяв у Петербурзі. Виховательки цього закладу використовували прогресивні педагогічні підходи Песталоцці, Руссо, Дістервега та Фребеля, активно стимулюючи творчий розвиток своїх вихованців. Варто зазначити, що Софія Ліндфорс пізніше одружилася з Олександром Русовим, українським етнографом і фольклористом, і сама зробила значний внесок в українську педагогіку.

У 1881 році до Києва прибула з гастролями українська трупа Григорія Ашкаренка, яку очолював Марко Кропивницький. До складу цього колективу приєдналися Микола Садовський та Марія Заньковецька. Кропивницький став частим відвідувачем у домі Старицьких і незабаром вирішив освідчитися Марії. Проте дівчина відмовила, оскільки її метою було навчання на Вищих жіночих курсах, що надавали кваліфікацію для викладацької діяльності.

У 1883 році Марія розпочала навчання на природничому відділенні Бестужевських курсів у петербурзі. Через рік вона перевелася до Києва й успішно завершила Київські вищі жіночі курси. Однак, займатися викладацькою діяльністю їй так і не довелося.

Знаменитий театральний колектив корифеїв, яким керували Кропивницький і Старицький, навесні 1885 року розпався. Михайло Петрович зіткнувся з фінансовими труднощами, що призвело до фактичного банкрутства і необхідності закрити свою трупу. Щоб надати підтримку батькові, Марія приєдналася до театру. У період з 1886 по 1890 рік вона брала участь у кількох театральних сезонах, гастролюючи з трупою у великих містах, зокрема в Харкові, Одесі, Мінську, москві, петербурзі, казані, Варшаві, Вільно, Тифлісі та Баку. Хоча вона виконувала переважно другорядні ролі, її ключовою діяльністю була допомога батькові в усіх організаційних питаннях.

Сценічний досвід показав Марії потребу в додатковій освіті. У зв'язку з цим, після завершення сезону 1891 року, вона вирушила до москви, аби навчатися на театральних курсах Олександра Федотова, а згодом поїхала за ним до петербурга. Саме там, у Василєостровському театрі, Марія розпочала свою самостійну акторську кар'єру під сценічним ім'ям Яворська. Окрім акторства, у петербурзі вона допомагала батькові, займаючись у цензурному комітеті столиці справами щодо дозволів на його драматичні твори.

Протягом 1904–1917 років режисерська діяльність Марії Старицької охопила понад 500 вистав, створених за п'єсами як українських, так і російських та західноєвропейських авторів. Вона стала першою, хто здійснив постановку на сцені таких творів Лесі Українки, як "Йоганна, жінка Хусова", "Айша й Мохаммед" та "Камінний господар".

Події революції 1917 року в Україні дали поштовх для розвитку українського національного руху. За пропозицією Івана Стешенка Марія Михайлівна стала керівником театрального відділу при Секретаріаті справ освітніх УНР. Там вона працювала над формуванням плану з організації українського театру.

У 1920-х роках вона повернулася на сцену Першого українського державного драматичного театру, брала участь у концертах із художньою декламацією та продовжувала викладати у Вищому музично-драматичному інституті імені Миколи Лисенка (який раніше функціонував як його Музично-драматична школа). За свою роботу вона отримала звання заслуженого професора та заслуженої артистки України.

Водночас над українською інтелігенцією згущувалися хмари. Арешт її сестри, Людмили Старицької-Черняхівської, у межах сфабрикованої радянськими спецслужбами "справи СВУ" став нестерпним ударом для здоров'я 65-річної акторки. Вона не змогла оговтатися від цього потрясіння.

Марія Старицька померла 20 грудня 1930 року. Її поховали на Байковому кладовищі, поруч із могилами Миколи Лисенка та Івана Стешенка, навпроти поховання її батьків.

29 серпня 1868 року в Києві, народилася Людмила Старицька. Вона була другою донькою в сім’ї. Хрещеною дівчинки стала Людмила Драгоманова, дружина українського історика Михайла Драгоманова, тож вона отримала ім’я на її честь.

Людмила була найменшою зростом серед трьох сестер, проте рано почала ходити і говорити. Її першим словом було "Людя!", через що її так і прозвали.

Свій перший вірш вона написала в 7 років німецькою мовою. Грамоти її навчав брат матері, композитор Микола Лисенко (дядя Коля). Для диктантів він обирав тексти з творів Нечуя-Левицького і також навчав її грі на фортепіано.

Щоб забезпечити українське середовище для виховання дітей, родини Старицьких, Лисенків і Косачів – члени Старої громади – оселилися в одному дворі на вулиці Саксаганського, що раніше мала назву Маріїнсько-Благовіщенська. Марія і Люда товаришували з Лесею Косач, разом готували уроки та відвідували репетиторку з англійської мови – британку міс Копєйкіну, яка спілкувалася з ученицями французькою.

У вересні 1894 року Олена Пчілка писала доньці Лесі Українці про Людмилу Старицьку: "Люда думає вийти за Черняхівського. Якось за це літо вони більше зійшлись, і Люда цілком насмішливий тон з ним змінила на дуже прихильний. Справді, кажуть, виходить заміж за цього "ставного стовбура". Людин штрейх мене дивує! Я часто бачу Черняхівського й не чую од нього ні одного не те що умного, а хоть би не глупого слова. Зуби поблискують, як у здорового веприка. Страх як мені дивно стає з рішення тої Люди!". Леся відповіла матері: "Дивує мене Люда, їй-богу. Я не можу зрозуміти такої психології, щоб вибирати чоловіка собі так, як шапку або черевики. Се вже щось не по нашій культурі!". Однак Людмила невдовзі вийшла заміж за Черняхівського, прізвище змінює на Старицька-Черняхівська.

Весілля Люди та Сашка відбулося у лютому 1896 року,  Леся була дружкою. Через чотири роки у Черняхівських народилася дочка Вероніка (Роня). Людмила Михайлівна назвала її своїм "найкращим твором" і повністю присвятила себе її вихованню.

Чоловік Олександр Черняхівський володів французькою, іспанською та німецькою мовами, що відкривало шлях до перекладацької діяльності. Спочатку він поринав у світ художньої та філософської літератури, але згодом його інтереси змістилися до медицини. Дослідники зазначають, що згадка про його переклад праць Фрідріха Енгельса, зроблений під псевдонімом, стала несподіваним захистом у радянські часи, убезпечивши його від репресій і дозволивши зберегти професійну діяльність.

Людмила була не просто помічницею, а й співавторкою свого батька, Михайла Старицького, у його літературній праці. Свідченням її участі є збережені в архіві рукописні чернетки трилогії "Богдан Хмельницький", написані безпосередньо її рукою. Її внесок був настільки значним, що частина трилогії, роман "Перед бурею", вийшла друком під іменами обох: Михайла і Людмили Старицьких. Крім того, Людмила написала окремі розділи роману "Останні орли", а також працювала разом із батьком над твором "Розбійник Кармелюк".

Коли помер Михайло Старицький, його дочка Людмила важко пережила цю втрату, відчуваючи, що втратила частину себе, і казала, що житиме "з половиною серця". Через деякий час вона зустрілася з Іваном Франком і передала йому його ж кореспонденцію, адресовану її батькові, як історичну пам'ять. Ці листи підтверджують, що між письменниками існувало листування, і Франко надавав Старицькому необхідну моральну підтримку у критичні моменти його життя.

Людмила Старицька-Черняхівська, окрім боротьби за українську мову, невдовзі активно включилася у боротьбу за державність. На початку ХХ століття вона підтримувала українських депутатів у російській Думі, які під керівництвом Михайла Грушевського вимагали автономії та аграрної реформи. Свою п'єсу "Вертеп. Старовинна містерія на нові теми", присвячену цим політичним баталіям 1906 року, вона опублікувала під псевдонімом "Старенька Муха" у газеті "Рада", що призвело до конфіскації тиражу. Завдяки використанню псевдоніма авторці вдалося уникнути арешту. Активна позиція привела її до Товариства українських поступовців (ТУП).

Боротьба за українську ідентичність тривала і в театрі. Її п'єса "Гетьман Дорошенко", оздоблена музикою Миколи Лисенка, мала шалений успіх у театрі Садовського і була визнана однією з найкращих історичних драм.

Тяжкі втрати спіткали Людмилу: у 1912 році помер її дядько, композитор Микола Лисенко (його поховали під "Марш Дорошенка" з її п'єси). Цього ж року вона очолила клуб "Родина". У 1913 році пішла з життя її найкраща подруга Леся Українка. Своє горе вона виливала у спогадах і віршах.

Під час Першої світової війни Старицька-Черняхівська працювала сестрою милосердя у шпиталі при клубі "Родина" та навчала поранених української грамоти. Вона також їздила до Сибіру для організації комітету допомоги українським засланцям. З 1917 року стала членкинею Української Центральної Ради УНР у Генеральному секретаріаті освіти, активно сприяючи розвитку української культури, зокрема організації театрального з'їзду та створенню нових театрів.

Її просвітницька діяльність продовжилася в Міністерстві освіти при Скоропадському. За часів Директорії УНР вона стала співзасновницею Союзу українок і разом із чоловіком, донькою та іншими діячами їздила до польських таборів для допомоги інтернованим воякам УНР.

Після поразки Української революції Людмила з родиною повернулася до Києва, де організовувала літературні вечори. Вона плідно працювала, писала п'єси ("Декабристи", "Перемога") та перекладала лібрето до опер.

Смерть чоловіка (22.12.1939 р.), стала для Людмили непоправною втратою, забравши в неї дуже близьку людину і єдину підтримку в житті.

У контексті української наукової спадщини, варто зазначити, що праці професора-гістолога Олександра Черняхівського отримали високе міжнародне визнання, зокрема від нобелівського лауреата Сантьяго Рамон-і-Кахаля. До того ж "Словник міжнародної базальної анатомічної номенклатури", який він редагував разом з О. Ценківським, було перевидано українською мовою Українським лікарським товариством Північної Америки у 1971 році в Детройті, Сполучені Штати Америки.

Постанова про арешт Людмили Старицької-Черняхівської, 19 липня 1941 року. Оригінал. Зберігається у ЦДАГО України 

У 1941 році, під час наступу німців на Київ, 73-річну Людмилу разом із сестрою Оксаною Стешенко НКВС арештувало вдруге як "українських націоналісток". Їх відправили етапом до Акмолінська (Казахстан). Людмила Старицька-Черняхівська померла в дорозі, і її тіло було викинуто з вагона. Місце та дата смерті невідомі. Безслідно зникло тіло, невідома дата й місце смерті. А твори та дух її – живі. Фатально пророчими виявилися слова Людмили Старицької-Черняхівської: "Оновлена вітчизна повстане з наших трупів".

В радянський час її ім'я та твори були заборонені. Реабілітація та видання її творів почалися лише у 2000-х роках.

Життєпис Оксани Михайлівна Стешенко (уроджена Старицька) народилася 24 січня 1875 року в селі Карпівці (нині Могилів-Подільський район Вінницької області).

Родина драматурга і театрального діяча Михайла Старицького зіткнулася з матеріальними труднощами, оскільки всі кошти були вкладені у створення української театральної трупи. Задля поліпшення фінансового становища, вони здавали одну з кімнат в орендованій ними квартирі студентам. Одним із цих студентів був Іван Стешенко.

Що не дивно, обидві доньки Старицького закохалися в харизматичного квартиранта. "Людя й Оксана закохалися в Стешенка, особливо Людя – так! Навіть цілуються", – писав Михайло Петрович доньці Марії.

Роман, що зародився між Людмилою Старицькою та Іваном Стешенком, зів'яв надто швидко, адже серце дівчини невпинно полонив Олександр Черняхівський.

Водночас взаємні відносини між Людмилою та Іваном перетворилися на химерний танок: колишня прихильність почала обертатися гострими випадами та антипатією. Особливий біль та обурення викликали у принципової й цілеспрямованої Людмили його різкі та часом глузливі зауваження до її літературних спроб.

Оксана Стешенко стала вірною соратницею та опорою чоловіка. Вона підтримувала всі його різнобічні починання: Іван Матвійович був відомий як літературознавець, педагог, а згодом – перший міністр освіти в уряді УНР. Подружжя активно займалося видавничою та громадською діяльністю, зокрема, Стешенко редагував сатиричні журнали "Шершень" та "Ґедзь", а дружина допомагала йому. У шлюбі народилося двоє дітей: донька Ірина (1898–1987) та син Ярослав (1904–1939).

З 1907 року родина переїхала до Києва. Під час Першої світової війни Іван працював директором гімназії, а Оксана – сестрою-жалібницею у шпиталі. У часи УНР Оксана Михайлівна працювала під його началом у відділі позашкільної освіти.

Влітку 1917 року, змушена була пережити крихкість їхнього шлюбу, що зазнав доленосної тріщини через появу іншої жінки. З епістолярних джерел ми розуміємо глибину її кохання, яке не згасло за багато років: жінка була готова пробачити абсолютно все, щоб зберегти родину та коханого чоловіка.

Трагічний злам та репресії, сімейне щастя та громадська праця були трагічно обірвані 29 липня 1918 року, коли Іван Стешенко був убитий більшовицьким агентом Башловкою з-за рогу в м. Полтаві. Оксана Михайлівна залишилася сама з донькою та сином, без чоловікової опори. Навіть після цієї трагедії вона продовжувала активну діяльність: за часів Директорії очолювала дитячі притулки департаменту позашкільної освіти, працювала в Українському Червоному Хресті. 

Ольга прожила лише 11 років і померла в 1887 році. У деяких джерелах зазначено, що дівчинка померла від хвороби, яка тривала лише п'ять днів. Її рання смерть стала великим горем для родини.

Юрій народився у 1882 році. Важкі пологи закінчилися нервовими хворобами для його матері. 

Ще зі шкільної лави Юрія більше цікавили конспіративні зібрання та політичні осередки. В листі до Михайла Старицького старша сестра Людмила, писала: 

"Юрка учится хорошо, зато шалун, разбойник ужасный. Набирает завтраки на три души, а домой является страшно-голодный. Оказывается, что он свой завтрак раздает товарищам, говорит что у него уже партия в 20 душ. Вообще, всегда играет роль полководца. Но у него есть серьезные задатки таланта. Он постоянно пишет сочинения и для своего возраста чрезвычайно недурно. Все только собирается посылать в полководца...". Хоч пізніше, у старших класах гімназії, Ю. Старицький не виявляв особливого потягу до навчання.

Мистецькою стежкою не пішов єдиний син драматурга. На відміну від сестер, він не відчув творчого покликання, натомість, продемонстрував потяг до юриспруденції, адміністративної роботи та громадської діяльності.