Тема кохання знайшла своє відображення у спогадах письменника Михайла Старицького. На канікулах після 5 класу гімназії вони (Лисенко та Старицький) закохалися в одну й ту саму дівчину. Вона гостювала на сусідньому хуторі. Кокетлива блондинка звалася Теклею. Можливо, була полька, але, писав Старицький, "русским языком владела хорошо, а глазками еще лучше". Ревнощів між хлопцями не було, і вони разом склали план, як у 12 років завоювати її серце. Вирішили, що Микола напише музику, а Михайло – вірші. І потім Лисенко співатиме їхній витвір, бо мав добрий баритон. Так і зробили. Пісня закінчувалася словами:
Дай хоть единое лобзанье
За наш сердечный мадригал!
Коли батьків не було вдома, паничі впрохали кучера запрягти коней і в парадних гімназичних мундирах – червоний комір із золотим шиттям – подалися до Теклі. Вона сиділа на хуторі сама – господарі десь поїхали. Хлопці після вечірнього чаю з успіхом оприлюднили свій спільний твір.
У нагороду Текля простягнула їм обидві руки для поцілунку. "Мабуть, ми цілували їх довше, ніж годиться, – зізнавався потім Старицький, – бо кокетка сказала: "Досить! Більше – якщо заслужите!" Але лишила їх ночувати на хуторі – щоб уранці їхати разом на пікнік до Дніпра. Хлопці не спали – ділилися враженнями та планами на завтра. "Вдруге такого трепету неземного блаженства в житті вже не повторялось", – пише Михайло Старицький.
Зосереджене навчання в університеті негативно впливало на здоров'я Михайла Старицького, тому навесні 1861 року він повернувся до рідних Кліщинців, щоб зайнятися батьківською спадщиною. Саме в цей час він зустрів своє перше кохання. На вечорницях його зачарувала вродлива селянка Степанида. З серйозними намірами він попросив у її батька дозволу на зустрічі. В очікуванні Степаниди під вербами біля річки Сули, місячної зоряної ночі, народилися перші поетичні рядки.
"Ніч яка, Господи, місячна, ясная, зоряна,
Видно, хоч голки збирай.
Вийди коханая, працею зморена,
Хоч на хвилиночку в гай...".
Він дочекався дівчини, розмова відбулася, але Степанида виявилася зарученою. Його серце не витримало, парубок зліг.
У віці 21 року, Михайло Старицький захворів на ревматизм. Його дядько, батько Миколи Лисенка, забрав його до себе в сусіднє село Жовнин. Догляд за хворим доручили молодшій сестрі Лисенка, 14-річній Софії.
Між Михайлом і Софією спалахнули почуття, і вони вирішили втекти, щоб одружитися, оскільки 14-річна дівчина таємно кохала свого троюрідного брата, старшого за неї на вісім років. Проте, коли батьки дізналися про їхній план, вони не лише не заперечували, а й несподівано підтримали молодят. 12 листопада 1862 року в сусідньому селі вони повінчалися. Під час реєстрації шлюбу священник додав Софії два роки, щоб вона виглядала старшою.
Софія Лисенко
Родина Старицьких на дачі в Китаєві. 1903 р
У подружжя народилося п'ятеро дітей: Марія (1865–1930), Людмила (1868–1941), Оксана (1875–1942), Ольга (1881–1892) та Юрій (1883–1936).
На відміну від багатьох дворянських родин того часу, сім'ї Старицьких, Косачів, Лисенків та Антоновичів спілкувалися вдома українською мовою. У Києві другої половини ХІХ століття це було досить незвично. До восьми років дівчат виховували вдома. Мова дитинства – українська, але дівчатка вільно володіли німецькою та французькою.
"Ми були першими українськими дітьми, – писала Людмила Старицька, батькова улюблениця. – Не тими дітьми, що виростають в селі, в рідній сфері стихійними українцями, – ми були дітьми, яких батьки виховували вперше серед ворожих обставин свідомими українцями з сповитка. Нас було небагато таких українських родин; решта ж нашої дитячої суспільності, з якою нам доводилось раз по раз здибатись, були змосковлені діти-паненята. Ми балакали по-українськи, і батьки балакали до нас по-українськи. Нас вбирали дуже часто в українські вбрання. І звичайно і тим, і другим звертали ми на себе увагу, а разом з нею – глум, посміх, кепкування, презирство"
Людмила Михайлівна Старицька, у шлюбі Старицька-Черняхівська (1868, Київ – 1941) – українська письменниця (поетеса, драматургиня, прозаїкиня, перекладачка, мемуаристка), громадська діячка українського жіночого руху. Жертва сталінського терору.
Але доля була не дуже прихильною до нащадків Старицького. Троє дочок стали відомими в Україні: старша Марія, середня Людмила і молодша Оксана. Акторські здібності Михайла Петровича успадкувала Марія, яка стала актрисою імператорських театрів.
Марія Старицька
31 травня (19 за старим стилем) 1865 році, в селі Лебехівка на Полтавщині в маєтку родини Старицьких народилася донька Марія – в майбутньому відома актриса, режисерка і педагог.
Змалечку вона була оточена світом театру, української літератури та культури. Оскільки в родині Старицьких часто проходили літературні вечори, вистави та імпрези, природно, що всі три сестри – Марія, Людмила й Оксана – пов'язали своє життя або з театром, або з літературою.
У віці шести років її віддали до новозаснованого дитячого садка сестер Ліндфорс (Марії та Софії), який розпочав роботу в Києві у 1871 році. Він розташовувався на вулиці Фундуклеївській, навпроти сучасного приміщення Національної опери (тоді – міський театр), і був лише другим подібним закладом у Російській імперії після того, що діяв у Петербурзі. Виховательки цього закладу використовували прогресивні педагогічні підходи Песталоцці, Руссо, Дістервега та Фребеля, активно стимулюючи творчий розвиток своїх вихованців. Варто зазначити, що Софія Ліндфорс пізніше одружилася з Олександром Русовим, українським етнографом і фольклористом, і сама зробила значний внесок в українську педагогіку.
У 1881 році до Києва прибула з гастролями українська трупа Григорія Ашкаренка, яку очолював Марко Кропивницький. До складу цього колективу приєдналися Микола Садовський та Марія Заньковецька. Кропивницький став частим відвідувачем у домі Старицьких і незабаром вирішив освідчитися Марії. Проте дівчина відмовила, оскільки її метою було навчання на Вищих жіночих курсах, що надавали кваліфікацію для викладацької діяльності.
У 1883 році Марія розпочала навчання на природничому відділенні Бестужевських курсів у петербурзі. Через рік вона перевелася до Києва й успішно завершила Київські вищі жіночі курси. Однак, займатися викладацькою діяльністю їй так і не довелося.
Знаменитий театральний колектив корифеїв, яким керували Кропивницький і Старицький, навесні 1885 року розпався. Михайло Петрович зіткнувся з фінансовими труднощами, що призвело до фактичного банкрутства і необхідності закрити свою трупу. Щоб надати підтримку батькові, Марія приєдналася до театру. У період з 1886 по 1890 рік вона брала участь у кількох театральних сезонах, гастролюючи з трупою у великих містах, зокрема в Харкові, Одесі, Мінську, москві, петербурзі, казані, Варшаві, Вільно, Тифлісі та Баку. Хоча вона виконувала переважно другорядні ролі, її ключовою діяльністю була допомога батькові в усіх організаційних питаннях.
Сценічний досвід показав Марії потребу в додатковій освіті. У зв'язку з цим, після завершення сезону 1891 року, вона вирушила до москви, аби навчатися на театральних курсах Олександра Федотова, а згодом поїхала за ним до петербурга. Саме там, у Василєостровському театрі, Марія розпочала свою самостійну акторську кар'єру під сценічним ім'ям Яворська. Окрім акторства, у петербурзі вона допомагала батькові, займаючись у цензурному комітеті столиці справами щодо дозволів на його драматичні твори.
Марія Старицька, 1880-ті рр.
1897 року повертається до Києва, де вступає до трупи Миколи Садовського. 1898 року організовує Український драматичний гурток, а також починає викладати акторську майстерність у музично-драматичній школі Лісневич-Носової.
З відкриттям музично-драматичної школи Миколи Лисенка у 1904 році, Марія Старицька взяла на себе керівництво драматичним відділенням. Вона проводила уроки зі сценічної майстерності та декламації, а після смерті Лисенка фактично стала на чолі його школи. Додатково до цього, вона викладала декламацію в Київському комерційному училищі та виступала як акторка в драматичних театрах імені Т. Шевченка та І. Франка, розташованих у Черкасах. Марія Старицька брала активну участь у діяльності таких товариств, як "Боян" та "Просвіта", а також українського клубу "Родина".
Протягом 1904–1917 років режисерська діяльність Марії Старицької охопила понад 500 вистав, створених за п'єсами як українських, так і російських та західноєвропейських авторів. Вона стала першою, хто здійснив постановку на сцені таких творів Лесі Українки, як "Йоганна, жінка Хусова", "Айша й Мохаммед" та "Камінний господар".
Події революції 1917 року в Україні дали поштовх для розвитку українського національного руху. За пропозицією Івана Стешенка Марія Михайлівна стала керівником театрального відділу при Секретаріаті справ освітніх УНР. Там вона працювала над формуванням плану з організації українського театру.
Викладачі Музично драматичної школи Лисенка. Марія Старицька друга в першому ряду
У 1920-х роках вона повернулася на сцену Першого українського державного драматичного театру, брала участь у концертах із художньою декламацією та продовжувала викладати у Вищому музично-драматичному інституті імені Миколи Лисенка (який раніше функціонував як його Музично-драматична школа). За свою роботу вона отримала звання заслуженого професора та заслуженої артистки України.
Водночас над українською інтелігенцією згущувалися хмари. Арешт її сестри, Людмили Старицької-Черняхівської, у межах сфабрикованої радянськими спецслужбами "справи СВУ" став нестерпним ударом для здоров'я 65-річної акторки. Вона не змогла оговтатися від цього потрясіння.
Марія Старицька померла 20 грудня 1930 року. Її поховали на Байковому кладовищі, поруч із могилами Миколи Лисенка та Івана Стешенка, навпроти поховання її батьків.
Людмила Старицька
29 серпня 1868 року в Києві, народилася Людмила Старицька. Вона була другою донькою в сім’ї. Хрещеною дівчинки стала Людмила Драгоманова, дружина українського історика Михайла Драгоманова, тож вона отримала ім’я на її честь.
Людмила була найменшою зростом серед трьох сестер, проте рано почала ходити і говорити. Її першим словом було "Людя!", через що її так і прозвали.
Свій перший вірш вона написала в 7 років німецькою мовою. Грамоти її навчав брат матері, композитор Микола Лисенко (дядя Коля). Для диктантів він обирав тексти з творів Нечуя-Левицького і також навчав її грі на фортепіано.
Щоб забезпечити українське середовище для виховання дітей, родини Старицьких, Лисенків і Косачів – члени Старої громади – оселилися в одному дворі на вулиці Саксаганського, що раніше мала назву Маріїнсько-Благовіщенська. Марія і Люда товаришували з Лесею Косач, разом готували уроки та відвідували репетиторку з англійської мови – британку міс Копєйкіну, яка спілкувалася з ученицями французькою.
1882 рік, фото з фондів Музею видатних діячів української культури
Згодом Людмилу та Марію віддали до пансіону мадам Криницької. Міські діти насміхалися з них, називаючи хохлушками. Старицька писала в автобіографії: "Сестра моя старша цілі дні плакала, а я, як зле вовченя, мовчала, а вночі з лютою радістю марила про те, що коли виросту, то всім оцим кацапам видеру очі з лоба, випущу їм тельбухи й т. д. Така хижа ненависть підіймалася в душі проти насмішників, що тепер страшно згадувати". Пізніше Марія та Людмила Старицькі навчалися у приватній київській гімназії Віри Ващенко-Захарченко (дружини професора математики Михайла Ващенка-Захарченка) на вул. Фундуклеївській. Вона була освіченою та прогресивною жінкою. Людмила закінчила гімназію у 18 років. Дівчата займалися перекладами, а також писали власні твори та п'єси, які самі й ставили.
Людмила Старицька. 1890 роки, фото з фондів Музею видатних діячів української культури
У 1888 році створили літературний гурток "Плеяда", до якого, окрім Косачів і Старицьких, увійшли Володимир Самійленко, Іван Стешенко і студент-медик Олександр Черняхівський. Робота гуртка була масштабною – вони мали перекласти українською великий список світових авторів. Зустрічі для перекладацької діяльності проходили вечорами в будинках Косачів, Лисенків або Старицьких, оскільки вдень молодь була зайнята навчанням.
Незабаром до Старицьких почали приходити залицяльники. Першим був Марко Кропивницький, в якого закохалася гімназистка Маня (Марія). Батько Михайло Старицький "князівським жестом" вказав на двері Маркові, який був на 25 років старший за Маню і був вдівцем. Також він прогнав залицяльника Оксани – Івана Стешенка, майбутнього міністра освіти за Центральної Ради. Батька обурювало, що його "князівна Людя" серйозно ставиться до Черняхівського, який був поповичем.
У вересні 1894 року Олена Пчілка писала доньці Лесі Українці про Людмилу Старицьку: "Люда думає вийти за Черняхівського. Якось за це літо вони більше зійшлись, і Люда цілком насмішливий тон з ним змінила на дуже прихильний. Справді, кажуть, виходить заміж за цього "ставного стовбура". Людин штрейх мене дивує! Я часто бачу Черняхівського й не чую од нього ні одного не те що умного, а хоть би не глупого слова. Зуби поблискують, як у здорового веприка. Страх як мені дивно стає з рішення тої Люди!". Леся відповіла матері: "Дивує мене Люда, їй-богу. Я не можу зрозуміти такої психології, щоб вибирати чоловіка собі так, як шапку або черевики. Се вже щось не по нашій культурі!". Однак Людмила невдовзі вийшла заміж за Черняхівського, прізвище змінює на Старицька-Черняхівська.
Весілля Люди та Сашка відбулося у лютому 1896 року, Леся була дружкою. Через чотири роки у Черняхівських народилася дочка Вероніка (Роня). Людмила Михайлівна назвала її своїм "найкращим твором" і повністю присвятила себе її вихованню.
Чоловік Олександр Черняхівський володів французькою, іспанською та німецькою мовами, що відкривало шлях до перекладацької діяльності. Спочатку він поринав у світ художньої та філософської літератури, але згодом його інтереси змістилися до медицини. Дослідники зазначають, що згадка про його переклад праць Фрідріха Енгельса, зроблений під псевдонімом, стала несподіваним захистом у радянські часи, убезпечивши його від репресій і дозволивши зберегти професійну діяльність.
З чоловіком Олександром Черняхівським і донькою Веронікою.
Людмила Старицька-Черняхівська з донькою Веронікою (ліворуч) та племінницею Іриною Стешенко (праворуч). 1906 рік
Людмила була не просто помічницею, а й співавторкою свого батька, Михайла Старицького, у його літературній праці. Свідченням її участі є збережені в архіві рукописні чернетки трилогії "Богдан Хмельницький", написані безпосередньо її рукою. Її внесок був настільки значним, що частина трилогії, роман "Перед бурею", вийшла друком під іменами обох: Михайла і Людмили Старицьких. Крім того, Людмила написала окремі розділи роману "Останні орли", а також працювала разом із батьком над твором "Розбійник Кармелюк".
Коли помер Михайло Старицький, його дочка Людмила важко пережила цю втрату, відчуваючи, що втратила частину себе, і казала, що житиме "з половиною серця". Через деякий час вона зустрілася з Іваном Франком і передала йому його ж кореспонденцію, адресовану її батькові, як історичну пам'ять. Ці листи підтверджують, що між письменниками існувало листування, і Франко надавав Старицькому необхідну моральну підтримку у критичні моменти його життя.
Людмила Старицька-Черняхівська, окрім боротьби за українську мову, невдовзі активно включилася у боротьбу за державність. На початку ХХ століття вона підтримувала українських депутатів у російській Думі, які під керівництвом Михайла Грушевського вимагали автономії та аграрної реформи. Свою п'єсу "Вертеп. Старовинна містерія на нові теми", присвячену цим політичним баталіям 1906 року, вона опублікувала під псевдонімом "Старенька Муха" у газеті "Рада", що призвело до конфіскації тиражу. Завдяки використанню псевдоніма авторці вдалося уникнути арешту. Активна позиція привела її до Товариства українських поступовців (ТУП).
Людмила Старицька-Черняхівська (в центрі, поруч із Михайлом Грушевським) у залі Історичної секції ВУАН. 25 березня 1928 року.
Людмила Старицька-Черняхівська, окрім боротьби за українську мову, невдовзі активно включилася у боротьбу за державність. На початку ХХ століття вона підтримувала українських депутатів у російській Думі, які під керівництвом Михайла Грушевського вимагали автономії та аграрної реформи. Свою п'єсу "Вертеп. Старовинна містерія на нові теми", присвячену цим політичним баталіям 1906 року, вона опублікувала під псевдонімом "Старенька Муха" у газеті "Рада", що призвело до конфіскації тиражу. Завдяки використанню псевдоніма авторці вдалося уникнути арешту. Активна позиція привела її до Товариства українських поступовців (ТУП).
Боротьба за українську ідентичність тривала і в театрі. Її п'єса "Гетьман Дорошенко", оздоблена музикою Миколи Лисенка, мала шалений успіх у театрі Садовського і була визнана однією з найкращих історичних драм.
Тяжкі втрати спіткали Людмилу: у 1912 році помер її дядько, композитор Микола Лисенко (його поховали під "Марш Дорошенка" з її п'єси). Цього ж року вона очолила клуб "Родина". У 1913 році пішла з життя її найкраща подруга Леся Українка. Своє горе вона виливала у спогадах і віршах.
Втрата найближчої подруги стала для Людмили важким ударом. Свої переживання вона втілила у знаменитих спогадах "Хвилини життя Лесі Українки". У цих записах Людмила оплакує трагічний збіг обставин: доля відібрала життя подруги в "останні роки, коли творчість її піднеслася до найвищого ступня". Вона відзначає, що Леся Українка принесла в жертву рідному краю "все, що мала, – талант, і серце, і свої недовгі дні", і вірить, що з часом її глибинний талант і краса душі будуть повністю зрозумілі та оцінені.
Олена Пчілка, Вероніка Черняхівська, Людмила Старицька-Черняхівська, 1927 рік
Під час Першої світової війни Старицька-Черняхівська працювала сестрою милосердя у шпиталі при клубі "Родина" та навчала поранених української грамоти. Вона також їздила до Сибіру для організації комітету допомоги українським засланцям. З 1917 року стала членкинею Української Центральної Ради УНР у Генеральному секретаріаті освіти, активно сприяючи розвитку української культури, зокрема організації театрального з'їзду та створенню нових театрів.
Людмила Старицька-Черняхівська під час процесу СВУ. Харків, 1930 рік. Фото з фондів Музею видатних діячів української культури
Вона зосередилася на промоції кінематографа, писала сценарії та займалася перекладом титрів. Старицька-Черняхівська була відома як харизматична промовиця, виступила на похороні Героїв Крут на Аскольдовій могилі та опублікувала присвячене їм есе. Пізніше її есе "Пам’яті юнаків-героїв, замордованих під Крутами" було опубліковане в газеті "Нова Рада". У цьому творі вона різко засуджує ворогів, порівнюючи їх із біблійними та історичними лиходіями: "Каїн, Іуда і большевик – три людські потвори, три звіра, що викинула на світ Божий якась страшна безодня". В часи Гетьманату Скоропадського вона отримала премію за свій кіносценарій до фільму "Вітер з півночі" про знищення Запорозької Січі (фільм не було знято через зміну влади).
Її просвітницька діяльність продовжилася в Міністерстві освіти при Скоропадському. За часів Директорії УНР вона стала співзасновницею Союзу українок і разом із чоловіком, донькою та іншими діячами їздила до польських таборів для допомоги інтернованим воякам УНР.
Після поразки Української революції Людмила з родиною повернулася до Києва, де організовувала літературні вечори. Вона плідно працювала, писала п'єси ("Декабристи", "Перемога") та перекладала лібрето до опер.
З донькою і чоловіком, 1925 рік.
У 1930 році Старицьку-Черняхівську та її чоловіка вперше заарештували за сфабрикованою справою Спілки визволення України (СВУ). Хоча вирок про п'ять років ув'язнення замінили умовним, їх заслали до Сталіно (Донецьк). Через вісім років заарештували й розстріляли їхню доньку Вероніку за звинуваченням у шпигунстві. Лише на підставі того факту, що Вероніка була одружена з німцем, і то за рік з ним розлучилася. Без зайвих реверансів батькам просто повідомлять, що їхня єдина доня отримала 10 років таборів. Старицька-Черняхівська шукатиме свою доньку по таборах Сибіру, пише листи радянським можновладцям, та де там. Вероніку було розстріляно в рік арешту після фізичних знущань, через які вона фактично збожеволіла. Цієї страшної правди Людмила так і не дізнається.
Смерть чоловіка (22.12.1939 р.), стала для Людмили непоправною втратою, забравши в неї дуже близьку людину і єдину підтримку в житті.
У контексті української наукової спадщини, варто зазначити, що праці професора-гістолога Олександра Черняхівського отримали високе міжнародне визнання, зокрема від нобелівського лауреата Сантьяго Рамон-і-Кахаля. До того ж "Словник міжнародної базальної анатомічної номенклатури", який він редагував разом з О. Ценківським, було перевидано українською мовою Українським лікарським товариством Північної Америки у 1971 році в Детройті, Сполучені Штати Америки.
Постанова про арешт Людмили Старицької-Черняхівської, 19 липня 1941 року. Оригінал. Зберігається у ЦДАГО України
У 1941 році, під час наступу німців на Київ, 73-річну Людмилу разом із сестрою Оксаною Стешенко НКВС арештувало вдруге як "українських націоналісток". Їх відправили етапом до Акмолінська (Казахстан). Людмила Старицька-Черняхівська померла в дорозі, і її тіло було викинуто з вагона. Місце та дата смерті невідомі. Безслідно зникло тіло, невідома дата й місце смерті. А твори та дух її – живі. Фатально пророчими виявилися слова Людмили Старицької-Черняхівської: "Оновлена вітчизна повстане з наших трупів".
В радянський час її ім'я та твори були заборонені. Реабілітація та видання її творів почалися лише у 2000-х роках.
Оксана Старицька
Життєпис Оксани Михайлівна Стешенко (уроджена Старицька) народилася 24 січня 1875 року в селі Карпівці (нині Могилів-Подільський район Вінницької області).
Родина драматурга і театрального діяча Михайла Старицького зіткнулася з матеріальними труднощами, оскільки всі кошти були вкладені у створення української театральної трупи. Задля поліпшення фінансового становища, вони здавали одну з кімнат в орендованій ними квартирі студентам. Одним із цих студентів був Іван Стешенко.
Що не дивно, обидві доньки Старицького закохалися в харизматичного квартиранта. "Людя й Оксана закохалися в Стешенка, особливо Людя – так! Навіть цілуються", – писав Михайло Петрович доньці Марії.
Роман, що зародився між Людмилою Старицькою та Іваном Стешенком, зів'яв надто швидко, адже серце дівчини невпинно полонив Олександр Черняхівський.
Водночас взаємні відносини між Людмилою та Іваном перетворилися на химерний танок: колишня прихильність почала обертатися гострими випадами та антипатією. Особливий біль та обурення викликали у принципової й цілеспрямованої Людмили його різкі та часом глузливі зауваження до її літературних спроб.
Оксана Старицька, Леся Українка та Ольга Косач. 1896 р.
Однак, душа Оксани палала інакше: її почуття до вродливого й талановитого юнака ставали дедалі палкішими, знаходячи згодом солодку взаємність. Це стрімке зближення викликало глибоке занепокоєння у родини, і Івану було відмовлено у проживанні.
Згадуючи ту осінь 1894 року, Ольга Косач, свідчила, що Старицький заборонив йому жити в їхньому домі, дозволивши лише навідуватися до оселі драматурга гостем.
Про буревій пристрастей, що вирував у господі видатного драматурга, красномовно свідчать окремі, зворушливі уривки з листів Людмили Старицької до її рідної сестри Марії.
З листа від 30 липня 1895 року:
"Оксана отримала від пана Стешенка листа, сповненого усіляких грубощів і плакала всю ніч. В листі цьому він називає її підлою, обіцяє дати їй ляпаса і повторює декілька разів, що її не кохає, не кохав, не кохав ніколи. Бачиш, яка це людина. На цього листа Оксана вперше в житті відповіла з розумом, що він "негідник" і вона навіть не думає писати йому не лише вибачень, а взагалі нічого не писатиме. Сьогодні вже отримала від нього листа з примиренням, та якщо вона знову вибачить, то я зовсім не розумію, що у неї в голові".
А за два роки було весілля… Життя Оксани було сповнене громадської активності та боротьби за українську справу. У 22-річному віці вона потрапила до Лук'янівської в'язниці в Києві за участь у так званій "вітровській" демонстрації, організованій на знак протесту проти самодержавного режиму після самоспалення народниці Марії Вітрової в Петропавлівській фортеці. У сусідній камері Лук'янівки перебував Іван Стешенко, майбутній визначний діяч, поет, перекладач та педагог. Саме в тюремному дворі, під час прогулянки, Іван Стешенко освідчився Оксані у коханні, і вони дали одне одному слово побратися після виходу на волю. За два дні після звільнення, у липні 1897 року, вони одружилися. Місцем їхнього заслання, оскільки молодятам заборонили проживати в університетських містах, стала Чернігівська губернія.
Іван Стешенко, 1899 рік
Оксана Стешенко стала вірною соратницею та опорою чоловіка. Вона підтримувала всі його різнобічні починання: Іван Матвійович був відомий як літературознавець, педагог, а згодом – перший міністр освіти в уряді УНР. Подружжя активно займалося видавничою та громадською діяльністю, зокрема, Стешенко редагував сатиричні журнали "Шершень" та "Ґедзь", а дружина допомагала йому. У шлюбі народилося двоє дітей: донька Ірина (1898–1987) та син Ярослав (1904–1939).
Родини Лисенків і Старицьких на дачі в Китаєві. 1911 рік. Оксана Стешенко - крайня зліва сидить.
З 1907 року родина переїхала до Києва. Під час Першої світової війни Іван працював директором гімназії, а Оксана – сестрою-жалібницею у шпиталі. У часи УНР Оксана Михайлівна працювала під його началом у відділі позашкільної освіти.
Влітку 1917 року, змушена була пережити крихкість їхнього шлюбу, що зазнав доленосної тріщини через появу іншої жінки. З епістолярних джерел ми розуміємо глибину її кохання, яке не згасло за багато років: жінка була готова пробачити абсолютно все, щоб зберегти родину та коханого чоловіка.
Вероніка Черняхівська, Ірина та Ярослав Стешенки. Приблизно 1908 рік
Трагічний злам та репресії, сімейне щастя та громадська праця були трагічно обірвані 29 липня 1918 року, коли Іван Стешенко був убитий більшовицьким агентом Башловкою з-за рогу в м. Полтаві. Оксана Михайлівна залишилася сама з донькою та сином, без чоловікової опори. Навіть після цієї трагедії вона продовжувала активну діяльність: за часів Директорії очолювала дитячі притулки департаменту позашкільної освіти, працювала в Українському Червоному Хресті.
Будинок, в якому Людмила Старицька-Черняхівська і Оксана Стешенко мешкали до арешту в липні 1941 року.
Будинок у наші дні. Фото Ростислава Мараєва
У 1941 році Оксану Стешенко заарештували, водночас із її сестрою Людмилою Старицькою-Черняхівською. Дорогу до концтабору в Казахстані вона ще пережила, але закінчила своє життя в ув'язненні, в одному з концтаборів, у 1942 році.
Ольга Старицька
Ольга прожила лише 11 років і померла в 1887 році. У деяких джерелах зазначено, що дівчинка померла від хвороби, яка тривала лише п'ять днів. Її рання смерть стала великим горем для родини.
Юрій Старицький
Юрій народився у 1882 році. Важкі пологи закінчилися нервовими хворобами для його матері.
Ще зі шкільної лави Юрія більше цікавили конспіративні зібрання та політичні осередки. В листі до Михайла Старицького старша сестра Людмила, писала:
"Юрка учится хорошо, зато шалун, разбойник ужасный. Набирает завтраки на три души, а домой является страшно-голодный. Оказывается, что он свой завтрак раздает товарищам, говорит что у него уже партия в 20 душ. Вообще, всегда играет роль полководца. Но у него есть серьезные задатки таланта. Он постоянно пишет сочинения и для своего возраста чрезвычайно недурно. Все только собирается посылать в полководца...". Хоч пізніше, у старших класах гімназії, Ю. Старицький не виявляв особливого потягу до навчання.
Мистецькою стежкою не пішов єдиний син драматурга. На відміну від сестер, він не відчув творчого покликання, натомість, продемонстрував потяг до юриспруденції, адміністративної роботи та громадської діяльності.
Юрій Старицький, поч. 1930-х рр.
Здобув юридичну освіту в Імператорському Київському університеті Св. Володимира (нині Київський національний університет імені Тараса Шевченка).
Був активним учасником українського громадського життя. У 1902 році брав участь у студентській демонстрації і був затриманий, до революції перебував під постійним наглядом поліції. По закінченню юридичного факультету університету працював у Київській судовій палаті, очолював філію Київської "Просвіти".
У грудні 1917 за розпорядженням Володимира Винниченка його було призначено директором Біженецького департаменту при Міністерстві внутрішніх справ УНР.
Навесні 1919 року залишив посаду і переїхав на південь, до Сочі, де в його дружини, художниці Варвари Савич був невеличкий маєток. Був членом Сочинської місцевої ради, але після доносу про його аристократичне походження у 1930 р. був змушений з дружиною поїхати до Сухумі. Там Юрій Михайлович Старицький займався адвокатською практикою, помер 1936 року.