Іван Стешенко, майбутній міністр освіти УНР, відомий діяч і невтомний інтелектуал, прибув до Києва для навчання в університеті. Як активний учасник культурного об'єднання «Плеяда», він швидко опинився в центрі уваги київської інтелігенції, зокрема у домі драматурга Михайла Старицького. Через фінансові складнощі родини Старицьких, Іван став їхнім квартирантом.
У родині Стешенко привернув увагу всіх, особливо трьох доньок: Марії (акторки), Людмили (майбутньої письменниці) та наймолодшої, вродливої та світської Оксани.
Михайло Старицький, свідок цих подій, зафіксував, що в харизматичного юнака закохалися обидві доньки. Хоча стосунки з Людмилою не мали продовження (її серце завоював Олександр Черняхівський), пристрасть між Іваном та Оксаною спалахнула яскраво.
Роман Оксани та Івана зіткнувся із супротивом родини, яка була стурбована їхнім надто бурхливим зв'язком. Зрештою, Стешенку відмовили у проживанні, і він міг з'являтися в домі лише як гість. Цей період Ольга Косач (сестра Лесі Українки) назвала для нього «втраченим раєм».
Але навіть після цього стосунки не припинилися, хоча й були сповнені постійних драматичних коливань, спричинених, імовірно, складним характером Стешенка:
Жертвенність Оксани: З листування Людмили Старицької-Черняхівської відомо, що Оксана, незважаючи на приниження, яким Іван міг її піддавати, була сліпо віддана йому: давала йому гроші та приносила з дому їжу.
Брутальність: У листах також задокументовано, що Стешенко міг дозволити собі грубість. В одному з них він прямо писав Оксані, що «її не кохає, не кохав, не кохав ніколи» і погрожував «дати ляпаса».
Неймовірно, але саме трагічна суспільна подія закріпила цей суперечливий союз.
У 1897 році Київ сколихнули студентські протести після самоспалення народниці Марії Вєтрової. Багатьох учасників демонстрацій було заарештовано.
Серед затриманих опинилися і Оксана Старицька, і Іван Стешенко. Обоє були ув’язнені в Лук’янівській тюрмі.
За переказами, саме там, під час прогулянки арештантським двором, Іван освідчився Оксані. Вийшовши на волю, вони закріпили свій союз шлюбом.
Незважаючи на спільних дітей та активну громадську діяльність, емоційне напруження у шлюбі не зникло. В одному з найзворушливіших листів, написаному через 20 років після їхнього весілля, Оксана Стешенко виливає свій біль, відчуваючи себе тягарем:
Відчай: Вона пише, що її «тягарем на шиї у чоловіка» та відчуває, що «серце довго не витримає такої муки, такого знущання».
Сумніви у коханні: Її переслідують слова чоловіка «обридло», і вона гірко констатує: «Я знаю твоє серце мовчить зараз до мене. Ти мене жалієш тільки розумом».
Драматична історія Оксани та Івана Стешенків ілюструє, як на тлі великої національної історії розгорталася глибоко особиста боротьба двох видатних особистостей за кохання і взаєморозуміння.