"Жага на світі жити..." 

Рано втратив батьків і з 12 років залишився сиротою та виховувався в родині двоюрідного брата матері. Мати Старицького походила з родини Лисенків. Опікуном Михайла був Віталій Лисенко, син якого Микола став засновником української національної музики. Хлопці були майже однолітками й потоваришували. 

Умови, в яких провів дитячі і юнацькі роки Михайло Старицький, мали великий вплив на формування світогляду й смаків майбутнього діяча мистецтва. Він проживав в родині Лисенків яка була заможною, в домі були гувернантки, вчителі музики, тут любили та шанували українську мову, народні пісні та звичаї, не цуралися простого люду і гуманно ставилися до селян. У бібліотеці Лисенків зберігалися давні книги, історичні українські хроніки й документи, журнали "Современник", "Отечественные записки". Великою любов’ю у родині користувались твори Т. Шевченка, О. Пушкіна, М. Лермонтова, І. Котляревського та ін.

Світогляд Михайла формувався також під впливом дядька Олександра, який розмовляв виключно українською мовою, добре грав на бандурі, майстерно виконував народні думи й історичні пісні, досконало знав історію України часів козаччини. Саме у дядька він  вперше побачив "Кобзар" Тараса Шевченка, прочитав поему Івана Котляревського "Енеїда".

Разом зі своїм названим братом Миколою Лисенком він любив відвідувати дядька – Олександра Лисенка. Олександр Захарович, Олексаша, як його називали близькі, був справжнім українофілом, народолюбцем і запорожцем з виду. Дядько – зовсім, як казали тоді, "омужичився": він одружився зі своєю кріпачкою, кохався в старовині, безмежно захоплювався Шевченком і напам'ять читав мало не всі його вірші.

Гостювання на хуторі ставало для хлопців святом. Після полювання чи риболовлі розпалювали на березі Сули вогнище й варили юшку або куліш, заправляючи салом; вечеряючи під таємничими нічними зорями, уявляли себе козацькою ватагою. Олександр Захарович цікаво розповідав про колишню славу Запоріжжя, про зруйнування Січі, і давно минуле охоплювало душу Старицького, пробуджувалася в ньому кров предків, і народність.

Навчається  у Полтавській першій  чоловічій гімназії. Любов до українського слова прийшла до Михайла під час навчання у гімназії. Він пише перші поезії, захоплюється театром.

Університетську освіту почав здобувати в Харкові в 1858 році.

У 1860 році Михайло Старицький разом зі своїм двоюрідним братом, композитором Миколою Лисенком, перевівся з Харківського університету до Імператорського Київського університету Святого Володимира (нині — Київський національний університет імені Тараса Шевченка). Він навчався спочатку на фізико-математичному, а потім – на юридичному факультеті, який закінчив у 1865 році.

Імператорський Київський університет Святого Володимира відкрито 15.07.1834). Спочатку університет розміщувався у приватних будинках на Печерську. У 1833–1834 роках архітектори Ф. Міхович, А. Мельников та О. Брюллов розробили проєкти університетської будівлі, яку планувалося звести на пустирі за Золотими воротами. У 1834 році було оголошено конкурс на найкращий проєкт цієї будівлі, переможцем якого став професор архітектури імператорської академії мистецтв у санкт-петербурзі В. Беретті. 

Роки навчання припали на час активної діяльності громад, в яку включився і Михайло Старицький. Він відвідує студентські зібрання, на яких обговорюються національні й політичні проблеми, активно працює в недільних школах, бере участь у роботі театрального і хорового гуртків.

Старицький, разом із іншими київськими студентами, серед яких були Михайло Драгоманов, Микола Лисенко, Петро Косач, Тадей Рильський та Павло Житецький, брав участь у траурній процесії у травні 1861 року. Вони впряглися у повіз і доправили домовину з тілом Тараса Шевченка з лівого берега Дніпра до церкви Різдва на Поштовій площі.

Цей факт із життя письменника символічний: Старицький, як і решта названих, свідомо "впряглися" у справу відродження українства – і не зреклися обраного шляху до кінця своїх днів. Це тим більш прикметно, що початок літературної діяльності Старицького (середина 60-х років ХІХ століття) припадає на "мертвий антракт", добу, що її Іван Франко схарактеризував як "десятиліття страшного і фатального затишку і застою, млявості в публічнім і літературнім житті", "загальний занепад". Для Старицького ці роки не стали втраченими, не звелися до "продукування не для друку, а для власного бюрка" завдяки його енергії, з якою він взявся опановувати мови (англійську, німецьку, французьку), зайнявся перекладацтвом і оригінальною творчістю. Ця праця з роками розширюється, набирає громадянського резонансу. 

"З початком 70-х років ХІХ віку зложилася в Києві громадка людей, українців, якій в історії нашого духовного розвою не легко підшукати пару. Переважно люди з немалими, деякі між ними з першорядними талантами, високоосвічені, оживлені найкращими ідеями свого часу, пройняті запалом до чесної праці для рідного краю, вони внесли всі свої великі духовні засоби, свій запал і енергію в діло двигання українського народу" (Іван Франко). 

Одним із тих людей був, безперечно, Михайло Старицький. Він активно включився у театральну діяльність (разом з Миколою Лисенком організовував "Товариство українських сценічних акторів", зусиллями якого було поставлено багато вистав, зокрема  "Різдвяну ніч" за мотивами творів Миколи Гоголя), в роботу Південно-Західного відділу російського географічного товариства, на чолі якого тоді стояв талановитий автор пісні "Ще не вмерла Україна", обдарований вчений-етнограф Павло Чубинський.

Перебування Михайла Старицького в Києві було недовгим. Повернувшись туди в 1864 році, він уже в січні 1869 року продав свій маєток у Кліщинцях і перебрався на Поділля. Там він часто змінював місце проживання: жив у селах Садова, Кордишівка, Карпівка, а також у місті Могилів-Подільський.

У цей час він багато працював, створюючи поезії та драми. Однак, у 1871 році, на тлі повернення до України Миколи Лисенка після навчання в Лейпцизькій консерваторії та загального пожвавлення громадського життя, Старицький знову переїхав до Києва.

Він активно занурюється в літературну та культурно-громадську роботу. Саме тоді він починає перекладати, а також публікує свої перші вірші під псевдонімом Гетьманець у львівських виданнях "Правда" і "Нива". У цей період М. Старицький також стає активним учасником "Старої громади".

Попри цензуру, Михайло Старицький активно перекладав твори світової літератури українською. У 1873 році він видав "Казки Андерсена", за рік потому – "Байки Крилова", а в 1876-му – "Пісню про купця Калашникова" Лермонтова.

Того ж 1876 року, після подорожі на Балкани, вийшла збірка його перекладів "Сербські народні думи та пісні".

M. Старицький, разом із М. Лисенком та родиною Ліндфорсів, створив аматорський гурток. Вони поставили перші вистави: оперету "Чорноморці", а у 1874 – оперету "Різдвяна ніч". Саме прем'єра "Різдвяної ночі" вважається початком історії українського театру, особливо оперного.

Заборони Емського указу 1876 року, що підтверджував заборону на друк і постановки українською мовою, лише посилили потік українських літературних і драматичних творів. Наприклад, Михайло Старицький у 1876 році переклав і поставив у домашній виставі "Гамлета" Шекспіра, де сам зіграв головну роль.

Незважаючи на те, що київський генерал-губернатор заборонив виступати трупі корифеїв (як їх згодом назвали) на території Київської, Волинської, Подільської, Полтавської та Чернігівської губерній, театр швидко став популярним. Він завойовував визнання не лише в Україні, але й під час гастролей у росії, Молдові та Польщі.

Через звинувачення в поширенні сепаратистських ідей, влада заборонила діяльність громад і почала переслідувати їхніх очільників. Це змусило Михайла Старицького у 1878 році на деякий час емігрувати. Проте, повернувшись до України у 1880 році, він знову активно зайнявся видавничою та театральною справою.

На початку 1880-х років у Києві відбулася зустріч, яка дала старт першому професійному українському театрові. На ній були присутні відомі діячі культури: драматурги Михайло Старицький і Микола Лисенко, а також організатори аматорського театрального гуртка з Єлисаветграда – Марко Кропивницький і Микола Садовський.

Результатом цієї зустрічі стало створення першої професійної української театральної трупи, яку очолив Михайло Старицький. До її складу увійшли такі легендарні актори, як Марія Заньковецька, Марко Кропивницький, Микола Садовський, Панас Саксаганський, Іван Карпенко-Карий та інші.

Здійснивши значну пожертву, Михайло Старицький продав свій маєток у Карпівці, щоб фінансово підтримати український театр. Він не просто вклав кошти, а й доклав усіх зусиль, щоб створити театр найвищого рівня: замовив чудові декорації та костюми, зібрав потужний хор і оркестр. Крім того, він дбав про своїх працівників, значно покращивши їхні умови життя та встановивши акторам гонорари, що були на рівні з імператорськими театрами. Старицький постійно працював над репертуаром, відбираючи лише високохудожні твори, серед яких були його власні п'єси, а також шедеври Кропивницького та Тобілевича.

Микола Лисенко був надзвичайно талановитим митцем, адже він одночасно писав музику для вистав, керував хором та оркестром, а ще й виступав як наставник для акторів, допомагаючи їм вдосконалювати вокальні партії.

За блискучими успіхами Михайла Старицького стояли неперервні випробування та тяжкі умови. Він постійно боровся з цензурою, змушений був часто переїжджати й працювати в складних обставинах. У його трупі актори часто змінювалися, а конфлікти щодо ролей та оплати були звичною справою.

Через постійні гастролі та щільний графік він рідко бачився з дружиною й дітьми. Це призвело до того, що його старші доньки з раннього віку допомагали батькові у творчості та працювали, щоб забезпечити родину.

У 1893 році Михайло Старицький, маючи серйозні проблеми зі здоров'ям, зокрема хворобу серця, відійшов від керівництва театральною трупою і повністю присвятив себе літературній діяльності. У цей період йому активно допомагала донька Людмила, яка згодом стане авторкою детальних мемуарів "Двадцять п'ять років українського театру (Спогади та думки)".

В останні роки свого життя Старицький очолював драматичний гурток Київського літературно-артистичного товариства, продовжуючи видавничу та літературну роботу.

Його діяльність часто критикували. Старицького звинувачували у введенні в українську мову нових слів, таких як "мрія", "байдужість", "нестяма" і "страдниця", а також у публікації деяких творів російською мовою. Крім того, його несправедливо засуджували за нібито плагіат, оскільки він використовував сюжети інших авторів для таких відомих п'єс, як "Циганка Аза" та "За двома зайцями". Проте, на захист Старицького стали видатні особистості того часу, зокрема Іван Франко, Олександр Потебня, Дмитро Багалій та Микола Сумцов.

У 1903 році він був одним із багатьох українських письменників, які зібралися в Полтаві на відкриття пам'ятника Іванові Котляревському.