Сєдов Денис Васильович. Народився 20 листопада 2001 року. Його життя було тісно пов’язане з нашим містом. Тут він закінчив школу № 5 та вступив до медичного коледжу, де провчився 4 роки.
За словами близьких і друзів, Денис зарекомендував себе як чуйна, добра, цілеспрямована людина. В важких ситуаціях він завжди знаходив компроміс. Юнак захоплювався туризмом і боксом, але найбільше йому подобалося займатися в тренажерному залі. Денис мріяв служити в морській піхоті, а після закінчення війни – стати фітнес-тренером. До лав ЗСУ вступив у 2021 році, а 14 червня 2022 року Денис Васильович героїчно загинув при захисті України. Йому було лише 20…

Залозний Денис Сергійович. Народився в нашому місті 19 січня 1995 року. Навчався в шосткинській школі № 5, після її закінчення вступив до вищого професійного училища №19 та здобув спеціальність автослюсаря.

Проходив службу у прикордонних військах за контрактом. З початком повномасштабної рашистської військової агресії вступив до лав територіальної оборони м.Харкова, а згодом приєднався до Збройних сил України.

 Денис героїчно загинув 31 липня 2022 року, під час виконання службового завдання по захисту територіальної цілісності та суверенітету України. У невимовній скорботі дружина та близькі… Без батька залишилася трирічна донечка…

24 жовтня 2022 року, родині Дениса Залозного передали Орден «За мужність».

Залога Андрій Григорович народився 22 жовтня 1987 року в м.Шостці. Був відповідальним, зразкова хлопцем із самого малку.

Навчався в школі № 5, закінчив 11 класів у 2005році

Навчався в музичній школі та закінчив повний курс за фахом «боян».

Закінчив у 2009 році Сумський державний університет - факультет «Інженерна механіка». Працював у Києві в ПАТ «Київенерго».

Був призваний до лав ЗСУ. Андрій міг би не служити, бо його батьки пенсіонери, але він сказав: «А хто, як не я».

Нагороджений грамотою за успішне виконання бойових завдань та захист суверенітету України на території Донецької та Луганської областей 12.12.2015 року.

17 лютого 2016 року нагороджений відзнакою Президента України за участь в антитерористичній операції.

Андрій Григорович -  заслужений учасник бойових дій.

Пішов служити в НГУ солдатом-стрілком.

Одружився у 2018 році, а в 2020 р. народилася донечка - Марія.

Коли виконував наказ по службі, сталася дорожньо-транспортна трагедія, Андрій отримав травми, несумісні з життям, його серце  зупинилося 1 серпня 2022 року.

Бабанський Олександр Вікторович, позивний «Боб». Народився у нашому місті 17 жовтня 1979 року. Навчався у Шосткинській школі № 5, після вступив до Глухівського агротехнічного коледжу та здобув спеціальність «Електрифікація та автоматизація сільського господарства». Після навчання проходив строкову військову службу у місті Десна. Повернувшись з армії, працював водієм – спочатку в Глухівському лісгоспі, після – в ПП «Електрокабель» та на меблевій фабриці «Катунь».

У 2014 році Олександр Вікторович став на захист Батьківщини у складі Збройних Сил України. Повернувшись, працював на підприємстві «Хім агро плюс». Після повномасштабного вторгнення рашистських агресорів Олександр Бабанський пішов добровольцем до військкомату і з березня 2022 року захищав рідну країну зі зброєю у руках.

В результаті поранень несумісних з життям, отриманих під час оборони Бахмута на Донеччині, його серце перестало битися 4 серпня 2023 року…

У невимовній скорботі дружина та близькі. Без батька залишилося двоє синів, 13 та 16 років. Олександр Вікторович Бабанський був доброю, щирою, відважною людиною.

Тарасенко  Руслан Миколайович народився 5 лютого 1978 року в смт Ямпіль Сумської області, все життя прожив у місті Шостка. Навчався в загальноосвітній школі №5, з дитинства захоплювався спортом і відвідував з друзями клуб «Патріот». Після школи юнак вступив до Шосткинського профтехучилища № 10 та отримав спеціальність «токар, слюсар-ремонтник». Юнак брав постійну участь у найрізноманітніших творчих заходах. Завдяки своїй щирості, життєрадісності та активності Руслан завжди був у центрі уваги, мав багато друзів і користувався авторитетом.

Після проходження армійської служби Руслан Тарасенко повернувся до рідного міста. Працював на ПрАТ «Шосткинський хлібокомбінат», а через деякий час пішов працювати на міськмолкомбінат. 2001 рік став для чоловіка доленосним: він знайшов своє кохання та згодом одружився, а через два роки у подружжя народився синочок. За словами рідних, Руслан був турботливим батьком та найкращим чоловіком. Він дуже любив свою родину та оберігав її, робив все для щастя дорогих людей. У вільний від роботи час чоловік захоплювався історією рідного краю, брав участь у археологічних розкопках.

У 2015 році Руслан Миколайович став на захист України у складі 93 бригади, був розвідником. З бойовими побратимами виконував завдання на території Донецької області, в тому числі – по захисту шахти «Бутівка». За роки служби чоловік постійно прагнув до вдосконалення військових навичок, проходив навчання у кількох спеціалізованих центрах. У 2017 році Руслан Тарасенко продовжив службу у лавах 58 бригади 13 ОМПБ, був командиром відділення окремого розвідувального взводу.

В найжорсткіших умовах Руслан не забував про рідне місто, передавав з фронту артефакти для місцевого музею. Яскравим спогадом і свідченням високої пошани стала участь шосткинця Руслана Тарасенка в ювілейному військовому параді в Києві, з нагоди 30-ї річниці Незалежності України. За словами рідних, чоловік часто згадував своїх фронтових побратимів, щиро переживав за них, цікавився їх справами та намагався допомогти.

Восени 2021 року за покликом серця чоловік пішов служити до місцевої ТРО на посаді інструктора з кадрів, поєднуючи основні обов’язки з заняттями з вогневої підготовки для добровольців і резервістів. За словами знайомих і родичів, Руслан Миколайович користувався беззаперечним авторитетом серед побратимів і вищого керівництва. За роки служби був відзначений численними грамотами за незламність духу, вірність військовій присязі, вагомий внесок у захист територіальної цілісності та незалежності України. Нагороджений: відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції», орденом Богдана Хмельницького, орденом «За мужність», відзнакою Начальника Генерального Штабу Збройних сил України (нагрудним знаком «Учасник АТО») та іншими почесними нагородами.

В лютому 2023 року Руслан Тарасенко вирушив на фронт, ніс службу на посаді головного сержанта стрілецької роти. 17 лютого 2023 року при виконанні військового обов’язку наш земляк загинув, в бою за Україну, за її свободу та незалежність.

Жирний  Олег Михайлович народився 14 листопада  1989 року в м. Шостка.  Тут пройшли його дитячі та юнацькі роки.

Середню  освіту Олег отримав  в загальноосвітній школі № 5. В дитинстві та юнацтві був спортивно обдарованим хлопцем, захоплювався лижним спортом, баскетболом, футболом, волейболом. Часто брав  участь в спортивних змаганнях,  за що отримав багату кількість нагород.  Любив тварин, завжди опікувався ними.

По закінченню школи навчався в  Києві, здобув  професію «провідник пасажирського вагона». Після завершення навчання працював за спеціальністю. У 2009  пройшов військову строкову службу.

Під час служби зарекомендував себе відповідальним та дисциплінованим військовослужбовцем,  добрим товаришем. За успіхи в військовій службі неодноразово був відзначений Почесними грамотами.

В 2013 році Олег  створив сім’ю, одружившись на своїй коханій Аллі. В шлюбі народилася бажана донечка Дарина. Він дуже любив свою родину. «Ви все, що в мене є!», – так кожного дня писав чоловік дружині та донечці.

За спогадами рідних і друзів, Олег був  добрим, чуйним, готовим завжди прийти на допомогу. Він категорично не приймав брехню та несправедливість, завжди був за  правду.  Ніколи першим не влаштовував  сварок, але захищав кожного.  Був найвідважнішим, не замислюючись йшов відстоювати  справедливість.

Був  люблячим та уважним чоловіком та батьком, сином та братом. Для  своїх рідних Олег став  справжньою «кам’яною стіною», захистом та підтримкою.

Він  жив повним життям – працював на благо  країни та родини, любив своїх близьких,  саджав дерева, любив подорожувати,  був справжнім патріотом України, був прихильником здорового способу життя.

Початок війни зустрів в Києві. Не роздумуючи Олег відразу вирушив до Шостки, до якої добирався дві доби. По приїзді він  добровільно вступив  до територіальної оборони та захищав наше місто. З 2023 року воював в Донецькій області.

Олег  мріяв довго та щасливо жити зі своєю родиною, відвести донечку до першого класу, видати її заміж, дочекатися онуків…Мріяв, щоб дружина народила йому сина, хотів  завести двох собак – ротвейлера і добермана. Мріяв повернутися на свою  роботу в Київ.

Подружжя збиралося  в листопаді, в  першу відпустку Олега, поїхати на відпочинок в гори, після війни  хотіли   подорожувати світом, збиралися купити житло в Києві.

Це були світлі мрії та плани щасливих людей. На жаль, війна не дала  здійснитися цим мріям.

Життя Жирного Олега Михайловича трагічно  обірвалося  19 серпня 2023 року.

Соколовський  Олександр Валерійович. Кращі роки життя Олександра були пов’язані з нашим містом. Тут він народився 1 серпня 1980 року, знайшов друзів, закінчив загальноосвітню школу № 5.

З юних років Олександр виявляв себе як принципова та чесна людина, готова стати на захист справедливості і правди. Саме тому юнак вирішив присвятити життя юриспруденції: закінчив Чернігівський юридичний коледж, а потім отримав вищу освіту на базі Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, ступінь магістра здобув у Харківській юридичній академії. Після здобуття вищої юридичної освіти Олександр Валерійович повернувся до Шостки, почав працювати за фахом на місцевих підприємствах. Активно займався спортом – плаванням, футболом, баскетболом, волейболом, настільним тенісом…

«Він був прекрасною людиною, яскравою й непересічною особистістю, яка мала масу позитивних якостей: добрий, розумний, веселий, комунікабельний, товариський, спортивний… Мав особливий дар – притягувати до себе людей, вмів знаходити спільну мову з кожним. Незважаючи на проблеми, завжди зберігав оптимізм, посмішку і позитив, був готовий прийти на допомогу», – згадують Олександра друзі.

 У 2014 році чоловік став на захист суверенітету України, брав активну участь в антитерористичній операції на сході країни. Його бойовий позивний був «Сокол». Після повернення з АТО Олександр прийняв доленосне рішення – вступити до лав Нацгвардії України.

 З початком повномасштабної російсько-української війни Олександр Валерійович виконував бойові завдання на Сумщині та Чернігівщині, а потім ніс службу у зводі спеціального призначення. Побував в найгарячіших точках фронту.

 3 вересня 2023 року відважного Сокола не стало… У нього залишились батьки, дружина та п’ятимісячний син, безліч друзів і бойових побратимів, для кожного з яких він назавжди залишиться взірцем мужності та людяності…

Скубач Євген Олександрович народився 7 лютого 1992 року в Шостці, був молодшим братом у родині. Навчався в школі № 5, після закінчення якої здобув кваліфікацію механіка у Шосткинському технікумі. Все своє життя Євген працював на місцевих підприємствах слюсарем-ремонтником.

Рідні згадують його як спокійну, добру та надзвичайно роботящу людину. Він не боявся ніякої роботи і вмів дуже багато, від слюсарства, зварювальних та токарних робіт до виготовлення рідкісних сувенірів з металу. Євген встигав все: дбайливо доглядати за племінними кролями (які родина придбала за його ініціативи) та за невеликою пасікою, виготовляти для рідних і друзів сільськогосподарський інвентар, допомагати на роботі колегам за кількома напрямками. Одного разу для коханої дівчини підготував особливий подарунок – вишукану троянду з металу, зроблену власними руками

Не дивно, що людина таких різнобічних вмінь та доброго характеру користувалася високою повагою друзів, знайомих і колег. Червень цього року став для родини Скубач знаковим – Євгена було призвано на захист Батьківщини

Після проходження військового навчання у Франції чоловік виконував обов’язки стрільця-снайпера на передовій, в Донецькій області. 29 вересня 2023 року Євген Олександрович прийняв останній бій. Загинув під час мінометного обстрілу позицій ЗСУ.

Ляшок  Мирослав Віталійович народився 11 лютого 1991 року на ювілей свого батька. Дитинство хлопчика пройшло у нашому місті. Змалечку виявився козацький характер – хлопчик ріс жвавим, веселим і непосидючим. Мирослав навчався у Шосткинській школі № 2, потім – у школі №5. Одним з найулюбленіших видів відпочинку була рибалка, у якій він досяг значних успіхів. Будь-якій справі він віддавався сповна, захоплюючись і не лінуючись. Так, маленькі перші карасики поступово змінилися солідними рибинами, а замість простенької вудки юнак рибалив сучасним спінінгом. Іншим захопленням Мирослава була гра на гітарі, він закінчив музичну школу та грав у складі аматорської рок-групи.

 Паралельно з навчанням у вищому професійному училищі (за спеціальністю електрика) юнак заочно здобував освіту на юридичному факультеті Сумського держуніверситету. На відміну від багатьох, хлопець мріяв про службу в армії та наполегливо готувався до цього. Заняття силовими видами спорту, пробіжки, стрибки з парашутом – ці та інші активності зміцнили тіло і дух. Мирослав ріс у дружній родині справжніх патріотів, з дитинства цікавився національно-визвольним рухом українців, розмірковував над роллю окремої людини у вирі історії.

Пізніше він скаже: «Мій шлях – це шлях боротьби. Перший пункт декалогу українського націоналіста: «Здобудеш Українську Державу або згинеш у боротьбі за Неї.».

 Армійську строкову службу Мирослав Ляшок проходив у Житомирі, у складі 95-ої окремої десантно-штурмової бригади.

Після повернення з армії юнак вступив до Сумського державного університету. З початком буремних подій 2014 на Майдані батько Мирослава Віталій вирушив до Києва, а син залишився у Шостці – терміново збирати групи для ротації. Тоді і відбулося знайомство з Іваном Євдокименком, яке переросло у міцну дружбу та душевне братерство. Коли ситуація на Майдані досягла кульмінації, юнак терміново поїхав до столиці та приєднався до руху народного спротиву. Психологічна напруга, холод, сутички з поліцією – таким запам’яталися ці дні справжнім патріотам. В цьому ж, 2014 році, обидва юнака записалися добровольцями та стали на захист Батьківщини в складі Збройних Сил України. У червні 2014 року Мирослав був зарахований, на той час, в батальйон спеціального призначення «Азов»…

 Побував в найгарячіших точках фронту, захищав Маріуполь, Мар’їнку, Іловайськ, за що мав нагороди. Саме в той час Мирослав підняв державний прапор з написом – «ШОСТКА» на Сході, під кулями рашистів у Широкиному Донецької області, потрапивши на центральні ТВ канали. Молодий юнак став яскравим символом незламності українців, їх волі до перемоги та віри.

 Після повернення з фронту Мирослав продовжив здобуття вищої освіти, а також починає активно займатися суспільно-політичною діяльністю. Започатковує та очолює громадське об’єднання учасників АТО та бойових дій «Братерство», входить до складу ініціативної групи по перейменуванню об’єктів топоніміки, допомагає у створенні Меморіалу захисників України. Часто зустрічається з молоддю, передаючи кожному свою любов і повагу до козацьких традицій та України. Був одним із засновників і організаторів національно патріотичного, вишкільного табору ім. Івана Євдокименка, який героїчно загинув при обороні Донецького аеропорту.

 У 2018 році чоловік закінчив Сумський державний університет за спеціальністю економіст, отримавши ступінь магістра. У 2020 році його було обрано депутатом Шосткинської районної ради та головою депутатської фракції. В його характері неймовірним чином поєднувалась ніжність і мужність, надійність і шляхетний авантюризм, турботливість і принциповість.

 З перших годин повномасштабного вторгнення рашистів Мирослав Ляшок став на захист рідної землі, у складі 153-го батальйону тероборони. Мирослав боронив спочатку Сумщину, а потім – схід України. Під час боїв за місто-фортецю Бахмут отримав поранення. Після реабілітації повернувся на фронт у складі легендарного «Азову».

 21 жовтня командир відділення взводу спецпризначення, сержант Мирослав Ляшок отримав тяжкі поранення під час виконання бойових завдань по захисту України. Через два дні Героя не стало…

Волкотрубенко Віктор Миколайович народився 4 липня 1984 року у Шостці. У нашому місті пройшло його дитинство та юність.

 Ріс жвавим і активним хлопчиком, з захопленням відвідував танцювальний гурток, займався вільною боротьбою та брав участь у численних спортивних змаганнях. «Позитивний, відповідальний, старанний», – такими словами згадують його близькі.

 Особливою рисою хлопця була його любов до кулінарії, і в цій сфері він досяг майстерності. Після отримання освіти на базі школі № 5 юнак вступив до Шосткинського професійно-технічного училища № 10 та здобув професію кухаря-кондитера. Найулюбленішою частиною навчання для Віктора було проходження практики у закладах громадського харчування, де можна було виявити свої кулінарні здібності, навчитися новому. Здібний юнак був справжньою «зіркою», отримував багато схвальних відгуків, а шеф-кухарі пишалися його талантом готувати будь-які страви.

 По закінченні училища Віктор протягом кількох років працював у місцевому кафе за спеціальністю, а потім вступив до лав армії. Повернувшись додому, чоловік працював на одному з місцевих підприємств. Паралельно він вирішив здобути вищу освіту і успішно заочно закінчив Сумський державний університет за фахом програміста та викладача математики. У 2007 році Віктор Миколайович зробив вибір на користь контрактної військової служби і не помилився. Обрана професія стала місцем, де змогли виявитися найкращі якості його характеру – патріотизм, товариськість, дисциплінованість, порядність, відвага. За 15 років сумлінної служби мав декілька нагород, користувався високим авторитетом серед колег і керівництва.

 Під час служби у військовій частині Віктор зустрів свою майбутню дружину Галину. У 2016 році пара створила міцну родину. Мали трьох синів, яких обожнювали. Віктор Миколайович був люблячим батьком, приділяв багато часу вихованню дітей: ходив з синами на рибалку і за грибами, привчав до спорту і фізичних вправ. Намагався передати дітям своє активне ставлення до життя, виростити їх загартованими та працьовитими, навчити не цуратися ніякої роботи. Він і сам був таким – не розділяв родинні обов’язки на «чоловічі» та «жіночі», в усьому допомагав дружині, любив і цінував своє «сонечко» (саме так називав свою Галину).

 Останній рік перед початком повномасштабного російського вторгнення видався для родини Волкотрубенків важким, але результативним. Деякий час Віктор і Галина наполегливо працювали за кордоном, щоб придбати власне житло. Мрія подружжя збулася, але щастя було коротким… З початком повномасштабної рашистської навали Віктор Миколайович добровільно став на захист України, 28 лютого він був прийнятий на військову службу. На всі умовляння рідних і друзів він відповідав: «Хто, як не я? Як я буду дивитися своїм синам в очі?! І своїх хлопців-нацгвардійців не кину». Він завжди заспокоював батьків і дружину, обіцяючи обов’язково повернутися з Перемогою, живим і здоровим.

 Віктор Миколайович воював на найгарячіших ділянках фронту, виконував обов’язки командира відділення кулеметного взводу стрілецької роти. Побратими згадують його як надійного товариша, кваліфікованого військового, щиру і порядну людину. Він врятував не одне життя, виносячи поранених захисників з поля бою, завжди намагався допомогти словом і конкретною справою.

 Наш земляк загинув 12 листопада 2023 року в бою за Україну, на території Волноваського району Донецької області.