Щороку тисячі туристів надихалися мальовничими картинками з підписом «Це не Японія, а наше Закарпаття» і прямували до мальовничого куточка України, аби побачити на власні очі рожеве місто.
Насправді, картинки часто брехали щодо локації – за Ужгород, Мукачево видавали ту ж Японію, сакурові сквери Німеччини, алеї Швеції та паркові ансамблі Франції.
На Закарпатті ж квітнуть сакурові вулиці – ось наша родзинка.
Щороку саме там концентрувалися люди, телефони, фотоапарати і відеокамери, туди з’їжджалися весільні кортежі і туристичні автобуси. Ці та інші вулиці і сквери потрапляли до «сакурових путівників» та карт.
Кожного року відбувалися «битви найдовших сакурових алей» – Ужгород та Мукачево й тут не знаходили спокою, з’ясовуючи, у кого довша. Можливо, ці міста-сусіди й не звернули уваги, як у 2019-му у суперечку втрутилася Кам’янка (райцентр на Черкащині), де висадили 800-метрову алею з 280 деревами сакури.
Карантин-2020 став часом, коли баталії трохи вщухли, і з’явилася можливість подивитися на квітучі родзинки Ужгорода , Мукачева без людської метушні. Цьогоріч сакури менше ламають, менше смикають за гілки, аби вони обов’язково потрапили у вдалий кадр… Є надія, що й палицями по деревам битимуть менше заради рожевого «снігопаду». Якщо у пік сезону під кожною сакурою в одночасно могло перебувати до 20 осіб, то тепер – одиниці за цілий день.
Як би апокаліптично це не звучало, але весна 2020 року для сакури – це шанс вижити і перевести подих від надмірної і часом жорстокої уваги людей.
Скористаємося цим вимушеним затишшям, аби зафіксувати у пам’яті просту сакурову істину – не ламай! Справа у тому, що найбільше «любові» дістають ті дерева, які вже не зможуть відновитися. Йдеться про майже 100-річні розлогі сакури, свого часу привиті до стовбурів більш витривалих фруктових родичів. Саме ці рослини утворювали рожеві тунелі, якими ми захоплюємося, і тунелі,яких вже майже не лишилося.