Embedded Files
Це сталося за тих часів, коли продукти знали собі ціну, пишалися смаковими якостями, відчували, хто може їх оберігати.
***Зійшлися напередодні Великодня Паска, Баба, Яйце, М'ясо, Ковбаса, Сир, Масло, Хрін, Гвоздика, Сіль, Свічка, Ніж, Барвінок, Рушничок. Та й засперечалися. Хто найважливіший і найсмачніший у великодній страві.
– Я! Гордо заявило Яйце. З мене сніданок розпочинають. Ґаздиня розрізає на стільки частинок, скільки є в хаті членів родини!
– Стривай, стривай! – втрутився в монолог Ніж! Без моєї участи ви аж ніяк не обійдетеся! Усе варто розрізати так, щоб виглядала страва апетитно!
– Постій-но! – втрутилася Ковбаса. – Мене можна й лупати. Чули про ковбасу лупану?
– Розсмішила, – хіхікнув Сир. – Де ви бачили, щоб мене розрізали? Взяла хазяйка ложку й насипала в миску.
– Мабуть, Ніж має рацію, – почало міркувати Яйце. – Без нього й мене не поділять і м’яско не розріжуть.
– Підтримую! – пристав до розмови Хрін! – А чим шкробатимуть мене до страви? Без мене мішанина не смакуватиме.
– Та годі! – не витримувала суперечки Сіль. – Вам без мене не обійтися. Треба обов’язково страву підсолити, а в Чистий четвер, натщесерце, випити з водою, щоб шлунок не давав про себе чути.
– Гм! Дивно, що мене загубили, – несміливо нагадала про себе Гвоздика. – Якби не мої зірочки, то Масло й Сир не виглядали б так привабливо!
Бранка з-над Дніпра
Світало. Червневий ранок, наляканий передсвітанковим криком, несміло заглядав у кожну шпаринку, щоб зрозуміти, що коїться в колись мирному гаражному кооперативі. Правда, війна змінила його спокійний плин життя й надала статусу «ідейного». Відтоді замість співу солов’я доводилося чути стогони й крики наших бранців. Катували людей нещадно й без якоїсь на то причини, бо здебільшого це були місцеві, яких здавали колаборанти за сфабрикованими даними. Здивувався ранок, навідавшись у порожнє ще ввечері приміщення. Узявши в помічники ніжний сонячний промінчик, він обережно, щоб ненароком не зачепити фігуру, яка присіла в кутку, запускав його то з одного боку, то з іншого, вивідуючи, кого на цей раз заселили в наглухо закритому приміщенні.
ІНТЕГРАЦІЯ МІЖНАРОДНОГО ГУМАНІТАРНОГО ПРАВА ДО ЗМІСТУ МОВНО-ЛІТЕРАТУРНОЇ ОСВІТНЬОЇ ГАЛУЗІ (тези; ідеї до уроку)
Черевички на іменини
Першогрудневість нависла над світом. Крізь фіранку продирався сірий ранок. Він у потемках наштовхнувся на гасову лампу, яка вже другий місяць була незамінним помічником людини. Під руку потрапив і розряджений айфон, який останнім часом рідко давався чути.
— От біда. Не дочекається дзвінка хлоп’я, — замислився першогрудневий.
Ромчик спросоння протер оченята. Сірість і сирість заповзали в кожен куточок хати, підкрадалися до ніжок, які виглядали з-під ковдри.
— Це ще не біда, — по-дорослому міркувало хлоп’я. — Я що? У хаті. А ось татусь в окопі. — Шкода. І на зв’язок не може вийти. Темінь.
Ромчик зростав щасливим в українській родині. Пишався батьком-офіцером, який ніс службу на кордоні. Йому було затишно з матусею-вихователькою, дідусем та бабусею-пенсіонерами. Але це було до...
Дитячі ігри у війну відійшли в минуле, а настали воєнні реалії. Не для дитячих роздумів.
Більше пів року як із бабусею переселилися до дядька на Поділля. Тривога настигла й тут. Підвал чи дві стіни. Аби тільки врятуватися. А ота ракета із вогненним хвостом, що пролітала над селом, до цих пір перед очима. Вона не з мультика. Наяву.
Дідусь зостався сторожувати хату. Рябка й Мурчика. А може вони його вартують? «Не залишиш їх на поталу ворогу. Зрослися», — казала бабуся, змахуючи з повіки непрохану сльозу.
— Не залишиш, — погоджувався малий.
Вони його не раз прикривали в підвалі. Тепер допомагатимуть дідусеві. Зостався на всю вулицю самотиною. Сусіди вибралися з пекла. Покинули нАжите роками. Аби тільки не чути тих вибухів і свистінь над головою. А дідусь вистоїть. Як і тоді, в афганську...
Життєминулість насідала споминами в дитячій душі. Раз по раз виштовхувала на світ Божий найщасливіші миті з минулого.
Мама Павця
Березневий день виповзав на світ божий. Йому на якусь мить здалося, що все закінчилося, притихло. На якусь мить. Знову почало свистіти над містечком, над людським життям.
– От іроди кляті! Нема на вас кари господньої, – і собі почала бурмотіти старенька, яка ось уже другий місяць як разом із сином знайшла прихисток у підвалі. Вона підвелася з тапчана, всунула ноги в холодні капці.
– Отче наш, що єси на небесах… – звернувши погляд до ікони, мовила вранішню молитву.
Павло мовчки спостерігав за матір’ю. Йому не спалося. Надії на закінчення війни віддалялися з кожною звісткою про чергові успіхи підступного ворога. Правда, Павлові з матір’ю ще пощастило, бо будинок стояв на царині. Найбільше діставалося тим, хто знаходився в епіцентрі ударів. Інколи навідувалися непрохані. Усе нишпорили, заглядали, випитували. Поки не чіпали.
Мама Павця наполягала, що саме її молитва рятувала родину. Вірила, що вона є оберегом і для онука, що на Донбасі ще з 2014 року. «Помінялася з Андрійком місцями», – приказувала, скупо всміхаючись беззубим ротом.
Невістка Ярина з дітьми і правнуками встигли виїхати в західні краї, до батьківської хати, яку сусіди доглядали з тих пір, як Павця переселилася на Донбас.
Крилата
Липневий день набирав обертів. Сонце все більше насідало своєю настирливістю на все живе. Хоча виїхали спозаранку, але воно вперто доганяло, припікало. Рятували від сонячної набридливості-пекучості хіба що затемнені вікна в автомобілі й кондиціонер. Не першої свіжості «шевролє» котилося на захід. Це була його вже надцята неблизька подорож. Пасажири звичаєво піддавалися роздумам. Навіювала щемкі спогади «Червона рута», яка доносилася з радіо. У вісімдесятих почути цю пісню було за щастя. Тільки віддавало «Володина», коли, бувало, на лекції інколи прохоплювалося з вуст батька.
– А живе пів століття, – крізь сонливість промовила Галина.
Чоловік скоса глянув на дружину. У душу не ліз. Знав, що дорога додому для неї завжди сповнена млосним щемом споминів.
– Відпочинь, рідна, – запропонував, стишуючи звук.
– Ти у мене єдиний, тільки ти, – всміхнулася у відповідь.
Мелодія заколисувала спогадами. Здавалося, тільки вчора над університетом після вручення дипломів нависали дві веселки, а вже більше тридцяти, як життєва райдуга виграє різноколірністю долі...
... Потяг нісся на південь. Тривога сковувала тіло й душу. Спекотний серпень додавав плюс сумнівам, однак відступати було нікуди: держава направила. Випускниця, скільки себе пам’ятає, завжди старалася ставитися до обов’язків із відповідальністю. Мусіла їхати на Запоріжжя, бо то був єдиний випуск, коли держава замовила! Правда, двічі батько був у міністерстві. Обіцяли, що дадуть відкріплення. Не «відкріпили». А могла б працювати й на Тернопільщині, бо мала відношення... Не судилося...
... Місто розплющувало очі й, дихнувши на повні груди, бралося за своє ... Гуркотіло, свистіло, дзижчало, гуло... Таке пробудження викликало тривогу в серці дівчини, яка приїхала на окраїну засівати українським словом дитячі душі. Невідомість чіпляла за мозок, невідання заховалося в закутках душі. Думки роїлися, наче бджоли у вулику, коли їх переселяли на свіже місце брати мед. Однак усвідомлення того, що назад дороги не буде, принаймні, три роки, поки відпрацьовуватиме, спонукало до роздумів. Банувати за домівкою не було коли, бо кожен день приносив свіжі клопоти, треба було запастися терпінням і занурюватися в життєвий вир.
А закрутило добряче. Обіцяне житло залишилося цяцянкою, то довелося поселятися в гуртожиток, в якому виділили місце шефи. Пощастило, що підселили до Світлани, вчительки початкових класів, яка вже рік пізнавала радощі педагогічної праці. З людьми зживалася легко, не конфліктувала, однак, характер мала батьків, напористий, уміла тримати удар. Це вже тепер, із відстані часу, усвідомлювала власну місію на цій землі, відповідальність як за своїх, так і за чужих дітей. Правда, не подобалося їй слово «чужі», бо за рокИ вони зріднилися й радощами, й печалями.
Виживала п’ятирічками. У більшості щастило. То був час, коли вчителювала. Російськомовна школа, звільнені від вивчення української діти... Однак мусіли сидіти у класі. Не раз летіла в душу зневага. Вистояла. Перемогла любов до рідного слова, неустанна праця. А вже за рік-два ті, хто не вивчав української, складали іспити на «відмінно» й були активними учасниками українських вечорниць. Відроджувалися.
Дев’яності повіяли свіжістю. Змінами. То було за вчительства.
Тонесеньке стебельце, рясно вкрите біленькими п'ятипелюстковими квіточками, тягнулося назустріч теплу.
- Ще трішки! І зазоріють ягідки-намистинки замість цвіту, - з думою про власну життєвість милувалася навколишнім тонкостанна Суничка. Згадувала своє лісове життя... Особливо любила простягати гілочки-руки назустріч сонячним променям, які, пробиваючись крізь трав'яну огорожу, підживлювали своїм теплом кожну ягідку. Їй було затишно й серед свіжоскошеної трави, й серед лісових дзвіночків, які прикривали в часи негоди. Не захистили…
- І треба було Людині висмикнути з осінньої землі й пересадити мене на грядку до гордовитої Полуниці?"- міркувала над сусідством ягода.
Не знайшли спільної мови.
Набундючена Полуниця постійно нахвалялася своїми смаковими якостями. Не задумувалася, що пихатість ще нікому слави не приносила. Розповзалася по грядці, прикриваючи Суничку добірним листям. Не затишним стало сусідство для останньої. Спостерігала, як дітлашня забігала на грядку і зривала великі ягоди Полуниці, як смакувала, а на неї й уваги не звертала.
Суниця й полуниця. Савченко О.Я. Читанка : Навчальний посібник для додаткового і позакласного читання для 4 класу закладів загальної середньої освіти // Складова НМК до підручника «Українська мова та читання. Частина 2 / О.Я. Савченко, І.В. Красуцька. – Київ : УОВЦ «Оріон», 2021. – 144 с.
2021/19/08 На Спаса
Калниш
Він змахнув скупу старечу сльозу разом зі словами молитви, яка живила не один рік у мороку підступності і зради. Ні-ні! Його не зламати. У нього досить духу! Вистачило ж сили волі взяти відповідальність на немолоді плечі?!
Пелена спогадів накрила посріблену роками голову. Він усе частіше подумки навідувався в рідну Пустовійтівку, повертався в дитинство, яке закінчилося у восьмирічному віці, коли потрапив на Січ.
– Якби не той щасливий випадок, коли зустрів козаків, хтозна, як склалося б життя? – не раз міркував над минулим. – Корову можуть і дівчата пасти. А премудрості козацькі й навчання при церковній школі – ось що треба хлопцеві...
Згадалося й сьогодні, після молитви.
– Було-було, й за водою пішло, – сумно зітхнув бранець... Продовження...
Довговічність.
Page updated
Google Sites
Report abuse