Embedded Files
Це сталося за тих часів, коли продукти знали собі ціну, пишалися смаковими якостями, відчували, хто може їх оберігати.
***Зійшлися напередодні Великодня Паска, Баба, Яйце, М'ясо, Ковбаса, Сир, Масло, Хрін, Гвоздика, Сіль, Свічка, Ніж, Барвінок, Рушничок. Та й засперечалися. Хто найважливіший і найсмачніший у великодній страві.
– Я! Гордо заявило Яйце. З мене сніданок розпочинають. Ґаздиня розрізає на стільки частинок, скільки є в хаті членів родини!
– Стривай, стривай! – втрутився в монолог Ніж! Без моєї участи ви аж ніяк не обійдетеся! Усе варто розрізати так, щоб виглядала страва апетитно!
– Постій-но! – втрутилася Ковбаса. – Мене можна й лупати. Чули про ковбасу лупану?
– Розсмішила, – хіхікнув Сир. – Де ви бачили, щоб мене розрізали? Взяла хазяйка ложку й насипала в миску.
– Мабуть, Ніж має рацію, – почало міркувати Яйце. – Без нього й мене не поділять і м’яско не розріжуть.
– Підтримую! – пристав до розмови Хрін! – А чим шкробатимуть мене до страви? Без мене мішанина не смакуватиме.
– Та годі! – не витримувала суперечки Сіль. – Вам без мене не обійтися. Треба обов’язково страву підсолити, а в Чистий четвер, натщесерце, випити з водою, щоб шлунок не давав про себе чути.
– Гм! Дивно, що мене загубили, – несміливо нагадала про себе Гвоздика. – Якби не мої зірочки, то Масло й Сир не виглядали б так привабливо!
На Спаса
- Маковійчику, - виглянула з хати дев'яностодвохрічна Гафія Пасічник. - І де тебе доля в таке свято носить? - бурчала старенька, переступаючи через невеличкий поріг. - От тільки Юрко й подбав, щоб моя старість не перечепилася. Вона ще раз глянула на виступ. Згадалося, як онук вирішив поміняти двері, як сам вимірював, щоб, боронь Боже, бабуся не зашпорталися. Жінка підійшла до груші. Крекчучи, оглядала дерево з кожного боку.
- От, подруго, й дочекалися Спаса.
На Маковія
- Маковійчику, куди тебе носить? - крекчучи, дев'яностодвохрічна Гафія Пасічник виглянула з хати. - Коли треба на тебе обіпертися, то завжди десь пропадаєш, - бурчала незадоволено. - А решта де? - шукала очима хатніх, оглядаючись навколо.
Не дочекавшись відповіді, присіла на лавці під розлогою грушею.
- Родила, сестро. Нівроку! Буде на Спаса й на сушениці. А я от вже ні на що нездатна. Пора в далеку дорогу збиратися, - ділилася бабуся з грушею. - Мовчиш? А ми ж ровесниці. Дід Матвій посадив, як я народилася. Роки. Гай-гай!
Коли варто ряст топтати і пташок на волю випускати
Квітневий день настирливо пробивався до кімнати. Весняний промінчик, знайшовши між шторами шпаринку, дістався до Максима. Хлопчина, ховаючи голову під ковдру, спросоння промовив: «Не набридай. Ще трішечки».
– Пора-пора, сонько, – зайшов до кімнати батько. – У селі бабуся й дідусь зачекалися. Зі святом. Нехай гарні вісті навідуються до тебе! До сніданку й у путь.
Зосим сів перепочити. Поліз у кишеню й дістав люльку. Старовинний мундштук і чашечка, відшліфовані століттями, нагадали часи піввікової давності, коли дід Зосим довірив йому сімейну реліквію. Це був день, коли бджіл виганяли.
– Дивись, онуче, то твій хліб, а дбатимеш, то й матимеш, – мрійливо повчав Зосим старший, спостерігаючи за божою мухою. – А це тобі люлька, яку ще мій прапрадід Марко з походу приніс разом із вуликом. З тих пір ми і стали бджолярами.
– А люлька нащо? – розглядаючи дарунок, поцікавився юнак.
– Бджіл обкурювати, – лукаво всміхаючись, – відповів дідусь. Відтоді Зосим, на тридцятий день березня, набиває в чашечку тютюну, підпалює, щоб бджіл «обкурити».
– Пора. Настав час. Сьогодні все передам онуку, – розмірковував.
Продовження й місце для коментаря...
Дощ неустанно вибивав по підвіконню. Його монотонність дратувала, наганяла сум.
– Мабуть, не вдасться весну закликати, – спросоння, прислухаючись до стукоту за вікном, міркувала Ірина. – А так очікували на цей день!
Вона, висуваючи руки з-під ковдри, потягнулася. Тіло нило від учорашньої роботи.
– Це тобі не жарти – сорок жайворонків спекти, – роздумувала дівчина. – Не варто банувати. Уставай, лежебоко!
Для Ірини було звичним вставати з першими півнями. Вона з дитинства допомагала матері по хазяйству. Любила спостерігати, як уранішні промінчики сонця проникали в кожен куточок обійстя, оживляли його; як подвір’я наповнювалося пташиним співом. Однак на цей раз приїхала зі спецмісією: напросилася зробити запис обряду, який щорічно виконували в селі у весняний день.
Уже третій рік як навчається на філологічному. Кафедру фольклористики вибирала серцем, бо скільки себе пам’ятає, купалася в піснях і традиціях. Її приваблювала українська минулість, із розумінням, щоб не загубити надбане, дивилася в майбутність.
Продовження й місце для коментаря
Page updated
Google Sites
Report abuse