РЕЦЕНЗІЯ. 2023. Тетяна Шарова. КОНЦЕПЦІЯ ЩАСТЯ АБО ДУМКИ СУЧАСНОЇ ЛЮДИНИ (на матеріалі повісті Галини Гузовської-Корицької «Де живе щастя: міські історії») / Гузовська-Корицька Г. Де живе щастя: міські історії. Повість. Тернопіль: Підручники і посібники, 2022. 62 с. Українські студії в європейському контексті. № 7, 2023. С. 434-440. 

У цирку (VI)

Різдвяні канікули добігали кінця. Володя настільки легко ввійшов у родину Задорожних, що на перший погляд здавалося, -  він є одним із. Невимушено  підтримував будь-яку розмову, не перебивав, а якщо щось не розумів, то перепитував, уточнював. І цього вечора, після повернення сестер із поїздки, з відкритим ротом слухав, як там. А там добряче припікало. Ворогам було не до свят.

‒ Ага. Й сам не гам, і вам не дам, ‒ зробив висновок від почутого з розповідей дівчат.

‒ Наші хлопці спеціально вмикали гучномовець із колядками, а самі залягали у бліндажі, ‒ ділилася Надійка. ‒ А ті звіріли. Гатили до сказу. Однаково це не зупиняло наших.

‒ А ви прямо на передову їздили? ‒ не втерпів хлопець. ‒ І ворога бачили?

‒ Темнота ти, Володю, ‒ перебив Богдан-молодший. ‒ Хто дівчат випустить на лінію вогню?

‒ От ще один досвідчений, ‒ з’язвила Віра. ‒ Ми й не мали наміру потрапити на передову.

‒ Догадуюся, з якою метою подалися в хурделицю в далеку дорогу, ‒ не змовчав брат.

‒ І з якою? – підоспіла на виручку сестрі Надійка.

‒ Дубовецькі тому причина, – випалив Богдан-молодший.

У кімнаті на якусь мить затихло. Дівчата розгублено глянули одна на одну. Рано чи пізно довелося б розкрити карти, однак у цей вечір не входило в їхні плани.

‒ І що тут дивного? ‒ порушив мовчанку Володя. ‒ Дехто сам натякав, що пора.

‒ То було до слова сказано, ‒ виправдовувався Мізинчик. ‒ Та я що? Я радий. Нарешті не одним чорнобривцем буду в дівочому квітнику.

‒ Доні, тепер уже вам не відвертітися, ‒ розпочав батько розмову. ‒ Це природний процес. Діти виростають, знаходять половинку. А якщо ще і свою, як мені вдалося, то дай Боже щастя за хвіст і вам піймати.

‒ Ага. Й так міцно тримати, як батько, ‒ щиро всміхнулася Марія.

‒ Дубовецькі ‒ гідна партія. Стільки років знайомі. Разом не один пуд солі з’їли. Дівчата, витримавши павзу, здалися. Переморгнувшись, Надійка виклала все, як на духу. Із Юрком і Олесем зустрілися, якраз ті прийшли з дозору. Побачення були недовгі. Домовилися, як тільки навідаються у відпустку, справлять заручини...

Справжність.

Волонтери (V)

Різдво колядувало. Володьку, хлопця, який виріс на традиціях, не так легко було чим здивувати. Однак другий день свят заповзав у душу подіями, які залишать слід у його душі надовго.

Спозаранку гість почув пожвавлення в будинку. Крізь ледь прочинені двері він побачив, як господарі пакували паперові ящики. Марія, знявши з плити велику каструлю, загортала у плед. Володя почув її бідкання: «Тільки б не остигли, а то підігріті вже не так смакуватимуть».

‒ Та твої голубці зметуть хлопці за милу душу, ‒ заспокоював Богдан-старший, допомагаючи перев’язувати пакунок. 

Володя вирішив утрутися у процес. Він упевнено ввійшов на кухню, привітався й запропонував: «Вам зайві руки потрібні?»

‒ Так точно, рядовий Задирака, ‒ відповів по-військовому чоловік. ‒ Твоя допомога на вагу золота, Володю. Це ми відчули за останні дні, відколи ти в нас гостюєш. Знаєш толк у всьому, ‒ підхвалював дядько.

‒ Та я що, то все звично, – ніяковів Володя від похвали. ‒ А кому це ви дарунки готуєте? Таку каструляку не один день їсти можна.

‒ Каструля ‒ не їстівна, а от те, що в ній, ‒ спецзамовлення, – засміявся Богдан, відставляючи вбік готовий пакунок.

‒ Дивина! ‒ не здавався підліток! ‒ І хто це замість холодцю й м’яса їстиме голубці у різдвяні свята?

‒ А, є такі особи, що обожнюють страви, які готує тітка Марія. ‒ Двічі на рік приймаємо замовлення.

‒ Та що ви все загадками? ‒ вхопився за мочку вуха гість. ‒ Із досвіду знаю, що після Різдва мало хто на голубці налягає. Я от... ‒ не встиг закінчити, бо в кімнату зайшов Мізинчик.

‒ Тримайте виноградний сік, ‒ промовив і поставив на стіл дві скляних банки. ‒ Іду ще й за яблучним.

‒ Бодю, я з тобою, ‒ запропонував Володя й кинувся в сіни одягати куртку й шапку. ‒ Ти мене точно введеш у курс справи.

Продовження...

Життєладність. 

Святвечірнє (ІУ)

Святвечірній ранок по-хазяйськи заглядав у всі кутки. Він нагадував, що не годиться боки вилежувати й ненав’язливо спонукав до приготувань. А роботи на сьогодні вистачало кожному.

Володька давно не спав. Він лежав у ліжку й очікував, коли в будинку заворушиться життям. Як тільки почув, що щось задзеленчало на кухні, зістрибнув із ліжка, одягнувся й вийшов із кімнати. На його кроки Марія повернула голову й винувато глянула: «Розбудила?»

– Доброго ранку, тітонько, – чемно привітався. – Я рання пташка. А в такий день гріх спати, коли свято на порозі.

Він заглянув у каструлю, звідки потягнуло приємним запахом.

– Пшеничку варите? – запитав знаюче.

Не дочекавшись відповіді, продовжив: «І бабуся з неї починали! Програмували достаток на цілий рік».

– І все ти знаєш, – дивуючись, засміялася Марія.

– Я ж сільська дитина. Змалку привчали, – по-дорослому відповів. – Я за гриби візьмуся. Можна? – запитливо глянув у вічі жінці.

– Не можна, а потрібно, – згідливо промовила Марія. – Спершу варто поснідати.

– Успію. Як сонько підійде. Спить без задніх ніг. А я ж обіцяв Вам допомагати. Як кажуть у Журавлиному: «Обрався грибом, то лізь у креплик», –знайшовся з відповіддю. 

Продовження...

Родинність.

Де живуть традиції (ІІІ)

Січневе надвечір’я настирливо заповзало в кімнату. Воно з обережністю осідало по кутках, наповнюючи таємничістю все навколо. Володька розплющив очі. Спросоння захвилювався, однак усвідомивши, де він, заспокоївся. Сьогоднішній день приніс купу вражень. Екскурсія, басейн – це лиш початок пізнання міського життя, в якому щоденно друг крутився  як та білка в колесі.

– Чудові батьки в Мізинчика, міцна сім’я, – розмірковував хлопець, прокручуючи стрічку нинішніх подій. – Взаємопідтримка, взаєморозуміння – ось що є основою родинної щасливості. Не забрав би Чорнобиль тата, то й у мене склалося б по-іншому, – з гіркотою подумав, витираючи непрохану сльозу.

Хтось тихенько постукав у двері.

– Заходьте, – запросив Задирака, підіймаючись із ліжка.

До кімнати заглянув Богдан.

– Відпочив? – поцікавився.

– Та я що, наробився? – відповів задьористо.

– Від вражень також можна втомитися, – по-дорослому зауважив Мізинчик.

– Воно то так, – згідливо промовив Володя. – Так солодко заснув!

Продовження... 

Традиційність.

Міцний горішок (ІІ)

Володя проснувся і смачно потягнувся. У кімнату несміливо напрошувався ранок. Щупальцями-промінчиками пролазив крізь штори й залишав слід на старовинній кованій вазі біля дверей, яка вабила зір. У правому кутку стояв стіл, на якому красувався новенький ноутбук. Володя пам’ятає, як дядько Михайло, хрещений батько  Богдана-молодшого, зробив подарунок похреснику.

Хлопець звернув увагу на світлину, обрамлену невеличким вишитим рушником, яка висіла над столом. З фото посміхалися люди поважного віку, на колінах яких сиділо хлоп’я. Малий правою рукою обіймав за шию чоловіка, а у лівій тримав світлину.

– Щасливий, – видихнув Володя, впізнаючи хлопчика.

Він зістрибнув на м’який  килим і підійшов до шафи, наповненої рідкісними виданнями.

У цей час до кімнати заглянув Богдан-старший.

– О! Та ти рання пташка! – привітався чоловік. – Як спалося?

– Добре спали, сухі встали, – не затримався з відповіддю Володя. – А це все ваші? – кинувши погляд у бік шафи, – поцікавився.

Продовження... 

Справжність.

У свято (І)

Потяг летів у туман. Так незвично було спостерігати, як у січні замість снігу земля вкривається густими туманами. Володя на склі виводив химерні візерунки.

– О! Та ти художник! – дивувався дядько Василь, попутчик.

– Та що ви! У Діда Мороза краще виходить, – ніяковів хлопець від похвали.

– Та де того морозу взяти? Скільки живу, а такої тепліні в січні й не пам’ятаю, – ділився.

– Природа протестує і мстить, – долучився до розмови сусід по купе.

За вікном мелькнув вокзал. Заскреготіли гальма.

– Приїхали! - почав витягувати сумки Василь. – Так, руйнація зачепила всіх і вся.

Він одягнув куртку й уже на виході побажав: «Бережімось від знищення душ у новолітті».

– Володю, може підкинути тебе на правий? – звернувся з пропозицією.

– Дякую вам. Мене друг зустріне, – ввічливо відповів підліток.

Продовження... 

Щирість.