Територія сучасного міста була заселена ще в ІІІ тисячолітті до н.е., про що свідчать виявлені в його околицях залишки поселення трипільської культури. Вперше Дунаївці згадуються в історичних документах в реєстрі димів за 1403 рік. Вони були досить великим селом, яке складалось з трьох частин і мало 72 дими. Населення переважно займалось землеробством. З XVI ст. набуло розвитку й ремісниче виробництво. Тоді власниками Дунаєвець були подільські магнати Гербурти. 1577 року Дунаївці разом з Шатавою та Калюсом перейшли у власність Єлизавети Гербуртівни, у заміжжі Лянцкорунської. Коли у 1592 році її чоловік Станіслав Лянцкорунський (каштелян галицький) помер, Єлизавета звернулась до польського короля Сигізмунда ІІІ з проханням надати Дунаївцям статус міста і назвати його Дунайгородом. Король на це прохання відгукнувся позитивно і надав місту привілей, в якому говорилось : "Позаяк земля подільська постійними нападами татар та інших ворогів плюндрується, внаслідок чого вкривається пустками, дозволяю Є.Лянцкорунській, вдові каштеляна галицького, свій маєток – село Дунаївці – перелаштувати на місто, що відтепер має називатись Дунайгородом, в якому б жителі мали постійний захист та охорону". Король надав місту магдебурзьке право, встановив базари щочетверга і дозволив проводити 2 ярмарки в рік – у день Св.Іоана Хрестителя і в день Всіх Святих. Очевидно тоді в містечку збудовано замок.

Вдруге Є.Лянцкорунська вийшла заміж за королівського ротмістра Михайла Станіславського і 1597 року подарувала йому свої володіння – Дунайгородські, Калюські, Шатавські – на суму 50 тис. злотих. З тих пір Станіславські більше як півстоліття були володарями містечка. На рубежі XVI – XVII ст. Дунайгород був зруйнований татарами, тому 1605 року Сигізмунд ІІІ знову видав привілей , яким підтверджується магдебурзьке право для міста, дозволив заснувати цехи і проводити вже три ярмарки на рік – на Св.Станіслава, Св.Іоана Хрестителя і в день Всіх Святих. Для базарів відводився понеділок. Була затверджена печатка магістрату – журавель, що тримав камінь в нозі. Зображення журавля в геральдиці має давню традицію в багатьох народів: його зустрічаємо в родових, земельних, міських гербах та на військових знаменах. Журавель, що вважався дуже обережним птахом, став символом пильності, особливої уваги та обережності. Він мовби стоїть на варті, оберігає всю зграю від ворога. Сучасний герб міста Дунаївці повторює геральдику печатки магістрату. В 1629 році в Дунайгороді було вже 630 садиб та близько 3 тис.мешканців. успішно розвивається ремесло та торгівля. Розквіт містечка перервала Визвольна війна 1648 – 1654 рр. під керівництвом Б.Хмельницького, в ході якої майже всі жителі загинули від рук поляків. Друга половина XVII ст. була не менш складною. Часті набіги татар, турецьке панування (з 1672 по 1699 р.) не сприяли економічному відродженню. Так, за 15 років до початку турецького панування, в Дунайгородському помісті лише шість разів вдалось виростити і зібрати урожай. У XVIII ст. Дунаївці переходять із рук в руки різних власників.

Ними були польські магнати Андрій Потоцький, Ян Конєцпольський, Любомирський, згодом знову містом володіли Потоцькі. Близько 1782 року містечко перейшло до Яна Красінського, старости опіногурського. Він створює додаткові умови для розвитку в містечку ремесла і торгівлі і запрошує сюди перших німецьких колоністів. Продовжили цю справу його дружина Антоніна Красінська та їх син Вінцент Красінський. У 20-30 роках XIX ст. вони запрошують із Прусії та Австрії ряд німецьких сімей, які були спеціалістами у виробництві сукна та іншої продукції. Перша фабрика по виробництву сукна вступила в дію у 1829 році. Пік промислового піднесення припадає на 70-ті роки XIX ст., коли в місті діяло 54 фабрики, значна кількість яких мала парові двигуни.

Працювали також чесальні і красильні, фабрика мила та свічок, каретні майстерні, броварня, гроберня, у 1875 році почав діяти чавунно-ливарний завод. Містечко було також значним центром торгівлі – на кінець XIX ст. тут діяло 315 крамниць, було кілька складів готової продукції, через які велася торгівля з іншими містами: Ярмолинцями, Києвом, Харковом, Полтавою, Херсоном, Москвою, Варшавою, Лодзем, Кишиневом. В кінці XIX – на початку XX ст. обсяги виробництва сукна зменшилися, кількість фабрик скоротилась, проте містечко продовжвало зростати, збільшилася чисельність його жителів. 1907 року Дунаївці намагались отримати статус міста, але рішення не відбулося. За переписом 1909 року тут проживало 13 733 особи. З них: Євреїв - 8 966 Православних - 2 349 Лютеран - 1 266 Католиків - 1 188 Вірмен - 4.

У період нового промислового піднесення (1910 – 1914) економічне життя в Дунаївцях пожвавилося. Напередодні світової війни тут працювали 72 підприємства, у тому числі – близько двох десятків суконних фабрик, два чавуноливарні, два механічні заводи, 4 макаронні фабрики, а також 44 ремісничі майстерні. На цих підприємствах, де все ще переважала ручна праця, було зайнято 822 робітники ("Памятная книжка Подольской губернии на 1911 год"). У містечку діяли товариство кредиту і споживче товариство. 1911 року в Дунаївцях налічувалося понад 13 тис. жителів. Вони мешкали в 553 будинках, серед яких переважали дерев'яні, криті гонтою або смолою. Площі та центральні вулиці освітлювалися гасовими ліхтарями. Водопроводу й каналізації не було. Містечко мало поштово-телеграфну контору, 6 постоялих дворів, 5 шинків, 10 пивних і винниць. З 70-х років у Дунаївцях працювала земська лікарня, яка у 1911 році мала 15 ліжок. На початку ХХ століття відкрилася ще одна лікарня на 6 ліжок. Медичний персонал складався з трьох лікарів, акушерки та двох фельдшерів. З трьох аптек – дві приватні. Утворення Ради робітничих і солдатських депутатів в м.Дунаївці.

У роки першої світової війни Дунаївці стали прифронтовою зоною. 1916 року з Кам'янець-Подільського гарнізону сюди переїхала механічна майстерня ЮЗШОССА, яка розмістилася в корпусах заводу Г.Лельбаха (тепер Дунаєвецький арматурний завод).Очолив майстерню інженер-полковник В.Катонов, який з 40 майстрами та 15 службовцями розгорнув роботу по ремонту котлів та інших механізмів, призначених для підтримки прифронтових доріг у належному стані. Тут, на заводі Г.Лельбаха, у майстерні ЮЗШОССА, розпочав свою революційну діяльність токар по металу М.І.Мельник. Звістку про Лютневу революцію в Дунаївці принесли шофер чавунно-ливарного заводу Баралюк та механіки Бочаров і Журовський. 3 березня 1917 року на квартирі токаря М.І.Мельника відбулися збори ливарників .

Створено Спілку металістів, її комітет у складі Мельника, Гольденберга, Максимова, Журовського, Бесараби. Головою Спілки став Мельник М.І, секретарем – Гольденберг. Комітету було доручено систематично інформувати робітників заводу про революційні події в Росії, на Поділлі, в повіті. Розвиток революційних подій диктував необхідність утворення Ради робітничих депутатів. 3 березня 1917 року новостворена Спілка металістів делегувала своїх представників на збори по створенню Ради. Збори по створенню Ради відбулися 25 березня 1917 року на проїжджій частині шосе біля будинку Буяра (зараз там встановлено пам'ятний знак). У присутності великої кількості людей була обрана президія Ради робітничих депутатів, до складу якої увійшли від металістів Скомаровський, Мельник, Гольденберг, Бесараба, Іванов. Дунаєвецька Рада запровадила 8-годинний робочий день спочатку на чавунно-ливарному заводі, а потім на інших підприємствах міста. Влітку 1917 року був створений ревком на чолі з Татарчуком Б.М. та загін Червоної гвардії, який очолив Мельник М.І. 26 жовтня 1917 року на Ріжку відбувся мітинг під головуванням Татарчука Б.М. з нагоди перемоги революції у Петрограді.

Тут було переобрано Дунаєвецьку Раду робітничих депутатів, до складу якої увійшли представники селянських і солдатських комітетів. Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції в Петрограді та прийняття ІІ Всеросійським з'їздом рад декретів про мир і землю викликали серед трудящих Дунаєвець революційний ентузіазм. 26 – 27 жовтня відбулися мітинги в місті і навколишніх селах, на яких виступали члени більшовицької фракції Ради робітничих і солдатських депутатів М.І.Мельник, Калашников, Кепко. Вони закликали робітників і селянську бідноту боротися за встановлення Радянської влади в Дунаївцях і Дунаєвецькій волості. На початку грудня в місто ввійшли військові частини Центральної ради і перебували тут до січня 1918 року. Ще не раз Дунаївці переходили із рук в руки. У середині листопада 1920 року тут остаточно встановилася Радянська влада. Наприкінці січня 1921 року ревком вичерпав свої повноваження і передав владу новообраній Раді робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. На 1 жовтня 1925 року в Дунаївцях працювали такі підприємства як чавунно-ливарний завод "Змичка", шкіряний завод, текстильна фабрика "Дунсукно", кооперативне товариство "Текстиль". Всі ці підприємства мали 11 двигунів загальною потужністю 273 кінських сили. Валовий об'єм продукції складав 1 млн. 219 тис. карбованців. Завдання дальшого збільшення промислового виробництва вимагало докорінної реконструкції старих підприємств і будівництва нових. 1925 року Кам'янецький окружний виконавчий комітет прийняв рішення про будівництво в Дунаївцях електростанції та маслозаводу. 1929 року трест "Дунсукно" був ліквідований, а текстильні підприємства об'єднані в одну велику фабрику, підпорядковану тресту "Укрсукно".

Протягом першої п'ятирічки на фабриці було замінено ручні ткацькі верстати на 40 механічних, що сприяло збільшенню випуску продукції, поліпшенню її якості. У роки другої п'ятирічки на підприємствах міста з'явились стахановці. Ткалі суконної фабрики А.Г.Островецька, Н.П.Дармороз почали працювати на 3-4 верстатах. Заспівувачем стахановського руху на механічному заводі "Змичка" (колишній чавуноливарний), що виготовляв сільськогосподарський реманент, став коваль Й.І.Лісовський. Напередодні війни в Дунаївцях працювали 2 електростанції, телеграф, телефон. Було електрифіковано і радіофіковано 260 будинків, забруковано 4,5 км вулиць, розбито сади і сквери. 1938 року відкрито двоповерховий універмаг, готель на 25 місць. Значно розширилася сітка медичних, навчальних і культурно-освітніх закладів, налічувалось дві лікарні на 130 ліжок, поліклініка, водолікарня, станція швидкої допомоги, для малюків відкрито 6 садків і ясел. У середній, трьох неповних середніх школах навчалося 1900 дітей, працювало 69 учителів і серед них заслужений учитель Української РСР С.О.Гернштетер. Готували кадри спеціалістів медична школа і дворічний педагогічний технікум. Чорні сторінки в життя Дунаєвець вписав голодомор 1932 – 1933 років. Слідом за ними йшли не менш трагічні роки репресій – ще не встановлено, скільки людських долей і життів знищила безжалісна сталінсько-беріївська машина 22 червня 1941 року, коли фашистська Німеччина напала на Радянський Союз, у місті відбувся мітинг.

На ньому трудящі дали клятву віддати всі сили і саме життя захисту Вітчизни. До райвійськкомату надійшли сотні заяв від трудящих міста з проханням відправити їх на фронт. У місті була запроваджена охорона підприємств, установ, створено санітарні загони, пожежні дружини. Розпочалася евакуація населення і матеріальних цінностей, але через швидке наближення ворога її не було завершено. 11 липня 1941 року Дунаївці захопили фашисти. Майже три роки чинили вони тут страхітливі злодіяння, створили табір для військовополоненних, де від голоду і хвороб загинули тисячі людей, а також гетто, куди зігнали єврейське населення з Смотрича, Шатави, Балина та ін. У Солонинчику було розстріляно, а також поховано живцем 7 тис. чоловік, на території самого міста – 2,5 тис. А всього за час окупації фашисти розстріляли і закатували близько 12 тис. мирних громадян і військовополоненних. За визволення Дунаєвеччини від німецько-фашистських окупантів склали свої мужні голови 825 бійців і офіцерів, прах яких покоїться у 18 братських могилах району. На їх честь споруджено пам'ятники, на яких виблискують золотом імена героїв, що полягли за нашу рідну землю. Увінчала країна двох капітанів, які визволяли Дунаєвеччину – Франца Рогульського і Дмитра Бачинського високим званням Героїв Радянського Союзу, іменем одного з них – Франца Рогульського названо вулицю нашого міста. Багатьма орденами відзначена хоробрість і мужність учасників Великої Вітчизняної війни – жителів нашого міста О.І.Баранецького, А.І.Барановського, А.Т.Косарєва, І.С. Костяшкіна, П.І.Парфенова, П.Г.Перепелюка, І.В.Тижа та багатьох інших. З першого дня визволення дунаївчани під керівництвом місцевих органів влади взялися за відбудову міста, протягом 1944 року один за одним ставали до ладу підприємства.

Відновили роботу торговельні підприємства, медичні, культурно-освітні заклади, школи, телеграф і пошта. У всесоюзному огляді на кращу контору зв'язку дунаєвецькі зв'язківці зайняли третє місце. За рішенням колегії Наркомату зв'язку СРСР вони одержали почесну грамоту і грошову премію (Газета "Радянське Поділля", 13 січня 1945 р.). З Росії, Казахстану надійшло нове устаткування для суконної фабрики, яка стала до ладу 13 жовтня 1944 року і дала перші метри сукна. Незважаючи на те, що всі чоловіки були на фронті, серед жінок, стариків та підлітків панувало велике патріотичне пожвавлення, кожен прагнув внести свій посильний вклад у Перемогу. З 1944 року на території міста Дунаєвець було створено Могилівську сільську раду депутатів трудящих та Дунаєвецьку селищну раду депутатів трудящих. Голови обох рад на території міста доклали немало зусиль для відбудови міста, відродження промисловості. З року в рік мінявся вигляд Дунаївців, вони розростались і впорядковувались. На місці пустирів виросли нові вулиці, відроджувались давні традиції. У післявоєнні роки завдяки відновленню роботи підприємств і міграції сільського населення зросла чисельність жителів міста. Дунаєвецьку селищну раду 12 липня 1954 року очолив Парфьонов Павло Іванович 1924 року народження, учасник війни, який працював на цій посаді до 9 квітня 1958 року і був звільнений в зв'язку з укрупненням сільських рад. 1958 року Дунаївці віднесено до категорії міста районного підпорядкування. Першим головою міської ради депутатів трудящихся став Гаман Сидір Панасович 1913 року народження, учасник бойових дій.

За післявоєнний час Дунаївці прикрасилися новими багатоповерховими адміністративними та житловими будівлями. 1963 року міським головою було обрано Пасічника Миколу Антоновича, 1919 року народження, учасника бойових дій, кавалера двох Орденів Червоної Зірки. Протягом 1966 – 1970 років населення міста одержало 18 тис. квадратних метрів комунальної житлової площі, 648 сімей справили новосілля. Значного розмаху набрало індивідуальне будівництво – споруджено понад двісті добротних цегляних будинків. Здано в експлуатацію широкоекранний кінотеатр на 600 місць, будинок культури із залом на 700 місць, збудовано приміщення поштамту з автоматичною телефонною станцією на 70 номерів, телеграфом. З'явились нові вулиці імені Гагаріна, Заремби, Чайковського та ін. Побудовано насосну станцію та водонапірну башту, на 10 км подовжено сітку водопроводу. Потреби міста в промислових і продовольчих товарах задовільняла широка торгівельна мережа – міське споживче товариство мало 34 магазини, міськкоопторг – 8 магазинів. Було відкрито 15 їдалень, ресторанів, кафе, споруджено торговий комплекс "Росія", будинок побуту, ще один універмаг. 1968 року в місті , через яке проходить автомагістраль Київ – Чернівці, збудовано автобусну станцію. Дунаївці мають пряме сполучення не тільки з населеними пунктами району, а й обласним центром – Хмельницьким, з Кам'янцем-Подільським, Могилевом-Подільським, Шепетівкою. Розширилася сітка лікувальних закладів – діяла лікарня на 275 ліжок, протитуберкульозний диспансер, п'ять фельдшерсько-акушерських пунктів, санітарно-епідеміологічна станція. Для підготовки медичних кадрів середньої ланки відкрито школу медсестер 1962 року силами громадськості споруджено міський стадіон, проведено благоустрій міста з влаштуванням твердого покриття доріг. За роки восьмої п'ятирічки (1966-1970) було вироблено промислової продукції більше, ніж за всі довоєнні п'ятирічки. 1970 року головою міської ради став Данілевич Володимир Іванович, 1918 року народження, учасник бойових дій. У дев'ятій п'ятирічці (1971-1975) випуск промислової продукції збільшився проти попередньої на 38,7% при завданні 35%. Зокрема, колектив суконої фабрики дав понад план продукції на 10 млн.крб.

Цьому сприяло впровадження дев'яти нових технологічних процесів, встановлення двох потокових ліній, 76 одиниць високопродуктивного обладнання. За роки десятої п'ятирічки підприємства міста дали продукції на суму понад 525 млн.крб. За рахунок державних коштів збудовано 210 квартир, зросли доходи, підвищився життєвий рівень людей, 178 сімей спорудили індивідуальні будинки З липня 1977 року міську раду очолила Соколик Валентина Миколаївна, 1948 року народження, – перша і єдина по даний час жінка – голова міської ради. Однак у другій половині 70-х – на початку 80-х років темпи зростання виробництва сповільнилися, не поліпшилося суттєво становище і в одинадцятій п'ятирічці. Постала невідкладна потреба в переведенні економіки з екстенсивного на інтенсивний шлях розвитку, докорінних змінах як в економічній, так і в політичній, соціальній і духовній сферах життя. На ті часи обличчя трудових Дунаєвець визначала насамперед суконна фабрика імені Леніна.Більш як двотисячний колектив фабрики давав дві третини промислової продукції району. На базі цього підприємства було створено професійно-технічне училище, що готувало кваліфіковані робітничі кадри для суконної промисловості. На початку 80-х років намітився спад у роботі підприємства.

Щоб вийти із прориву було заплановано поетапне оновлення технічної бази, реконструкція обробного виробництва, розширення прядильного цеху, встановлення нового обладнання. Великим підприємством міста є арматурний завод, на ньому працювало свого часу понад 600 чоловік. Підприємство спеціалізується на випуску запірної арматури для нафтогазопроводів. У дванадцятій п'ятирічці було проведено реконструкцію цехів, оновлено техніку, розширено виробничі площі ливарного цеху, механізовано процес лиття. На зміну старому обладнанню прийшли сучасні верстати з числовим програмним управлінням, завдяки чому продуктивність праці помітно зросла. 29 лютого 1980 року головою виконкому Дунаєвецької міської ради народних депутатів було обрано Надорожного Анатолія Богуславовича, 1951 року народження, який дуже багато зробив для міста і його мешканців, здійснив комплексну реставрацію головної площі міста, оздоблення і благоустрій вулиць в зв'язку з проходженням естафети олімпійського вогню Олімпіади-80, проведено прокладку газових та каналізаційних мереж по вулицях міста з підключенням до індивідуальних споживачів Помітно розширив потужності ремонтно-механічний завод.

Із невеликих майстерень по ремонту сільськогосподарського інвентаря він виріс в одне з кращих підприємств міста, на якому ще донедавна працювало біля 300 чоловік. Завод випускає автоцистерни для перевезення рідких харчових продуктів, різне нестандартне обладнання для потреб харчової промисловості, ремонтує електродвигуни та двигуни внутрішнього згоряння. У 1984 році підприємство одне з перших в районі перейшло на роботу в нових умовах господарювання і за 4 роки при тій же кількості працюючих підвищило обсяг реалізації товарної продукції з врахуванням договірних поставок майже на 34%. На 30% збільшився виробіток на одного працюючого, прибуток зріс у півтора раза. За рахунок цього реконструйовано всі цехи, побудовано їдальню, спортивний зал, 4 житлових будинки на 100 квартир. 30 червня 1987 року головою виконкому Дунаєвецької міської ради став Поліщук Михайло Андрійович, 1954 року народження. За період його керівництва в місті встановлено майданчик з атракціонами, що було гарним подарунком маленьким дунаєвчанам, Проведено реконструкцію міського стадіону, зведено спортивний комплекс. З 1989 року всі підприємства міста перейшли на роботу в умовах повного госпрозрахунку і самофінансування. На основі кооперування коштів впорядковувалося місто, споруджувались нові житлові будинки. В квітні 1990 року міську раду очолив Казєв Іван Іванович, 1940 року народження. До Дня знань – 1 вересня 1990 року було введено в дію ЗОШ №3 на 1296 місць. Проводилась газифікація будинків з влаштуванням зручностей Початок 90-х років на теренах колишнього СРСР ознаменувався розривом налагоджених економічних взаємовідносин, що спричинило розвал економічної і промислової інфраструктури і , як наслідок, - значне падіння рівня виробництва в усіх галузях промисловості. Не лишились в стороні і Дунаївці. Значний спад промислового виробництва, перехід на бартерні розрахунки значно зменшили надходження до бюджету, що відобразилося на фінансуванні потреб міста. Затримки із виплатою заробітної плати працівникам установ і організацій, що знаходяться на балансі міської ради, стали звичним явищем. Зведені до мінімуму, а подекуди й зовсім призупинені деякі види видатків, заморожене будівництво нових будинків, мінімально фінансується капітальний ремонт житлового фонду і благоустрій міста, підприємства комунальної сфери знаходяться на межі банкрутства через неплатежі за надані послуги і відсутність коштів на підтримання виробничих фондів в робочому стані. Промисловість міста також переживає важкі часи. Лідер промисловості міста – суконна фабрика значно зменшила обсяги виробництва, а згодом і зовсім зупинилась.

Майже дві тисячі чоловік залишились без роботи, а бюджет міста втратив вагому частину доходів. Арматурний завод, основним споживачем продукції якого були республіки колишнього СРСР, зокрема Росія, втратив значну частину ринку збуту, а також постачальників сировини , матеріалів і комплектуючих, внаслідок чого суттєво зменшив випуск продукції. Часті простої, перебої в поставках сировини все більше ускладнювали і без того вкрай важке становище заводу. Майже повністю припинене фінансування соціально-побутової сфери. Ремонтно-механічний завод в основному працював на харчову і харчопереробну промисловість і деякий час ще міцно тримався на ногах. Але загальна економічна криза не обминула і його. Проблеми з постачанням матеріалів і різке підвищення цін на них привели до втрати основних споживачів продукції, а ті замовники, що залишились, не мали змоги оплачувати виконані роботи і послуги. Проведено скорочення штатів, частина працівників переведена на скорочений робочий день. Інші підприємства і організації міста перебували не в кращому становищі. В червні 1993 р., у цей скрутний перехідний період, на посаду міського голови обрано Станіслава Борисовича Небельського, який працював на цій посаді понад 22 роки. Він народився в селі Сприсівка Дунаєвецького району 21 вересня 1953 року в родині службовця.

Трудовий шлях розпочав майстром Дунаєвецького будинкоуправління. З 1978 року працював заступником голови виконкому міської ради. За часи керывництва Станыслава Борисовича, міською радою за підтримки райдержадміністрації було розроблено і впроваджено в життя план благоустрою і впорядкування міста. Розроблено проектну документацію по встановленню нової межі міста в зв'язку з значним розширенням індивідуального будівництва. Зросла мережа приватних підприємств по наданню побутових та торгівельних послуг населенню. В 2015 році розпочав впроваджуватись у життя план децентралізації.

Так, рішенням сесії Хмельницьклї обласної ради від 13 серпня 2015 року № 9-33/2015 вирішено утворити Дунаєвецьку міську об’єднану територіальну громаду у складі суміжних територіальних громад міста Дунаївці та сіл Мушкутинці, Великий Жванчик, Малий Жванчик, Чимбарівка, Ліпини, Трибухівка, Велика Кужелева, Велика Побійна, Вихрівка, Пільний Мукарів, Воробіївка, Ганнівка, Гірчична, Голозубинці, Гута-Яцьковецька, Яцьківці, Гута-Блищанівська, Ксаверівка, Млаки, Дем’янківці, Держанівка, Антонівка, Залісці, Зеленче, Іванківці, Слобідка-Гірчичнянська, Лисець, Мала Кужелівка, Синяківці, Руда-Гірчичнянська, Ярова Слобідка, Мала Побіянка, Притулівка, Заголосна, Миньківці, Катеринівка, Городиська, Нестерівці, Рахнівка, Кривчик, Дубинка, Рачинці, Сивороги, Соснівка, Січинці, Панасівка, Сокілець, Чаньків, Заставля, Степок з адміністративним центром у місті Дунаївці Хмельницької області. А також призначити перші місцеві вибори депутатів Дунаєвецької міської ради об’єднаної територіальної громади та Дунаєвецького міського голови. 25 жовтня 2015р. на посаду Дунаєвецького міського голови об’єднаної територіальної громади обрано Заяць Веліну Владиславівну. Народилась 26 серпня 1961 року в селі Сприсівка Дунаєвецького району, Хмельницької області.

1793 року Поділля увійшло до складу Росії. На початку ХІХст припадає деяке пожвавлення в економічному розвитку Дунаєвець, розширюються торгівельні зв’язки міста, проявляються ознаки нових капіталістичних відносин у суспільстві.

Поява перших німецьких колоністів в Дунаївцях тісно пов’язана з іменем графа Яна Красінського(1756-1790), старости опіногурського, ротмістра національної кавалерії, депутата сейму від Подільського воєводства. Він став власником дунаєвецького ключа близько 1782року, а вже у 1785-му домігся для містечка привілею на 4-тижневу ярмарку на св. Іоана Хрестителя і тижневу – на св. Мартіна. У 1786 році додав ще триденну ярмарку на св. Він цента. Це свідчить про його особисту зацікавленість в економічному зростанні Дунаєвець і пояснює, в якійсь мірі, факт переселення ним німців. Саме їхня діяльність значно вплинула на зростання ремесла і землеробства в околицях..

У 1790 році володаркою дунаєвецького ключа стала Антоніна Красінська, вдова ротмістра. Це була досить енергійна і підприємлива жінка, яка також прагнула до збільшення прибутків своїх володінь, у тому числі – за рахунок праці німецьких колоністів. Тому теж сприяла подальшому їх переселенню до містечка.

За описом 1793 року в Дунаївцях проживало 6 родин німців-переселенців. З часом їх кількість зросла і на початку ХІХ ст.. Дунаївці вже мали хороших майстрів-каретників, сідлярів, годинникарів з числа колоністів.

Особливу зацікавленість проявила А.Красінська в переселенні німецьких ткачів. Адже в її 14 фільварках, крім землеробства, розвивалось і вівчарство. Збут вовни був значно ускладнений тим, що і в сусідніх маєтках її було теж достатньо. Тому графиня вирішила організувати переробку сировини на місці і збувати вже готову продукцію.

Реалізував ці задуми її син Вінцент Красінський (1782-1858). Генерал, сенатор-воєвода Королівства Польського, який після смерті дружини Марії Радзівіл у 1822 році проживав разом з матір′ю в Дунаївцях. Він мав 2497 десятин землі, 1386 кріпаків. Однак граф часто їздив до Польщі в державних та приватних справах. Так, влітку 1829 року В.Красінський замовляв у Варшаві обмундирування для надвірної охорони. Там зустрівся з групою молодих текстильників-сукнярів, серед яких були Вільгельм Розенбаум та його шурин Карл Екснер. Їм було запропоновано переїхати до Дунаївців і там розпочати виробництво сукна. Через два місяці з сім′ями, машинами та іншим майном на 42 підводах, запряжених собаками, німці прибули в містечко. Вони одразу взялися до роботи. Приміщення для фабрики ще не були підготовлені, тому обладнання розмістили в міській ратуші. Через місяць ( у жовтні) з′явилась перша продукція. Так у Дунаївцях було започатковано суконне виробництво.

Перші ткачі були родом з-під Кракова. У 1830 році приїхало ще 29 сімей з Прусії і Познаньщини. Для облаштування переселенців В.Красінський виділив близько 2 га землі на правах вічного чиншу з оплатою 2-3крб. в рік. Це були землі, на яких серед розлогого лісу стояв тільки палац Красінських ( нині приміщення Будинку культури). Він відділяв містечко зі сходу від Могилівки. Тут колоністи вирубували дерева і будували свої житлові та виробничі приміщення.(сучасний центр міста).Незабаром ними було забудовано три вулиці (сучасні Шевченка і Леніна). Таким чином, у Дунаївцях виник новий промисловий район, названий Новим або Німецьким містом.

Перша суконна фабрика мала 3-4 ткацькі верстати, чесальну і прядильну машини, що приводились в дію вручну. 1832 року вже діяло три фабрики, а з часом кожна німецька сім′я відкрила власне суконне виробництво. Спочатку на них працювали самі німці, але згодом вони були тільки майстрами і підмайстрами, а робітниками – місцеве населення.

Переселенці осідали міцно, з видами на далеку перспективу, одразу подбали про навчання своїх дітей. Тому 1836 року спорудили на власні кошти двокласне євангельсько-лютеранське училище.

Уявлення про німецькі підприємства дають „Відомості про фабрики і заводи в Подільській губернії”, зібрані за розпорядженням губернатора 1860 року. Вони містять дані про 42 дунаєвецькі фабрики. Найбільшою була фабрика Вільгельма Розенбаума. Вона мала 16 ткацьких, майстрів – 4, підмайстрів -16, робітників – 26, виробляла продукції за рік на 48715крб., машини приводились в дію за допомогою кінської сили. Фабрика знаходилась у власному кам’яному будинку. Виробляли сукно чорного, сірого, синього, гранатового, бірюзового та оливкового кольорів.

Інші фабрики належали Августу Штрайзе, Карлу Екснеру,

Натамелю Троппе, Вільгельму Гахенбаху, Августу Кіну, Августу і

Мартіну Кунклям, Генріху Вальтеру та іншим.

Крім суконних німецькими підприємцями було відкрито також 3 підстригальні фабрики, які займались доведенням напівфабрикату сукна до потрібних кондицій. Вони належали Генріху Отто, Генріху Клементу, Августу Пічу.

Сировинною базою суконного виробництва довгий час було місцеве вівчарство. Із збільшенням кількості підприємств вовну стали довозити з Полтавщини, Харківщини, Криму, Бессарабії, а з середини ХІХ ст. – з Іспанії та Австрії.

Головними постачальниками фарб були міста Бердичів, Славута, міста Прибалтики. Згодом підприємець Томас відкрив у Дунаївцях власну фабрику фарб.

Переломним у суконному виробництві став 1867 рік. Тоді з Бельгії була привезена і встановлена перша парова машина. В 70-х роках їх було вже 27, а кількість фабрик зросла до 54. На десяти з них діяли парові машини, випускалась продукція високих сортів на суму 600 тисяч крб., на кільканадцяти кінних – вироблялось сукна, корту і фланелі на 1 млн. крб. У місті працювало 5 фарбувалень.

Хороші прибутки спонукали фабрикантів до використання засобів виробництва з максимальним навантаженням. Станки та механізми часто псувались. Німці звернулись до нового власника Дунаєвець Броніслава Скибневського з проханням відкрити в місті чавуноливарний завод, який би надавав послуги по ремонту. Поміщик погодився і виділив земельну ділянку. Фабриканти запросили до себе майстра ливарної справи. 1870 року німецький підданий Густав Лельбах прибув у Дунаївці з метою побудови такого заводу. Незабаром був закладений перший камінь, а 1875 року завод дав першу продукцію. На ньому працювало тоді 10 робітників, обсяг виробництва становив 2 тис. крб.. у рік. Це був лише другий на Поділлі чавуноливарний завод.

Крім згаданих підприємств німці Бітнер і Глянц відкрили фабрики по виробництву карет

Ринком збуту дунаєвецьких товарів була спочатку Подільська губернія, а згодом – Російська імперія. У місті діяло кілька оптових складів, через які велась торгівля з Києвом, Харковом, Полтавою, Москвою, Варшавою, Лодзе, Кишиневом. Жвавим місцем торгівлі стали і самі Дунаївці, тут 1890 року працювало 315 крамниць.

Отже, до середини 70-х років ХІХ ст.. німці-переселенці не тільки побудували нове місто, але й перетворили його в крупний промисловий центр, втягнули в орбіту загальнодержавної і, навіть, світової торгівлі.

На 1882 рік чисельність німецької колонії становила 366 осіб, які проживали в 62 дворах. Вони залишались підданими Пруської та Австро-Угорської імперій.

З 80-х років ХІХ ст.. кількість промислових підприємств почала скорочуватись. Проте це не стало катастрофою для міста; зросла чисельність його жителів, збільшувалась їх зайнятість у сфері послуг. 1890 році лютеранська община становила 1107 осіб. В період нового промислового піднесення в Росії(1910-1914 рр.) у Дунаївцях діяло 72 підприємства. Фабрики виробляли сукна і трико на 1,5 млн. крб. Крім чавуноливарного заводу Лельбаха працювали аналогічні підприємства, що належали німцям Зейфельду і Томасу Бізе. Проте чавуноливарний завод продовжував працювати і обслуговувати військові, господарські та інтендантські частини У роки Першої світової війни Дунаєвеччина стала прифронтовою зоною. Царські власті, боячись зради німців-текстильників на користь Австро-Угорщини та й знищення фабрики угорськими військами, наказали вивезти устаткування і його власників в глибину Росії. Більше 40 дрібних підприємств припинило роботу. Більшість робітників фабрик були мобілізовані на фронт. Проте чавуноливарний завод продовжував працювати і обслуговувати військові, господарські та інтендантські частини. Внаслідок цих подій чисельність німецької общини різко скоротилась

Коли 1918 року частина німців повернулась в Дунаївці, то застали розвалені житлові будинки й фабричні приміщення. Першим почав відновлювати виробництво Альберт Торінус, а з 1920 року – Рет і Бруно Торінуси, які закупили нові парові машини з Бліца(Австрія) Під час визвольних змагань влада в нашому місті неодноразово переходила із рук в руки різних політичних сил. У таких умовах промислове виробництво і й збут продукції був значно ускладнений. З остаточним встановленням радянської влади в листопаді 1920 року розпочалася націоналізація виробництва. Для налагодження роботи націоналізованих підприємств Дунаєвецький ревком обклав місцеву буржуазію надзвичайним податком в 3 млн. крб. Тому частина колишніх підприємців покинули місто. Події 1914-1920 років призвели до різкого скорочення кількості жителів Дунаєвець: 1923 року їх налічувалось 8,6 тис. чоловік, що на 5173 жителів менше ніж 1913 року. Більшовики відновили суконне виробництво. Але не змогли належним чином налагодити роботу чавуноливарного заводу. Тому в роки непу місцеві органи влади змушені були передати його в оренду колишньому власнику Г. Лельбаху на 3 роки при умові сплати ним до місцевого бюджету 475 крб. щорічно та проведення ремонтних робіт на суму 986 крб. 29 коп. В оренді підприємство знаходилось до квітня 1924 року, а потім знову стало державною власністю.

Члени німецької общини повернулись в Дунаївці, і протягом 20-х початку 30-х років жили і працювали у місті. Німці, що зберегли іноземне громадянство, згодом виїхали до Німеччини. Частина - в інші міста СРСР, де німецькі колонії були більш потужними, могли якось протистояти натиску влади. Частина колоністів зазнала репресій. У місті залишилась здебільшого ті, хто мав змішані сім′ї.

У роки Другої світової війни дехто з колишніх колоністів знов приїхав до Дунаєвець. Вони відновлювали роботу колишніх своїх підприємств, а 1944 року подались знову на захід. Зараз у Дунаївцях проживають лише поодинокі далекі родичі колишніх німецьких колоністів.

Слід відмітити, що тільки з появою німецьких колоністів в Дунаївцях почав утверджуватись новий тип економічний відносин. Вони створили в місті потужну промислову базу, яка на довгі роки визначила характер його економічного життя. Суконне виробництво існувало тут до кінця 1990-х років, а ливарне виробництво існує тут і досі.

У вересні 1979 року виповнилось 150 років з дня випуску перших метрів дунаевецького сукна.

У лютому (19) 2012 року Польща відзначила 200-ліття від дня народження Зиґмунда Красінського, одного з “поетів-пророків”, який разом з Адамом Міцкевичем і Юліушем Словацьким – у трійці найвизначніших поетів своєї вітчизни. З. Красінський є видатним представником давнього шляхетського роду герба Слеповрон, що бере початок від легендарного Ваврженти, гетьмана у Конрада I, князя мазовецького (1187-1247). Серед його предків були воїни, сенатори, єпископи, воєводи, депутати сейму, старости; щоправда, траплялися, як це буває в порядних сім’ях, моталиги та гультяї. Єдина коронована особа роду – Францішка Красінська (1744-1796), дружина принца Кароля, сина короля Августа III Саса; її правнук, Віктор Емануїл, став першим королем об’єднаної Італії. Коротко кажучи, цей рід залишив слід в історії не тільки Європи та Польщі, а й Поділля. Дякуючи бабці поета, Антоніні Красінській з Чацьких (її енергійності і господарності), та її сину Вінценти, містечко Дунаївці наприкінці XIX століття стало промисловим центром регіону, отримало неофіційну назву “подільський Манчестер”. Кілька споруд, збудованих Красінськими (або за їхнього сприяння), та якими вони опікувалися, досі є окрасою міста. Це – “скромний, однак вишуканий невеликий палац” зображений на відомому малюнку Наполеона Орди (1873 р.), колишній монастир капуцинів (нині церква Різдва Христового) і Будинок молитви (колишня кірха). Нажаль, не пережив епоху боротьби з “опіумом для народу” костьол св. Михайла, яким тривалий час особисто опікувалась пані Антоніна; ця ошатна споруда, дуже подібна за розмірами та архітектурою до кафедрального костьолу в Кам’янці-Подільському, домінувала над містечком і околицями, там зберігались унікальні твори мистецтва.

Очевидно, варто трохи більше розповісти про славетного сина польського народу та перебування поета в Дунаївцях.

Так, “видавець, краєзнавець, просвітник” Мирослав Мошак у статті “Праця Романа Афтаназі як джерело історії Дунаєвеччини” пише, що відомий польський поет Зигмунд Красінський, “народився і провів дитячі роки в Дунаївцях…”. Там само автор наводить “цікавий факт, що Зигмунта тримав до хреста (тобто був його хрещеним батьком) 19 грудня 1812 року сам Наполеон Бонапарт”

Обидва твердження дійсно “цікаві”, але не відповідають дійсності. Авторитетні видання стверджують: “Красінський Наполеон Станіслав Адам Фелікс Зиґмунд, син генерала Вінценти Красінського і Марії Радзивілл народився 19 лютого 1812 р. в Парижі” А ще точніше – в будинку № 10 на бульварі Монмартр. Мати майбутнього поета була пасербицею Станіслава Малаховського, “одного з найцнотливіших поляків”, маршалка сейму Чотирилітнього, дядька матері генерала. Зиґмунд став третьою дитиною, дві старших сестри, Лаура і Гелена, померли невдовзі після народження.

Стосовно вказаного М.І. Мошаком хрещеного батька, то Наполеон лише мав такий намір. Дійсно, про це збереглася письмова згадка генерала Красінського, зроблена після народження сина: “Сьогодні Імператор повідомив мені, що до хреста пана Наполеона Зиґмунда тримати буде”. Проте не склалося, і до хреста його тримали інші люди, зокрема, Л. Пац і М. Валевська. Окрім цього, у грудні 1812 р. Наполеону було далеко не до хрестин…

Батько поета – генерал французький, потім російський, сенатор-воєвода Королівства Польського, російський сенатор, ад’ютант Миколи I. До речі, навчався лише в приватному пансіоні у Львові, однак домігся високого становища дякуючи, не в останню чергу, своїм природним здібностям і пристрастю до читання. Мати – Марія Урсула Радзивілл – померла досить рано, коли Зиґмунду ледь виповнилось 10 років. Намагаючись відволікти сина від гнітючих думок, генерал після всіх жалобних заходів по смерті дружини приїхав разом з ним до своєї матері. 18 травня він писав з Дунаївців у листі до Каєтана Козьмяна[1]: “…7 травня ми тут зупинились, де нас дуже добре зустріли”.

Юзеф Ролле так описує цю подію в оповіданні “Бабка поета”:

“Дунаєвецький двір набирав ознак урочистості щоразу, коли з’являвся жаданий гість з батьком... Господиня забувала про звичну ощадність, намагалася зробити перебування онука приємним, влаштовувала екскурсії у відомі з кращого боку Мушкутинці...”

Прийшла черга поїздки до Кам’янця. Ось як Зиґмунд розповідає про поїздку до Старої фортеці в одному зі своїх пізніших листів: “Рояться в пам’яті згадки про те місто, розділене узгір’ями, без дерев, без садів і той цвинтар біля окопів давньої Речі Посполитої, який колись бачив, поїхавши туди ще дитиною”. …майбутній поет відвідав також Окопи Св. Трійці… Десятилітній хлопчак серйозно і розчулено розглядав пощерблені мури, котрі востаннє обороняли за Пулаських в ім’я ідеї, яку відстоювали прадід молодого мандрівника і брат того прадіда. Мусила глибоко відбитися в пам’яті і місцевість на скалистому узбережжі Дністра, і та стежка, що вужем збігала до ложа старого Тіріса, коли через кільканадцять років розвернув тут дії однієї із своїх чудових поем. Адже його Генрік у “Небожественній комедії”, в Окопах Святої Трійці боронить засади старого світу, а переможений, кидає у розпачі з глибини серця: “Бачу її усією чорною, вона пливе до мене темним простором, моя вічність, без берегів, без островів, без кінця, а посередині Бог, як сонце, що вічно горить, вічно сяє, але нічого не освітлює”. Майже напевно можна стверджувати, що тоді в дитячій голівці, у тому вразливому мозку, в освяченій розповідями про минуле уяві, народилася ідея поеми, її перші контури, які з часом змінилися під впливом навколишнього світу...”

Більшу частину свого дитинства маленький “Зізі” провів у Варшаві, дивував усіх своєю пам’яттю та ерудицією і вважався другим вундеркіндом після Ф. Шопена. Якось у салоні княгині Чарториської малий Красінський перелічив усі європейські столиці та продекламував Вольтера: “Tu dors Brutus et Rome est dans les fers!” (Tи спиш, Брутусе, a Рим у неволі!). Перше оповідання він написав у шість років французькою мовою. Успадкував від батька запальний темперамент, а від матері – слабкий організм і симптоми чахотки, мав “майже хворобливу емоційність”.

Навчався хлопчик вдома. Учителями були Юзеф Коженьовський, відомий польський письменник, а потім – Петро Хлебовський, викладач Варшавського ліцею. Домашня програма передбачала вивчення історії, літератури, географії, політичної економії, латини, грецької, французької, німецької та арабської мов, арифметики, алгебри і геометрії. У своїх дванадцять років “пан Зиґмунд” за розвитком не поступався студентам університету.

Восени 1825 р. тринадцятилітній Зиґмунд у супроводі гувернера Хлебовського вдруге здійснив подорож на Поділля. Дорога в Дунаївці пролягала через Володимир, Порицьк, Кременець, Ярмолинці. Про швидкий інтелектуальний розвиток хлопця… свідчить також написаний тоді Щоденник подорожі, багатий досить глибокими, як для його віку, міркуваннями [9, с. 60].

У вересні 1826 р. після відповідного іспиту його одразу прийняли в останній клас ліцею. За рік успішно закінчив той навчальний заклад, отримавши “посередньо” лише з математики. Після канікул п’ятнадцятилітній юнак починає навчання на відділі права Варшавського університету. Тоді ж, як наслідок спілкування зі старшими хлопцями, розпочалася й “цигаркова ера”, “домашню дитину” було не впізнати…

Деякі подробиці наступного приїзду З. Красінського на Подільську землю знаходимо у цитованому вище оповіданні Ю. Ролле:

“Улітку 1828 року шістнадцятилітній кавалер, уже студент університету, приїхав разом з нерозлучним Ґашинським[2] в Дунаївці. Вважав за обов’язок знайти даму серця. І знайшов її в особі чорнявої пані Гелени, симпатичної двадцятилітньої дочки єдиної дворової жінки скромного почту старостини, що виконувала обов’язки кухарки. Отже, молодий студент у неї й закохався. Догоджав, говорив компліменти, але дівчина йому рішуче відрізала, вела себе поважно і з гідністю”

Закінчити навчання Зиґмунду не судилося, 1829 року він залишив університет через остракізм з боку студентства. Причиною була неявка Красінського, всупереч домовленості з товаришами, на похорон голови Суду сейму Петра Белінського, палкого польського патріота. Відмовитись від участі в похороні, куди вийшла майже вся Варшава, його заставив батько. Обурені цим студенти заявили, що він не гідний їхнього товариства і влаштували нищівну обструкцію: шипіли, плювалися, тупали ногами, щирий поляк Леон Лубенський зірвав з недавнього приятеля лацкани та нашивки, не обійшлось без ляпасів по обличчю. А коли недавні товариші взялися за каміння, Зиґмунд мусив тікати геть… Через кілька днів знову виникла суперечка з Лубенським, що ледь не закінчилось двобоєм. Скандал набрав розголосу. Університетська рада, врахувавши, що “пан Зиґмунд” є “легковажний” і “неспокійний” виключила його з університету “на один рік”. І хоча Лубенського виключили також, повертатися до навчального закладу після такої ганьби шляхтич Красінський не міг…

Взагалі вплив батька на Зиґмунда був величезний. Сину ніколи не вдалося вийти з-під опіки “домашнього тирана, безмежно люблячого свою єдину дитину”; генерал постійно втручався в усі справи й особисте життя сина. Майже постійно поет перебував у стані перманентного конфлікту з рідним батьком, був змушений боротися з комплексом приниженої гідності у поєднанні з відчуттям трагізму і безнадії. Зиґмунд, маючи чудові інтелектуальні здібності, але слабке здоров’я, не міг забезпечити собі незалежне існування. Окрім матеріального і морально-політичного аспектів, цей конфлікт мав ще політичний акцент. Річ у тім, що колишній наполеонівський генерал, кавалер ордена Почесного Легіону та учасник кампанії 1812 року після відречення Наполеона перейшов на російську службу. Імператор Микола I у поляку В. Красінському знайшов “ідеал вірності”. Ставлення свідомих поляків до генерала вкрай погіршилося, коли той не підтримав Листопадове повстання. Виникає враження, що якби це сталося на початку його кар’єри, то він був в перших рядах (йому подобалось “бути першим”), а тепер просто не хотів втратити становище й багатство через участь у ризикованій справі. У грудні 1831 р. повстанці ледь не повісили генерала, навіть “зашморг уже накинули на шию”.

Генерал Красінський співає дифірамби російському імператорові (“тільки об’єднання навколо Вашої Величності врятує світ”), вірно служить, отримує високі посади, нагороди і довіру. Так, у листі до свого повіреного пана Регульського він зазначає: “…монарх до мене так само прихильний, батько не міг бути більш чуйним і ласкавим”.

Натомість поет Красінський пише вірш з показовою назвою – “Москалям” де відверто висловлює своє ставлення до руйнівників польської держави і кидає їм у вічі:

Мав би силу, одним рухом

Всіх жбурнув би до безодні…

Як на мене, у вірші “До Каєтана Козьмяна” якнайкраще простежуються його сумні думки:

Твори Красінського потрібно читати в оригіналі, так само як Шевченка або Пушкіна. Тому нехай шановні читачі вибачать мені за те, що пропоную уривки з поезій класика у своєму перекладі, одначе роблю це лише з метою глибше розкрити духовний світ поета і заохотити до ближчого знайомства з його творчістю. Та й перекладів поезій З. Красінського українською мовою дуже мало. Так, наприклад, в “Антології польської поезії” (Київ – 1979) представлено всього шість ліричних віршів поета у перекладі Віктора Коптілова.

Додаймо, що у Зиґмунда почалася важка хвороба очей, йому загрожувала сліпота. Він ще більше заглибився в роздуми, став, як він сам говорив, мислителем. Той важкий стан поета відчувається в рядках:

У келиху моєї долі

Ще багато крапель горя;

Мушу терпіти, пити поволі,

Все випити… до дна.

Покинувши університет, він їде за кордон, переважно живе в Німеччині, Франції, Італії, лікуючись на тамтешніх курортах. Окрім того, поринає у самоосвіту, поглиблено вивчає іноземні мови, особливо англійську, знайомиться з європейською літературою. Тоді ж налагоджуються добрі стосунки з А. Міцкевичем, Ю. Словацьким, А. Цежковським (творець “філософії чину”), що сприяє його розвитку як особистості. Однак найбільшою подією стає знайомство в Неаполі, в грудні 1838 року, з Дельфіною Потоцькою (з Комарів). Власне вперше він побачив її під час подорожі на Поділля в 1825 році. Про неї є згадка в його листі до батька, написаного у той час. Спочатку Красінський поставився до неї доволі неоднозначно, але незабаром вона стала його музою, а називав її “моя Беатріче” Неочікуване почуття принесло поету довгі роки творчого піднесення (“все відчував і весь співав”), і “розігнало чорний пекельний, проклятий смуток, який загрожував… остаточним отупінням і втратою всілякої сили”

Вплив Дельфіни на творчість поета величезний. “Шаленому” коханню свого життя поет присвятив багато творів, а ще більше написав, натхненний почуттями. Вражає і захоплює їхнє багатолітнє листування – це понад 5000 листів (збереглося близько 700). Більшість дослідників визнали цю частину його творчої спадщини шедеврами епістолярного жанру.

Дельфіна була одружена з горезвісним авантюристом Мечиславом Потоцьким Через це закохані не надто вірили в своє спільне майбутнє, а батько Зиґмунда вкрай негативно поставився до його захоплення. Властолюбний генерал у черговий раз робить так, як вважав за потрібне: “був милостивим”, але “забув” забезпечити грошима. Більше того, домігся, аби син одружився з Елізою Браницькою. Весілля відбулося в липні 1843 року Матеріальна незалежність також прийшла лише після одруження.

Чи був з того всього молодий Красінський задоволеним? Відповідь дає уривок з вірша “До Пані Д. П.”, присвяченого Дельфіні:

Молися за мене, бо з розпачу згину

За провини батьків і власні провини.

Була ще одна людина, яку поет дуже любив, це – його бабка Антоніна. Для Зиґмунда вона була “коханою Бабунею”; він намагався “робити все можливе, аби їй прислужитися, не викликати на себе гніву”, “цілими годинами читав їй “Історію великої армії” Cегюра, яка їй дуже подобалась. Востаннє Зиґмунд бачився зі своєю бабкою у Варшаві незадовго до її скону (померла 27 липня 1834 р.). Перед тим він повернувся з Петербурга, де генерал хотів влаштувати сина на службу при царському дворі.

“Прощання було дуже зворушливим…” Пані Антоніна дуже любила онука, “від тієї любові молоділа, ставала більш енергійною, приїхати з Дунаївців до Варшави після звістки про хворобу хлопчика було для неї дрібницею, усім близьким і далеким розповідала про його чесноти” [4, с. 270].

По смерті бабусі Зиґмунд лише одного разу був на Поділлі у 1844 р., куди прибув разом з батьком. Вікарій дунаєвецького костьолу Еразм Вежейський “мав честь” тоді познайомитися з ним і на прохання Ю. Ролле написав і передав йому свої спогади про той приїзд поета:

“…Одного вечора мені повідомили про приїзд гостей і, що поміщик хоче мене бачити. Генерал, стомлений дорогою, прийняв мене сам. Просив мене зранку відправити жалобну службу по його матері…

Після служби запросив мене до себе. У невеликій залі зустрів незнайомого, худого, із сумним обличчям чоловіка, який неспокійно розглядав натовп у дворі і ніби розмірковував над тим, коли ж те все нарешті скінчиться. Я підійшов ближче, представився. Він сказав, що є сином господаря дому і замовчав. Кілька хвилин сиділи один навпроти одного, не знаючи як розпочати розмову.

– Як та аудієнція втомлює мого батька, – сказав нарешті.

– Але її не уникнути через високе становище, яке займає пан граф, – відповів я в свою чергу.

То був початок, хоча паузи були досить довгими. Пішло швидше, коли торкнулися спогадів про старостину, коли почав розповідати про її доброту та адміністративні здібності. Слухав уважно, але участі в розмові не брав. Потім перейшли до літератури, до нових творів, які непогано знав і які в незначній кількості були відомі мешканцям нашого закутка. Від Ґославського, Ґошчинського, Міцкевича, Пола наче мимоволі перейшли до “Небожественної комедії”, яку власне недавно прочитав з великою увагою і, скажу щиро, був захоплений вишуканістю форми та мови. Це також слухав з байдужістю і скляним поглядом, направленим в одну точку, ніби мова йшла не про його твір.

По правді, мені така поведінка сподобалася. Почав припускати, що насправді “Небожественну комедію” написав Ґошчинський, а не Красінський. Ще більше став схилятися до цієї думки через те, що він приділяв цьому якусь незначну увагу, показував певну неповагу до твору і перевів розмову на іншу тему… Зокрема, я помітив, що пан Зиґмунд у розмові дуже обережний, несміливий, недовірливий, делікатні питання оминав, а буденні його не цікавили.

…Перед від’їздом пан Зиґмунд відвідав костьол, уважно розглядав надгробки і медальйони, потім зайшов на хвилину до мене. Після короткої розмови сердечно обняв і, нахилившись, схвильованим голосом тихо запитав: ”Чи добродій ксьондз читав інші твори автора “Небожественної комедії?” Відповів, що жодного. Настав час прощання. Через кілька місяців по тому отримав з якоюсь оказією дві невеличкі книжечки його творів, котрі зберігаю, як дуже дорогі моєму серцю”

Красінський приховував своє авторство. На перший погляд, це викликає подив, адже визнання – цілком природне прагнення і навіть мрія кожної творчої натури. Пояснення просте. Генерал Красінський був досить помітною фігурою в Королівстві Польському, а тому для сучасників поет Красінський, передусім, залишався сином “наполеонівського генерала” і “царського фаворита”, “зрадника” і “політичного опортуніста”, “передбачливого обивателя” і “кар’єриста”. Очевидно, була ще одна суттєва причина – він не хотів позбавити себе можливості вільно приїздити до рідного краю. Тому, був відомий як le poеte anonyme de la Pologne. Єдина книжка, де вказано повне ім’я автора, – “Гробниця родини Рейхсталів” (1828 р.)

Творчість Красінського, визнана світом перлиною європейської літератури. Його поезія, особливо інтимно-філософська лірика, надзвичайно барвиста, пластична, оригінальна і прониклива. У цьому контексті було цікаво ознайомитися з думкою російських літературознавців. Виявилося, що, наприклад, у російській “Літературній енциклопедії” (1932) про нього немає практично жодного доброго слова. Ось кілька характерних цитат. Поет “не знає природи… його люди – носії умозірних принципів”. “Красінський – однобічний”. Твори поета – “непереконлива проповідь християнських ідеалів”. Його герой – “безжальний і розумний демагог”. “Убогість аргументації…”. “Звідси анемічність, сухість його віршів, мертвотність форми…” Чому так, зрозуміло навіть з кількох рядків поеми “Досвіт”:

Нас зайди вигнали з землі батьків,

Примусивши чужі орати ниви.

І чулося “Ура!” захланних ворогів,

Які наш край кайданами покрили…

Найвідоміші твори Зиґмунда Красінського – “Небожественна комедія”, “Іридіон”, “Досвіт”, “Фантазія життя”, “Останній”, цикл “Псалми прийдешнього”, “Готичні повісті”, повість “Агай-хан”, “Молитви”, “Спокуса”, “Поет”; поет є автором зворушливих ліричних віршів – “Час і вічність”, “До Пані Д.П.”, “Прощання з Італією, “Нове життя” та багатьох ін.

Хочеться привернути увагу до історіософської “Небожественної комедії”. По-перше, ця драма – один з найвартісніших творів автора (написана, коли Красінському було всього двадцять один). Інша особливість – головні події розгортаються в Окопах Святої Трійці (сьогодні с. Окопи на узбережжі Дністра, неподалік Кам’янця-Подільського). Сама назва поселення є досить символічною і підкреслює оборону віри, як мету Генріка, головного героя драми. Дослідники підтвердили думку Й. Ролле, що Красінський обрав це місце зовсім не випадково, це наслідок захоплення малолітнього Зиґмунда від побаченого тут. До того ж, з Окопами Святої Трійці пов’язаний епізод Барської конфедерації (Окопи були останнім плацдармом повстанців на Поділлі). Отже, є підстави вважати, що в образі Генріка, вождя “в остнній нашій державі”, увічнено кам’янецького єпископа Адама Красінського, очільника Барської конфедерації, одного з предків автора. До речі, театр Wybrzeże в Гданську підготував до знаменної дати нову інсценізацію “Небожественної комедії”, яку польські театри ставлять, починаючи з 1902 р.

З. Красінський був ревним католиком, однак вірив у спіритизм і реінкарнацію, був прихильником ідей месіанізму і намагався переконати лідерів Європи визнати християнські засади “законами міжнародного права” та заради блага Європи керуватися принципом справедливості, для чого особисто звертався з підготовленим меморіалом до Папи Римського Пія IX, та Наполеона III.

В останні свої роки поет дуже страждав від хвороб і часто шукав найбільш сприятливе для себе місце, певний час перебував навіть в Алжирі. Загрозливе запалення очей, виразка, постійна невралгія, головні болі, неміч в ногах – усе це дуже мучило сердешного. Помер З. Красінський у Парижі 23 лютого 1859 р. Похований в Опіногурі, в родинному склепі Красінських

17 лютого 2012 р. сейм Республіки Польща прийняв спеціальну ухвалу щодо вшанування пам’яті поета. Зокрема, там зазначено:

“Зиґмунд Красінський зіграв важливу роль у польському інтелектуальному житті та займає чільне місце в історії національної культури. Він був не тільки великим Поляком, а й великим Європейцем. Його політичні меморандуми, направлені вождям тодішнього світу, були… дороговказом для усієї Європи”

18 лютого у варшавському костьолі Святого Хреста відбулася літургія на честь поета і покладання квітів під присвяченою йому епітафією. Головні урочистості пройшли 19 лютого в Опіногурі – колишньому родовому маєтку Красінських. Презентовано поштову марку із зображенням автора “Небожественної комедії”, відкрито експозицію “Зиґмунд Красінський – поет, драматург, епістолограф”, учні ліцею та гімназії ім. З. Красінського (з Цеханова та Опіногури) декламували його вірші та уривки з драм.

Взагалі програма ушанування поета-пророка в Польщі вражає, заходи за участі науковців, артистів і широкої громадськості тривали майже цілий рік. Цілком ймовірно, що незабаром у крипті Вавельського замку, де поховані найвидатніші мужі Польщі, буде встановлено пам’ятну табличку на честь поета; з цією ініціативою виступив директор Музею Романтизму в Опіногурі Роман Коханович.

В 2008 Дунаєвцях з’явилася вулиця Красінських. Міська рада своїм рішенням № 6-17/2008 від 22.04.2008 р. “з метою… відновлення історичної справедливості” перейменувала вулицю Леніна. Можливо, незабаром на колишньому “палаці Красінських” (тепер частина комплексної будівлі Районного культурно-мистецького просвітницького центру) ми побачимо й меморіальну табличку про перебування там великого польського поета. Це було б дуже доречно. Адже, як влучно зауважив польський письменник і перекладач Ярослав Івашкевич, шляхи українського і польського народів в ході історії драматично сплітались, нас єднала любов і роз’єднувала ненависть, але ми ніколи не були байдужі один до одного.

Лікарняний парк знайомий кожному з жителів Дунаєвеччини. Сьогодні на його території розташована центральна районна лікарня, а наприкінці ХІХ – на поч. ХХ ст. – це був маєток Завойка.

У «Трудах Подільського церковного історико-археологічного товариства» є інформація про те, що 1891 року Василь Степанович Завойко придбав містечко Дунаївці в попереднього власника Броніслава Скибневського. (разом з Січенцями, Панасівкою, Заставлям, Мушкутинцями, Антонівкою та Вінцентівкою (а це близько 2000 дес.землі). Дата придбання Дунаївців -1891 р.- схиляє до думки що покупцем був Василь Степанович Завойко – адмірал Російської армії, губернатор Камчатки (1810-1898рр.). який на той час був власником подільського маєтку у с.Велика Мечетна Балтського повіту (нині Миколаївська область). Його внуку Василю Степановичу Завойку (молодшому) на той час було 16 років, а відтак він не володів дієздатністю для укладення подібних договорів, а зважаючи на дату закінчення ним Олександрівського ліцею – 1895р, на час придбання маєтку юнак постійно проживав і навчався в Петербурзі. На користь даної версії свідчить і те, що як власник Дунаївців В.С.Завойко молодший фігурує уже в документах початку ХХст., тобто після смерті діда в 1898р. Як би там не було, але із 1891 року й до встановлення радянської влади Дунаївці знаходилися у власності Завойків.

Садиба Завойка – це садово-парковий ансамбль, до якого входили парк і каскад ставків, що утворився в результаті перекриття в трьох місцях русла Батіжка. Із приміщень, що належали поміщику, до нашого часу дійшли двоповерховий будинок, два флігелі, господарське приміщення, льох. У житловому будинку розташовані адміністрація та одне з лікувальних відділень, у флігелях – лабораторія і рентген-кабінет, а господарська споруда переобладнана під молочну кухню (нині центр гемодіалізу). Панський льох використовується лікарнею за призначенням донині. Зберігся навіть жолоб, з якого поїли панських коней. Він знаходиться поблизу сучасної конюшні ЦРЛ. Територія була обнесена шлаковим муром і мала заїзд з двох сторін: з боку вул. Горького і провулку МТС.

За ставками, з північно-східного боку, до садиби примикав фруктовий сад, що тягнувся до сучасної автостанції. Від багатьох дерев збереглись тільки пеньки. Біля флігеля збереглась Липа.

Точних відомостей, коли і ким був закладений парк, немає. Але сьогодні, проходячи лікарняним садом, можна побачити старезні дерева. Основу паркових насаджень становлять дерева місцевих порід: сосна звичайна, ясен звичайний, липа серце листа, клен платанолистий, акація біла.

Найбільш яскравий епізод із життя містечка та його нового власника В.С.Завойка молодшого пов'заний із намаганнями остаточно домогтися для Дунаївців статусу міста. Ця спроба зазнала невдачі через опір єврейського населення містечка, яке вважало, що новий статус Дунаївців негативно позначиться на їхніх економічних інтересах.

Серед представників дворянства Подільського краю початку ХХ ст. однією із найколоритніших постатей суспільно-політичного життя був власник Дунаївців Василь Степанович Завойко. Випускник Олександрівського ліцею (1895), гайсинський повітовий предводитель дворянства, ініціатор утворення третейських посередницьких комісій для вирішення суперечок між селянами та поміщиками, активний учасник виборчого процесу до Державної Думи Російської імперії, ординарець і фактичний радник одного з керівників Білого руху генерала Л.Г.Корнілова – такий далеко не повний перелік основних віх земного шляху В.С.Завойка.

Василь Степанович Завойко народився 4 липня 1875р. Був онуком адмірала Російської армії, губернатора Камчатки Василя Степановича Завойка (1810-1898) та баронеси Юлії Єгорівни Врангель (1821-1883), дочки професора права Є.В.Врангеля, племінниці відомого російського полярного дослідника адмірала Ф.П.Врангеля і двоюрідної тітки одного з керівників Білого руху під час Громадянської війни П.М.Врангеля. Батько – дійсний статський радник Степан Васильович Завойко (1844-1908). Дружина – Любов Марківна Рафалович – донька крупного промисловця і банкіра Марка Федоровича Рафаловича. Мав двох синів, одного з яких звали Сергій.

Досить масштабною була суспільно-політична діяльність В.С.Завойка (молодшого) як гайсинського повітового предводителя дворянства й, водночас, як прихильника ліберальних ідей. Її найактивніша фаза припала на період російської революції 1905-1907рр. Наприкінці квітня 1905 р. В.С. Завойко взяв участь у нараді земських діячів з аграрного питання в Москві.

Гайсинський повітовий предводитель дворянства вважав своїм обов’язком вказати місцевим землевласникам, що лише на основі розуміння потреб і інтересів селянського населення, деяких поступок, врегулювання оренд, вилучення з сільського побуту різних експлуататорських прийомів може бути досягнуто необхідне обєднання приватного і селянського землеволодіння, яке зможе забезпечити повітові мирний плин життя надійніше і міцніше, ніж всяке придушення безпорядків, що виникли, військовою силою. Для зміни існуючого стану речей проводив «приватні наради» селян і землевласників. На засіданні приватних земельних власників 14 серпня 1905р. 20 голосами проти одного прийнято рішення про утворення комісій. «Третейська посередницька комісія», як передбачалося інструкцією, мала складатися з рівного числа членів від дворян-землевласників і селян і діяти при повітовій управі в справах земського господарства. Представники від землевласників мали обиратися на спільних зборах землевласників і селян; причому останні мали обиратися по одному делегату від усіх сіл повіту. Виборні від селян мали обиратися волосними сходами. Міністр внутрішніх справ задовольнив клопотання В.С.Завойка. Однак було зроблено застереження, що запропонованій посередницькій комісії надавався характер приватної установи, яка діє виключно за згодою зацікавлених осіб, без участі адміністрації. За переважної консервативності дворянства і місцевої адміністрації це означало, фактично, похорон ідеї примирювальної посередницької організації.

Водночас В.С.Завойку приблизно в той же час судилося пережити не лише крах своїх професійних намірів, а й особисту трагедію. Про це свідчить донесення ушицького повітового справника Київському, Подільському і Волинському генерал-губернатору від 10 жовтня 1905 р. У ньому повідомлялося, що 5 жовтня дружина землевласника м-каДунаївці, гайсинського повітового предводителя дворянства В.С.Завойка Любов Марківна пострілом із револьвера системи «Браунінг» позбавила себе життя. Проведена експертиза та слідство встановило, що причиною самогубства став сильний нервовий розлад.

«Могилівка» - південна частина міста Дунаївці. Назва походить від слова «могили». Ймовірно, що поселення виникло недалеко від кладовища, сліди якого збереглись на південній околиці міста. Зараз «Могилівка» - це мікротопонім, яким користуються місцеві жителі, для означення місцевості, що колись була селом біля містечка Дунаївці. Але з середини ХІХ ст. на цих землях розміщуються німецькі фабрики, торгові та інші заклади. Тому Могилівка на початку ХХ ст. стала невід'ємною частиною міста, зрослась з містом в економічному, торговому, культурному плані.

1905 року Василь Степанович Завойко–власника міста, звертається з клопотанням до губернської влади з проханням змінити статус міста Дунаївціз містечка на місто. При вирішенні даного питання просить до Дунаєвець приєднати Могилівку, оскільки «отделить с. Могилевку от м. Дунаєвец при преобразованиипоследнего в город ни по надзору, ни в натуре не представляетсяфизическивозможным, так какобеэтиместностислились в одно общеецелое».

31 липня 1905 року могилівська й дунаєвецька селянські громади, а це – 301 господар з правом голосу, вирішили не давати згоду на включення їх земель і будівель у межі майбутнього міста, побоюючись у його складі зазнати утисків, втратити повністю чи частково землю. В.С.Завойко у разі позитивного вирішення зміни статусу безкоштовно передав у відання міських властей 200 десятин власної землі. Але Могилівські селяни чинили опір і В.С.Завойко погодився на осібне існування села. Його клопотання підтримала губернська адміністрація і сам подільський губернатор Ейлер. Опір зміні статусу чинили частина єврейського населення – власники будинків, торгових лавок, розміщений на старій ринковій площі. Вони боялись що із зміною статусу почнеться зміна архітектурного обличчя, буде виділено новий адміністративний район, торгові ряди переміщені в інше місце. У заяві до В.С.Завойка, у заяві до Ушицького повітового начальства від 17 листопада 1904 року, а згодом до – губернатора, просили відхилити клопотання власника містечка. Тяжба затягнула на три роки, а 7 травня 1907 року Міністерство Внутрішніх справ відхилило прохання власника містечка.

Дунаївці отримали статус міста у 1958 року – через 50 років після клопотання В.С.Завойка.

Отже, власник Дунаївців В.С.Завойко активною суспільно-політичною діяльність яскраво вирізнявся з-поміж когорти дворян ти чиновників Подільської губернії. Його ідеї аграрного реформування, організована і напружена робота із створення примирювальних органів між поміщиками та селянами залишили глибокий слід у житті подільського краю початку ХХст. Водночас намагання В.С. Завойка потрапити до виборщиків, а можливо й депутатів Державної Думи та отримати реальні важелі для впливу на суспільно-політичні процеси шляхом законотворчої діяльності, зазнали краху. Під час виборів до Думи першого скликання на заваді політичним амбіціям гайсинського повітового предводителя дворянства стала недовіра єврейських виборців, а на других виборах – адміністративний ресурс, застосований владою.

Після Лютневої революції будівлі палацу і маєтку передали під новостворену лікарню. Для господарських потреб розібрали оранжерею, конюшню й каретну (під гаражі)

До 1917 р. у Дунаївцях зуміли відкрити ще одну лікарню на 6 ліжок. Медичний персонал включав трьох лікарів, кількох акушерок і фельдшерів. Потреби населення в ліках забезпечувало 2 аптеки. Після 1917 року головну лікарню влаштували в будинку поміщика, а згодом побудували окреме приміщення.

1930 року в Дунаївцях було побудовано типову радянську лікарню на 100 ліжок. Вона розташувалась на території колишнього панського маєтку. Лікарня функціонувала в складі лікувального (75 ліжок) та інфенкійного відділень (25 ліжок). Лікувальне відділення мало відділи: терапевтичний, хірургічний, гінекологічний і пологовий. При лікарні були їдальня та пральня, були продуктові склади. 1931року лікарні надано статус районної.

У 30-ті роки в приміщенні колишнього маєтку панів Завойків діяли однорічні курси Червоного Хреста, які готували медичних сестер. Курси були вечірніми, однорічними. 1931 року на них навчалися і дівчата, і жінки. 1932 року вони отримали спеціальність медичних сестер. Набір курсанток відбувався щорічно і щорічно був випуск медичних сестер.

А 1936 року вечірні курси перетворили в денну дворічну школу медсестер. 1936 року до Дунаєвецької школи медсестер приєднали групу студенток – акушерок другого курсу Камянець- Подільського медичного училища, і заклад отримав назву Школа медичних сестер і акушерок. 1938 року в Дунаївцях відбувся перший випуск акушерок та вже традиційно – медсестер. 1939 року директором школи медичних сестер та акушерок була призначена Валентина Михайлівна Влагова (1911-2005). Після війни, з квітня 1944р. працювала завідуючою районним відділом охорони здоровя.

У роки окупації головний лікар М.В. Румянцев спробував відновити навчання у медичній школі. Навесні 1942 року був проведений набір до школи. 8 квітня «Урядові дунаєвецькі вісті» повідомили що в Дунаєвецькій фельдшерській медичній школі на всіх трьох курсах навчалося 197 учнів. Вони були забезпечені медичною літературою, обладнувався біологічний музей. Спочатку вона розміщувалася в приміщенні школи №2. А 1 вересня 1942 року школу перемістили на територію рай лікарні в двоповерховий будинок колишнього поміщицького палацу В.С.Завойка. Директором школи працював знаменитий лікар- хірург Михайло Васильович Румянцев (1888-1960). (1944 року заарештований і засланий в Сибір).

Під час війни в лікарняному саду були розстріляні фашистами більше трьох тисяч полонених червоноармійців. Їхньою могилою стали силосні ями, які колись були в саду.

Після звільнення від окупантів, у жовтні 1944 року почався набір до Дунаєвецької дворічної школи медичних сестер, директором якої була призначена Ольга Іванівна Слободян. Через рік посаду директора обійняв лікар Григорій Юхимович Коршевер, який очолював медичну школу аж до її закриття 1956 року. 1954 року Дунаєвецька дворічна школа медсестер була перепрофільована в дворічне медичне училище з денною формою навчання. 1954 р. був здійснений набір на вечірню форму підготовки протягом трьох років фельдшерів. 1956 року через недостатню матеріальну базу студентів-дворічників перевели в Чемерівці, а студентам з трирічною вечірньою формою навчання дали можливість закінчити навчання в Дунаївцях. Училище з 1956 року отримує статус філіалу Камянець-Подільського медичного училища, і випустивши у 1957 року фельдшерів, припинило існування.

До 1966 року в приміщенні (палацу, тепер адмін. Корпусу) проходив прийом хірургічних і травматологічних хворих. (до 1975 року – до відкриття нової поліклініки).

З 1975 р. в приміщенні знаходиться адміністративний корпус і кабінети стоматологів.

Молочна кухня – 2018 року в грудні станція гемодіалізу.

З 1968 року до 1975 року тривало будівництво лікарні.

Кошторис 800 тис.крб. Створили міжколгоспну раду по будівництву лікарні, відкрили рахунок в банку. В 1968р. колгоспи перерахували 50 тис. крб. Допомагала будувати Дунаєвецька ПМК-224. Далі за рахунок держави.

1975р був зданий новий корпус на 120 лікарняних ліжок, нова поліклініка на 300 відвідувань на зміну, а також патологоанатомічний блок, харчоблок, пральня, котельня, гараж на 3 автомашини, очисні споруди.

1975 року завершено будівництво нового хірургічного корпусу і хірургічне відділення розширено до 80 ліжок, розділено 40 ліжок для чистих і 40 ліжок для гнійних хірургічних хворих з окремими постами хірургів, медсестер і санітарок, чистої і гнійної перев’язочних.

1975 року травматичне відділення повністю відокремилось від хірургічного (в одному корпусі) і сформувалось на 50 ліжок із своїм штатом, операційною,чистою і гнійною перев’язочними.

З 1972 року хірургічне відділення призначено базою для підготовки хірургів-інтернів, якою є і до теперішнього часу. За всі роки існування підготовлено більше 50 хірургів молодих спеціалістів, які працюють в різних лікувальних закладах України.

Хірургічне відділення Дунаєвецької ЦРЛ наказом обласного відділу охорони здоровя визнано школою передового досвіду по диспансеризації хірургічних хворих. Неодноразово проводились обласні і республіканські семінари хірургів по організації хірургічної служби з присутністю головного хірурга (професора Матяшина Г.М.) та головного дитячого хірурга МОЗ України (проф..Сітковського А.Б.)

1977 року в Дунаївці завітав Міністр охорони здоровя України А.Романенко. Ознайомившись з роботою хірургічного відділення ЦРЛ, він залишився задоволений і вирішив що Володимир Степанович Садлій, який працював тоді зав відділенням, заслуговує на почесне звання «Заслужений лікар республіки». (1979р. отримав звання)

1994 року відкрито кабінет ультразвукової діагностики.

До нашого часу збереглась будівля Лютеранської кірхи, вона знаходиться на розі вулиць Лютеранська, Горького, Красінських.

У ХХ ст. значно зріс вплив Протестантської церкви. ЇЇ зародження і розповсюдження у Європі почалось у ХУІ ст.. Церква виникла в результаті реформаторського руху в Германії, Швейцарії, Англії. Одним із напрямків протестантизму було лютеранство. Основоположником якого є німецький монах Мартін Лютер, що виступив проти продажу індульгенцій, за релігійне рівноправ’я та простоту культу. Лютеранська церква стала основною в Австрії, Скандинавії. Окремі общини з’являються у ХУІІ ст. в Польщі та Угорщині.

Розповсюдження лютеранства на Україні розпочалось у ХІХ ст. Причиною цього була політика царського уряду, спрямована на економічний розвиток Півдня та Правобережжя шляхом переселення німецьких ремісників та фермерів. Німецьке населення отримувало пільги від уряду і його кількість зростала. Німці привезли на Україну і нове віровчення. Особливістю його розповсюдження було те, що українці, ознайомившись з лютеранством, не приєднувались до нього, а створювали свої етнічні общини молоканів, штунд, євангельських християн-баптистів.

На Поділлі і конкретно в м. Дунаївцях лютеранська община почала діяти у 1820р. Місцева поміщиця А. Красінська„виписала” – поселила у Дунаївцях німецьких ткачів-ремісників. Кожна сім’я вела власне виробництво сукна і була звільнена на певний строк від податків. До нашого часу збереглась будівля Лютеранської кірхи, вона знаходиться на розі вулиць Лютеранської, Горького і Красінських. Зараз це Молитовний дім Євангельської общини.

Але на початку ХІХст. це були землі, на яких був розлогий ліс (від передмістя с.Могилівки до палацу Красінських - центр міста). Коли у 1830 році у Дунаївці приїхало 29 сімей з Прусії і Познаньщини, для облаштування переселенців В.Красінський виділив ці землі (близько 2 га землі) на правах вічного чиншу з оплатою 2-3крб. в рік. Тут колоністи вирубували дерева і будували свої житлові та виробничі приміщення. Незабаром ними було забудовано вулиці - сучасні Шевченка, Красінських, Лютеранська, Горького). Зараз це центр міста. У середині ХІХст. тут мешкають піддані Австро-Угорської та Німецької імперії, згодом євреї. Таким чином, у Дунаївцях виник новий промисловий район, названий Новим або Німецьким містом.

1890 року в Дунаївцях вже проживало 7019 осіб. В 1890 році лютеранська община становила 1107 осіб. За даними перепису 1909 року було відповідно 13 773 осіб (населення) і 1 266 осіб (лютеран).

За переписом 1897р. на Поділлі проживало 3476 лютеран, більшість з яких проживала в м. Дунаївці.

1863р. німецькі колоністи вирішили будувати кірху і звернулись з клопотанням до відповідного департаменту, 1866р. отримали дозвіл на будівництво. Приміщення має 40 на 15м, висоту близько 18м. Будинок чотирикутної форми з вікнами по бокових стінах готичного типу. Було побудовано і будинок пасторів. Певний внесок зробили переселенці в розвиток освіти. 1836 року ними було відкрито двокласне євангельсько-лютеранське училище. Це була двоповерхова, добре обладнана, оснащена навчальними посібниками споруда; у 1909р тут навчалось 130 хлопчиків і 50 дівчаток.

Разом з німецькими поселенцями в Дунаївці прийшов новий побут і культура.

Старожили міста відзначають такі риси колоністів, як акуратність, витриманість, порядність, чесність, освіченість.

З німецькими колоністами пов’язаний ряд інновацій у нашому місті. Вони першими організували пожежну команду. Вона була добре тренована і мала необхідне обладнання. За прикладом німців жителі містечка створили власну пожежну бригаду, на основі якої 1887 року виникло „Вільне пожежне товариство”.

Разом з німецькими поселенцями в Дунаївці прийшов новий побут і культура. Єврейський письменник Шві Шарфштейн у спогадах про рідне місто писав: "Німецька колонія… була досить привабливою. Будинки, більшість з яких були одноповерховими, невеликі, але міцно збудовані. Їхні фасади чисто вибілені, сяяли в зелені кущів і фруктових дерев. Панувала атмосфера, притаманна людям, які твердо осіли. Кожен будинок знаходився на окремій ділянці землі, маючи свій власний садок з красивими клумбами і бордюрами, широкими зручними лавками. Через чисто вимиті вікна видно прозорі фіранки. Приємна тиша. Якщо вам трапляється побувати там ближче до вечора, після закриття фабрик, то тиша охоплює вас повністю. Іноді з будинку лунали звуки піаніно. Іноді можна було побачити хлопця чи дівчину, які каталися на велосипеді, виді транспорту, якого не було в інших жителів міста. Коли я, бувало бродив тихими вулицями німецької колонії, переді мною виникав образ старого міста, з будинками, що тулилися один біля одного, з кривими стінами, які, здавалося, мають повалитися, з брудними вуличками без квітів і трави. Мене поглинала чорна заздрість… Німці були дуже ввічливі; цей факт та їхній зовнішній вигляд дуже вражали нас…

Життя їхньої общини було добре організоване. Вони мали громадський сад, де збиралися на свята та літніми вечорами, щоб провести час.. За міцними дубовими столами вони їли, пили пиво з великих глиняних кружок, співали, танцювали, веселились, насолоджувались багатим життям своєї громади. Улюбленцями всього міста було сімейство музикантів Штойків, які і забезпечували культурний відпочинок німців. А для решти жителів улюбленою розвагою було ходити до Штойків "на спєвку", тобто на репетиції".

Старожили міста відзначають такі риси колоністів, як акуратність, витриманість, порядність, чесність, освіченість. Уроженець села Могилівка Г.Олійник, 1899 року народження (помер у грудні 1998 року), згадував, що навіть у роки фашистської окупації дехто з німців-дунаївчан заступався за своїх земляків. Коли на їх очах били людину, то вони говорили: «Якщо ти німець, то не роби цього!». Часто вони виступали посередниками між окупантами і мирними жителями. Допомагали повернути забрану корову, влаштуватись на роботу чи уникнути вивезення на каторжні роботи.

З німецькими колоністами пов’язаний ряд інновацій у нашому місті. Вони першими організували пожежну команду. Вона була добре тренована і мала необхідне обладнання. За прикладом німців жителі містечка створили власну пожежну бригаду, на основі якої 1887 року виникло „Вільне пожежне товариство''.

За переписом 1897р. на Поділлі проживало 3476 лютеран, більшість з яких проживала в м. Дунаївці. У 1917 році лютеранське училище було закрите, а приміщення передано під гімназію. В період громадянської війни кількість німецьких колоністів зменшилась. Німецька колонія проіснувала до 1937 року, під час репресій німецьке населення було виселено, а будинок на певний час перейшов до євангельських християн-баптистів. Будинок лютеранської церкви в 50-х роках був Будинком Культури ім. Горького. У 1997р. адміністрація передала будинок євангельській общині, тут був проведений ремонт приміщення і відкритий Молитовний дім євангельських християн баптистів.

У ХІХ ст.. на Україні почала розповсюджуватись євангелістка церква, її прихожанами ставали представники української буржуазії та селянства, яких приваблювала сутність протестантизму. За ревізійними матеріалами 1894 року, християни-баптисти мали свої общини у більшості губерній України, але найбільший вплив вони мали у Полтавській, Катеринославській та Подільській губерніях.

Розповсюдження євангельської віри посилилось у 20-х рр.. ХХ ст.. У 1921 р. було зареєстровано баптистські общини на Поділлі. Засновниками перших общин були проповідники Жадкевич та Дзядья. У 1922 р., за твердженням керівника Дунаєвецької общини пресвітера Муца Михайла Олександровича відбулось перше хрещення. Баптистська община використовувала для молитов лютеранську кірху, чергуючи молитви. З 9 до 11 відбувалась лютеранська служба, а з 12 до 14 баптистська. З 1924 р згадуються баптистські общини. Під час репресій 1937 року служби були заборонені і відбувались таємно. Пресвітер Дунаєвецької общини Олійник Іван Іванович 1937-1939рр був репресований. У 1939р лютеранська кірха була передана баптистській общині, але 1939 р. конфіскована і передана суконній фабриці під клуб.

Під час німецької окупації діяльність баптистів була дозволена. Молитви відбувались у лютеранській церкві, а пресвітером був Панас Магера, Після війни його було репресовано. Баптистська община діяла напівлегально.

У 1944 році відбулось об’єднання баптистської та євангельської християнської церкви. У 1945 році до об’єднання приєдналась частина п’ятидесятників та щеньюнітів, був створений Всесоюзний Союз Євангельських Християн-Баптистів. Радянська влада виступила проти євангелістів, в першу чергу через яскраво виражений пацифізм та аполітичність. Довгий час баптистам не дозволялось відкривати молитовний будинок у м. Дунаївцях. Пресвітерами у 60- 70 роки були Бабій Борис Леонтійович, Магера Михайло Пилипович. Його будинок по вулиці Ватутіна,7 був одночасно і Молитовним будинком. Община євангельських Християн-баптистів нараховувала більше 100 чоловік. У 1977р. було дозволено реставрацію Молитовного будинку. У 1970-1990 роках пресвітерами Дунаєвецької общини були М.Магера, Бенчерський Олексій Іванович, Комендант Григорій Іванович, Каспаров Олександр Іванович. З 1989 року Пресвітером було обрано Муца Михайла Олександровича( народився в с. ПроскурівкаЯрмолинецького району, Хмельницької області в сім’ї євангельських Християн-баптистів 1955р.Дід був місцевим пресвітером. Здобув середню освіту у місцевій школі, у 1973 1978рр.

У 1979 році був обраний дияконом євангельської церкви., а в 1985р. другим пресвітером. У 1991 1995рр навчався в Київській Богословській семінарії. З 1989р – перший пресвітер.

У 1997р. адміністрація міста передала будинок лютеранської церкви, який в 50-х роках був Будинком Культури ім. Горького общині євангельських християн-баптистів. Був проведений ремонт приміщення і в 1997р відкритий Молитовний дім. На 1998р членами євангельської церкви християн-баптистів були 430 осіб, прихожан нараховується 600 чоловік.

При Дунаєвецькому Молитовному Будинку діє Хмельницький Регіональний Біблійний коледж. Навчання ведеться на трьох факультетах – „Служіння Благовістя”, „Вчитель Християнських недільних шкіл”, „Диригування”. Коледж закінчило 53 студенти, зараз навчається 68 студентів. Жвангельсткахристиянсько- баптистська церква – одна з найвпливовіших в м. Дунаївці.

Проходячи вулицями Дунаєвець сьогодні, ми можемо віднайти декілька „свідків” тих далеких подій: приміщення районного краєзнавчого музею (колишній будинок шевця Стрезе), адміністративний корпус суконної фабрики ( колишня власність Карла Кінцлера), Дім Молитви ( колишня кірха), корпус №2 загальноосвітньої школи №2 І-ІІІ ступенів (колишнє помешкання німецького пастора), приміщення ПТУ № 22 ( фабрика Клюка), житлові будинки по вулиці Горького №3,4,6 і по вул.Лютеранській № 23,25,27, що колись належали німцям, старий німецький цвинтар.

До наших днів збереглось „німецьке кладовище”. На околиці кладовища побудований новий римо-католицький костел Св.Михайла Архангела.

З історії краю

Дунаївці. Місто – Дунаєвецького району Хмельницької області, яке знаходиться на північ від Кам’янець-Подільського, над річкою Тернавою.

Село Дунаївці існувало вже на початку XV століття. В 1592 р. король Сизізмунд ІІІ Ваза на прохання Ельжбєти Лянцкоронської надав селищу магдебурзьке право та статус містечка, яке назвав Дунайгород. В першій половині XVII століття Конєцпольські збудували тут костел Святого Архангела Михаїла; парафія належала до Ушицького деканату Кам’янець- Подільської діє цезії.

До 1793 р. Дунаївці знаходилися на території Речі Посполитої в межах Подільського воєводства. В цьому ж році, після ІІ поділу Польщі, відійшли до Росії, в межах Подільської губернії Ушицького повіту. В 30-х рр. XIX століття в Дунаївці почали прибувати німецькі поселенці, які почали тут розвивати промисловість. Після Першої Світової війни Дунаївці знаходилися в межах Радянської Росії (від 1922 р. Союз Радянських Соціалістичних Республік). З 1991 р. на території незалежної України.

1. Капуцини в Дунаївцях (польська провінція 1751-1796, руська провінція 1796-1832)

Чітко невідомо, коли перші капуцини прибули в Дунаївці, ймовірно це відбулося влітку 1751 р., коли після смерті Йосипа (Юзефа) Потоцького (1673-1751), великого коронного гетьмана, з’ясувалася подальша доля новоутворення. Син померлого, Станіслав Потоцький (1698-1760), збудував для них тимчасову резиденцію, якою 8 грудня того ж року вони заволоділи.

Поки тривали приготування до будівництва монастиря та костелу, капуцини, згідно з визначеними обов’язками, допомагали священику в костелі. В 1763 р. релігійна громада становила 5 священиків і 3 монахи. На жаль, після смерті засновника, для монахів настали важкі часи. Дійшло до будівельного лиха – зруйнувалися збудовані мури монастиря. Проживали в мінімальних умовах та надії на закінчення будови не було.

В 1770 р. через чуму, яка поширилася на Поділлі, в Дунаєвецькому монастирі померли чотири монахи. Доктор Антоній (Юзеф Ролле) в оповіданні «Бабуся поета», залишив такий опис: « Монастир капуцинів, який був розпочатий познанським воєводою, ще сумніше виглядав, на принциповому місці, на пагорбі, обшарпаний, без даху, а в куті огорожі в хлівах, тулилося кілька монахів, більше подібних до жебраків» (стан в 1782 р.). Тільки в середині 80-х рр. незакінченою будовою зайнялася Антоніна Красінська. Завдяки їй закінчено будову монастиря і костелу. Багато зусиль для щасливого закінчення будівництва доклав провінціал священик Прокоп Манугєвіч.

В 1785 р. перебував в Дунаївцях брат Емерик Поляк (1743-1790), який займався будовою костелу і монастиря. До капуцинів польської пронації вступив у 1768 р., за професією був архітектором і з цієї причини брав участь у будівництвах багатьох капуцинських монастирів; в 1773 р. займався обслуговуванням монастирі в польській провінції; в 1785 р. отримав бібліотеку, яка містила книги зі сфери архітектури у м. Вінниця, яку залишив після себе Юзеф Пежин.

В 1796 р. летичівський єпископ Міхал Сєраковскі (1748-1802) спорудив біля костелу капуцинів в Дунаївцях парафію. Вона охоплювала західну частину містечка, також села: Голозубинці, Хамлинівку, Гірчичну і Ганнівку, а також садиби: попелівку та Слобідку Гірчичанську. Акти свідоцтв про народження приходу велися з 1796 р.. Візит від 5 листопада 1820 р. називає метричні книги: хрещення (від 22 грудня 1796 р. до 27 грудня 1815 р. та від 29 грудня 1815 р. до 5 листопада 1820 р.), шлюбу (від 14 листопада 1796 р. до 5 листопада 1820 р.), померлих (від 22 листопада 1796 р. до 5 листопада 1820 р.), перед шлюбних протоколів (від 12 травня 1808 р. до 5 листопада 1820 р.). в 1818 р. введено книгу заповідей. В 1805 р. прихід налічував 674 прихожан, в 1814 р. – 756, в 1826 р. – 827, а в 1829 р.- 999 прихожан (521 чоловіків та 478 жінок ).

Найімовірніше в 1805 р. або навіть в 1804 р. при монастирі створено маленьку школу. Навчання проводилося в головній комірчині біля хвіртки монастиря. Відвідувач писав про неї: «Жодного майна немає, ані жодних засобів, ніяких класів. Вчаться читати і писати, релігійних основ. Дунаєвецька школа не має шкільної бібліотеки. Директор Міхал Сєнгєлєвіч з милосердя дав цьому монастирю дошку та опалює її. Навчається 10 хлопців. Жоден не вийшов, закінчивши навчання до недавнього заснування школи» (з візиту 1810 р. відомо, що школи вже не було).

За даними в грудні 1805 р. в монастирі в той час проживали: о. Понцян Шарковскі (1749-1814), опікун і консультант, о. Казімєж Павскі (1772-1829), вікарій, о. Аньол Козловскі (1781-1850), проповідник, о. Паулін Малушкєвіч (1780-?), проповідник, бр. Ананяш Скарчевскі (1744- 1823) і бр. Хуголін Кохановскі (1741-1811).

Спадкоємець дунаєвцького ключа, Красінскі, щорічно перераховував монастирю грошовий фонд, встановлений раніше (тобто 1004 злотих), який складав «200 мідних рублів 80 копійок», тим більше «7 возів дров влітку та взимку на тиждень». В 1814 р. грошовий дохід на утримання монастиря складав: «За ординаріат з староства Красінської-1004. За меси, похорони, похоронні обряди, шлюби і хрещення -1661. Милостиня – 401. Сума доходу – 3066». Витрати виглядали наступним чином: «Вибілення костелу, монастиря та їх ремонт – 660. На світло для опалення костелу – 200. На вино до костелу – 200. На м'ясо, горілку, пиво, рибу і овочі – 521. На тканину – 150. Служникам зарплати з одягом, взуттям та нижньою білизною -1215. Поточні витрати – 97. Сума витрат -3043».

В монастирі протягом певного часу містився послушник, наприклад в 1796 р. відбував його тут о. Аньол Козловскі, в 1798 р. – о. Владислав Шпонарскі, в 1804 р. – о. Вавжинець Живілло (нар. 1777 р. в Староконстантинові), а в 1813 р. – о. Максим Залескі.

8 травня 1809 р. в Дунаївцях відбулася збори громади Руської Провінції.

На початку XIX століття Кам’янецький церковний суд скерував до Дунаєвецького монастиря священиків на покуту (до закриття монастиря).

30 грудня 1896 р. єпископ Францішек Мацкєвіч порадив опікунові монастиря о. Вінцентію Гєрашинському (1767-1823) опікуватися каплицею в Миньківцях. В 1817 р. цей же єпископ віддав капуцинам з Дунаєвець управління приходом в Ушиці. Першим її адміністратором був о. Домінік Подфіліпскі (1762-1823), після його смерті його обов’язки перейняв вкінці вересня 1823 р. о. Транквілін Романовскі (1793-1863), працюючи там до 1828 р., після нього в 1829-1845 рр пробощем залишався о. Адам Щебловскі (1781-1850).

29 квітня 1827 р. до канцелярії єпископа Мацкєвіча потрапили «Підписки» з присягою про неналежність до таємних організацій зараз і в майбутньому, монахів Дунаєвецького монастиря: о. Сильвестра Підгірського(1784-1833), опікуна, о. Шимона Лемішовського (1769-1842), вікарія, о. Роха Дубальського (1792-1837), проповідника, о. Захеуша Маглінського (1786-1835), о. Ієроніма Тиновського (1782-1828), бр. Хуміліса Плачкєвіча (1751-1833), бр. Барнабея Єзерського (1807-?) та св. Транквіліана Романовського (1793-1863).

На зборах громади Капуцинів Руської Провінції, яка відбулася 13 травня 1832 р. встановлено наступний особовий склад Дунаєвецького монастиря: о. Мар’ян Березовскі (1803-1846), опікун і пробощ о. Мадест Татаровскі (1805-1870), вікарій, о. Августин Вервіцкі (1778- 1832/1833), о. Іполіт Томашевскі (1796-1867), о. Адам Щебловскі – пробощ в Ушиці; бр. Хуміліс Плачкєвіч, бр. Онуфрій Ліпінські (1803-1842) і бр. Даніель Могильницький (1803-1864).

17 липня 1832 р. цар Микола І (1796-1855) затвердив указ «Про знищення деяких римсько-католицьких монастирів». Міністр внутрішніх справ Дмитро Блудов (1785-1864) 6 серпня 1832 р. видав інструкцію, які дії потрібно застосувати при ліквідації монастирів. На її основі київський військовий волинський і подільський генерал-губернатор Василь Левашков (1783-1848) 16 серпня 1832 р. рекомендував ліквідувати римсько-католицькі монастирі в підлеглих собі губерніях. В Подільській губернії – Кам’янецької дієцезії – 35 монастирів, з яких 9 костелів мали бути реформовані у церкви – в тому числі і капуцинські в Дунаївцях та Збжижі; в Волинськії губернії – Луцько- Житомирської дієцезії – 35 монастирів, з яких 12 костелів мали бути реформовані на церкви – між іншим капуцинські в Устилугу (Ходорків і Брусилів належали до Київського архидияконату Могилівської архидієцезії, який в 1848 р. приєднано до Луцько-Житомирської дієцезії). Тоді також був зруйнований капуцинський монастир в Любешові Мінської губернії (в 1832 р. в Мінській дієцезії серед 57 монастирів скасовано 32).

В ліквідації монастиря в Дунаївцях брали участь: зі сторони губернатора – комісар, з казначейської служби - чиновник, зі сторони єпископа – заступник. Завданням комісара і делегата духовенства було поставлення підписів, як свідків, на документі, який приготував казначейський службовець. Даний чиновник склав список документів, капітальних фондів і власності ліквідованого монастиря, список будинків і речей, які знаходяться в монастирі, атрибутів і костельних речей. Після закінчення ліквідаційних дій монастиря, у випадку реформування костелу у церкву, передавали його православному духовенству, а костельні речі римо-католицькому делегату духовенства; у випадку, якщо залишався при ньому прихід – католицькому духовенству. Будинки і землі приймала скарбниця держави, виділяючи (або і ні) місце для пробоща та костельних слуг. Ченців висилали до інших монастирів.

Той, хто писав хроніку Вінницького монастиря в 1832 р. занотував «Вкінці серпня ми дізналися про лист з Кам’янця, що частина римо-католицьких монастирів залишається скасованою, але як багато, було невідомо. Але у вересні ми отримали касаційний декрет з Римо-Католицького колегіуму, і з’ясувалося, що скасовано більшу частину, бо залишили сто двадцять, а знесли сто дев’яносто один, не враховуючи тих, котрі під час повстання скасовано. З наших одинадцяти скасували сім: в Збжижу, в Дунаївцях та Куні Подільської губернії; в Острозі, Володимирі і Устилугу Волинської губернії, і в Любешові Мінської губернії. У всій провінції залишили тільки чотири: Вінницю, Старокостянтинів, Ходорків і Брусилів. Релігійні сім’ї скасованих монастирів перенесено до тих, що залишилися, натомість рухоме і нерухоме майно віддали в скарбницю. Релігійна сім’я з Дунаєвець 20 жовтня 1832 р. переїхала на постійне місце проживання до нас за наказом провінціала, бо і дунаєвецька і збжиська призначені були до Вінниці».

Монастир був прийнятий царськими клерками 27 вересня 1832 р., а 20 жовтня п’ятеро ченців за рекомендацією провінціала j. Юзефа Долхальського переїхали до Вінниці.

Керівництво в Дунаївцях

Президенти притулку і дати їх призначення:

О. Амброзій Романовіч 8.12.1751 р.

О. Фіделіс Заблоцький 07.09. 1753 р.

О. Матеуш Карбон 27.09.1754 р.

О. Ян Канти Типнер 25.08.1758 р.

О. Людвік Залескі 28.08.1761 р.

О. Лукаш Баранєцкі 15.07.1764 р.

О. Ієронім Воцелька 05.07.1765 р.

О. Брунон Хейн 13.04.1769 (+ 13.08.1770 р.)

О. Вінценти (Вікентій) Схелерт 30.05.1771 р.

О. Аньол Пясецкі 14.05.1772 р.

О. Полікарп Згодзіньські 07.05.1773 р.

О. Ієронім Воцелька 15.05. 1778 р.

О. Норберт Клюг 07.05.1779 р.

О. Еліаш Студнічка 05.05.1780 р.

О. Ієронім Воцелька 11.05.1781 р.

О. Феліцян Фіялкєвіч 21.05.1784 р.

О. Мансвет Високінські 30.04.1790 р.

Опікуни монастиря і дати їх призначення:

О. Мансвет Високінські 20.05. 1793 р.

О. Базилій Сташкєвіч 29.04.1796 р.

О. Косма Жуховіч 14.05.1798 р.

О. Вацлав Тшечєскі 28.05.1802 р.

О. Понцян Шарковскі 13.05.1804 р.

О. Косма Жуховіч 10.05.1807 р.

О. Казімєж Павскі 08.05. 1808 р.

О. Августин Вервіцкі 05.04.1811 р.

О. Іво Тшечєскі 02.05.1813 р. (10.06.1815 р.)

О. Вінценти Гєрашинські 07.05.1815 р.

О. Шимон Лемішовскі 10.05.1818 р.

О. Алойзи Адамскі 06.05.1821 р.

О. Сильвестр Подгурскі 02.05. 1824 р.

О. Юзеф Долхалскі 07.05.1827 р.

О. Казімєж Павскі 27.04. 1828 р. (1828-1829 р.)

О. Пацифік Нєджєльскі 26.04.1829 р.

О. Бальтазар Кіліньскі 02.05.1831 р.

О. Маріан Березовскі 13.05.1832 р.

Капуцини, які померли в Дунаївцях і там поховані:

Бр. Пйотр (Петро) Машкєвіч – 17.10.1752

О. Станіслав Дузюк – 21.04.1757

О. Марцелі Вішнєвскі – 29.04.1764

О. Кароль Завадзкі – 22.10.1768

О. Алойзи Грабковскі -12.1768

О. Вольфганг Вроновскі – 07.08.1770

Бр. Павел (Павло) Окніньскі – 09.08.1770

О. Брунон Хейн -13.08.1770

Бр. Елігіуш Понятовскі – 19.08.1770

О. Юстус Рибіцкі – 18.10.1778

О. Аньол Пясецкі – 23.02.1785

О. Феліцян Фіялкєвіч – 14.11.1790

О. Владислав Пучята – 25.01.1793

Бр. Францішек (Франциск) Серафіцкі – 20.04.1797

О. Еварист Яворскі – 06.05.1800

О. Серафін Старушкєвіч – 10.04.1804

О. Алойзи Коженьовскі – 01.05.1805

О. Іво Тшечєскі – 10.06. 1815

Бр. Бернард Кшивджіньскі – 19.05.1823

Бр. Ананіаш Скарчевскі – 10.09.1823

Бр. Августин Нєвєскі – 01.12.1827

О. Ієронім Тиновскі – 27.03.1828

О. Казімєж (Казимір) Павскі – 1828-29

Капуцини, пов’язані з Дунаївцями:

О. Алойзи Грабковскі (1722-1768), на прохання Йоахіма Потоцького (пр. 1720-1791) великого литовського командира Барської конфедерації, став капеланом філіалів Барської конфедерації. Після краху бару в червні 1768 р., разом з іншими конфедератами переїхав в молдавію. Помер в таборі під Хотином, привезений конфедератами в Дунаївці і там був похований 30.12.1768 р..

О. Домінік Подфіліпскі (помер 10.07.1823 р.) в Ушиці, де був управляючим парафії з 1817 р. (приписаний до Дунаєвецького монастиря).

Ймовірно також в Дунаївцях помер о. Августин Вервіцкі (нар. 1778 р.), між 13.05.1832 р. та 05.05.1833 р.

О. Казімєж Павскі (нар. 1772 р.), ревний священик, помер в Дунаївцях як актуальний керівник між 12.09.1828 р. та 26.04.1829 р.

III. Історія заснування

1. Засновники

Пропозиція заснування костелу і монастиря капуцинів в Дунаївцях належить великому коронному гетьману Юзефу Потоцькому (1673-1751). В 1750 р. переговори в цій справі з Потоцьким вів о. Амброзій Романовіч (1714-1771). Коли до уваги взяли Дунаївці, о. Амброзій звернувся з цієї причини до св. Томаша Свірського, дунаєвецького пробоща. Гетьман, пропозицію заснування виклав у листі від 25 січня 1751 р. до скарбника польського казначейства капуцинів, о. Феліцисима Хаспера (1701-1764). Викликав також свого уповноваженого, Христіана Дальке, архітектора та інженера Кам’янецької фортеці, щоб приготував все, що потрібне, для будівництва дерев’яної резиденції та каплиці навесні. 28 лютого написав прохання до церковного суду в Кам’янці про дозвіл на заснування.

О. Феліцисим назначив о. Валентина Хольтца (1711-1761) повноправним комісаром в справах заснування і отримав для нього відповідні права у єпископа Миколая Дембовського (1693-1757), Кам’янецького ординарія (о. Валентин був переведений з Маріуполя і наглядав за будовою тамтешнього монастиря та костелу). Ще в березні 1751 р. о. Валентин вибрав відповідне місце і « ввіткнувши хрест на місці, резиденцію позначив». Теж на його прохання єпископ Дембовський 24 квітня 1751 р. в резиденції єпископів в Чорнокозинцях над Збручем видав документ, т.зв. Litterae Cridae, заповідаючи утворення капуцинів в Дунаївцях.

Юзеф Потоцький в листі до єпископа Дембовського від 12 травня 1751 р. просив про дозвіл, щоб прелат Кам’янецької катедри і одночасно пробощ Дунаєвецького приходу, св. канонік Томаш Свірскі, міг, в спосіб, передбачений законом, провести капуцинів на територію, на якій має бути збудований монастир і костел. В цей же день видав документ, в якому уповноважив Христіана Дальке, капітана його першого полку, «щоб той виділив землю за замком, на монастир і костел».

Однак Потоцький помер уже 16 травня 1751 р.. Капуцини одразу ж, 20 травня, попросили Станіслава Потоцького (1698-1760), сина померлого, про підтвердження заснування і його подальше ведення, визначення уповноваженого, також, щоб одразу «бодай на екпозицію резиденції і каплиці допоміг, бо вже дерево і дошки приготовані».

На це прохання, за підтримки Замойських, Станіслав Потоцький, познанський воєвода, підтвердив волю батька. В листі, написаному в Збаражі, до єпископа Дембовського, від 7 червня 1751 р., поновив прохання свого батька, щоб св. Свірський, міг провести на визначене місце капуцинів в Дунаївцях. Цього самого дня, 7 червня 1751 р., Потоцький видав в Збаражі уповноваження для Антонія Стажинського, службовця Подільського (Кам’янецького), щоб від його імені «землю за замком на костел, монастир, город інші засоби виділив на вічні часи в Дунаївцях для Капуцинів». Ця земля займала (за візитом з 1824 р.): «Весь двір із будівлями вище описаними, які складають 229 ліктів довжини та 183 ширини».

Кам’янецьке керівництво 9 липня 1751 р. виразило згоду на заснування, однак за умови, що капуцини будуть допомагати місцевому пробощу в духівництві. По черзі єпископ Дембовський листом від 12 липня в Чорнокозинцях над Збручем, порекомендував св. Свірському провести капуцинів на визначену їм засновником територію, на якій мали бути збудовані костел і монастир.

15 серпня 1751 р., на підставі єпископської делегації св. Свірський, пробощ і дунаєвецький декан, поставив хрест на місці будівництва. Пізньої осені закінчена будова резиденції, в яку капуцини переїхали 8 грудня.

2. Історія будівництва

Незважаючи на те, що з подачі Потоцького до заснування, принаймні на його початку, був залучений архітектор Христіан Дальке, нічого не відомо про те, щоб він був автором планів монастирського ансамблю. Станіслав Потоцький в листі зі Станіславова від 2 січня 1752 р. запевняв про продовження будівництва заснування, призначаючи на нього відповідні кошти, напр. в 1759-1764 рр. капуцини отримували щорічно на будівництво 6000 польських флоренів. В 1760 р. був вбудований фундамиентальний камінь під будову монастиря. Дуже несприятливою для утворення капуцинів була смерть Станіслава Потоцького, який помер 8 лютого 1760 р. в Збаражі, а також його жінки Хелени з Замойських. Погіршилася ситуація «чи з вини архітектора чи місцевого муляра зведені мури завалилися». Відбулося це може в 1764 р., бо на зборах 5 липня 1765 р. в Олеску вирішено, що має бути змінений засновник. На зборах в травні 1766 р. в Любартові в зв’язку з цим був описаний стан заснування: «Руїна фабрики, недостатки, запізнення будови належить Едмундові Ярошов (о. Едмунд Нежвіцький (1728-1812)). Після признання провини, тільки з певних причин комісія видала най лагідніший вирок» і 22 травня керівництво провінції визнало його за «невідповідного до ведення фабрики».

Станіслав Потоцький, коротко перед смертю, 1 січня 1760 р.,визначив ординаріат з благ дунаєвецького ключа (в натурі і в грошовому еквіваленті) для капуцинів. В архіві монастиря знаходився оригінал цього документу з підписом Потоцького та його родовою печаткою. Згідно нього монастир мав отримувати щороку: «жита ____12, пшениці______10, проса ____3, гороху-3, круп _____6, ячмінного солоду чвертів 15, вівса для годування коней_____12, курей 80, яєць коп. 12,масла мірок 4, годованих волів 2, горілки 3 бутлі, жиру 2, олії горняток 20, м’яса волового 12 чвертей, солі 144 пуди, капусти і буряків по одній бочці, солоних риб 1 бочку, 1 півбочок меду, вина монастирського на службу Божу відер 6, оливи для лампи перед Найсвятішим Причастям 1, сіна сажнів 4, на коріння і тонкощі злотих польських 130, дров літом і взимку на тиждень возів 7».

Однак після смерті засновників ніхто не давав грошей на будівництво монастиря. Син Станіслава, Петро Потоцький (1736-1773), який успадкував дунаєвецькі блага, вирішив їх продати.

Тим часом єпископом в Кам’янці-Подільському став Адам Красінський (1714-1800), який намовив свого брата Михайла Красінського (1712-1784), камергера ружанського, щоб він викупив дунаєвецький ключ (однак ймовірно спочатку ці блага зберігалися в формі заставної оренди). Тому по причині зміни господаря Дунаєвець ординаріат з іншою власністю в природі не може бути передана, Петро Потоцький 29 квітня 1763 р. в Тернополі замінив її на гроші, які будуть виплачуватися щороку йому в сумі 1126 польських злотих.

Заміна власності на гроші, визнана єпископом Красінським, була підтверджена декретом комісії, виданим 25 квітня 1784 р. в Дунаївцях і підписана Франциском Годлевським, міським суддею, Матеушем Копецьким, міським писарем кам’янецьким і Михайлом Дружбацьким, міським писарем летичівським. Цей декрет був оголошений 9 червня 1784 р. в Кам’янець-Подільському.

Петро Потоцький 27 березня 1773 р. в Бродах видав документ, в якому дозволяв дунаєвецьким капуцинам «жати сіно, бути в казармах сто тридцять Студениця і на землю, названу Бойково, в стайнях, щоб зерно для власної користі сіяли» .

Цього самого дня видав рекомендації лісничому Ласковському, щоб з лісів дунаєвецьких можна було брати дерево, на спорудження і зчіплювання риштувань, потрібне для закінчення будівництва стін костелу і монастиря капуцинів, а також згідно з власністю даною монастирю Станіславом Потоцьким – по 7 возів дерева на опалювання щотижня.

Декретом Варшавської комісії з 8 лютого 1775 р. Ян Красінський, опіногірський староста отримав право до 450 000 польських злотих на заставу благ Дунаївці від єпископа Адама Красінського. З інвентарної книги 1777 р. слідує, що дунаєвецькі блага знаходилися у заставній власності єпископа Красінського.

Для капуцинів це були важкі часи, так як самі мусили вести будівництво, а роботі перешкоджала нестача інвестора. В 1778 р. Вікентій Потоцький (1740-1825), великий камергер коронний, другий син Станіслава, пожертвував 6000 польських злотих на закінчення будівництва.

В 1782 р. в Дунаївці переїхали Ян Красінський і Антоніна з роду Чацьких Красінська, які стали їх резиденцією. 25 квітня 1784 р. в Дунаївцях відбулася зустріч, в результаті якої Ян Красінський зобов’язався виплатити монастирю заборгованість (на підставі інвентаря 1761 р.).

Одночасно декретом виданим цього дня у Дунаївцях, визначено утримання для монастиря на суму 20080 польських злотих, з якої капуцини мали отримувати 1004 зл. щороку. Гроші на користь монастиря мали бути виплачені довіреній особі або його заступнику (які капуцини отримували до часу ліквідації в 1832 р.).

«Силою цього ж декрету з лісів дунаєвецьких на постійній основі, влітку та взимку, визначено дров возів сім щотижня на опалення, в місці, де економічною адміністрацією визначено буде, і це доти беззаперечно виконувати на потребу монастиря. Понадто від часу першого заснування до цього часу цей монастир має вільне право на сторожа , раніше на рік, а зараз на добу. З рештою пропозицій і пожертвами від ласкавих добродіїїв, потреби костелу і монастиря задовольняються (візит з 1824 р.)».

Ян Красінський займався політикою, а занедбаними до того часу дунаєвецькими благами почала господарювати його дружина Антоніна Красінська (1756-1834). Йосип Ролле записав: «(…) як ця жінка пам’ятала про кожну дрібницю, з якою чоловічою енергією керувала всією сільськогосподарською машиною, яка вимагала передбачливості і великого досвіду. Вона почала з костелів: монастир капуцинів і костел закінчено раніше від інших, бо уже в 1790 р. введено тут богослужіння, а X. Криспін Цєшковський, єпископ нісенський, освятив його; прихід під титулом св. Михайла став в нових шатах…» і дещо далі: «На цьому ще не кінець - і в Голозубинцях побудувала домашню каплицю, в якій обов’язки капелана виконував один з місцевих капуцинів».

З візиту 1802 р. відомо, що заснований в 1751 р. Йосипом Потоцьким монастир був «(…) закінчений в 1785 році як його спадкоємцями, так і милосердних інших благодійників».

Однак законне будівництво монастиря настало ймовірно після розпорядження в 1793 р., а безумовно в 1796 р. (на зборах 20 травня 1791 р. фігурує ще притулок).

За дослідженнями о. Зенона Горліцького (1867-1936) костел під титулом Непорочного Зачаття Найсвятішої Діви Марії освятив львівський вікарний єпископ Криспін Цєшковський (1730-1800). Цього дня освятив костел і великий вівтар, наступного дня п’ять бічних вівтарів, а 26 жовтня освятив костельний дзвін на честь св. Вікентія Фереріуша. Натомість описи візитів костелу і монастиря з 1814, 1816, 1819 та 1829 років подають дату 26 вересня 1790 р., що підлягає сумнівам, бо це був понеділок (звичайно якщо це був день закінчення урочистості).

Престольні свята в костелі відбувалися на: св. Антонія Падевського, св. Франциска Серафіцького, Матері Божої Ангельської і на день Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії.

В візитах костелу 1824 р. та 1825 р. звернено увагу, що на куполі, по всій довжині від світського хору до пресвітерії, з’явилися тріщини («по причині, що немає залізних анкерів»). Схожі тріщини зауважили на західній стіні біля карнизу. Щоб забезпечити костел рекомендовано підсилення стіни будівництвом біля неї міцного нахилу, підтримки від стіни (ймовірно до знищення монастиря в 1832 р. цієї рекомендації не вдалося виконати).

Бібліотека монастиря не була занадто багата. З опису візиту від 6 серпня 1829 р. відомо, що налічувала 66 книжок на латинській мові, 59 – на польській та 7 – на німецькій (разом 132).

Генерал Вікентій Красінський (1783-1858) в листі до Йосипа Регульського, з Петербурга, з серпня 1832 р. писав: «Дуже погану новину тобі повідомляю, що між ліквідованими монастирями знаходяться наші гідні Дунаєвецькі Капуцини. Дозволь попросити, щоб зараз перенести бібліотеку і речі моєї матері від них; а якби стіни можна викупити, чи взяти від адміністрації для зберігання їх – приклади зусилля, тому що з наших рук могло би їм назад колись повернутись».(Йосип Ролле, Бабуся поета, с. 274). Не вдалося цього виконати, незважаючи на спроби генерала Красінського. Капуцини покинули монастир 20 жовтня 1832 р.

Після смерті Антоніни Красінської в 1834 р. дунаєвецькі володіння перейшли у власність ген. Красінського. В 1850 р. продав дунаєвецький ключ Вікторові Скибневському (1787-1859), який володів крім містечка Дунаївці, селами: Могилівка, Заставля, Січинці, Панасівка, Мушкутинці, Голозубинці, Іванківці і Яцківці.

3. Опис комплексу монастиря

Костельно-монастирний ансамбль капуцинів в Дунаївцях збудовано при дорозі, яка веде до містечка Смотрич, по правій стороні, на невисокому піднесенні. Об’єкт збудовано згідно з «капуцинською формою».

А. Опис костелу

Костел був вибудований з цегли і оштукатурений, з пресвітерією в напрямку на північ. Збудовано його на плані прямокутником довжиною 22,30 м і шириною 15,50 м. Це була однонефна будівля з двома пролітами, з дещо вужчою однопролітною пресвітерією, оточеною двома бічними приміщеннями. За стіною вівтаря, в прилеглому до костелу, продовженому крилі монастиря, знаходився прямокутний релігійний хор шириною такою як пресвітерія, на захід від нього два прямокутні приміщення ризниці, а на схід – сходи монастиря.

Біля фасадної стіни знаходився, підтримуваний трьома стовпчастими аркадами, світський хор (вхід до нього вів з коридору монастиря на другий поверх). Флангові два бічні приміщення були відкриті на головний вівтар напівкруглою дугою аркади, а на неф костелу малою аркадою, яка виконувала роль переходу. В площинах бічних стін нефи виглядали як чотири напівкруглі великі пристінні аркади. Горизонтальну артикуляцію стін підкреслювали пілястри, а біля пристінних аркад – пари пілястр, з легко виламаними головами на кардовому карнизі, які в купольній частині переходили в підтримку.

Неф святині і пресвітерія були накриті куполом з телескопом на карнизах. В бічних приміщеннях пресвітерії були куполи, під світським хором купольно-перехресне. Релігійний хор і приміщення ризниці вкриті купольно-перехресним склепінням. В стінах нефи, в телескопах купола знаходилися чотири прямокутні, закриті по порядку вікна, п’яте подібне було вбудоване у фасадній стіні: в пресвітерії - два таких самих, але дещо менших. В бічних приміщеннях від сходу до заходу, по одному малому прямокутному вікні, які закриті секційною аркою. В сполученнях, які знаходилися над цими приміщеннями по одному прямокутному вікні на пресвітерію. З пресвітерії до чернечого хору дві малі вівтарні брами, а над кожною прикріплений віконний отвір (який закривається дверцятами). З бічних приміщень, в північній стіні, від західної частини дверей до ризниці, від сходу в коридор монастиря. В аркадах світського хору вбудовано двері, в середній – подвійні, з боків – одиночні. Підлогу в костелі виконано із шліфованих кам’яних плит викладених в шаховому порядку.

В чернечому хорі, в північній стіні, два прямокутні вікна закриті секційною аркою (з решіткою), в південній стіні, прямокутна, прикрита секційною аркою, ніша, з невеликим отвором на вівтар. З хору вхідний отвір до ризниці, а по протилежній стороні на коридор монастиря.

В приміщеннях ризниці, на північній стіні, по одному віні (з решіткою). В першій ризниці на західній стіні дві склепінчасті часткові ніші на шафи, на протилежній - одна. В другій ризниці сходи до з’єднання над ризницею і бічним приміщенням пресвітерії.

Так само в чернечому хорі, як і в обох приміщеннях ризниці підлога дерев’яна. Під хором і ризницями знаходилися склепінні підземні каплиці.

Вівтарні образи в костелі були намальовані на стіні: «Всі ці вівтарі однієї форми та структури, фрески в столичні пілястри горіховій тіні мальовані» (з відвідин 1824 р.). на стінах костелу вимальовано теж освячені знаки францисканців.

Фасад костелу у великому порядку, мав дві пари пілястр в тосканськму стилі (великий порядок в архітектурі полягав на оздобленні фасаду будинку в декоративний спосіб через застосування пілястр, які проходили через усі поверхи). Над капітеллю (верхньою частиною) пілястр знаходилися прямі карнизи, для труб і дещо вище, з’єднуючі, які оточували весь костел.

Цей карниз у фасаді представляв собою основу високого трикутного плацдарму, коронованого камінним хрестом. На осі фасаду костелу великий, прямокутний вхід; вище нього, симетрично по боках, невеликі ширми з картинами, які представляють, з лівої сторони – св. Франциска з Асизу, з правої – св. Антонія Падевського. В свою чергу, вище них, на осі, ширма із зображенням св. Станіслава єпископа, який вказував на Петра, у верхній частині прямокутне склепінчасте порядкове (кусочне) вікно, а в трикутній верхівці окуляр. Висота фасаду костелу складала 40 ліктів, тобто біля 24 м. Фасадні двері були дубові, подвійні (ущільнені, прибиті цвяхами, із замком, зсередини засуваються жердиною), перед ними сходи з трьома сходинками.

Бічні фасади святині гладенькі із порушеним ритмом віконних отворів. Північний фасад пресвітерії гладкий, коронований зверху трикутною вершиною, на якій розташований залізний хрест. Зі стіни цієї вершини, із заходу, знаходилася дзвіниця в формі аркади, покрита черепицею із дзвоном. Фасади костелу пофарбовані кольором з цегляним відтінком. Дах костелу двосторонній. Хребет подібного даху над пресвітерією на 3 літі нижче (біля 1.80 м). Дахи покриті черепицею.

Перед фасадом костелу було невелике кладовище, оточене муром, з входом на вісь костелу, кам’яними сходами із дев’ятьма стугеньками. Посередині кладовища, на висоті трьох стугеньок, стояла, вирізьблена з каменя, статуя Непорочного Зачаття Найсвятішої Діви Марії, яка тримала в лівій руці Ісуса («мальована масляними кольорами»); площадка викладена звичайним каменем і обсаджена тополями.

Інвентар (приладдя) в костелі:

В костелі знаходилося шість вівтарів. Варто згадати, що типовим для капуцинських костелів є архітектурний вівтар біля стіни, витриманий в стилі тосканського бароко, найчастіше з дворівневими вівтарними образами в середній частині, виконаними з темного лакованого твердого дерева – дуба або ясена. В костелі в Дунаївцях вівтарні образи (ретабло), як згадано вище, були намальовані на стіні.

Головний вівтар (освячений) «на стіні фреска горіховим кольором з відтінком намальована» з картинами: в основному полі – Непорочне Зачаття Пресвятої Діви Марії «в гладких дубових рамках, покритих лаком»; в купольній частині менша картина св. єпископа Станіслава. На висоті трьох дубових східців вівтар оздоблений деревом із францисканським гербом – схрещені руки Ісуса Христа і св. Франциска з Асизу, а над ними хрест з терновою короною. На дарохранительниці дерев’яні, випуклі, полаковані гравюри.Над нею табернакулум для виставлення Пресвятих Дарів, виконаний з дерева, увінчаний короною, пофарбований глазуррю в сапфіровий колір. На вівтарі, з обох сторін дарохранительниці, дерев’яні полаковані східці під ліхтарі.

Пресвітерію від нефи костелу відділяє т.зв. романіка, тобто пряма , дерев’яна балюстрада, натомість від бокових приміщень т.зв. растрель (вид ажурної шляхетної балюстради без підвіконника). Біля східної стіни знаходилися (від пресвітерії в ліву сторону) знаходилися: в першій пристінній аркаді вівтар з образом св. Франциска Серафіцького, вище нього менший – св. Казимір; в другій пристінній аркаді вівтар з образом св. Теклі. Біля західної стіни нефи (направо від пресвітерії) розмістилися: в першій пристінній аркаді – вівтар з образом св. Антонія Падевського, вище – образ св. Йосипа; в другій пристінній аркаді – вівтар св. Каєтана апостола, вгорі менший, св. Варвари мучениці. Шостий вівтар розміщено біля східного стовпа від пресвітерії (зі сторони нефи), з образом Господа Ісуса Милосердного, а вище в овалі – образ св. Йоана Хрестителя. Вівтарі були муровані з цегли, в чотирьох пристінних аркадах на висоті двох сходинок. Усі картини (образи ) на вівтарях були намальовані на полотні і оздоблені в дерев’яні,полаковані рами.

Кафедру з балдахіном розміщено біля західного стовпа пресвітерії (зі сторони нефи), її виконано з полакованого дерева, з входом дерев’яними сходами з поруччям.

Крім цього, в костелі між іншими знаходилися:

- 4 сповідниці з дверцятами;

- 12 лавок в двох рядах;

- Масляні картини на полотні:14 стоянь Хресної Дороги (підвішені над гербами францисканців); 7 портретів засновників: Йосипа Потоцького, Станіслава Потоцького, Яна Красінського, Антоніни Красінської з роду Чацьких, ген. Вікентія Красінського, поета Зигмунта Красінського (1812-1859) і його матері Марії Уршулі з роду Радзівіл (1777-1822), підвішених в пресвітерії на протилежних стінах; портрет Папи Піуса VI, а також зображення св. Анни і св. Франциска «великий»;

- 6 великих свічників;

- 70 менших свічників «пофарбованих червоно»;

- дзвін (з бронзи ) вагою 150 фунтів (біля 61 кг);

- мідний котел вибілений всередині, з кришкою, на воду для хрещення (в ніші стіни бічного приміщення від заходу);

- ажурна перегородка в формі квадрата з дерева ( на мурованій балюстраді світського хору).

В чернечому хорі:

- великий дерев’яний хрест з тілом Ісуса Христа (пофарбований маслом);

- 5 масляних картин: Ісуса Христа, св. Франциска Серафіцького («темно пофарбований»), Господа Ісуса терням коронований; менші: Матері Божої Ченстоховської і св. Франциска з Асизу (друге зображення);

- Велика кафедра на часослов (з шафками знизу), а на ній ліхтар з латуні з трьома олов’яними ліхтариками (стояв посередині хору);

- 3 дубові лавки і скриня на свічки;

В ризниці:

- Масляні картини: св. Франциска Серафіцького (великий), Матері Божої Розарія, св. Станіслава єпископа, св. Йоана Мученика;

- Сервант вбудований в нішу в стіні; в стіні павпроти – дві шафи в нішах;

- Посудина з міді в лиштві для вмивання рук священника;

- Посуда для літургії, між іншим: срібна позолочена банка з кришкою (вага 0.72 кг), срібний келих з позолотою всередині з дискосом (чаша для святого Причастя) (вага 0,66 кг), срібний келих з 3 ангелами на п’єдесталі з дискосом (вага 0,46 кг), срібний келих з позолотою (вага 0,60 кг), срібні келихи з позолотою – 2 шт. (вага 1, 05 кг), срібний келих з позолотою всередині (вага 0,43 кг), срібний келих з мереживом та позолотою (вага 0, 59 кг), срібний хрест, мідна дарохранительниця з позолотою, дерев’яний хрест з позолотою з реліквіями св. Фелікса з Канталіце;

- Фігура Воскреслого Христа, вирізьблена з дерева;

- 47 риз (18 білих, 14 червоних, 6 фіолетових, 4 зелених, 5 чорних).

На жаль, доля інвентаря, що знаходився в костелі, невідома, також не відомо чи збереглося щось із цих речей.

В. Опис монастиря

Монастир збудований з цегли і оштукатурений. Творив чотирикутник заснований навколо внутрішнього дворика. Південне крило (переднє), довжиною 28,20 м прибудовано до східної стіни костелу; східне крило мало довжину 23, 60 м до місця, де починався кутовий павільйон, який від півдня мав ширину 4,40 м; розширене північне крило з’єднувалося з північною стіною пресвітерії (воно було довше на 3,50 м від західної стіни костелу і мало ширину 8, 10 м), від . В результаті з’єднання східного і північного крила утворено кутовий павільйон-альтанку. Це був двоповерховий будинок, з підвалом, з двома поверхами підвалу в південному крилі. Монастир разом з костелом від півдня мав довжину 43,70 м, від заходу 30, 30 м, а з півночі 51, 60 м.

Монастир на першому поверсі мав дворівневу систему, на другому – двох- та трьохрівневу, а вздовж східної стіни костелу на обох поверхах однорівневу (коридор монастиря). Дерев’яні стелі, антаблемент покритий дошками (в коридорі біля кухні і чернечого хору кам’яний сейф). Сходи в північному крилі, одні біля чернечого хору, другі – біля павільйону-альтанки. Вікна на обох поверхах прямокутні, розташовані нерегулярно, більші на нижньому поверсі і на передній стіні південного крила. На обох поверхах підлога з дощок (в коридорі біля кухні і чернечого хору викладена цеглою). Внутрішні стіни пофарбовані на біло.

Вхід в монастир вів через хвіртку зі сторони площадки перед костелом. За подвійними дверима, знаходився маленький коридор, з якого направо були двері до гостьової кімнати, прямо на коридори монастиря, а в лівій стіні була ніша з лавою . Гостьова кімната мала вікно з решіткою і камін для обігріву. За дверима «за огорожею», в коридорі центрального крила, з правої були ворота і гостьова (обігрівалися піччю, в якому обігрівалося з коридору), з лівої – до внутрішнього дворика п’ять вікон.

В східному крилі вкінці коридору, знаходилися двері до трапезної, за ними в коридор перед кухнею, а зліва три вікна на внутрішній дворик. В трапезній, наліво в заглибленні, в стіні вкладено вмивальник, посередині стіни віконечко (для подавання страв з кухні), далі стояла велика кам’яна піч, навколо якої з трьох сторін були кам’яні лавки. Направо від печі, в східній стіні – три вікна (з решітками) і дубовими затворами всередину. В стелі по всій довжині з обох сторін вирізано десять люфтів, через які тепле повітря гріло камери над трапезною. Біля стін, навколо трапезної знаходилися лавки з дерев’яними спинками і шість вощених столів. Біля західної стіни стояв годинник. В східній стіні трапезної, двері, які знаходилися посередині, вели до двох кушеток. На кожну з них зі сходу світило одне вікно з решіткою; в другій – в підлозі дубовий люк закривав сходи до підвалу (з парою віконних люфтів з півдня і сходу), в якому зберігали пиво.

В кутовому павільйоні знаходилися кухонні приміщення. В коридорі перед кухнею зі сходу було вікно і двері до кухні (в ньому вікно з півдня і два з півночі); до кухні примикалася комора (з двома вікнами від півночі). В коридорі з півночі знаходився вихід на подвір’я, і двері до іншої комори (з вікном від півночі з решіткою). За дверима в коридорі, із заходу, зроблено дерев’яні сходи в підвал, де зберігалися овочі ( в ній було три віконних люфти з решітками з півночі).

В коридорі північного крила, від залу по правій стороні, були сходи на верхній поверх монастиря, гардеробну і т.зв. релігійну школу; обидва приміщення опалювалися. Цей коридор зі сторони внутрішнього дворика освітлювали чотири вікна, біля яких знаходилися дубові двері (до внутрішнього дворика). Вкінці коридор роздвоювався, направо - вихід в сад, прямо виднілися двері в залу перед чернечим хором (біля них висів дзвін від хвіртки вагою 30 фунтів – біля 12 кг), наліво коридор ішов вздовж східної стіни костелу; тут було одне вікно в бічне приміщення пресвітерії і три вікна в внутрішній дворик. За дверима в залі перед релігійним хором, з цегляною підлогою, направо (з північної сторони), сходилося до підземної каплиці під релігійним хором, ризницями (і пресвітерія), далі були сходи, які вели на поверх монастиря, прямо – двері до хору, а наліво – до костелу.

На другому поверсі монастиря, виходячи сходами зі сторони трапезної, з лівої сторони ліхтар (які освітлював вночі коридори), за нею двері до приміщень кутового павільйону, в якому містилися туалети і господарські приміщення.

Між східним і північним флангами монастиря були вузькі коридори, а з їх обох сторін пролягало 26 кімнат малих кімнат для ченців, які нагрівалися теплом з трапезної, гардеробної і релігійної школи через люфти. Вкінці коридору східного флангу, з лівої сторони знаходилася бібліотека монастиря (над кушетками). В коридорі південного крила зліва були двері до п’ятьох залів: провінційного, нарад, секретарського, каплиці і лазарету (кімнати для хворого); направо п’ять вікон на внутрішній дворик. Четвертий коридор, який продовжувався вздовж східної стіни костелу, освітлювали вкінці два, а до двору – три вікна; з нього вели двері на світський хор і до ораторії (знаходилася над бічним приміщенням пресвітерії), за якими наліво були сходи біля релігійного хору.

Дахи двохскатні, на павільйоні-альтанці чотирьохскатний, на північному фланзі із заходу трьохскатний, покриті черепицею (над ними п’ять димоходів). В висоту монастир був пофарбований цегляним кольором. Внутрішній двір монастиря був викладений «різноманітним каменем».

З підвалів монастиря виходили підземні тунелі поза межі монастиря. Один з них вів до міської ратуші, другий – на південь від монастиря. Цей останній був 1, 25 м висотою та 0,95 м шириною вверху і 0,85 м – внизу, дуга склепіння починалася на висоті 1,07 м, низ був кам’яний , а стіни шириною біля 0,80 м.

Інвентар :

- Всі картини в трапезній масляні на полотні: три великі на стіні – посередині Розп’ятий Ісус Христос, з лівої сторони – Матір Божа Болісна, з правої – св. Франциск Серафіцький; на інших стінах: Пресвята Трійця,Непорочне Зачаття Пресвятої Діви Марії, Ісус помираючий на Хресті, св. Антоній Падевський, св. Августин; портрети: папи Піуса VI, двох невпізнаних королів Польщі, єпископа Яна Дембовського, єпископа Адама Оранського, гетьмана Жевуського, ген. Вікентія Красінського; проспекти міст (Вифлеєм, Єрусалим, вежа Вавель). В описах монастиря занотовано дев’ять великих картин і багато менших. Їх автори невідомі;

- годинники: 1 в трапезній, 2 в коридорах;

- вмивальник мідний (в трапезній);

- бібліотека за даними 1824 р. налічувала 226 томів (латинські, польські, німецькі); крім того релігійні книги, парафіяльні записи, реєстр земельних ділянок, архів монастиря;

- дзвін біля хвіртки вагою 30 фунтів (пр. 12 кг).

С. Майно монастиря і його будівлі

Комплекс монастиря разом з його всім майном був оточений цегляним муром (в північній частині частоколом). За монастирськими та господарськими будівлями, зі сходу на захід, тягнувся внутрішній мур, який відділяв його від великого саду. В мурі з південної сторони, на схилі подвір’я, яке знаходилося на схід від монастиря, були ворота. На території подвір’я, на схід від воріт споруджені такі будівлі: пекарня, пивоварня, каретник і живильник; в південно-східному куті – будинок для гостей, потім вздовж східного муру: хлів для рогатої худоби, льодосховище, ангар; в північно-східному куті подвір’я – сарай для дров і біля північної частини муру (відділяв подвір’я від саду) стайня і кузня. В мурі, на захід від кузні, були садові ворота, а на рівні релігійного хору- хвіртка. Недалеко від воріт знаходилася криниця з двома помпами, одна з яких постачала воду до кухні, інша до пивоварні. В північній частині саду розташована невелика оранжерея.

Площа території монастиря, оточеного муром, нараховувала 3, 5 га. За даними 1814 р. (представлених в квадратних ліктях варшавських) майно монастиря становило: кладовище перед костелом -1599 (пр. 576 м. кв.); площа під костелом і монастирем займала 4100 (пр. 1454 м. кв. ); під садом і городом - 77789 (пр. 27 592 м. кв.); під подвір’ям монастиря – 10 922 (пр. 3874 м. кв.); під будівлями на подвір’ї – 3776 (пр. 1339 м. кв.); садочок перед трапезною 833 (пр. 295 м. кв.); сад перед залами для гостей – 748 (пр. 265 м. кв.); загальна площа – 99 767 квадратних ліктів (пр. 35 387 м. кв.).

4. Події після касації

12 жовтня 1832 р. міністр Дмитро Блуднов (1785-1864) відправив до генерал-губернатора Василя Левашкова (1783-1848) список костелів та монастирів, які вибрав голова Святого Синоду, священик Петро Мощерський (1778-1857) та, котрі мали бути перетворені в церкви. 22 жовтня видав рекомендацію, щоб виконати наказ.

21 жовтня 1832 р. комісар губернатора, полковник Панков, рапортував до Левашкова, що монастир капуцинів в Дунаївцях був переданий 27 вересня службовцям губернатора і казначейства, а п’ять монахів відправили в монастир у Вінниці і «очікується приїзду і подальшої передачі капітану поліції ушицького повіту».

20 грудня 1832 р. цивільний подільський губернатор Федір Лубяновський (1777-1869) повідомляв Левашкова, що із 19 ліквідованих монастирів в Подільській губернії, 9 костелів було визначено для реформування в греко-російські церкви і всі вони були передані під управління православного духовенства (капуцинські в Дунаївцях та Збжижі). Одночасно інформував, що звернувся до православного Подільського єпископа Кирила, щоб до терміну видачі відповідних розпоряджень в питанні їх управління ці костели залишилися без жодних змін (йшлося про затримку дій, пов’язаних з виконанням в них іконостасів і освячення церкви ).

31 грудня 1832 р. Лубяновський повідомляв Левашкова, що наказ Імператора про ліквідацію римо-католицьких монастирів в Подільській Губернії був завершений. Міністр Блудов 11 січня 1833 р. видав заборону, щоб утримати передавання костелів під управління православного духовенства. Причиною виявилося те, що реформування та освячення католицьких костелів на православні церкви виконувалося поспіхом і без належної пошани (що справляло погане враження). Крім того, підземні каплиці монастирів та костелів були місцями, де поховані засновники, їх сім’ї, благодійники, що викликало тривогу їх потомків, чи тимчасові залишки предків будуть вшановані.т24 березня 1834 р. Левашков повідомляв Блудова, що костел капуцинів в Дунаївцях був реформований в православну церкву під титулом Внебовзяття Господнього. Однак інтер’єр костелу залишився без змін.

Парафію при капуцинському костелі об’єднано з парафією дієцезійною в Дунаївцях. На момент вилучення належали до неї села: Галівка (домів 46; вірних: чоловіків – 114, жінок 119), Попелівка (домів – 9, чол.-28, жін. -24), Слобідка Гірчичанська (домів- 3, чол. -8, жін. -6), Гірчична (домів – 52, чол. -99, жін. -97), Голозубинці (домів – 71, чол. -193, жін. -167), Замлинівка (домів – 26, чол. – 79, жін. - 65). Разом : дворів – 207, чол. -521, жін. -478.

24 серпня 1843 р. Подільський православний церковний суд звернувся з проханням до Католицького церковного суду в Кам’янець-Подільському про відшукання і відправлення документів, які мають відношення до земельних справ ліквідованого монастиря Капуцинів в Дунаївцях. Серед документів ліквідованого монастиря збереглися два повноваження від 12 травня і 7 червня 1751 р., а також документ Петра Потоцького від 27 березня 1773 р, який надавав індивідуальні земельні права монастирю в Дунаївцях. До церковного православного суду були вислані їх копії.

В 1859 р. місцева влада зобов’язала власника дунаєвецького ключа Броніслава Скибневського (1830-1904) зремонтувати дах на старовинному костелі капуцинів. В той самий час в середній частині даху святині вбудовано православний купол з дерева, на низькому барабані поміщено напівкруглу чашу, а на ній на меншому циліндрі подібну, цілісність була оббита оцинкованою жерстю і увінчана хрестом. Змінено також покриття даху, була знята черепиця, а дах покрили галькою. Церква, незважаючи на зміну куполу, надалі виглядала як костел. В 1866 р. з розпорядження губернатора архітектор Жайворонків і підполковник генерального штабу Де-Лівроном виконали проект ремонту церкви, перебудови даху і куполу, з добудовою дзвіниці, однак не дійшло до його реалізації. На малюнку Наполеона Орди (1807-1883), з 1872-1873 рр., на якому представлений палац Красінських в Дунаївцях і фрагмент костелу капуцинів видно, як виглядав в той час цей костел.

Євфімій Сєцінський (1859-1937) в 1895 р. записав, що на стінах церкви висіли картини з костелу капуцинів : «Матері Божої в оточенні Ангелів», «Введення збентеженого Ісуса Христа», «Бичування Ісуса Христа» і «Спасителя, який навчає фарисеїв» з написом «Віддайте кесарю, що належить кесареві, а Богу, що Боже».

В 1899 р. були виконані істотні роботи в перебудові даху церкви і її ремонту. Був демонтований трикутний тимпан на фасаді і подібну верхівку з півночі. Блок костелу прикрито майже плоским дахом, а в його центрі розміщено високий восьмисторонній барабан вежі, закінчений відповідною призмою, на якій піднімалися тонкі стовпчики, які підтримували витягнутий цибулинний купол, закінчений православним хрестом (що видно на фото з 1910 р., яка представляє панораму Дунаєвець і фігури з 1934 р.). Проведені роботи коштували 6000 рублів.

Ймовірно в той час також знесено фрагмент північного крила монастиря разом з кутовим павільйоном і мури, які утворювали коридор монастиря біля стіни костелу. На ширині коридору теж відрізано центральне крило (південне) монастиря від блоку костелу.

Всередині церкви, за іконостасом, на стіні пресвітерії висіли три картини успадковані після капуцинів. Один відображав Матір Божу в оточенні Ангелів, яка стояла на місяці зі змієм під ногами, на Її голові була металева корона з благородним камінням; картина мала висоту 1,5 сажнів тобто понад 3 м. крім нього на стінах церкви висіли ще три картини з давнього інвентаря: «Введення збентеженого Ісуса Христа», «Бичування Ісуса Христа» і «Спасителя, який навчає фарисеїв» з написом «Віддайте кесарю, що належить кесареві, а Богу, що Боже».

Костел капуцинів до кінця І світової війни служив як святиня Російської Православної Церкви, а пізніше зареєстрованої в 1921 р. в СССР Української Автокефальної Православної Церкви, яку комуністична влада ліквідувала в 1930 р. Святиня під її владою знаходилася до 1929 р. Потім була передана Російській Православній Церкві московського патріархату і під її управлінням перебувала до 1934 р.. В цьому році будинок був перебудований і відкрито в ньому кінотеатр «Вогнище культури».

В костелі знесено зовнішні мури до висоти нище внутрішнього карнизу костелу (пр. одна третя висоти мурів святині).

Не відомо чи тоді теж демонтували склепіння костелу, чи, можливо, воно було зруйноване під час робіт вкінці XIX століття, тому що свідки руйнування мурів церкви в 1932-1933 роках стверджували, що перекриття в ній були дубові балки. Якщо так, то роботи, які виконувалися біля костелу капуцинів вкінці XIX століття полягали на демонтажі тріснутого склепіння костелу, його вершин, а потім монтажу нового дерев’яного перекриття, даху і куполу.

Найімовірніше також під час перебудови церкви на кінотеатр знесено мури бічних приміщень біля пресвітерії і стіну вівтаря, яка відділяла релігійний хор. Від костелу залишилися фактично тільки міцно зменшені внутрішні мури. Будинок перекрито дворівневим дахом, а новий фасад не мав пригадувати, що раніше знаходилося в цих стінах. Кінотеатр був відкритий 8 листопада 1934 р.

Під час ІІ світової війни німці зробили в будинку склад. Після війни наново повернено сюди кінотеатр. На початку 70-х рр.. XX ст. , коли збудовано в Дунаївцях новий міський кінотеатр (1970-1972), приміщення колишнього костелу були передані дитячій спортивній школі. Ця школа діяла до 1992 р. потім в 1993-94 рр. працювала тут організація юних туристів. 4 березня 1995 р. будинок колишнього костелу капуцинів прийняла Православна Церква Київського Патріархату.

Монастир, після розпаду в 1832 р., протягом довгого часу стояв пустий. В його стінах 1848-1855 роках розміщувалася духовна школа («училище»). З 1871 р. до 1901 р. приміщення монастиря займало Міністерство Науки з призначенням на «Народне училище». Ймовірно в 1899 р., під час перебудови костелу, фланги монастиря були відрізані від церкви. Тоді демонтовано коридор, який вів від хвіртки до саду і його стіну до внутрішнього дворика (на обох поверхах), може бути також тоді демонтували частину північного крила монастиря. В 1917 р. будівля монастиря належала церкві і була занедбана, так як бракувало коштів на її утримання. Деякі її приміщення винаймали бідним для проживання. Тоді проживало там біля 10 сімей, які платили церкві від 150 до 180 рублів за оренду. Ці гроші були призначені на ремонт будівель монастиря. В цьому ж 1917 р. крім костелу і монастиря існував ще один цегляний будинок після капуцинів, колишня пивоварня, в якому знаходилося помешкання православного священика. Існував ще давній сад монастиря, оточений високим муром. За костелом монастиря в кутку старого саду була площадка, на якій знаходився кам’яний хрест з надписом «Людвік Садовський Р.П. 1820» (може бути раніше на цьому місці було маленьке кладовище). Після революції приміщення монастиря використовували для потреб міської школи. Під час ІІ світової війни функціонувала тут церковна школа, а після війни – професійна.

В 1991 р., після прийняття о. Йосипа Мізери на провінційного Краківської Провінції Братів Менших Капуцинів, о. Станіслав Падевський повернувся з собору в Україну як делегат провінційного. Приїхав теж з новиною, що о. Елізеуш Мартинів, який працював в Києві більше двох років, був переведений в Дунаївці я головний, в помічники отримав о. Хіларія Вілька. О. Елізеуш довів необхідність перебування в Києві тим, що старається віднайти поселення для капуцинів в столиці України. Однак швидко виявилося, що в проблемі повернення капуцинів в Дунаївці не було зроблено жодних зусиль. Тим часом до парафіян в Дунаївцях доїжав св. Йосип Чоп, пробощ парафіїї в Голозубинцях. Він теж розпочав будівництво святині в Дунаївцях. О. Падевський розмовляв із св. Чопом на тему відновлення костелу капуцинів в Дунаївцях, який на той час використовували як спортивний зал. Однак зіткнувся з опором св. Йосипа, який аргументував, що Дунаївці –це найкраща частина парафії, а тим більше повстала би проблема існування двох парафій в місті. Такими чином справа повернення капуцинів в Дунаївці була завершена.

5. Теперішній стан

На теперішній час в стінах, які залишилися з костелу розташована православна церква Київського Патріархату. Всередині є одна великий зал з плоскою стелею. До колишнього світського хору добудовано вид внутрішнього вестибюлю зі сходами на хор, приблизно на висоті вівтарної стіни пресвітерії розміщено іконостас. Збереглися чотири пристінні аркади, в яких знаходилися вівтарі, пари пілястр, вбудоване поглиблення після дверей від музичного хору на верхній коридор монастиря. Будинок покритий рівним двостороннім дахом, на якому біля фасаду розміщено вежу з куполом. Збереглися також підземні каплиці під релігійним хором і ризницями (чи під костелом теж?).

Вижив головний фланг монастиря, відділене від будинку колишнього костелу на ширині колишньої хвіртки, а також з’єднаний з ним східний фланг (утворюють літеру L). В світлі цих подій середина монастиря була перебудована, але грубі мури, віконні косяки і багато інших елементів свідчить про його історію. Збережені два фланги монастиря належать до департаменту освіти Дунаєвецької районної адміністрації, в них відбуваються різного роду позашкільні навчальні заняття (2012 р.). Будинки покриті рівним двостороннім дахом.

Під монастирем збереглися також підземні каплиці (однак невідомо, як виглядають, в якому стані, бо під час війни в якійсь частині були засипані і вхід до них важкий). В передньому крилі вони двоповерхові (як в Вінниці). Від цього крила вів на південь підземний коридор з монастиря.

Старі люди розповідають таку легенду про заснування Дунаєвецького костьолу: одного разу вельможна польська пані, мандрувала Поділлям у власній кареті зі слугами. Вона заблукала серед лісів. Після поневірянь, стомлені подорожні врешті під’їхали до містечка Дунаївці на знак подяці Богові за порятунок вона зафундувала в Дунаївцях будівництво храму.

Історичні джерела говорять, що Дунаєвецький костьол було збудовано за сприянням шляхтичів Конецпольських та зі згоди Кам’янецького єпископа Павла (очевидно Волуцького) в 1639 році. До парафії приписано с. Дем’янківці, яке належало Польському підкоморому Михайлу Станіславському. Цей костьол був знищений турками в кінці XVIII ст.. але відбудований вже у 1718-21 рр. на кошти М. Кройце – воєводою Летичівським і зусиллями кс. А. Висоцького. Єпископ Кам’янецький Стефан Рупнєвський встановив тоді у дієцєзії 4 деканати: Дунайгородський, Сатанівський, Меджибіжський та Язловецький.

У 1742 році єпископ Вацлав Ієронім Сіраковський провів новий перерозподіл дієцезії. В результаті цього останнього розподілу до складу Дунайгородського деканату ввійшли такі парафії: м.Черче , м. Смотрич, (і сс. Вишневецька Гута, Грицьків, Носаківці, Черна, Смотричівка, Слобідка, Ріпенці, Рудка, Криничани, Стара Гута, Цикова), м. Тинна, (і сс. Тернава, Підлісна, Томашівка, Лисогірка, Карапчієв, Напільний Карапчієв), м. Залісці (і сс. Зелене, Балин, Бакинська Слобідка, Слупенці, Шатава, Михайлівна, Свистівка, Блищанівка), м. Китайгород, Лківці, Ушиця, м. Сокілець (і сс. Іванчик, Лисець), м. Дунайгород (і сс. Побійна Мала, Побійна Велика, Сивороги, Чанків, Іванківці, Мушкутинці, Панасівна, Воробіївка, Січинці, Красилівці, Городище, Голозубинці, Рачинці, Кривчик, Багнівка, Дем’янківці, м. Ненківці), м. Мукарів (і сс. Мукарів старий, Мукарів новий, Вихрівка, Татариска, Міцівці, Кріївка, слобідка Ярова, Нестерівці, Ганівка, Гірчична, Маліївці, Синяківці, Кужелова, Кужелівка), а також Солобківці, Зіньків та Віньківці з навколишніми селами.

Однак десь в кінці XVIII на початку XIX ст., в результаті нової реорганізації дієцезії, Дунайгородський деканат був ліквідований, а Дунаєвецька парафія ввійшла до складу Ушицького Деканату.

Дунаєвецький костьол носив назву св. Михаїла Архангела і мав відпуск в його свято. У 1797 році в с. Миньківці поміщиком Ігнатієм Маркотським зведено філіальний костьол під назвою Воздвиження хреста.

В цих самих роках в містечку також почав діяти костьол і монастир братів менших Капуцинів під покровом Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії та св. Станіслава. Його будівництво було розпочато 1751 року володарем Дунаєвецького ключа воєводою Познанським Станіславом Потоцьким. Старий Дунаєвецький костьол знаходився на території сучасного Хлібзаводу і не зберігся, а Капуцинський храм проіснував до наших днів – сьогодні це Українська православна церква.

У 1810 році костьол св. Михайла Архангела був відремонтований і оновлений завдяки пожертвуванням Антоніни Красінської, яка також прикрасила його величними іконами пензля відомих італійських художників. Можливо це були ікони Ісуса Христа і Діви Марії які знаходились по боках від головного вівтаря і про які згадують у своїх розповідях очевидці.

На підставі розпорядження Кам’янецького єпископа Франциска Боргеша Мацкевича, відомого своїми стараннями про освіту люду, від 1812 року при Дунаєвецькій парафії мала відкритися парафіяльна школа. У 1825 році Антоніна Красінська вимурувала для цієї школи новий двохповерховий будинок, який знаходився біля муру монастиря Братів Капуцинів і зберігся до сьогодні (приміщення навчально-виробничого комбінату). У школі була бібліотека тут жив і вчитель. У 20-х рр. XIX ст. ним був Павел Зіппер.

Автор книги “Римское Католичество и его иерархия на Подолье” В. Сімошкевич, якого важко запідозрити в симпатії до католиків, однак стверджує, що «особливо добрими були школи в Городку, Сатанові, Терноруді, Проскурові, Ярмолинцях, Дунаївцях і Зінькові»

Кількість учнів з роками стає все меншою. Слід зазначити, що XIX ст. становище Католицької Церкви на території Російської імперії було дуже складним, адже після приєднання цих земель до складу Імперії, католики вели нелегке змагання з вороже налаштованою царською адміністрацією за збереження своїх впливів. Важко щось твердити про долю цієї школи в роки особливого посилення реакції царських властей після польського повстання 1831-33 рр. і в наступні десятиліття, коли було категорично заборонено все польське і католицьке. Однак, навіть і в 30-і рр.. ХХ століття в Дунаївцях все ж таки працювала польська школа.

Завдяки душпастирській праці кількість прихожан з роками зростає. Але очевидно, що це також було пов’язано з ліквідацією у 1832 році костьолу і монастиря Капуцинів. У 1830 році російським царем було заборонено діяльність монахів на території імперії (оскільки монастирі якимось чином надавали допомогу учасникам польського повстання), тому саме в цьому році брати капуцини змушені були покинути м. Дунаївці, а їхній костьол було передано православній церкві, яка знаходилась у цьому приміщенні аж до її закриття Радянською владою. Нині, як вже було сказано вище, це храм Української православної церкви.

Що ж до костьолу св. Михайла Архангела, то вже на початку XX ст.. кількість парафіян костьолу св. Михайла Архангела зросла майже в два з половиною рази у порівнянні до 1825 року. За розповідями очевидців костел був значно менше за розмірами від нині діючого храму, але завдяки розташуванню на підвищенні його було видно з далеко. Високе приміщення зі склепінчастим верхом та вузькими видовженими вікнами. Оточувало його невелике подвір’я обгороджене, кам’яним муром. Біля входу, зліва за брамою знаходилась дзвіниця із 4 дзвонами. За костьолом, знаходився дім священика і криниця. Згадують, що за давніх часів у храм вдарила блискавиця, від чого будівля постраждала, тому її довелось “зв’язувати” металевими прутами. Саме тоді, у зв’язку з потребою ремонту, єпископ дав дозвіл на встановлення у Дунаєвецькому костьолі ще одного відпусту у свято Св. Анни. Джерела свідчать про те, що 1904 року костьол було відновлено на кошти віруючих зусиллями кс. Рачковського. В середині костьолу, поруч головного вівтаря, на стінах знаходились великі образи подаровані на початку XIX ст. А. Красінською, біля них робились відповідні декорації на Різдво та Великдень, однак важко встановити, хто був на них зображений. Свідки подають різну інформацію: одні стверджують, що це були зображення Ісуса Христа і Діви Марії, інші – св. Михаїла Архангела і св. Анни, ще інші називають св. Йосифа. Вівтар у костьолі був дерев’яний, різьблений, прикрашений 12 свічками. На стінах костьолу, як і у кожному католицькому храмі, мальовані зупинки хресної дороги.

Головна нава розділена на три частини двома рядами колон. На одній з передніх колон було розп’яття перед яким молились віруючі. Тут стояло 6 лавок – по три з обох боків. Чоловіки завжди займали праву сторону, а жінки ліву. Храм освітлювався великою кількістю свічок. Фасад храму прикрашали 4 колони та скульптури двох ангелів біля входу, які тримали в руках хрести.

Під час богослужіння грав орган та співав парафіяльних хор, у костьолі відбувалося навчання дітей катехізису до першого причастя. Його проводив органіст. Свято першого причастя відбувалось дуже урочисто. Парафія мала два відпусти, один з них у свято Михаїла Архангела. Єпископський візитатор відмічає, що у 1825 році стан костьолу і парафії в Дунаївцях може бути прикладом для інших.

У 1826 році помирає вікарій Комарніцкий, а приїжджає 30-ти літній вікарій Ігнатій Крузкотський, висвячений цього ж року на священника. В Дунаєвецькій парафії діяла також капличка в с. Миньківці.

Свята Меса відправлялася на латинській мові, а проповідь священик говорив польською. Перед св. Месою віруючі співали Розарій, також молились Годинки. До Дунаєвець приходили католики з сіл Дем`янківці, Іванківці, Могилівка, Січенці, Панасівна, Ганівка, Мушкутинці, Голозубинці (тут капличка була дуже мала). Настоятелем Дунаєвецького костьолу на початку 20-го ст. і до своєї смерті, десь у кінці 20-х рр., був о. Фортунат Рачковський 1868 р.н., рукоположений в 1898 р., магістр теології. За переказами він похований на міському католицькому кладовищі (нинішня територія нашого храму). У цьому ж склепі, як згадують старі люди, похований о. Антоній Павловський та вікарій о. Болеслав. Отець Фортунат був високий, худорлявий, суворий священик. У 20-х роках разом із ним розпочав працю о. Антоній Матушевіч. Він теж був магістром теології. У 1911-1915 рр. був вікарієм парафії Проскурів і капеланом у с. Мацьківці. У 1920 р., о. Антоній був призначений настоятелем в Дунаївцях, а також адміністратором парафій Залісці, Жванчик і Ушиця. Заарештований 19.01.1930 р. і ув’язнений в політ ізоляторі у Ярославлю. У групі перебували понад тридцять ксьондзів з України. Засуджений на десять років таборів на Соловках і висланий туди у травні 1931 р. Помер там захворівши на туберкульоз 10 травня 1936 р. Повідомлення про його смерть надіслав до польського консульства у Москві о. Юзеф Ковальський (лист з 16.05.1936 р.). Гринчевська Цезарія з села Дем’янківці згадує, що під час Різдвяних свят у 1929 році о. Матушевич сказав такі слова з амвону: «Дорогі мої парафіяни! Живіть у злагоді та любові. З цього амвону я навчаю востаннє.»

Дунаєвецький костьол було зачинено та розібрано на початку 30-х років. Старі люди ще пам‘ятають цю жахливу подію: «Костьол валили молоді хлопці – комсомольці. Повалили дуже швидко… Який то був жаль, який то був смуток! Ми стояли навколішки, молилися і плакали, і просили, щоб вони зупинилися, а вони кидали в нас камінням і образами». Багато віруючих тоді було заарештовано.

Не дивлячись на те, що храм було зруйновано, віра в людських серцях жила, бо людина сама являється Храмом Святого Духа. І ті, хто залишився вірним Ісусу, не зважаючи на погодні умови, переслідування, на те, що могли бути покаранні зі сторони влади ішли до діючих храмів, одним з яких була капличка в с. Голозубинці.

Храм в Голозубинцях сьогодні.

«Голозубинці – пише о. Франциск Карасєвіч – село, розташоване на річці Студениці, за вісім кілометрів від районного центру Дунаївці у Хмельницькій області. Перша згадка про це село належить до 1530 року. Тут від 1820 року була мурована каплиця розмірами 6 х 9 м, з висотою стін в 4 м. В цій каплиці були одні головні двері, чотири вікна, дах був покритий оцинкованою бляхою. Сакристії та інших приміщень біля каплиці не було. Навколо неї був кам‘яний мур висотою 1,5 м. Вздовж муру росли віковічні липи та інші дерева. Каплиця знаходилася на відстані 15 м від головної дороги. В ній були маленькі хори 6 х 2 м, де знаходився конфесіонал, що мав форму шафи. У ньому сповідав (таємно) священик, який не мав дозволу від світської влади на душпастирську працю.»

18.11.1932 р. політбюро ЦККП(б)У прийняло нову постанову, в якій говорилося про посилення терору. Був виданий декрет, котрий дав дозвіл на ліквідацію святинь і монастирів. В 1930-х роках репресії на Україні набули фантасмагоричних масштабів.

Парафіяни згадують, що одного разу через Дунаївці НКВДисти гнали священиків. Вони були одягнені в сутани, зморені, брудні, просили води. Згадують також, що вони возили продукти харчування священикам, які відбували примусові роботи на лісорубі. Жертвами за віру у мирний час стали десятки тисяч чоловіків, жінок а також і дітей. Це були «вороги народу». Багато було добровільних донощиків. Коли в ночі приходили і людина запитувала чому її забирають, то могла почути, що «там» скажуть. І звідти не повертались. Масові арешти здійснювались в основному на підставі ордерів, що видавались райвідділом та обласним управлінням НКВС.

Жертвами такого терору полягло багато парафіян з м. Дунаївці. І причинами цього було носіння молитовника, хрестика, а також прилюдне визнання Ісуса Христа своїм Господом.

Однак, люди потайки збирались в приватних будинках на молитву розарієм. Один зі свідків розповідає, що в хаті його дідуся, сусіди збиралися на молитву. НКВДисти слідкували за ним і заарештували. Дали назву цим молитовним зустрічам: «підпільна організація проти народу «Ружанєц»». «Ворогів народу» довго у в`язниці не тримали, і нещадно б`ючи розстрілювали.

В міжвоєнний період дії радянської влади спочатку були спрямовані на цілковите знищення Церкви, а пізніше, коли це не вдалося, на максимальне обмеження її душпастирської діяльності. Сталінські закони мали за мету атеїзацію цілого суспільства, особливо дітей і молоді.

Про напрямки знищення свідчить факт, що всі храми до 1938р. були закриті, призначені на різні світські цілі, а також знищені. Всіх священиків заарештовано та вислано в табори.

Релігійне життя частково відродилося в період другої Світової війни під німецькою окупацією. Давні парафіяни спонтанно відкривали всі раніш закриті костьоли. Працювали в них прибулі священики з Польщі. Католики м. Дунаївці у ті часи збиралися на молитву біля колишнього військкомату (сьогодні краєзнавчий музей). Згадують люди також про Богослужіння у свято св. Михайла Архангела, яке відбулося тут. Було воно відправлене двома священиками із Польщі. А у Дем’янківцях молились у школі, зробивши в одному з класів вівтар. Місцеві жителі, колишні учасники хору Дунаєвецького храму, самі читали та співали частини Святої Меси латинською мовою. Це були Заянчуковський Людвіг, Заянчуковський Ян, Заянчуковська Ганна, Гринчевська Франциска, Токаркарчук Текля, Заяц Марія та інші..

Після закінчення війни католики оборонили кілька святинь, не відходячи від них ні вдень, ні вночі протягом багатьох місяців.

У часи радянської влади люди їздили на Богослужіння до Гричан (Хмельницький), Чернівець, Городка. Там відбувались хрещення та інші Таїнства. До 1963р. був діючим Підлісномукарівський костел, де католики, хоч і без священика, мали можливість зібратись на спільну молитву. Старші люди згадують, як на вівтар стелили орнат і клали порожню монстранцію. Так молились щонеділі, бо священики приїжджали дуже рідко. Люди не піддавались, їздили за десятки і сотні кілометрів, щоб почути Боже Слово, приступити до Святих Таїнств.

Воєнні і післявоєнні роки були також часом переслідувань і сталінських репресій. З приходом до влади Хрущова ситуація змінилася. Він видав потайний реферат, в якому засуджував сталінізм, що одночасно сприяло припиненню репресій.

В середині 50-х рр. в діючих костьолах розпочали працю кілька священиків, котрі після смерті Сталіна були звільнені з таборів та з місць примусової праці, та залишилися на цій території. Починаючи з середини 70-х рр. кількість парафій зростала завдяки спільнотам, що утворювалися в приватних сільських будинках.

Легка відлига була відчутна вже на початку 80-х. В другій половині цього десятиліття, завдяки несподіваним політичним змінам в колишньому Радянському Союзі, яким дала початок «перебудова» Михайла Горбачова, розпочався спонтанний процес відродження католицької Церкви. Прохання віруючих почали вислуховуватись: повернуто багато до цього часу зачинених і напівзруйнованих святинь, відкрито монастирі, дано дозвіл на будівництво нових храмів. Було видано 100-тисячним тиражем Біблію. У 1987 році у Голозубинцях розпочалася підготовка дітей до Першого Причастя.

У 70-х роках до каплички у с. Голозубинці приїздить кс. Антоній Борисович із Гречан. Пізніше тут працює отець Францішек Карасєвіч. Цей священик з болем та радістю згадує роки поневірянь, які він та його парафіяни зносили за віру в Ісуса. Отцю казали, щоб він як священик, працював тільки в тих парафіях, на які видана довідка. Крім цього було наголошено, щоб не дуже активно працював в душ пастирстві, не старався активізувати релігійне життя віруючих і щоб ніякому разі не збільшувалась їх кількість у парафії. Проповіді повинні бути якнайкоротшими, і виголошувати їх не часто. Зміст має бути тільки про Бога, а навчання про моральне життя обмежити.

В ті роки у Голозубинцях нараховувалося біля 1500 осіб котрі приходили на Святу Месу. З 1975 року до Голозубинець приїздить кс. Марек Трофим`як із Кременця. Отець Марек згадував, що службу Божу доводилось відправляти навіть вночі.

У жовтні 1980р. завдяки невтомним старання віруючих людей, тут розпочав своє пастирське служіння кс. Юзеф Чоп, випускник Ризької духовної семінарії. У неймовірно важких умовах, які створювала влада для розвитку релігії, йому вдалося провести ремонт і перебудову Голозубинецької каплиці. На її місці постав невеликий костьол під покровительством Непорочного Серця Пресвятої Діви Марії. Але найголовніше, що віруючі Дунаєвеччини отримали пастиря, до котрого могли постійно звертатися у різних питаннях і проблемах. Мали можливість регулярної участі у Святій Месі та прийняті Таїнств.

О. Юзеф Чоп став першим адміністратором Дунаєвецького костелу, будівництво якого розпочалося у травні 1989 року. Ініціатива цього будівництва належала самим парафіянам. Старання щодо одержання дозволу обласної влади підняла Попель Розалія. Хоч позиція обласного керівництва була не зовсім прихильною, однак місцева влада поставилась позитивно до бажання католиків мати свій храм в Дунаївцях. Було обрано керівний орган парафії т.зв. «двадцятку» до складу якої входили: Попель Р., Вінницький В., Прокопійчук О., Чичановська Ф., Закревський Ю., Артковський М., Войцехівський Л., Кросондович О., Шингілевич М.. Першим головою парафіяльного комітету обрали Ліщинського Фелікса, а його заступником – Островського Броніслава.

Дунаєвецькі католики зводили новий храм усім миром, допомагаючи хто чим міг при будові. До того ж місцева влада віднеслася до ініціативи віруючих зі зрозумінням.

29 вересня 1991 року парафіяльні збори ухвалили Статут парафії. Даний статут було зареєстровано рішенням виконавчого комітету Хмельницької обласної Ради народних депутатів від 16 жовтня 1991 року №173.

Будівельні роботи завершились до осені 1994 року і 30 жовтня цього ж року Дунаєвецький костел, перейнявши назву зруйнованого храму св. Михайла Архангела, був урочисто освячений Кам`янець-Подільским єпископом Яном Ольшанським.