БАРАБАШ Світлана Григорівна (30.06.1941, смт Олександрівка) — заслужений працівник освіти України, член-кореспондент Міжнародної кадрової академії, доктор філологічних наук (2004), професор, літературознавець, критик, поетеса, член Національної спілки письменників України (2004). Закінчила філологічний факультет Львівського університету ім. І. Франка. Працювала журналістом, вчителем, викладала українську літературу в Донецькому університеті та в Кіровоградському педагогічному інституті. Нині завідуюча кафедрою українознавства Кіровоградського національного технічного університету. Автор понад 200 наукових праць з історії української літератури, фольклору, питань сучасного літератур¬ного процесу та культури. Окремими виданням вийшли праці "Чарівне джерело поезії" (1985), "Серце вільне і пісенне" (1989), “Душа прозріє Всесвітом очей...”, “Поетичний світ Ліни Костенко”, “Ліна Костенко: Філософія поетичного живопису” (2003), Лірика кохання Ліни Костенко: спроба осягнення” (2003), “Поетична історіософія Ліни Костенко: Безсмертя Духу” (2003) інші. Автор збірки поезій "Золоті причали" (1998). Разом з Б.М. Кузиком впорядкувала збірку українських народних пісень “Пісні з маминого голосу” (2003). Ведуча публіцистичної програми Кіровоградського обласного телебачення "Вітальня Світлани Барабаш". Лауреат премії ім. В. Винниченка кіровоградської обласної газети “Народне слово”. Померла 27 квітня 2007 року. ЧЕРВЕНЬ Єдина, як сльозинка в оці,
Сухий, гарячий, світлий червень Що душу сповнює ущерть.
Враз спалахнув вогнем пожеж. Безсмертна, як душа в пророцтві,
А далі липень, далі серпень... Всесильна, як життя і смерть.
І біль людський – без строку й меж. Вона – прадавній голос крові,
Мою колиску обпалила Вона – прозріння світла мить.
Страшенна, небачена війна. Як життєдайний нерв любові,
Вкраїна тяжко голосила. Як каяття, вона болить.
Ридала мама край вікна. Своя у кожного стежина,
...Вже півстоліття за плечима. І віра в кожного своя.
Горну до себе онуча. Та в нас єдина Україна -
І тато добрими очима Твоя й моя. Твоя й моя.
Нас біля хвіртки зустріча.
І навіть в свято Перемоги, х х х
Коли вдягає ордени, Пришпорює Осінь баских своїх коней,
Болять йому важкі дороги Сухими степами співа горизонт.
Його останньої війни. Стрімкою стрілою пронизує спомин
Про зраджені долі Хмельницьких і Гонт.
* * *
ТЕПЛО ЗЕЛЕНОЇ ДУШІ
Нагріта стежка під ногами. Ще Ятрань пісенна в степах круто в'ється,
Високе небо. Сонце. Степ. І Тясмин правічний несе тугу вод.
І рідний Тясмин берегами Ще рід наш козацький над лихом сміється,
Від спеки літньої отерп. І Душу піснями рятує народ.
Смаглявий день всім циганчаткам
Носи облуплені припік. В них сяють хоругви злото-малинові,
Босоніж лопотить дівчатко В них Долі трагічна й висока печать.
У степ. У день. У світ. У вік. Прадавні сварожі мости калинові
За ним услід – стежки і роси. Вертають тих коней, що в Вічність летять.
І полини. І спориші.
І гріє ноженята босі
Тепло Зеленої Душі.
* * *
В НАС ЄДИНА УКРАЇНА
Своя у кожного стежина,
І віра в кожного своя.
Та в нас єдина Україна -
Твоя й моя. Твоя й моя.