Григорів Микола Олександрович

ГРИГОРІВ (Григор'єв) Микола Олександрович (20.01.1924, с. Ставидла) — український прозаїк, член Національної спілки письменників України (1986). Закінчив Кірово¬градський педагогічний інститут (1955). Працював директором середніх шкіл на Кіровоградщині та Черкащині, інструктором відділу пропаганди і агітації Бердянського райко¬му Компартії України. З 1968 — учитель літератури, історії та суспільствознавства Ірпінської середньої школи. Автор збірок повістей та оповідань "Серпнева тиша" (1973), "Весняний день" (1982).

СТРЕМЕЩИНА

Стремещина — сільський куток по лівому боці Сухого Ташлика. Річка блискучою старою підковою оперізує круту гору за левадами. Вона відгородилася ще й від поля положистою Меланчиною балкою. Хат на горі небагато, десятків зо два. Якщо глянути здаля, то здається, ніби вони зринули над сиво-зеленим розмаєм верб, що вщерть затопили широку долину.

(...) Стремещанську воду хвалять не тільки місцеві, а й люди здалеку.

На левадах — Кам'яна криниця. Джерело з-під гори пробивається на поверхню, і воду люди зачерпують, тримаючи відро за дужку. Цямрини викладені з чотирьох плоских гранітних брил хтозпа й коли, вони перекосилися і геть оброслії сірим мохом, що аж затвердів од давності. Від тих брил і називають криницю Кам'яною.

З незапам'ятних часів у селі існує такий звичай: коли парубок і дівка домовляться стати на рушник, то йдуть опівночі до Кам'яної криниці випити з липового корячка води, щоб любов довгі роки залишалася чистою і свіжою, як джерельна вода. Отож часом улітку Гордій Нелинь, прийшовши до схід сонця полити розсаду капусти, примітить протолочепу скрадливу стежечку в траві, а з потривоженої гілки калини збито сизу росу. Взимку — то здалеку видно сліди: брьохалися молодята через засніжені левади до криниці.

Тоді Гордій каже своїй дружині Варварі:

— Скоро весілля загуде.

— Ой!.. Чи не наша Марійка надумалась?

— Ти — мати і повинна знати, що робиться з нашою донькою.

Посеред невеликого вигонка, ближче до хат, викопана друга криниця. На тому ж вигонку росте трирічна липа.

(...) Коли ж десь у гурті, як западуть присмерки, заспівають пісню «По той бік гора, по цей бік гора, поміж тими крутими горами сходила зоря», то стремещани неодмінно зауважать:

— Од пас пішла ця пісня в світи, що ви собі не кажіть.

І нехай хто спробує заперечити! За руку потягнуть показувати і ту гору, де хати їхні, і другу гору, по той бік Меланчиної балки, з древньою могилою на вершині, ще й пальцем тицьнуть туди, де низько над садком моргає велика зоря. А подальші слова пісні — «Ой то ж не зоря — дівчина моя» — достеменно про стремещанськпх дівчат, бо кращих дівчат (і молодиць теж) — весь світ обійди — не знайдеш. Такої думки дотримується і Юстина Мальована, а їй, як кажуть, і карти в руки: має трьох дочок, старша — на виданні, а близнята підростають, та й сама, хоч була в літах, зуміла причарувати непіддатливого до одруження Віктора Мальованого.

Та не тільки в народній пісні увічнено стремещанський край.

Гордій Нелинь відкриє «Наймичку» Тараса Шевченка і прочитає з власним коментарем:

— Тринадцятирічний Тарас чумакував з батьком. Виїхали вони з Гуляй-Поля,— це стара назва Златополя... «Вот мы взяли соб...- Це в нашу сторону.— Поднялися на гору... Опять степь широкая, беспредельная. Только чуть мреет влево что-то похожее на лесок...» Та це ж наш лісок, Рідкодубина, його видно з Чумацького шляху!

Стремещани живуть у злагоді та довір'ї. Навіть замків не тримають. Зіперте на одвірок коромисло — то знак: нема нікого вдома. Усі були на виду, та й ховатися одному од другого не було чого.

Щовесни стремещани мучаться з городами. На такій крутизні городи не виореш, копати доводиться. Зате як обсадяться і руки, ноги й попереки переболять, то пере¬стають охати і клясти долю. Хазяйновитий Веретенник ще й похвалиться:

— Тут і курку годувати не треба, сама знайде поживку — поля з трьох сторін підступають. А качка на четверту сторону перевальцем-перевальцем — та до річки так і скотиться... Ні, що не кажіть, а вигода немала!

Тільки-но пересядуться морози і над Рідкодубяною з'явиться просинець у захмареному небі, а там і сніги посиніють і візьмуться водою — над кутком дзвенить небо. То жайворонки зависають у піднебессі на вервечках із сонячних променів. Не завжди дослухаються стремещани до пташиного співу, земні турботи відволікають. Проте коли вітпаде часина,— отоді й почус той передзвін, і тихий усміх торкнеться уст, потрісканих на степових вітрах, і серце защемить бентежно в передчутті чогось гарного, і подих перехопить...

А там і тополі, схожі на струнких дівчат, займуться ніжно-зеленим світлом — і вже весна. Удень ярішає сонце, уночі вишні в садках стоять нашорошені, сповиті серпанком легкого туману,— ось-ось викинуть брость, зацвітуть буйно, і стане більше квіту на землі, більше, ніж зірок на небі. А блідий місяць, що сходить, мовби теж велика вишнева квітка.

Улітку, погожими днями, чутно заколисливий легіт густих вишників у садках, таємниче перешіптування колосків у полі.

Восени пахне яблуками, викопаною картоплею і буряковою гичкою. Та ще прохолодні протяги доносять з левад дух пізніх отав.

Мерщій і зима підкрадається. За ніч стужавіє земля, Сухий Ташлик у берегах стягає пришерхла крига, лише посеред річки парує чорна вода. Ночами чути пружкий шум старезної липи на горі.

Віяли над Стремещиною і тихі вітри, гойдали цвітом волошок, і від того цвіту ще більше блакитнявіли небеса. Віяли і буйні вітровії, рвали маків цвіт, встеляли червоними пелюстками плеса на Сухому Ташлику. І тоді над Стремещиною пливли важкі хмари, набряклі грозовими відблисками, і війна кидала тінь од свого чорного крила на кожне подвір'я...