Цимбал Никифір Васильович

ЦИМБАЛ Никифір Васильович (1921, с. Несваткове – 5.05.1994, смт Олександрівка) – поет, прозаїк. Учасник Великої Вітчизняної війни. З 1947 по 1983 завідував ветеринарною аптекою в м. Кам’янці Черкаської обл. Писати почав під час служби в армії. Відвідував літературний гурток при Центральному будинку Червоної Армії, яким керував поет Євген Долматовський. Твори друкував у газетах Московського військового округу, м. Кам’янки та смт Олександрівки. Автор двох книг: поезій “Думи, що тривожать серце” (1992) та повісті “Радість і сльози” і збірки віршів “Надія і любов” (1993).

УРИВОК З ПОВІСТІ “РАДІСТЬ І СЛЬОЗИ”

В перші дні на фронті страшно, але коли вступаєш в бій – все проходить, все забувається. Одна в тебе тільки мета – вбити ворога, щоб не убив він тебе. Я дуже поважав командира 6-ї батареї старшого лейтенанта Якова Джугашвілі. Адже це знаменитість – син Генерального секретаря ЦК ВКП(б) Й.В.Сталіна. Його поважали всі за скромність. До солдат ставився згідно статуту і по-батьківськи турбувався, щоб кожен був нагодований і вдягнений. Він був середнього зросту, обличчя смагляве. Загальними рисами був схожий на Сталіна, але обличчя було гостріше, худорлявіше, стрункий, але ноги трохи коренасті, як у вродженого кавалериста. В дивізіоні ми зустрічались щодня. Але найбільше мені запам'яталась його сім'я. Жінки командирів приїхали попрощатись з чоловіками перед від'їздом на фронт. Коли старший лейтенант Джугашвілі побачив свою дружину, він вийшов з машини і, притримуючи рукою противогаз та планшетку, побіг на зустріч. Вона була вища ростом за нього, блондинка, розіпнута, біляве волосся ворушив червневий теплий вітерець. На руках тримала маленького хлопчика. Яків міцно обійняв їх і, немов прикутий, стояв так хвилин п'ять. Я сидів у кузові машини, мене не було кому проводжати на фронт і мені було легше. Я переживав за тих, хто прийшов попрощатись з своїми рідними. Хто його знає, може, це прощання і зустріч - останні в житті. Дружина його за національністю росіянка чи єврейка, за фахом – інженер-будівельник, в інституту і побрались. Гарна пара – тільки жити. Та проклята війна забирає чоловіка на фронт. Без перепочинку знаходився Яків Джугашвілі на передовій. В години затишшя між боями було дивишся на нього і думаєш, чого він на фронті, все-таки батько – вождь держави. Але йому скидки немає, він п'є чашку горя, як і я, син селянина. Всі ми знаходимось в чортовому пеклі, в тяжких кривавих боях. Вибачившись перед ним, дехто з командирів, рівних по рангу було скажуть:

- Ви, Якове Йосифовичу, полетіли б в Москву і попросили батька, щоб дали вам хоч з десяток літаків-винищувачів, щоб нас прикривали і захищали з повітря від німецьких бомбардувальників.

Говорили товариші про наболіле, бо німецька авіація не давала нам дихати. Старший лейтенант Джугашвілі тільки скромно усміхався:

- Батько знає бойову обстановку, в якій ми воюємо. Нам, фронту країна дасть все, а зараз потерпимо, адже німці напали зненацька і підло.

А зараз я ліз по-пластунськи на командний пункт 6-ї батареї, по кабелю, щоб знайти обриви, поремонтувати лінію, налагодити зв'язок командира дивізіону з командиром батареї. Війна. Іде бій. Треба побільше надсилати смертельного вогню на голови фашистів.