Передмова
З часу видання першого випуску "Потіївських старожитностей" (Л.Тимошенко "Потіївка та її осколиці в XVI-XIX ст.". — Дрогобич, 2000) минуло п'ять років. Звичайно, я не пориваю зв'язків ні зі своєю малою батьківщиною, ні з краєзнавством, наскільки мені дозволяють обставини мого життя. Зокрема, часто буваю на обласних краєзнавчих конференціях, які організовує в Житомирі "Товариство дослідників Волині", публікую ті чи інші краєзнавчі матеріали. Як і колись, у середині 90-х рр., мене продовжує хвилювати минуле Потіївки, а її мешканці, прості поліські трудівники, мої пращури і чужі люди, поступово "сходять" з пожовклих сторінок архівних документів і "оживають". Спочатку в моїй пам'яті і свідомості, затим "ідуть" до людей. Недавні події в Україні, розбурханої помаранчевою революцією, спричинили продовження серії "Потіївських старожитностей".
Пригадується також, що десять років тому справу історичного і культурно-духовного відродження села розпочав у Потіївці Павло Човнюк, невтомний літератор, журналіст, краєзнавець. Разом з іншим патріотом села Петром Лантухом ще в 1994 р. він видав два числа сільської газети "Потіїв курінь", за що їм низький уклін, бо саме цим вони розбудили мій інтерес до історії села. Публікації в газеті і зараз читаються з неослабною увагою, бо вони проникнуті щирістю, патріотизмом, любов'ю до українських національних традицій. Запам'яталося також, що коли я під час літніх відпусток працював у Житомирському та Київських архівах, щодня ввечері мене зустрічав на автостанції пан Павло, який ловив як кисень кожну нову інформацію про давнину, живився життєдайною благодаттю спадщини віків. Це помітно також у його віршах, мудрих і патріотичних, проникнутих непереможним духом українства. Такою є його "Молитва волі", хвилююча поезія "Дідова ступа". П.Човнюк публікував цікаві краєзнавчі розвідки, збирав і записував спогади старожилів Потіївки, які, як це не дивно, підтвердили деякі віднайдені мною архівні свідчення. Так, наприклад, він записав від старих людей, що Веремійки є найдавнішою частиною села.
Не так давно Петро Човнюк відійшов у Божі засвіти, проте потіївці мають берегти пам'ять про цю людину, яка давала приклад, гідний подиву та пошанування. Тут передруковую вірш П.Човнюка, присвячений відновленню в Потіївці церкви. Він може розглядатися, як епіграф до моїх розповідей про Потіївку.
Храм Святої Покрови
Ожила в нас церква —
із колбуду.
Поруйнована, розламана колись.
Хто вони були?
Невже то люди,
що на купол лізли
в синю вись?
Щоб хрести скидати
і трощити,
З вівтаря
робити справжній глум.
Що про них
тепер говорять діти,
Чи свічі
привидиться хоч сум?
Ой, було тих вандалів —
з тридцятих.
Окривавили
навік святі місця.
Вчили юних
душі ґвалтувати. Розпинати
вік наш до кінця.
А тепер
спокутуєм гріховно
Болі предків
і чорнобильську біду.
Я дивлюсь
На храм оцей жертовний —
Як опісля бурі
сонця жду.
Оновивсь
іконами і дзвоном
На Святу Покрову,
як колись.
Став живим
і мертвим Пантеоном,
Охрестив
села досвітню вись.
Божа Мати
хай між нами буде —
за гріхи
помилує Господь.
Із трьох сіл
до нас зібрались люди —
Долю їхню,
Боже, розпогодь.
Рудня і Христинівка
з'єднались
із колись
охрещеним селом,
Що в честь Потія
блаженного назвали,
Хмелем увінчали
і зелом.
Божа Мати
діток прикривала
і відводила
від них лиху біду.
Не дала село це на поталу,
Причастивши
дичками в саду.
І Покрови церква —
її воля,
На іконостасові —
сльоза.
Вітер знову
грає на басолях,
Золотом виблискує лоза.
Будять, будять дзвони
тихий ранок
В калинових
спалахах зірниць.
І діткнувся
осені серпанок
Церкви знов
воскреслої дзвіниць.
Сюжети, з яких складається ця книжечка, визріли в процесі дослідження історії села. Частково, вони розвивають окремі фрагменти попереднього видання, в іншому суттєво їх розширюють (це стосується історії роду Осецьких, яким було присвячено декілька сторінок), приблизно половина матеріалу публікується вперше. Здебільшого, мене продовжує більше цікавити сива давнина, тобто, історія села до 1917 р. На цьому шляху я багато почерпнув нового, відшуковував матеріали за межами України, в далекому і ближчому зарубіжжі. Проте, у цьому виданні я відійшов від запровадженої традиції і вперше подав матеріал про 30-ті роки XX ст., важка і трагічна спадщина яких, як привид, тривожать мою душу. Зрештою, мені, нащадкові розстріляних дідів, треба було виконати свою місію і написати правду, якої не дочекалися мої батьки. Відтак, ця книга — данина пам'яті розстріляному поколінню моїх земляків.
Дрогобич, 24 квітня 2005 року