ГОЛОС НАЩАДКІВ: ВІРШІ МОЄЇ СЕСТРИ ВАЛЕНТИНИ КРАВЧУК
Мабуть, Покрова — це границя
Між світом холоду й тепла.
І Матір-Божої правиця
Вже підніма свої перста.
І наділя своїм покровом
Цю землю, щоби заступить.
Святоспасенним тихим словом,
Що аж сльоза людська бринить.
І щирість в людях не згасає.
Минувшини ріка біжить,.
Потіївська біда минає —
Краса Полісся ворожить.
***
Лунає музика пречарівна
Шкільних уроків артистичних.
Коли пригадую слова,
Покладені в віки на пісню.
О скільки він селу співав!
Схилившись над акордеоном.
Не жив — палав, згасав
Вогонь творця без перепони.
Заповнені завжди місця
В районі, області, у селах.
І мандрували без кінця.
І домбровий дзвенів весело.
На сцену вийшли з нас не всі.
Хоча і є одна — народна!
Як заспіває — мертвого в труні
Підніме, будь-кого завгодно.
Шкода, що не буває тут,
Де починалась її пісня.
Де голос ще тремтів як прут,
І червоніла, як та вишня.
А вчитель Юрій голову схилив
На вічність свого акордеону.
Зростали діти — він радів.
І знов творив без втоми.
Вклоняємось таланту геть усі.
Ми — його учні, неслухняні, вічні.
Артисти, агрономи, теслярі.
За звуки, нотні і магічні.
Хай пухом буде вчителю земля.
І хай лунає над Поліссям пісня.
Від її чарів проростає вже рілля.
Серця людей пробудяться навічно.
***
Не полиняли очі ще твої.
Моя любове, світе милий.
Твої вогні як солов'ї,
Вони дають мені ще сили.
Тривога множиться, росте
Й породжує потуги нові.
І щось підтримує плече
Немов дощі ліси соснові.
Єство народу — із лісів.
Пропах він хмелем і смолою...
Твій голос раптом затремтів
На дотик самоти німої.
І світ утомлений притих,
Сп'янів од зелені-отрути.
Життя? Як трощений горіх...
В душі не терпить він покути.
***
Уже давно пройшли часи великі
І дбають люди про пупи й лоби безликі.
А ми — який полишим слід
На цій землі, окрім багатств і бід?
Пройде пора і зірки наші
Погаснуть в задубілій чаші.
Ніхто їх більше не засвітить
І сліду більше не полишить.
Мабуть, ми дуже слабко тліли,
Хоч сонце нам вгорі світило.
І небо віддавалося щодня –
А ми були як та дурня.
Земля раділа і крутилась
В пітьмі там діточки родились.
А як же Пушкін і Бальзак?
Кобзар, Франко і той козак
Який летів у бій за іншу ціль.
Невже його напала лінь?
Невже не маємо вогню
Щоб дати відсіч всякому лайну?
Подумаймо і правди пошукаймо.
Довкола і в собі — часу не гаймо.
Як в бруд не впадемо лицем,
То може, стане хтось борцем.
***
І порожніють душі від екранів
Під чужинецьким поглядом на нас.
Яке ж число підйомних кранів
Знадобиться, щоб повернути час?
Знецінилось своє, в віках набуте
Утоптане в чужі діла й думки.
Чужими путами прикуте,
І ринуть злочинів струмки.
Та в наших селах у хлівах чистіше
Ніж в фільмах їх крикливих і дурних.
І губляться поняття найсвятіші
Ми жити можем в стороні від них!
***
Одноразові панчохи,
Одноразові штани.
Одноразові Солохи
Пропонуються з нудьги.
Одноразові вітання
Депутатських солов'їв.
І безмежні нарікання
На рекламних бугаїв.
Одноразові пенсійні
Забезпечення на сміх.
Та безмежні і постійні
Підповзання цін до них.
Що це? Збіг обставин?
Чи великий їх розбіг?
В лісі більшає галявин.
В полі ширшає обліг.
***
Зимова ніжність не розтрачена
Зависла, у садах стоїть.
Заглянула в двори обачливо
В полях відкрила дивний світ.
Усюди чисто як побілено
Так срібло світиться навкруг.
І душі наші вже ізцілено
Від легких і важких недуг.
***
Куди замріяність моя сягає?
І доки їй іще рости?
У небеса високі і безкраї
Тривогами пливсти.
Мені б діждаться швидше ночі,
Щоб зорі відбивали очі.
Щоб жар обвуглений затлів.
Щоб розум знову захмелів.
Вогнем немеркнучим кохання.
У пам'яті зродить страждання.
Тривог предвічних марево
Збудило зради хмарину.
Щоб ніч відсунула стіну.
Між сподіваннями, й стрілу
Щоб запустила в груди
І я ввійшла у вічність, люди.
***
Я дикий світ збиралась переповнить
Якимось поштовхом своїм.
І порожнечу як-небудь заповнить.
Ліричним подихом мрійним.
Я не чекаю виписаних премій
Принад яскравих гаманців,
Та відчуваю — світ росте мій.
Стремен не плутаю кінців.
Моя найвища нагорода —
То незабудка лугова.
Її дівоча, ніжна врода
До мене мовить, призива.
Підводить свої очі небо
Дарунком вдосвіта мені.
Нічого більш мені не треба,
Щоб лиш співали солов'ї.
В їх заливному стоголоссі
Для мене ця земля як рай.
Убрана в квіти і в колосся,
І ліс дрімучий, і цей гай.
А тихі зорі вечорові —
То подруги мої й пісні.
Летить до мене легке слово
І у безсонні, і у сні.
Я рада всьому цьому світу,
Тим міріадам ясних зір.
Солодких чар п'яного цвіту,
Він кличе музикою лір.