Замість післямови: Вірші Валентини Кравчук

ГОЛОС НАЩАДКІВ: ВІРШІ МОЄЇ СЕСТРИ ВАЛЕНТИНИ КРАВЧУК

Мабуть, Покрова — це границя

Між світом холоду й тепла.

І Матір-Божої правиця

Вже підніма свої перста.

І наділя своїм покровом

Цю землю, щоби заступить.

Святоспасенним тихим словом,

Що аж сльоза людська бринить.

І щирість в людях не згасає.

Минувшини ріка біжить,.

Потіївська біда минає —

Краса Полісся ворожить.

***

Лунає музика пречарівна

Шкільних уроків артистичних.

Коли пригадую слова,

Покладені в віки на пісню.

О скільки він селу співав!

Схилившись над акордеоном.

Не жив — палав, згасав

Вогонь творця без перепони.

Заповнені завжди місця

В районі, області, у селах.

І мандрували без кінця.

І домбровий дзвенів весело.

На сцену вийшли з нас не всі.

Хоча і є одна — народна!

Як заспіває — мертвого в труні

Підніме, будь-кого завгодно.

Шкода, що не буває тут,

Де починалась її пісня.

Де голос ще тремтів як прут,

І червоніла, як та вишня.

А вчитель Юрій голову схилив

На вічність свого акордеону.

Зростали діти — він радів.

І знов творив без втоми.

Вклоняємось таланту геть усі.

Ми — його учні, неслухняні, вічні.

Артисти, агрономи, теслярі.

За звуки, нотні і магічні.

Хай пухом буде вчителю земля.

І хай лунає над Поліссям пісня.

Від її чарів проростає вже рілля.

Серця людей пробудяться навічно.

***

Не полиняли очі ще твої.

Моя любове, світе милий.

Твої вогні як солов'ї,

Вони дають мені ще сили.

Тривога множиться, росте

Й породжує потуги нові.

І щось підтримує плече

Немов дощі ліси соснові.

Єство народу — із лісів.

Пропах він хмелем і смолою...

Твій голос раптом затремтів

На дотик самоти німої.

І світ утомлений притих,

Сп'янів од зелені-отрути.

Життя? Як трощений горіх...

В душі не терпить він покути.

***

Уже давно пройшли часи великі

І дбають люди про пупи й лоби безликі.

А ми — який полишим слід

На цій землі, окрім багатств і бід?

Пройде пора і зірки наші

Погаснуть в задубілій чаші.

Ніхто їх більше не засвітить

І сліду більше не полишить.

Мабуть, ми дуже слабко тліли,

Хоч сонце нам вгорі світило.

І небо віддавалося щодня –

А ми були як та дурня.

Земля раділа і крутилась

В пітьмі там діточки родились.

А як же Пушкін і Бальзак?

Кобзар, Франко і той козак

Який летів у бій за іншу ціль.

Невже його напала лінь?

Невже не маємо вогню

Щоб дати відсіч всякому лайну?

Подумаймо і правди пошукаймо.

Довкола і в собі — часу не гаймо.

Як в бруд не впадемо лицем,

То може, стане хтось борцем.

***

І порожніють душі від екранів

Під чужинецьким поглядом на нас.

Яке ж число підйомних кранів

Знадобиться, щоб повернути час?

Знецінилось своє, в віках набуте

Утоптане в чужі діла й думки.

Чужими путами прикуте,

І ринуть злочинів струмки.

Та в наших селах у хлівах чистіше

Ніж в фільмах їх крикливих і дурних.

І губляться поняття найсвятіші

Ми жити можем в стороні від них!

***

Одноразові панчохи,

Одноразові штани.

Одноразові Солохи

Пропонуються з нудьги.

Одноразові вітання

Депутатських солов'їв.

І безмежні нарікання

На рекламних бугаїв.

Одноразові пенсійні

Забезпечення на сміх.

Та безмежні і постійні

Підповзання цін до них.

Що це? Збіг обставин?

Чи великий їх розбіг?

В лісі більшає галявин.

В полі ширшає обліг.

***

Зимова ніжність не розтрачена

Зависла, у садах стоїть.

Заглянула в двори обачливо

В полях відкрила дивний світ.

Усюди чисто як побілено

Так срібло світиться навкруг.

І душі наші вже ізцілено

Від легких і важких недуг.

***

Куди замріяність моя сягає?

І доки їй іще рости?

У небеса високі і безкраї

Тривогами пливсти.

Мені б діждаться швидше ночі,

Щоб зорі відбивали очі.

Щоб жар обвуглений затлів.

Щоб розум знову захмелів.

Вогнем немеркнучим кохання.

У пам'яті зродить страждання.

Тривог предвічних марево

Збудило зради хмарину.

Щоб ніч відсунула стіну.

Між сподіваннями, й стрілу

Щоб запустила в груди

І я ввійшла у вічність, люди.

***

Я дикий світ збиралась переповнить

Якимось поштовхом своїм.

І порожнечу як-небудь заповнить.

Ліричним подихом мрійним.

Я не чекаю виписаних премій

Принад яскравих гаманців,

Та відчуваю — світ росте мій.

Стремен не плутаю кінців.

Моя найвища нагорода —

То незабудка лугова.

Її дівоча, ніжна врода

До мене мовить, призива.

Підводить свої очі небо

 Дарунком вдосвіта мені.

Нічого більш мені не треба,

Щоб лиш співали солов'ї.

В їх заливному стоголоссі

Для мене ця земля як рай.

Убрана в квіти і в колосся,

І ліс дрімучий, і цей гай.

А тихі зорі вечорові —

 То подруги мої й пісні.

Летить до мене легке слово

І у безсонні, і у сні.

Я рада всьому цьому світу,

Тим міріадам ясних зір.

Солодких чар п'яного цвіту,

Він кличе музикою лір.