Питань, винесених в заголовок нарису, я торкався в попередній книжці про Потіївку, зокрема, в розділі про потіївську церкву Св.Покрови. Найбільше свідчень про людей села вдалося зібрати в документах про Осецьких. Тепер я продовжую цю тему.
Останнім уніатським священиком Потіївки був згадуваний раніше Шимон/Симеон Вагутович, який десь із 1796 р. (в цьому році було ліквідовано в Радомишлі консисторію уніатських митрополитів) тихо змирився з долею і перейшов у православ’я. 10.11.1797 р. радомишльський протоієрей Іоан Лінієвич склав реєстр церков і священиків, які знаходилися у підпорядкуванні створеного Радомишльського духовного правління православної церкви. У Потіївці перебували священик Семи он Іоаннов Вагутович, дячок Конон Яковлєв Орловський. До пори до часу православна влада в Києві його терпіла, затим вирішила замінити. 24.08.1803 р. про висвячення нового священика сказано, що Симеон Вагутович, 46 р., за розпорядженням київського митрополита переведений в паламарі до "понадлежащего выучения". Таким чином, православній владі московського зразка не підходив рівень освіти потіївського священика, який мав спеціальну освіту (закінчив школу риторики). Цікаво, що того ж літа, у липні 1803 р. за відсутності священика, сільських дітей Осецьких хрестив уніатський священник Моделева Роман Сенькевич.
Ким же замінили опального отця Вагутовича, колишнього уніата? На його місце претендував дяк с.Фасової Богуславського повіту Симеон Борзаковський. Спочатку кандидатуру схвалили потіївські прихожани, хоч він мав всього 28 р. Але при апробації кандидата в духовному правлінні стався "прокол", оскільки з’ясувалося, що проситель духовного звання "у читанні церковних і громадських книг" тупий, точніше, у нього "мало вміння читати книги перед народом з пристойною вимовою, співати по гласах не вміє, бо не вчився по нотах; дуже мало обізнаний в церковному уставі і пасхалії, писати по-руському вміє, арифметику – тільки початки, катехизму напам’ять не вміє цілком…" Відтак, Борзаковському заборонили богослужіння, поки не вивчиться.
Цікаво, що під згодою парафіян стоять імена: Федора Марченка, Федора Хоменка, Олександра Харченка, григорія Лукашенка, Левка Мартиненка Осецьких, Мойсея Ігнатенка, Данила Яковенка, Івана Кураченка та Івана Власенка. Оскільки вони були неграмотні, за них підписався економ Потіївки Петро Єнткевич, у присутності керуючого маєтками Торсукова Якова Дехтярьова. Після цього Борзаковський попросив дозволу підучитися. Вже 9 жовтня 1803 р. він склав новий іспит, який засвідчив уміння читання церковних книг і проповіді та ін. 15 жовтня 1803 р. кандидат був рукопокладений в Києві в священики і призначений у Потіївку.
З кінця ХVIII ст. у потіївській церкві дякував згаданий Конон Орловський. 28 травня 1801 р. він подав заяву про посвячення його в стихар, тобто, просив підвищення статусу. При цьому свідчив, що йому 37 р., одружений, народився на передмісті Львова Ключів, перебував у різних церковних школах, знає польску і руську грамоту. Прохання підтримав отець Вагутович і 18 парафіян, за яких підписався економ Томаш Канофойський. 4.06.1801 р. Конон Орловський захищав свого сина Івана, якого з Києва вимагали віддати на навчання. Отже, Іван мав "увічну" ногу і знаходився в "затьмаренні" розуму, тому навчатися не може. Незважаючи на це, Іван Орловський з 7.08.1807 р. став паламарем. 13.11.1807 р. була заведена судова справа, за скаргою дяка, за якою мешканець Потіївки Григорій Заєць побив без усяких причин паламаря Івана Орловського, у домі Мойсея Прокопенка. Наприкінці 1814 р. паламар Орловський подав прохання про посвяту в стихар, яке підтримав отець Борзаковський і парафіяни, які добре його характеризували. Хоч кандидат і не мав спеціальної освіти, проте в читанні і співі був умілий. Апробація в духовному правлінні також дала позитивні результати (Іван знав напам’ять катехизис). Потіївцям було важливо, що він не пияк, не лінивий, не наклепник, не сварливий, не любодійця. Серед прихожан його підтримали церковний староста Роман Костюченко, а також Мойсей Ігнатенко, Данило Яковенко, Филон Костюченко, Григорій Лукашенко. За них, неграмотних, підписався економ Ян Осипович і отець Борзаковський. 21.02.1815 р. він був посвячений у Києві. 1819 р. священик С.Борзаковський (43 р.), дяк К.Орловський (55 р.) і паламар І.Орловський (31 р.) подали прохання про дозвіл на ремонт церкви. У рапорті благочинного повідомлялося, що вимагається перекрити куполи. Прихожани вже заготували матеріал і зібрали гроші – 180 руб.
1824 р. отець Симеон Борзаковський допустився промаху: обвінчав селян поміщика Михайлівського з Київського повіту Ігната Яковицького (народився в Моделеві) з Василиною Ткаченко, без дозволу поміщика. Радомишльський суд визнав шлюб нечинним. Духовне правління помітило й інші недоліки в здійсненні шлюбу. Крім того, благочинний Ф.Война дав негативну характеристику священикові: він був "зараженным пьянственною страстию". Назагал, було вирішено послати винного до Києво-Видубицького монастиря на єпитимію на 0.5 року "в чорні монастирські труди". Відбувши покарання, отець Симеон, на його прохання, був переведений в с. Корчівку. З 1826 по 1829 рр. парафію обіймав отець Федір Колтановський, про якого лише відомо, що він важко переносив потіївське захолустя. Починаючи з 1827 р., подавав скарги-прохання. 28.06.1829 р. він скаржився на убогість жителів, які не були здатними взагалі до обробітку церковної землі і не могли навіть себе самих прохарчувати. Відтак, він просився в іншу, багатшу парафію. Оскільки про отця Колтановського відомо, що перед прибуттям до Потіївки він перебував при резиденції єпископа Афанасія, вікарія митрополита Київського, де служив першодияконом (йому було всього 28 р., мав четверо дітей), то стає зрозумілим ставлення священика до місцевих сільських проблем. 1830 р. в Потіївці з’явився отець Гаврило Кукулевський, який також швидко перейшов у Кичкирі. Фактично, до 1834 р. приход був вакантним. Затим в Потіївку прибув отець Євфимій Ольшевський, випускник Київської духовної академії. Це був перший потіївський священик, який мав спеціальну духовну освіту. Проте в 1834 р. благочинний рапортував, що ситуація в Потіївці несприятлива, переважно через бідність: село розміщене в лісах на піщаному і болотистому грунті, земля "нездатна" для хліборобства, церковні землі не обробляються, заросли лісом, прихожани бідні, попередні священики займалися господарством і ледве заробляли собі на прожиття. Але, що важливо, не витримав у таких умовах отець Ольшевський, який "крайне пристрастился к пьянству", мав пастирські недоліки, за що на нього скаржилися прихожани (церковний староста Тимофій Григорович Лукашенко, Іван Данилович Денисенко, Федір Дмитрович Мойсеєнко, Адам Ігнатович Лук’яненко, Михайло Іванович Довжик та ін. За них, неграмотних, підписався колежський регістратор Сенчковський. У рапорті 12.09.1838 р. характеристика священика ще гірша: від постіної пиятики він захворів на падучу. Духовне правління розпочало слідство. Отець поклявся, став менше пити. Потім не витримав. 15.02.1839 р. о.Антоній Гороновський з Радомишля спостерігав дивну поведінку священика: перекривлене лице, лихоманка в тілі, ікання, дивні розмови про дияволів і апостолів, загрозу Спасителю. Найгірше, що п’яного отця бачили в Потіївці парафіяни, одного разу – без нижньої білизни. Нарешті, 23.06.1839 р. його понизили до рангу дяка і перевели в с.Підгірці Київського повіту. Затим до Потіївки попросився Карпо Гриневич, диякон с.Кердани Таращанського повіту, який також застав у селі непорядки і бідність. Приход був багатолюдний, але складався з шести сіл, відстань між якими була неблизькою. У 40-х рр. джерела фіксують ще одного Потіївського священника – Феофана Воронкевича, який 20.12.1844 р. виконав доручення духовного правління: їздив у с.Янівку розслідувати справу про пограбування місцевої церкви.
До 1861 р. життя потіївців було незавидним, дуже "скудним" (цей вираз зустрічається в документах найчастіше). Сказане стосується моїх предків по лінії матері з родини Личних. Отже, в 40-х рр. ХІХ ст. у Потіївці на вулиці, що вела від центру до виїзду на Нову Буду, проживала молода сім’я Петра і Мотрони Личних (обом було по 25 років), в яких народилася дівчинка. За садибним планом і подвірним описом 1866 р., господар Петро Потапович Личний мав ділянку за № 12, яка складала 1дес. 940 саж. Архівна справа, яка виникла в результаті випадку з подружжям Личних, має назву "О предании церковному покаянию крестьян Петра и Мотрону Личных за потерю в пьяном виде их дитяти". Справа розглядалася в Київській духовній консисторії у 1846 р.
Що ж сталося з Личними та їх дитиною, якій було всього два місяці від народження? Сталася досить таки трагічна, але банальна для тих часів річ. У перший день Різдва 1845 р., 7 січня подружжя Личних вийшло з домівки і пішки відправилося в гості до своїх родичів в Стару Буду. Мотрона з дитиною на руках йшла окремо, бо Петро мусив ще перейтися лісом, де він мав якісь справи. Отже, він прибув до родичів лише в полудень. Мотрона пішла до своєї рідної сестри Парасковії Шкандевич, а Петро – до своїх рідних сестер Катерини і Авдотьї Матвійчук. Зазвичай, Петро добре випив, а ввечері зі своїми шваграми Андрієм та Ігнатом Матвійчуками заглянув до корчми, де зустрілися з швагром жінки Давидом Шкандеєвим. Разом випили ще півкварти горілки. Тільки після цього Петро згадав, що має сім’ю і пішов за нею. Під вікнами хати родичів жінки він, начебто, підсілухав розмову, в якій його мила жінка хвалилася, що гуляла з чоловіками дівкою. П’яному здалося, що вона його не любить. Зайшовши до господи, Петро випив щей тут, зати обоє стали збиратися до сестри Петра Авдотьї. Там Петро почав придиратися до Мотрони, завів сварку: Мотрона швидко зібралася додому, бо наступив вечір. У лісі Петро догнав жінку, щоб іти разом. Стан обох був такий, що бійка була неминучою. У ній Мотрона поклала дитину перед Петром на сніг, а сама втекла (потім вона показувала, що рятувалася від розлюченого чоловіка). Петро пізніше з великим трудом пригадував, що, начебто, взяв дитину на руки (навіть чув, що вона рухається) і пішов далі, але збився з дороги. Як він загубив дитину, не пам’ятав: його розбудили на другий день в конопельні під Новою Будою селяни Ілля Мельник і Трохименко. Петро кинувся назад, в Старій Буді зустрів жінку, яка також шукала дитину, але було вже пізно. Зрештою, їх заарештувала поліція. Люди влаштували пошуки уздовж лісової дороги, але марно.
Лише 18 січня, тобто, на щедрий вечір, селяни сусіднього Сільця (Федір Ковальчук, Дмитро Чернюк, Вознюк) знайшли маленьку замерзлою поблизу Старої Буди, біля дороги, під сосною. Лікар, який оглянув труп, визначив, що насильницької смерті не сталося: дитина померла від переохолодження.
Справа Личних розглядалася в Київській палаті карного суду, а також була відомою в губернському правлінні МВС. Очевидно, випадок потіївський був неординарним. Там справа проходила у зв’язку із "чрезмерным пьянством". Було винесено якесь рішення, яке в Потіївці сприйняли з "задоволенням". Як свідчать матеріали церковної справи, які я вивчив, Личних покарали за місцем проживання шмаганням плітьми, кількість яких визначила Київська карна палата: Петра – 30 ударів, Мотрона – 20. Покарання виконувала земська поліція. Духовна влада, в свою чергу, наклала своє покарання: подружжя мало відправитися на епітимію до якогось монастиря, для очищення совісті, щоб надалі такі вчинки "не покушались".
Єдина "світла" сторінка в наведеній справі – це характеристика подружжя Личних у побуті. Громадянський суд визнав, що вони обоє в супружньому житті цілковито одобрені". Напевно, вони довго каялися, молилися за свої гріхи. Зрештою, їх життя на цьому не зупинилося, хоч і завдало важкого уроку. Можливо, наступне життя і діяння виправили прикру помилку. Принаймні, мені добре відомо, що репутація моїх предків по маминій лінії в Потіївці була завжди однаковою: вони були чесними, порядними, трудолюбивими, побожними. До певної міри, вони були покірними, але такими їх зробили антиукраїнські окупаційні режими: російський і комуно-більшовицький, яким ніколи не буде прощення в пам’яті моїх земляків.