Про сталінізм і репресії в Україні взагалі, в нашому краю зокрема, написано вже багато. Проте це знову і знову хвилює, час від часу ятрить душу. Пригадується, коли в дитинстві я запитував батьків про своїх дідів, мати незмінно відповідала: "Сталін з'їв". Мені, малому, здавалося, що Сталін — це якийсь казковий вампір, що поїдав людей. Коли наприкінці 80-х рр. почалися масові викривальні публікації про сталінізм, то з'ясувалося, що батьки були близькими до істини, хіба що каннібалізм вождя всіх часів і народів, в буквальному розумінні, не підтвердився.
Нарешті, коли в незалежній Україні удоступнилися архіви КГБ, стало можливим дошукатися правди. Тож я поїхав до Житомира і вивчив архівні справи про репресованих дідів, батьків моїх батьків. На жаль, мої батьки — Тимошенко Володимир Прокопович і Тимошенко Надія Петрівна (з дому Личних) вже відійшли у божі засвіти, не дочекавшись гіркої правди про долю батьків. Пригадується, мама колись була переконана в тому, що її батько загинув у Сибіру, на якомусь лісоповалі чи руднику. Все було простіше і, навпаки, страшніше, бо страчених за вироками "трійки" розстрілювали в Житомирській тюрмі і десь вивозили. Місце їх поховання (якщо це можна назвати похованням) досі не знайдене.
Отже, "Дело № 5322/НКВД СССР. Укр.ССР. Петровского Иосифа Адамовича, Петровского Ивана Адамовича, Мельниченко Игната Трофимовича и др. (всего 60 чел.)" (тепер зберігається в Державному архіві Житомирської області). Саме за цією справою проходив мій дід, батько моєї матері, Личний Петро Федорович, який народився у травні 1897 р. в Потіївці, українець, професія — хлібороб, освіта — церковно-приходське училище, безпартійний, соціальний стан — селянин-середняк-колгоспник, до революції мав 12 дес. землі, після — 18 дес., місце роботи перед арештом — заступник голови колгоспу ім.Постишева в с.Вівче Потіївської сільради, місце проживання — хутір Дертки (анкетні свідчення зі справи).
Маючи такий послужний список, 13 червня 1937 р. дід був заарештований згідно з Постановою 3 відділу Управління Держбезпеки та Управління НКВД (за підписом Жутова)., за яким йому інкримінувалися злочини за трьома статтями карного кодексу: за членство в диверсійній організації, за діяльність на користь іноземних держав проти Радянської влади. У той же день схожу Постанову підписав обласний прокурор Орлов. За нею дід звинувачувався в членстві в контрреволюційній шпигунській організації, диверсійних актах та активній боротьбі проти влади. 14 червня секретар Потіївського Райвідділу НКВД Антонюк провів обшук (ордер на обшук підписано 13 червня 1937 р.). В іншій, не датованій постанові 1 відділу НКВД (підписав якийсь черговий душитель українців Ракита) вже говорилося, що дід проводив контрреволюційну діяльність на користь Польщі. В протоколі допиту від 17 червня слідчий заявив, що органи мають свідчення про зв'язок діда з агентом польської розвідки Ничипором Ігнатенком, який доводився родичем (очевидно, дядьком) моєї баби, дружини діда Личної Марії Аврамівни (з дому Ігнатенків). На заяву дід довірливо розповів, що справді в 1930 р. Ничипір Ігнатенко втік до Польщі, боячись переслідувань Радвлади. Влітку 1931 р. Н.Ігнатенко прибув нелегально на батьківщину і відвідав мого діда. При цьому, начебто, розповідав, що йому в Польщі живеться добре. А далі дід говорив неймовірне (очевидно, після важких побоїв): що він знав мету прибуття Н.Ігнатенка (шпигунська діяльність за завданням польської розвідки). Визнання дідом того, що він приховав факт прибуття "агента польської розвідки" (це визнання, напевно, було також вимушеним), як і те, що Н.Ігнатенко пропонував йому втекти до Польщі, відіграло вирішальну роль. Хоча, зрозуміло, доля всіх 60 заарештованих була визначена душителями народу зазделегідь.
Наступний допит датований 23 червня 1937 р. На питання про завдання, залишені нібито Н.Ігнатенком у діда, він відповідав негативно. Затим протягом майже місяця допити не фіксувалися. Протокол допиту 19 липня 1937 р. відкрив мені цікаві подробиці з біографії діда. З'ясувалося, що він приховав свою службу в петлюрівській армії. На це звинувачення дід відповів, в 1918 р. він був мобілізований, пробув два дні в бараках/казармі в Радомишлі, але, у зв'язку з чутками про відправку на фронт, самовільно повернувся додому. Зброю отримати не встиг. Не брав участі в жодній з місцевих "банд", у тому числі й знаменитій в краю "банді" Соколовського з Горбулева. З'ясувалося також, що дядьки моєї баби Аврам, Іван, Семен і Ничипір Ігнатенки в 1930-1931 рр. були розкуркулені і втекли до Польщі. Два наступних допити — 20 і 25 липня 1937 р. не внесли чогось нового. Діду пред'явили звинувачення. Він визнав, що приховав факт прибуття до нього ворога Радвлади. Це була невимушена щирість, точніше, зізнання в тому, що його совість не дозволила йому видати "босяцькій" владі (термін належить моїй баба Марії Личній), свого родича, котрий був господарем на своїй землі і принципово не зміг змиритися з колективізацією (про це мені розповідала в дитинстві баба).
Обвинувальний висновок підсумував "слідство", яке сфабрикувало справу "польської контрреволюційної повстансько-шпигунської і диверсійної організації, викритої Житомирським Окрвідділом НКВД в 1937 р." Організацію створило нібито польске відділення генштабу через агентів Ігнатенка Ничипора, Василя Блаченка, Іллі Назаренка та офіційного співробітника розвідорганів Леона Осецького. Так у справі з'явився нащадок відомої мені Осецької шляхти. Базою "організації" був Потіївський район, а саме: Потіївка, Горбулів, Торчин, Дитинець. Кадри: поляки та українці.
Якщо у діда під час обшуку не знайшли нічого (крім військового білета, листа, довідки з колгоспу, двох фотокарточок, кількох облігацій та невиробленої телячої шкіри), то інші обшуки дали "результати". Найважливішим доказом став викопаний станковий кулемет "Максим" з кулеметними коробками і патронами, одна рушниця, п'ять обрізів, три револьвери "Наган", одна шашка. Передбачалося начебто використання цієї зброї під час збройного повстання. Коли в край прибули згадані диверсанти (дата — в червні 1931 р.) то вони "завербували" масу людей, в тому числі і мого діда.
У загальному висновку з набором стандартних для тієї пори звинувачень міститься фрагмент, присвячений дідові. Отже, П.Ф.Личний "був зв'язаний з агентом іноземної розвідки Ігнатенком, який прибув з розвідувальними завданнями на Радянський бік. Влітку 1931 р. мав зустріч з розвідником Ігнатенком, котрий увів його в курс шпигунської діяльності. Був завербований агентом іноземної розвідки Ігнатенком для виведення за кордон — тобто, у вчиненні злочинів за статтею 54/6 КК УРСР. " Те, що подане обвинувачення шите білими нитками, не потребує тепер жодних спростувань. Банальний випадок з коротким поверненням на батьківщину збіглого родича (мені про нього розповідала моя мама), який прибув, щоб залагодити якісь особисті справи, був використаний як головний доказ. До речі, далі у висновку йде доволі промовиста фраза: "Винуватим себе визнав тільки у зв'язку з агентом іноземної розвідки". На підставі згаданих "аргументів", справу передали на розгляд "трійки" при Київському обласному управлінні НКВС.
Далі у справі йдуть витяги з протоколів засідання "трійки". Під № 3, параграф № 354 (вдумайтеся у цю цифру — людей розстрілювали щоденно сотнями), від 5 серпня 1937 р. Постанова: "Личного Петра Федоровича — розстріляти". Далі — ще жахливіший документ: витяг з "Акта Постанови приведення у виконання 9-го серпня 1937 р. о 12.00 год. Нач. окруж. відд. НКВД капітан держ. безпеки Шатов". І все. Кінець.
У зв'язку з тим, що справа налічує сотні сторінок протоколів (6 об'ємних томів), я не встиг знайти іншої інформації, яка змогла б пролити світло на деякі деталі, що мене цікавили. Наприклад, чи були якісь додаткові свідчення проти діда і чи був на нього якийсь спеціальний донос. Скоріше за все, його долучили до справи за родинними зв'язками, тобто, привід був формальним. А далі НКВС зробило свою справу і розстріляло в один день майже всіх заарештованих (лише декілька осіб отримало великі терміни ув'язнення).
31 грудня 1959 р. був прийнятий протест моєї матері у справі діда. У результаті Військовий трибунал Прикарпатського військового округу "відмінив" його справу за відстуністю складу злочину. Це остання сторінка у справі мого діда, фото якого з в'язниці зберігає печать глибокої печалі і німого смутку.
Справу про розстріл другого діда — батька мого батька — мені видали в Управлінні Служби безпеки Житомирської області. Отже, справа № 87366 "У звинуваченні громадянина Тимошенка Прокопа Івановича за ст.54-10 КК УРСР". Ця справа, заведена персонально на діда, була сфабрикована за іншою логікою, хоча логіка у душителів поліського селянства була одна, точніше, у їх діях немає жодної, з позицій здорового глузду, логіки.
За анкетними даними справи, мій дід Тимошенко Прокіп Іванович, 1894 року народження, місце народження — с.Горбулів, професія — хлібороб, селянин-середняк, член колгоспу ім.Леніна, малограмотний, безпартійний, українець, брав участь у "банді" Соколовського, проживає на хуторі Науменка Горбулівської сільради Потіївського району, заарештований 20 грудня 1937 р. Постановою від 25.12.1937 р. (за підписом опера Потіївського НКВС Васякова), дід був у минулому активним учасником банди Соколовського, брав участь у єврейських погромах, був одним із організаторів ячейки боротьбистів у Горбулеві, проводив останнім часом контрреволюційну агітацію серед населення проти "заходів" партії і радвлади, поширював чутки про війну і поразку Радянської влади. Ця постанова і була у справі діда обвинуваченням, тобто, ще до початку слідства влада сформулювала стандартне звинувачення. Того ж дня згаданий опер Васяков обрав "міру застереження", а в.о. прокурора Потіївського району Філоненко підписав ордер. Обшук і арешт 20 грудня провів міліціонер Прокопчук. Таким чином, діда заарештували 20 грудня, а документи оформили лише через п'ять днів, порушивши, зрозуміло, процесуальний порядок. Хоча, зрозуміло, закони для "Радвлади" не існували. Вони підмінялися революційною доцільністю. 26 грудня дідові пред'явили звинувачення.
Ситуацію зі згаданою невідповідністю пояснює довідка-характеристика, видана Горбулівською сільрадою 20 грудня 1937 р., за підписом секретаря Петрученка. Отже, Прокіп Іванович Тимошенко до вступу в колгосп був "крепким" середняком, мав 8 дес. землі і 3 дес. лісу, механічну молотарку, хату, два холодних будинки, 2-3 коней, 2-3 корови, "як до революції так і після". За участь у банді Микитенка був заарештований, в 1935 р. вилучений з колгоспу за розвал трудової дисципліни, мав тісний зв'язок з заарештованим НКВС Міхалем Дмитруком, часто веде балачки про зміну влади та встановлення самостійної України. Таким чином, мого діда "посадила" сільська рада, яка також виконувала план по репресіях. Версію саме про такий розвиток подій наводив мені молодший брат діда Ничипір (нині вже давно покійний). Отже, за його розповіддю, яку доповнював і мій батько, згаданий секретар сільради переміряв наділ діда і з'ясував, що дід приорав собі частину землі і, таким чином, порушив встановлену норму. Оскільки поле було засіяне, то дід пообіцяв розрахуватися восени, після обжинок. А восени, після нагадування ревного служаки влади, господар дав негативну відповідь ледарові, якому було вказано на народну мудрість: "Хто не працює, той не їсть". Пригадується також, з розповіді батька, що під час "голодовки" 1933 р. дід час від часу відкопував сховане від невсипущого ока влади зерно, баба пекла пиріжки і рятувала від голоду трьох дітей. З-за паркану виглядали голодні сусіди і діти Прокопа Тимошенка ділилися з ними. Це також могло бути джерелом інформації про саботаж "заходам влади".
Слідство у справі діда було коротким. Спочатку він перебував у Потіївській в'язниці, де 26 грудня почалися допити. Допитував дільничний інспектор райміліції Білан. Головне питання, довкола якого крутився слідчий, була участь у банді Соколовського. Діда звинувачували, що він був начальником кулеметної сотні. Він визнавав, що був рядовим кулеметником (начальником був Матвій Яковенко, убитий). Дід заперечував участь у єврейських погромах, але визнав членство у партії боротьбистів (горбулівською ячейкою керував Марковський, померлий; помічниками — Уляна Олексієнко, Ничипір Олексієнко та ін.). Дід заперечував також проведення контрреволюційної агітації.
25 грудня дільничний Бєлаке допитав свідка Петрученка Сергія Ігнатовича, 1902 р. н., колгоспника, з селян-бідняків, грамотного, служив у Червоній Армії. Того ж дня — свідка Савчука Анатолія Карповича, 1890 р. н., колгоспника. Тоді ж — Заньковця Івана Семеновича, 1895 р.н. Інспектор Попов допитав Халимончика Михайла Терентієвича, 1904 р.н., повторно — С.І.Петрученка. Усі вони свідчили стандартно і наводили шаблонні факти, які зводяться до наступного. Під час громадянської війни дід був активним учасником банди Соколовського, грабував мирне населення, громив єврейське населення, перебував у контрреволюційній організації боротьбистів, будучи одним із її ініціаторів. Після "розгрому" проліз в актив села, приховавши своє бандитське обличчя, минуле. Проліз також у колгосп як ворожий антирадянський екземпляр. На роботі невпинно говорив: "Невипадково говорять на на цей трудодень трудний день, він справді трудний, за нього нічого не отримуємо". Інші фрази: "Скоро ми цього трудного дня позбавимося, варто лише дочекатися наступної весни"; "...3 дня на день чекаємо військової інтервенції..."; "Якби український народ звільнити з-під цієї єврейської влади, то українці зажили б, на цю боротьбу я ще й сам пішов би"; "Після Іспанії черга за Радянським Союзом"; "Як мені ці комуністи і активісти в'їлись, якби інші порядки, я б з ними розправився"; "Якби не Іспанія, то Германія, Польща та Італія в цьому році врятували б український народ" та ін.
26 грудня слідчий Бєлаке влаштував очну ставку діда з С.І.Петрученком. На питання про те, чи правильно свідок охарактеризував його контрреволюційну діяльність, дід стверджував частковість свідчень, зокрема, що він говорив: "Скоро колгоспи зміцніють і тоді на трудодень будуть отримувати більше і труднощів не буде", "При цій владі євреям відкрилася дорога і вони можуть вчитися на рівні з іншими народами, вони мають навіть більше переваг, ніж українці".
Обвинувальний висновок категорично стверджував вину діда, а його справу передали на розгляд "трійки". Висновок засвідчили: сержант держбезпеки, в.о. нач. РВ НКВС Васяков, нач. обл. управління НКВС капітан держбезпеки Якушев, прокурор Потіївського району С.Філіпенко. І це незважаючи на те, що речових доказів не було виявлено. Відтак, діда перевели до Житомирської в'язниці. Витяг з протоколу № 45 засідання, трійки при управлінні НКВС по Житомирській області від 29 грудня 1937 р. уміщує суму попередніх обвинувачень. До них додалося: участь в боях проти Червоної Армії, "викривлення" національної політики партії і влади, поширення "пораженческих" настроїв, наклепів, висловлення терористичних намірів на адресу комуністів і сільського активу. Вирок: розстріляти. Підпис: секретар трійки Вірон. Далі — витяг з акта про розстріл, який відбувся 6 січня 1938 р., за підписом нач. 8 відділу УДБ УНКВС, Житомир, мол. лейтенант держбезпеки Зуб.
У 1961 р. за скаргою моїх батьків, справу діда було опротестовано. Цікаво, що у зв'язку з цим проводилося ретельне слідство. Зокрема, було розіслано запити до архівів Союзу, навіть до Москви, в архів Жовтневої революції (я працював у цьому архіві в середині 80-х рр., коли писав кандидатську дисертацію, читав там таємні жандармські хроніки), Центральний державний особливий архів СРСР. Відповіді давав також архів Жовтневої революції України, Житомирський обласний державний архів, Вінницький обласний державний архів і, нарешті, Київський обласний державний архів. Усі вони заперечили участь діда в банді Соколовського. Крім того, у червні 1961 р. до Потіївки приїжджав опер, який допитав свідків, які залишилися в живих. Зокрема, С.Г.Халимончика, який був тоді головою Горбулівської сільради, Соколовського. Прохорчук сказав, що дід працював у колгоспі добросовісно. Найцікавіші свідчення подав брат діда Ничипір Тимошенко: в 1929 р. дід вступив в соцгосподарство, на базі якого в 1930 р. сформувався колгосп ім.Леніна. Працював на різних роботах, в 1936-1937 рр. — сторожем. У жодних бандах участі не брав, про партію боротьбистів у Горбулеві вперше чує. З Петрученком і Заньковцем мав особисті порахунки. З Петрученком — за засіяну понад норму пшеницю, яку дід йому не віддав. Петрученко обіцяв, що він відомстить дідові. У справі відсутня довідка про реабілітацію, проте я пам'ятаю, що колись вона існувала. Таким чином, я зрозумів всю абсурдність того, що відбулося наприкінці 1937 р. Недоказаність злочинів, зрештою, поспішність слідства, яке тривало всього п'ять днів, очевидні. Жахливо і те, що діда розстріляли напередодні Святого вечора. Його могила також невідома.
Звичайно, варто прискіпливіше придивитися до тієї епохи, особливо до історії так званої банди Соколовського, в якій, очевидно, все-таки брав участь мій дід. Про братів і сестру Соколовських вже з'явилися публікації. Чого лише варта інформація, що вони відкрили у Горбулеві українську гімназію! Так, сьогодні відомо, що вони були ревними захисниками своєї землі, людей, українських традицій. Зрештою, вони були дітьми своєї епохи.
Наслідки репресій, колективізації, культурного "будівництва" в краю також добре відомі. В закритих церквах повідкривали клуби, ледарі з партквитками замінили господарів, брата посилали на брата (дядько моєї матері Ігнатенко загинув на Львівщині в 1945 р. у бою з бандерівцями — краще б він віддав життя за незалежну Україну).