Нарис 2. Осецька шляхта: впровадження до історії еліт потіївського краю

Студії з історії шляхти Київського Полісся, яке в часи Речі Посполитої належало до Київського та Волинського воєводств, незважаючи на спроби спеціального дослідження, ще не набули в історіографії бажаних масштабів. На сторінках численної спеціальної і загальної літератури, а також у різноманітних типах і видах спеціальних джерел (опублікованих і архівних) згадуються десятки шляхетських родів та їх розгалужень, які побутували на теренах краю. Проте шляхетський рід Осецьких у згаданих переліках не значиться. Можливо тому, що їх дідичний маєток у XVIII ст. був ліквідований і приєднаний до сусіднього села Потіївка, а можливо, у зв'язку з тим, що імперська влада не хотіла визнати подані Осецькими документальні підстави переконливими і відтак не надала їм дворянський статус (вільними визнано лише волинських Осецьких). І все-таки, віднайдені джерела дозволяють сьогодні насвітлити історію цього давнього поліського роду, зокрема його боротьбу за шляхетські вольності і дворянство. Зауважимо, що, оскільки частина джерел до історії роду нами досконало не перевірена, відносимо нашу розвідку до категорії причинкових студій. Зрозуміло, що в ній поки що не йдеться про генеалогічні підстави дослідження, які відсуваються на більш віддалену перспективу.

Герб Доленга

         Оскільки представники Осецьких наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст. стверджували, що вони "здавна" є шляхтою гербу Доленга (Dołęga), закономірним є звернення до відомих польських гербовників, які уміщують відповідну інформацію. Так, з'ясувалося, що серед численних польських родів, які мали цей герб, Осецькі таки значаться. Починаючи з XVII ст., Осецькі проживали в Куявському і Берестейському воєводствах. Питання про те, як Осецькі потрапили на Київщину і чи пов'язаний їх поліський рід зі згаданими польськими взагалі, залишається нез'ясованим. Передусім тому, що їх дідичний маєток, с.Осіча, відомий як церковний і одночасно приватновласницький, лише у XVIII ст. виступає як власність Осецьких. Це змушує нас розглянути коротко історію села Осіча.

Перша писемна згадка про Осεчу (Осεчъ) уміщена під 1415 р. в т. зв. запису про грошові і медові дані Києво-Софійської митрополичої вотчини (документ опубліковано за рукописною Кормчою початку XVI ст.). У цьому та пізніших джерелах ідеться про землі Тетерівської і Малинської волостей Київського Полісся, які після 1569 р. увійшли до Житомирського повіту Київського воєводства (пізніше – північно-західна частина Радомишльського повіту Київської губернії). Знаходилось село на річці Осіча (Осічка, Осічанка, Osiecza), біля витоків якої наприкінці XVI ст. з'явилася Потіївка – одне з найбільших (пізніше) сіл Київського Полісся. Немає сумніву, що в XVI ст. в околицях сучасної Потіївки було три поселення: Осіча, Потіївка, Вереміївка, з яких "вижила" лише Потіївка. Розміщення Осічі на ріці з однойменною назвою пояснює, вочевидь, і походження назви поселення (топонім – від гідроніма), що є найбільш логічним і закономірним.

У цілому ряді джерел кінця XVI – початку XVII ст. Осіча разом з сусідніми Потіївкою та Облітками виступає маєтком Києво-Печерського монастиря. На початку XVII ст. згадані та інші маєтки перейшли у власність уніатського митрополита. Немає сумніву, що, назагал, церковні землі Потіївщини, біля яких розміщувалась Осіча, знаходились у першій третині XVII ст. у власності уніатів. Приблизно тим же часом датуються і згадки про Осічу – власність Тиша-Биковських, яким належало велике сусіднє село Горбулів. Зокрема, 1622 р. Василь Федорович Тиша-Биковський залишив добра в Горбулеві, Осічі і Видиборі на доживоття своїй матері Євфимії Гриницькій. Утім, свідчення судових актів XVI-XVII ст. є дуже суперечливими. Так, наприклад, у реєстрі податків Київщини 1581 р. Осіча сплачувала данину Печерському монастирю, а за актами 1583 і 1586 рр. Осецький маєток був відданий Тиша-Биковськими у заставу Томилові Манцевичу, війтові князів Немиричів. Осецький маєток Тиша-Биковських фігурує також в актах аж до 1686 р., переважно в їх судових справах з сусідами – шляхтичами Стрибилями і управителями Потіївського митрополичого маєтку. Під час Хмельниччини були спроби повернення Осічі до церковних маєтків Київської кафедри, у зв'язку зі втечею Тиша-Биковських від козацьких військ. У листопаді 1650 р. Тиша-Биковські розділили свої маєтки і Осіча дісталася Михайлові.

Перейдемо тепер до найраніших документальних свідчень, які Осецькі подали 1800 р. у Київське дворянське депутатське зібрання. Перше – привілей Сигізмунда ІІІ від 2.02.1589 р. Іванові Осецькому, синові Каспра, королівському придворному, на дві волоки грунту в с.Белештинському (Белештильському), зафіксований 15.09.1746 р. у луцьких гродських книгах (очевидно, йшлося про волинські маєтності). Друге – два листи київського митрополита Макарія, без точної дати (очевидно, йдеться про Макарія ІІ 1534-1555 рр.), які засвідчують, що Осіча на р.Візні належала в одному випадку Андрієві Івановичу, в другому – Онуфрієві Івановичу, королівському дворянину. На нашу думку, йдеться про одне й те ж село, оскільки витоки р.Візні є дуже близькими до витоків р.Осічі. Цікава також вказівка в другому листі, що митрополичі селяни поселені в тій же Осічі. Яким чином волинські Осецькі з першого документа пов'язуються з поліськими родами, невідомо. Маємо ще поодинокі свідчення від 5.06.1563 р. про земянина князя Богуша Любецького – Яна Осецького.

Крім того, Осецькі посилалися на свідчення Литовської Метрики за 1530 р., про королівське надання невідомого маєтку в Житомирському повіті дворянинові Осецькому і за 1560 р. зі згадкою київського мешканця Василя Семеновича Осецького, а також за 1540 р. – також про надання Осецьким якихось маєтків у Житомирському повіті. Ці свідчення були отримані від метриканта ВКЛ Качановського з Варшави, який користувався, очевидно, регестами справ Литовської Метрики і повідомляв, що самі акти потрібно шукати в Петербурзі. Далі Осецькі навели декілька витягів з луцьких актів про своїх предків-дворян (1613 р., 1651 р. 1661 р., 1664 р.) без вказівки на місцевість, затим – акти (1658 р., 1661 р.) про володіння ними селищем Квишлів на Волині. На цьому свідчення скаржників, які стосуються XVI-XVII ст., закінчуються. Доходимо також висновку, що відомий нам матеріал про с.Осічу на р.Осічі поблизу Потіївки як церковний і одночасно приватновласницький маєток Тиша-Биковських аж ніяк не пов'язується зі свідченнями XVI-XVII ст., наведеними Осецькими (окрім листів митрополита Макарія).

Наступний блок документальних матеріалів, поданих Осецькими і частково віднайденими нами в джерелах, стосується, починаючи з 40-х рр. XVIII ст., боротьби Осецьких з уніатськими митрополитами, осідок яких саме в цей час був перенесений до Радомишля. Маємо також свідчення про те, що після Тиша-Биковських їх поліські маєтки (зокрема, найближчі до Осічі с.Горбулів і с.Моделів) перейшли на початку XVIII ст. до Росцишевських, а Осіча в 1722 р. належала Яцькові Підгородецькому. Приблизно тоді ж церковні маєтки т. зв. Радомишльського ключа переходять під юрисдикцію уніатського митрополита, у зв'язку із поширенням унії на Правобережжі. Потіївщина, вірогідно, була повернута уніатській церкві ще наприкінці XVII ст., коли 1692 р. львівський єпископ Й.Шумлянський вигнав з Вереміївки (яка на початку XVIII ст. ототожнюється з Потіївкою) Юрія Олекшича, що заволодів селом на підставі королівського привілею. 1714 р. уніатський митрополит Лев Кишка уклав контракт з київським хорунжим К.Стецьким на трирічну оренду "Потіївки, інакше Вереміївки" з навколишніми селами. У серпні 1717 р. контракт продовжено ще на три роки. У 1729 р. Потіївка вже згадується як володіння адміністратора уніатського митрополита єпископа Атанасія Шептицького. Назагал, у всіх відомих нам реєстрах маєтків уніатського митрополита першої половини XVIII ст. Осіча ніде не згадується. Це пояснюється тим, що вона була захоплена урядниками митрополичих дібр і приєднана до Потіївки. В який спосіб Осецькі перед цим одержали права власності на Осічу і герб Доленга, залишається нез'ясованим. Маємо лише досить непрозорий натяк з їхньої протестації від 11.03.1752 р., що "маєток Осіча нині Потіївський, знаходиться в посесійному володінні Осецьких".

Щодо питання, коли саме Осіча була приєднана до Потіївки, вдалося встановити, що це сталося близько 1744 р. (саме в цей час потіївські селяни розпочали протести і вимагали узаконення їх шляхетського походження та визнання шляхетського титулу Осецьких Доленгів). 16 грудня 1746 р. фіксується перший протест у їх справі, коли Мартин Осецький звернувся до коронного канцлера Малаковського зі скаргою на насильство щодо митрополичих селян. 16.01.1747 р. було внесено протест до овруцьких гродських книг: Зеновій, Трохим та Іван Осецькі від імені всієї родини з Осічі скаржились на управителів Радомишльського уніатського маєтку за грабунок, побиття і вбивство Осецьких, а також – що особливо важливо – насильне відібрання підставових документів на володіння селом Осічею. Наступні протести схожого змісту повторювались у 1749, 1750, 1752, 1758 і 1759 рр. У 40-х рр. зафіксовано "бунт" Осецьких у Потіївці, який тривав декілька років. Цікаво, що їх підтримали в ту пору Фещенки і Чопівські з Чопович. Як свідчить протестація на повсталих від імені митрополита Флоріана Гребницького 9.10.1749 р., митрополія вважала, що вони "узурпували титул шляхетських імен".

Як відреагувала судова влада Речі Посполитої на згадані протести? Однозначно на це питання відповісти важко. Є підстави стверджувати, що, за невеликим винятком, їх скарги були прийняті. По-перше, до луцьких, житомирських і овруцьких судів були прийняті протестації від Осецької шляхти, яка оскаржувала насильницькі дії уніатських митрополитів. По-друге, 1749 р. Люблінський коронний трибунал призначив слідство у їх справі. По-третє, того ж таки року суд оштрафував митрополита на 500 гривень за невиконання попередніх рішень, у тому числі й за відібрання документів Осецьких. 1750 р. була видана також довіреність на ведення справ Осецьких у судах Речі Посполитої. Призначалося повторне слідство, яке, зрештою, Осецьких не визволило.

У згаданих джерелах уміщені свідчення особистісного характеру про Осецьких. Найстаршим серед них був Данило Осецький, убитий 1747 р. урядниками митрополії у віці 100 років. Його спадкоємцями були Зеновій, Трохим, Іван, Мартин, Яків, Фома і Федір. Згадуються також Григорій, троє Петрів, Самійло, Лука, Георгій, Яків, знову Іван – рідні і двоюрідні брати "на Осічі Осецькі". На початку ХІХ ст. у справі Осецьких фігурувало свідоцтво, видане горбулівською парафіяльною церквою, про хрещення дворянина Олександра сина Якова 1.03.1747 р. і Данила сина Федора 1750 р. Чисельність роду в середині XVIII ст. визначити важко. У бунті 40-х рр., наприклад, брало участь до 120 осіб, які вимагали повернення шляхетських вольностей. Прикметно, що в переліках імен Осецьких поступово з'являються прізвища їх придомків (очевидно, двоюрідних і троюрідних братів), які їм давали після приєднання до митрополичих маєтків і закріпачення. Так, наприклад, зустрічається прізвище Мартиненко, яке разом з іншими фігурує в ревізьких сказках Потіївки кінця XVIII ст. та в справах Осецьких з російською владою.

Підсумовуючи викладене, зауважимо, що Осецькі так і не досягли бажаного. Суди затягувались, а їх питання не вирішувалось. Кількох найстарших Осецьких було вбито і ув'язнено в Радомишлі, а документи так і не повернуто. Гадаємо, що безпосередні власники Осічі не підкорились насильству і розселились на Київщині та Волині. Двоюрідні і троюрідні, а також дальші родичі були переселені до Потіївки, де з'явились прізвища Мартиненків, Харченків, Максименків, Кисиленків, Лукашенків, Костюченків, Личних та ін., яких можна вважати придомками Осецьких. Цікаво, що на початку нового етапу боротьби (цього разу – із російським царизмом) Осецькі пам'ятали про початки свого протесту. Так, у проханні до київського губернатора в листопаді 1798 р. Олександр Осецький згадував, що вони мали від польських королів привілеї, відібрані уніатськими митрополитами, про що слухалась справа в Люблінському трибуналі "без мала сто год" тому. Осецькі також стверджували, що вони були осілими поміщиками Житомирського повіту і, як дворяни, судились у судах і визнавалися ними дворянами, а з розростанням руху, та з причини "нещасного становища краю" (тобто воєн і гайдамацьких заколотів), були змушені відійти "всередину краю", де користувалися дворянськими привілеями за вірну службу предків по 1746 р. безперервно. Затим стали жертвою уніатських митрополитів.

У 90-х рр. XVIII ст., в епоху поділів Польщі, Осецькі почали скаржитись знову, на цей раз – на митрополита Т.Ростоцького, урядники і писарі якого примушували їх до панщини і чинили різноманітні насильства. 1792 р. датується перша скарга російській владі: на ім'я волинського губернатора Шереметьєва. Цікаво, що, вочевидь, уніатські митрополити таки знищили документи Осецьких (митрополичий архів у Радомишлі був переданий до повітового суду, документів Осецьких у ньому не виявили). У зв'язку з цим вони зверталися до овруцького окружного писаря В.Бергхольца і колишнього митрополичого архіваріуса М.Байковського. 1801 р. священик потіївської церкви Шимон Ваготович (Вагутович) засвідчив, що під час генеральної візитації митрополит Я.Смогоржевський забрав у Потіївці найдавніші метричні книги і не повернув їх. 1804 р. Київське дворянське зібрання також вивчало метричні книги Потіївки щодо мешканців Олександра і Гаврила Осецьких і всієї їх "фамілії". Фіксується ще один факт "замітання слідів" уніатськими урядниками: за даними 1801 р., економ Потіївки Яків Звєрєв знищив напис, зроблений Василем Осецьким на іконі Св.Варвари у місцевій церкві ("надпись… неизвестно для чего ножом подчищена").

28.04.1796 р. за указом цариці Катерини ІІ Потіївка була подарована секунд-майору Семеновського гвардійсього полку Ардаліону Торсукову (який був, до речі, вихователем великого князя Костянтина Паловича). Ще 26.10.1795 р. була складена перша ревізька сказка, до якої було внесено лише 61 душу чоловічої статі залежного селянства. Тоді ж Олександр Осецький від імені Леонтія, Івана, Федора, Дмитра, Семена, Максима, Йосифа та Василя Осецьких подав заяву про околичне шляхетство 101 душі чоловічої статі і 103 душ жіночої, які володіли власністю та нерухомістю (у т. числі 29 будинками). Осецькі мали тоді прізвища Сидоренків, Харченків, Лук'яненків, Голущенків, Тивоненків, Кисиленків, Тимошкевичів і Костюченків. Ревізійна комісія (Біргхольц і Баласопуло) повірила аргументам Осецьких і внесла їх списки до т. зв. "окладних" дворянських книг, які відіслали до повітового казначейства і до канцелярії волинського губернатора. На початку 1796 р. волинський губернатор Шереметьєв наказував навіть майорові Баласопуло, щоб дворянам Осецьким перешкод не чинити і до поміщицьких повинностей не примушувати. Проте за ревізією 7.08.1797 р. дворянство Осецьких не було визнано і їх записали кріпаками (ревізьку сказку склав колишній управитель митрополичими маєтками Ян Незабитовський). Волинська казенна палата провела розслідування, яке з'ясувало, що нібито перша ревізька сказка була складена неправильно. Призначалось нове судове розслідування, яке затягнулось на декілька років.

Затим Радомишльський повіт з потіївським маєтком у його складі перейшов до Київської губернії. У листопаді 1798 р. Олександр Осецький звернувся до київського генерал-губернатора Тутолміна зі скаргою на утиски економів і вбивство Петра та Данила Осецьких. Кілька років був ув'язнений Олександр, Івана Осецького забрано в рекрути. У київських адміністративних та судових органах було зініційовано нове розслідування. 25.06.1800 р. київський губернський суд передав справу до дворянського зібрання з реєстром доказів Осецьких.

Розглянувши подані аргументи, зібрання визнало Осецьких дворянами і 9.10.1802 р. записало їх до шостої частини Родовідної книги губернії. В ухвалі зібрання наводились імена дворян чоловічої статі. Передбачалась і видача дворянської грамоти. Як свідчать джерела, Осецькі грамоту на дворянство не отримали, а їх справу відіслали (мабуть, у зв'язку зі скаргами Торсукова) у Герольдію Сенату до Петербурга. 12.01.1804 р. Герольдія Сенату дворянство Осецьких не визнала на підставі того, що неможливо доказати спадкоємність "теперішніх" Осецьких і однойменної шляхти XVIII ст. у "тамтешніх" воєводствах. Незважаючи на очевидність того, що Люблінський трибунал задовільнив деякі прохання Осецьких, Герольдія поставила під сумнів витяги з актових джерел, а свідчення сусідньої шляхти визнала чутками та ін.

У травні 1804 р. до Потіївки виїжджали представники повітового суду, які зачитали указ Осецьким, зазначивши, що їм не забороняється подання нових доказів, проте зараз вони повинні змиритися зі своїм підданством. Проте Осецькі заявили, що вони повинностей відбувати не будуть і не припинять дошукуватися правди, подавшись до Петербурга.

1806 р. у справі Осецьких було прийнято кілька указів Сенату (очевидно, враховувалися нові свідчення). 7 липня і 25 серпня скаржників Олександра, Филона і Сидора Осецьких у дворянстві не затвердили. Було, зокрема, оскаржено чутки про їх походження 270-річної давності, що начебто довели свідки. Бралася до уваги також і та обставина, що декрети Люблінського трибуналу залишились невиконаними. Це рішення Сенату Осецькі знову оскаржили.

За рішенням Радомишльського повітового суду у Потіївці було заарештовано 32 особи. 2.09.1807 р. поміщик А.Торсуков повідолмляв засідателя суду, що в рекрути віддано Івана, Назара і Артема Федорових, Петра Михайлова, Грицька Петрова Кисиленків, а також Миколу і Федора Олексійових Харченків, Василя Гаврилова Костюченка. На поселення вислали Олексія та Федька Харченків, Гаврила і Федора Костюченків, Якова Максименка, Дмитра Кисиленка та Івана Лукашенка. Проте, уникаючи покарання, Микола і Федір Харченки, Василь Костюченко та Олексій Харченко з сином Федьком утекли . Це була перша з відомих нам утеча Осецьких від кріпосників. Губернатор, щоправда, визнав рішення суду "неблагоразумным" (влада побоювалась росту селянських хвилювань). У в'язниці залишили чотирьох осіб, які там і померли. Після згаданих подій Осецькі не заспокоїлись. За кліровими відомостями потіївської церкви, 1817 р. серед місцевих парафіян значилось 119 душ, які дошукувались вольностей.

Затим Осецькі продовжували боротьбу з поміщицею М.Кікіною, яка успадкувала село від батька і вийшла заміж за Петра Андрійовича Кікіна, наближеного царя Олександра І. Продовжувались і їх переслідування, на які Осецькі відповідали втечами. Так, 1816 р. Дмитро Петрович Кисиленко, зісланий на поселення, втік з братами Степаном і Павлом.

13.06.1818 р. було прийнято "найвище повеління" у справі Осецьких, яке вносило до її розслідування нові контраргументи. Так, зокрема, було взято до уваги витяг з декрету Люблінського трибуналу 1751 р., який не фігурував у поданні Осецьких. У ньому зазначалося, що Радомишльська волость з давніх часів належала до маєтностей Києво-Печерських архімандритів. До неї входило село Осіча чи Веремійка, яке при Іпатію Потію було назване Потіївкою. На підставі якихось описів 1689 р. (нам невідомих) стверджувалось, що селяни Лук'яненки, Лукашенки, Ісаченки, Матушенки, Харченки, Андрейченки, Лохвенченки та ін. є підданими, а не вільними шляхтичами. Згадувався і бунт 40-х рр. XVIII ст. У результаті трибунал відмовив Осецьким у вольностях і визнав їх підданими митрополита Флоріана Гребницького. Селян Лук'яненка та Ісаченка покарали на смерть.

Виконуючи свої обіцянки і продовжуючи спротив, у 20-х рр. Осецькі відправили до Петербурга Сидора Левченка (за іншою версією - Максименка), який власноруч подав скаргу цареві Олександрові І. 10.08.1826 р. цар повелів передати справу до Державної Ради. Під час засідання Держради, яка відмовила прохачеві, декілька її членів – графи Сперанський, Мордвінов, Потоцький та Ільїнський – зайняли прихильне становище щодо Осецьких. Довідавшись про це, Сидір Осецький просив надалі доручити справу саме їм, "стороннім особам". Але марно. Рішення Сенату від 25.02.1825 р. було залишено в силі. На нашу думку, розслідування справи було поверховим. Так, зокрема, було правильно підтверджено церковну приналежність Потіївки та Осечі в XVI-XVII ст. Проте приватних власників Осечі, зокрема Тиша-Биковських та їх наступників, навіть не згадано.

3 червня 1825 р. радомишльський повітовий справ­ник Піотровський зачитав указ Сенату в Потіївці, Новій Буді, руднях Бучківській і Шлямарці, але піднявся бунт, на чолі якого став Леонтій Левченко. Він заявив, що Осецькі підкорятися не збираються, хоч би їх покарали на смерть, до того часу, поки в Петербурзі буде знаходитись Сидір Максименко, який особисто має повідомити про знищення їхнього шляхетства. В іншому рапорті повідомлялось, що потіївці відмовились ставити свої підписи, а Л.Харченко говорив "прямо і відважно". Якусь частину людей справникові вдалося схили­ти до покори, а Л.Харченка заарештували. Знову почалося слідс­тво. На допитах Л.Харченко показав, що йому 38 р., неписьменний, одружений, має чотирьох дітей (Овсія, Степана, Василя і Марфу), на­родився в Потіївці від батьків Казимира і Марини, шляхтичів Осецьких, визнаних ревізією 1816 р. підданими. Спочатку він проживав у с.Росівці Житомирського повіту (протягом 5 років), потім прибув до Потіївки. Цікаво, що в ревізькій сказці він був пропущений, хоч сам про це не відав. Підсудний добровільно визнав свою вину, перебува­ючи в радомишльській в'язниці. У ході слідства (обшуків, допитів, опи­тування свідків) з'ясувалось, що Л.Харченко ні в чому "худому" не був помічений, окрім пиятики. Враховуючи ці обставини, суд ухвалив покарати його батогами, десятьма ударами в Потіївці, хоч він заслуговував заслання до Сибіру на поселення. Вирок виконали 27 серпня 1826 р. Л.Харченкові всипали 15 батогів, проте при виконанні пока­рання він відмовився від каяття. Тому суд учинив нове розсліду­вання, яке з'ясувало, що під час ревізії 1816 р. він знаходився "в бігах" і повернувся лише 1825 р. При повторному обшуку в нього знай­шли два листи з Петербурга від Сидора Осецького. Після цього, зрозуміло, зухвальця вислали до Сибіру.

Згаданий указ Сенату приписував, що Осецькі не мають жодного права на свободу і залишаються в маєтку Торсукова в "полном й непоколебимом" володінні його спадкоємниці. Всіх інших "безызвестных" людей понад пожалуване число душ, пропущених 10 років тому, тоб­то Осецьких і їх підданих, також залишили у кріпацтві. Передбача­лося, що цим буде покладено край багатолітній справі. Будь-які подальші скарги заборонялися.

Наступного, 1826 р., потіївці знову відзначились. У донесенні місцевого економа Миколи Оборського і війта Потіївки Антона Зайця повідомлялось, що селяни вчинили опір та розбій і побили самого війта і лісничого Луку Романовського. Звинувачувалась група потіївських селян, на чолі котрих стояли Федір Мойсеєнко і Федір Лукашен­ко. У донесенні економа від 30.09.1826 р. подано список селян, які називали себе Осецькою шляхтою, всього 13 осіб: Феодосій Мойсеєнко, Петро Данильченко, Федір Лук'яненко, Яків Денисенко, Олексій Лука­шенко, Євфимій Лукашенко, Олексій Харченко, Іван Харченко, Адам Лук'яненко, Карпо Малярчук, Григорій Сидоренко, Улас Личний, Клим Де­нисенко. Троє останніх значились "у бігах". У ході слідства з'ясувалось, що потіївська подія відбулася на третій день Пасхи, який офіційно вважався вихідним навіть для кріпаків. Але поміщиця Кікіна наказала війтові вигнати селян, які зібрались біля корчми, на роботу. Очевидно, вони вчинили спротив, бо Є.Лукашенка було наказано зв'язати, але селяни його захистили. Війт А.Заяць, будучи в нетверезому стані, погрожував розправою. Тоді селяни йо­го схопили і вирішили вести до Радомишля. За селянським "етапом" вирушив лісничий Л.Романовський, який, догнавши їх, упав з коня і дуже лаявся, намагався бити селян батогами, але був зв'язаний і також долучений до "етапу" (щоправда, по дорозі йому вдалося втек­ти). На допитах і в ході розслідування було з'ясовано, що війт справді був п'яний і називав себе поміщиком Кікіним. Селяни А.Лук'яненко і О.Харченко своєї вини не визнали і свідками не були вик­риті. Тому суд кваліфікував подію як самоуправство, але, з огляду на відсутність смертовбивства, розбою і грабунку, а також здирства, звільнив потіївців від будь-якого покарання. Більше того, суд по­карав економа Оборського грошовим штрафом на користь казни. Обом сторонам заявили, щоб вони надалі від подібних вчинків утримались. Це була перша велика перемога потіївців над сваволею кріпосників.

23 вересня 1830 р. Павло і Марко Осецькі подали, незважаючи на заборону, нове прохання військовому губернатору Княжніну, в якому від імені всіх Осецьких повідомляли, що начебто 1829 р. указом Се­нату було наказано губернському правлінню, щоб поміщиця Кікіна за­довольнила вимоги Осецьких щодо їх переслідувань у попередні роки. За свідченням потерпілих, їх було пограбовано, тобто забрано у ве­ликій кількості рухоме майно, худобу та ін. 7.01.1830 р. до Потіївки приїжджав засідатель радомишльського нижнього земського су­ду, який оголосив згаданий указ губернського правління, але не розтлумачив докладно його суті і розпорядився, щоб потіївська економія відшкодувала збитки, але не повною мірою. Так що частина господа­рів залишилася незадоволеною. Не взявши в потіївців підписів про задоволення претензій, засідатель завершив справу. Тоді Василь Осецький звернувся до суду з проханням ознайомитися з указом Сена­ту, але йому відмовили.

23.09.1830 р. губернатор розпорядився, щоб йому доповіли про обставини невиконання земським судом указу Сенату. Повітовий стряпчий Щирецький рапортував про це 6.10.1830 р. Реагуючи на ука­зи Сенату та губернського правління, повітовий суд мав стягнути з поміщиці Кікіної за кривди Осецьким у 1806 і 1807 рр. відшкодуван­ня, задовольнивши їх претензії "за попередньою вказівкою ціни". Ко­лишній засідатель Ревякін начебто виконав доручення повністю. Але оскільки вчасного опротестування акції суду з боку Осецьких не надійшло, то вони, на думку чиновників, хибно зрозуміли рішення Се­нату. Василь Осецький, крім того, письмових заяв не подавав, тому його прохання не було задоволене.

24 березня 1831 р. Павло Григорович Осецький подав ще одну за­яву. Показово, що він звертався до губернатора, як "дворянин" с.Потіївки Радомишльського повіту Київської губернії, прохаючи захисту від "жорстокості і підданства" поміщика Торсукова, який наклав на нього "жорстокі ланцюги". Осецькі продовжували вірити в те, що Се­нат звільнив їх від підданства, але з успадкуванням маєтку Кікіною їх повторно закріпачили. Павло Осецький скаржився також на те, що, незважаючи на указ Сенату, його сина Антона віддали в рекрути і він служить тепер "Богу і Государю". Батько просив, щоб його си­на перевели у війську на становище вільного дворянина, щоб він одер­жав належний йому військовий чин, а на його місце взяли з маєтку іншого кріпака. Відповідь київського губернатора була такою. Навівши довідки в суді і з'ясувавши ще раз обставин справи, він дав розпорядження радомишльському суду довести ще раз до відома Осецьких указ Сенату, що й було незабаром зроблено. Павлові і Маркові Осецьким, під розписку, було ще раз оголошено, що вони залишені в повній власності спадкоємців Торсукова.

Ми вже згадували, що родичі Осецьких ще в XVIII ст. розбіглись по Київщині та Волині. Несподівано на початку 30-х рр. ХІХ ст. вони зголосились і подали заяву до Дворянського депутатського зібрання Волинської губернії. 9.11.1832 р. скаржився, зокрема, мешканець Житомирського повіту Талимон Васильович Осецький. Крім того, відповідні заяви подала ціла група Осецьких, які мешкали в різних місцях: селищах Забрідді, Гальчині, Кателянці, Кам'янці (Сквирський повіт), Корбутівці (парафія Житомирського кафедрального костьолу), Нехворощі, м.Паволочі та ін. Були подані також і завірені свідчення з метричних книг церков та костьолів згаданих населених пунктів. Враховуючи висновок Київського дворянського зібрання 1802 р., Волинське дворянське зібрання 9.11.1832 р. ухвалило, що всі згадані вище Осецькі, у тому числі й потіївські, "є між собою двоюрідними братами від двоюрідних", а також що їх предки безперервно користувалися дворянськими привілеями, нерухомими маєтностями, "здавна вживали" герб Доленга. Тому їх записали до Родовідної книги дворян Волинської губернії. Заслухавши також прохання мешканця Махновського повіту Стефана Осецького, його також визнали дворянином. Зважаючи на те, що більша частина роду проживала у Волинській губернії, визнано, що "рід цей переміщено", і тому записано в книги Волинської губернії.

1835 р. у київських губернських адміністративних і судових установах (перед тим – у радомишльських повітових) була розпочата цікава справа одного з нащадків роду – Федора Осецького-Киселенка (Кисленка), заарештованого в Потіївці у квітні 1834 р. З'ясувалося, що Федір, 32 р., римо-католицького віровизнання, де народився не пам'ятає, його батьки (покійні) Дмитро і Мотрона були нібито шляхтичами (за ревізією 1795 р. їх записали шляхтичами). Батьки померли рано, а їх дітей (Федора, Стефана і Павла) на початку століття взяв на виховання поміщик Липовецького повіту Козловський і вивчив у Вінницькому повітовому училищі. По смерті патрона Павло пішов на військову службу, Стефан подався до Петербурга, а Федір одружився на дворянці Юлії Дубовецькій (селище Текліївка Ямпільського повіту). 1832 р. Федір був прийнятий на службу у Волинське губернське правління у званні канцеляриста. 5 квітня був звільнений у відпустку. Відтак прибув на Великдень у Потіївку до родича Тимофія Григоровича Осецького, в домі якого і був заарештований економом Камінським (під час затримання був побитий і пограбований). Федора звинувачували в підбурюванні селян (він нібито оголошував їх вільними). У нього справді знайшли відпускний білет, а також "незаконный письменный вид" – лист польською мовою, завірений у Житомирі, в якому Федір свідчив, що Мар'ян Михайлович Осецький (один із його родичів) нібито легітимований ще 1802 р.

Давши свідчення, 15.04.1835 р., Федір Осецький подав прохання на ім'я імператора, в якому виклав обставини його неправного арешту. Слідство вислухало інших свідків, у тому числі й місцевих селян та дворян, які, звичайно ж, свідчили на некористь заарештованого. Прикметно, що частина односельців до своїх звичайних прізвищ додавали – Осецький (Тимофій Лукашенко, Григорій Харченко, Кирило Денисенко та ін.). Зрозумівши, що слідство розвивається не на його користь, Федір Осецький наприкінці квітня втік з радомишльської в'язниці. У ході слідства були згадані перипетії боротьби Осецьких, починаючи з 1807 р., рішення київського дворянського зібрання 1802 р., а також Волинського депутатського зібрання 1832 р. З потіївських Осецьких оголосили вільними, проте, тільки Стефана (народився 27.11.1804 р.), Федора (народився 16.06.1802 р.) і Павла (народився 6.11.1804 р.), дітей Дмитрія Петровича і Мотрони Осецьких. Прийнявши до уваги аргументи слідства, Волинське дворянське депутатське зібрання повторно 15.10.1834 р. визнало Осецьких вільними. Проте потіївські селяни, звичайно ж, залишились у кріпацтві.

Після цього Осецькі, очевидно, зрозуміли всю марність пошуків правди в російській імперії легальним шляхом і на якийсь час при­пинили будь-які акції. Але підкоритися владі вони так і не змогли. Десятиліття боротьби за волю виробили в них природній імунітет про­ти будь-якого насильства. Тому було прийнято рішення про втечу з Потіївки, тим більше, що спроби такі серед них вже були. За матеріа­лами слідства про їх розшуки, які велися з 1857 р., випливає, що з Потіївського маєтку втекло і розшукується 8 сімей:

- Микола Іванович Костюченко з дружиною Аграфеною і чотирма діть­ми, втекли у 1843-1848 рр., проживають у Черепинському хуторі по­міщика Абрамова поблизу Тетієва;

- Мартин Мойсейович Тивоненко з дружиною Антоніною, сестрою і си­ном, втекли 1340 р., знаходяться поблизу Тетієва;

- Пилип Олексійович Лукашенко з братом Григорієм, "у бігах" з 1847 р., знаходяться там же;

- Матвій Романович Костюченко з трьома дітьми, "в бігах" з 1846 р., знаходяться там же;

- Степан Леонтійович Данильченко з дружиною і двома дітьми, "в бі­гах" з 1845-1846 рр., проживають там же;

- Григорій Семенович Данильченко, "в бігах" з 1848 р., знаходиться там же;

- Карпо Лукинович Лукашенко з дочкою, збіглий 1835 р., проживає в с.Ворове;

- Василь Якович Максименко з дружиною і трьома дітьми,        збігли в 1846-1849 рр., знаходяться в с.Бухкахи Сквирського повіту.

За списком збіглих селян, укладеному після ревізії 1850 р., роз­шукувались такі селяни Потіївського маєтку:

- Іван Якович Лукашенко, збіглий 1853 р.,

- Лука Іванович Тивоненко, збіглий 1853 р.,

- Павло Петрович Данильченко, збіглий 1855 р.,

- Адам Олексійович Харченко, збіглий 1855 р.,

- Іван Наумович Скороход, збіглий 1855 р.,

- Іван Михайлович Харченко, збіглий 1857 р.,

- Кіндрат Петрович Максименко, збіглий 1357 р.,

- Григорій Павлович Мартиненко, збіглий 1857 р.,

- Микита Петрович Максименко, збіглий 1857 р.

8 лютого 1857 р. на запит власників Потіївки поміщиків Лукіна і Скуратова таращанський земський справник підтвердив, що селяни Михайло Костюченко, Мартин Тивоненко, Филимон Лукашенко, Матвій Костюченко, Степан Данильченко, Василь Максименко, Іван Лукашенко, Павло Денисенко, Адам Харченко, Іван Скороход, Іван Харченко, Гри­горій Мартиненко, Микита Максименко та Іван Личний, які числились за ревізією 1850 р., справді проживають у Таращанському повіті.

18.09.1856 р. київська палата громадянського суду слухала за­писку і справу Федора Осецького та інших селян, які називали себе дворянами і відшуковували свідків. Було визнано, що вони є збігли­ми з потіївського маєтку і прийнято рішення про їх депортацію на місце проживання. Після цього їх допитали в таращанському суді.

Селяни свідчили про себе:

- Василь Якович Максименко, 60 р., неписьменний, православний, на­родився від батьків-дворян Якова та Уляни, записаний до числа дворян Бердичівського повіту, їх діти також свідчили, що вони є дворянами;

- Филон Олексійович Лукашенко (він же Осецький), 30 р., народився в Потіївці від дворян Олександра та Євдокії, неодружений, числиться в Бердичівському повіті, документів не має. У Потіївці його неспра­ведливо записали під прізвищем Лукашенко, насправді ж він - Осець­кий;

- Григорій Олександрович Лукашенко (він же Осецький);

- Павло Петрович Данильченко, 30 р., народився в с.Буках від дворян. Числиться в Житомирському повіті;

- Іван Михайлович Харченко (він же Осецький), 49 р, одружений з дворянкою Марією Осецькою;

- Михайло Іванович Костюченко (він же Осецький), записаний у Берди­чівському повіті;

- Яків Михайлович Костюченко, 30 р.; Яким Михайлович Костюченко, 20 р.; Мартин Мойсейович Тивоненко, 45 р.; Матвій Матвійович Костюченко, 28 р.; Степан Леонтійович Данильченко, 44 р.; Іван Якович Лукашенко, 25 р.; Адам Олексійович Харченко, 27 р., жінка Устина, 25 р.; Іван Наумович Скороход, 35 р., син Дмитро, 15 р.; Микита Петрович Максименко, 23 р.

Більшість допитаних свідчили, що вони насправді є Осецькими, прописані в Бердичівському повіті і є дворянами. Усіх перерахованих селян заарештували і вислали етапом Ставище–Плоска–Миколаївка–Тараща–Радомишль, але голів їм не поголили. Решту вислали до Києва і там також допитували. Дехто, як Іван Скороход, вже тоді повернулись до Потіївки, тобто підкорились. Власник Черепинського лісового заводу звенигородський купець Лейба Мотровський, у якого жили й працювали збіглі, також дав свідчення, зауваживши, що селяни називались дворянами. Осецькі на допитах просили, щоб їх залишили в Таращі.

1858 р. почалась судова тяганина, дуже характерна для бюрокра­тичної системи імперії. Зокрема, було зроблено запит до бердичів­ського земського суду, звідки надійшла відповідь, що за указами 1855-1856 рр. подібні справи належить припинити.

Ще 7 травня 1856 р. до київського губернатора надійшло прохан­ня селян потіївського маєтку, які не бажали сплачувати казенні по­датки та виконувати повинності (зокрема, при наборі рекрутів) за 50 збіглих мешканців Потіївки та Рудні Шлямарки і просили повернути збіглих на батьківщину. До заяви додавався пере­лік збіглих: 11 зі Шлямарки і 4 з Потіївки: Лука Іванович Тивоненко, Адам Олександрович Харченко, Петро Петрович Даниленко, Яків Лукинович Лукашенко.

Невідомо, скільки часу заарештовані провели в ув'язненні, але їх справа затяглася аж до 1862 р. Вона, до речі, мала таку офіційну назву: "Про людей з володіння княгині Щербатової, які шукають свободу". Справа знову розглядалась таращанським судом. Станом на 15 квітня 1863 р. налічувалось 44 душі збіглих. Оскільки це вже був пореформенний період, їх нарешті визнали вільними. Так пов­ною перемогою закінчилась більш ніж столітня боротьба потіївців за свободу.

Важливим і дуже цікавим є питання про те, чи повернулись звіль­нені втікачі на батьківщину. Маючи в своєму розпорядженні подвір­ний опис села за 1866 р., у котрому перелічені всі місцеві господа­рі, стверджуємо, що з усіх відомих нам списків збіглих потіївщів, у ньому знаходяться лише прізвища трьох селян: Іван Якович Лукашенко, Іван Михайлович Харченко та Іван Наумович Скороход. Очевид­но, саме вони першими повернулись до своїх домівок, на прадідівську землю. Проте проведена звірка є, очевидно, не вповні ефективною, адже повернутися могли вже не стільки батьки, як їх діти: дехто із збіглих провів у вимушеній "еміграції" півжиття. Цікавим є й інше: в XIX ст. ми не зустрічаємо в джерелах прізвищ Осецьких, які, оче­видно змирились і звикли до своїх нових прізвищ. Зате в XX ст. у повоєнний час їх прізвища добре відомі місцевим мешканцям. Прожива­ють Осецькі переважно на північ від Потіївки в селах, які входили колись до Потіївського маєтку (зокрема, в с.Заміри).

Продовження вивчення джерел, зокрема перевірка наведених у справах Осецьких актів XVI-XVIII ст., допоможуть розв'язати питання Осецької шляхти. Адже залишається багато нез'ясованих моментів, у тому числі й проблема локалізації села Осічі, яке за одними джерелами знаходилося на південний схід від Потіївки біля витоків р.Осічі (Шлямарки) і прилягало до горбулівських маєтків Тиша-Биковських, а за іншими – на північ чи північний захід, біля витоків р.Вузні (Візні), де знаходились села потіївського маєтку, у тому числі й с.Заміри, звідки походять сучасні Осецькі.