Повстання Богдана Хмельницького, яке вибухнуло 1648 р., залишило глибокий слід в українській історії (тепер цю подію називають "українською національною революцією"). Як правило, в літературі більша увага звертається на великі битви та маршрути походів козацького війська. Так звані маргінальні події досі не стали предметом спеціального вивчення, у тому числі й на території Житомирського староства, яке знаходилося трохи осторонь від основних шляхів.
Ще в ХІХ ст. були опубліковані регести відповідних актових джерел, які фіксують розгортання повстання на Житомирщині. На початку ХХ ст. впритул підійшов до проблеми розгортання повстання в Житомирському повіті Київського воєводства, куди входили і Потіївські маєтки Київського митрополита, І.Каманін. Збирання інформації продовжилося після великої перерви – у 80-х рр., коли була опублікована скарга-протестація братів Тиша-Биковських, власників Горбулева, на митрополита Сильвестра Косова. Сучасна краєзнавча література, як правило, обминає район Потіївщини в часи козаччини, або ж некритично поширює територію козацьких сотень на Радомишльщину, поблизу якої розкинулася Потіївщина. Нагадуємо, що Житомирський повіт, до складу якого входили давньоруські волості (у т.ч. й Радомишльська і Малинська), знаходився на порубіжжі держави Б.Хмельницького, тож точні межі порубіжних сотень джерела не зафіксували.
Крім того, на території Потіївщини проходили межі церковних маєтків Київського митрополита з численними на Київському Поліссі володіннями шляхти. Так, у джерелах XVI-XVIII ст. Потіївський маєток (за деякими джерелами – Потіївська волость) київських митрополитів включав декілька сіл: власне Потіївку, Вереміївку, Облітки, а також дрібніші слободи чи селища – Потіївську Буду, Осічу, Личоню та ін. Поруч знаходився великий маєток Тиша-Биковських – село Горбулів з навколишніми меншими селами (Молодилів, Свидя, Видибор та ін.). За одними джерелами, у XVI ст. Осіча/Осєча належала до церковних маєтків, за іншими – до володінь Тиша-Биковських. Ще в XVI ст. джерела зафіксували постійні конфлікти між церковними та шляхетськими селянами, а також між шляхтою і київською ієрархією. Вони продовжувалися у першій половині XVII ст. і мали місце напередодні Хмельниччини, хоч період "золотого спокою" характеризувався відсутністю серйозних релігійних конфліктів. У домогилянський час Потіївщина належала уніатським митрополитам, які виступали в згаданих конфліктах захисниками своїх маєтків. Після повернення Петром Могилою поліських маєтків православній церкві, у судових справах знову фігурують Київський православний митрополит і монахи Києво-Печерського монастиря.
Хмельниччина з її релігійними мотивами започаткувала нову хвилю міжконфесійної боротьби в Україні, хоча перші кроки Б.Хмельницького відбулися під радше секулярними гаслами. Після Переяслава православно-уніатське протистояння в Україні доповнилося українсько-московським релігійним конфліктом, який закінчився повним підпорядкуванням Київської православної митрополії Московському патріархату. Згадані аспекти релігійних стосунків відбилися на урядуванні митрополита Сильвестра Косова (1647-1657), сучасника Хмельниччини, який згадується в подіях на Потіївщині.
Позиція вищої православної ієрархії в буремних подіях 1648 і наступних років, особливо в стосунку до Москви, добре вивчена. Назагал, проявилися непослідовність, хитання та імпульсивні емоційні реакції на московський натиск, нездатність продовжувати цю лінію поведінки на довший час. Що ж до відносин з уніатами, то тут досі не все з'ясовано. Відомо, що визвольна війна надала православ'ю статус панівної релігії, проте і сам митрополит і його оточення володіли значними маєтностями і були пов'язані досить тісно з урядовими колами Речі Посполитої. Митрополит С.Косов брав участь в переговорах з поляками, на яких розглядалося православно-уніатське питання. Відомі і його реакції на повстання: він явно боявся повсталих козаків і своїх підданих – селян.
А.Міронович, автор спеціальної праці про Сильвестра Косова, з'ясував цікаві обставини українсько-польських переговорів, на яких розглядалося унійне питання. Так, у відповідь на прагнення урівняння православної ієрархії з латинською і відповідно, надання православним місць у сенаті, митрополитові було запропоновано у січні 1650 р. визнати владу папи, постанови Флорентійського собору і прийняти католицькі догмати про походження Святого Духа і чистилище, на що, звісно, православні в односторонньому порядку погодитися не могли. Проте деяких поступок вони все ж досягли. Так, універсалом короля 12.01.1650 р. підтверджувалися давні права "грецької релігії" і митрополита, свобода набоженства, доступ до урядів, гарантувалися їх церкви і маєтності, заснування шкіл та друкарень, незалежний церковний суд. Привілей став підставою для повернення православним Перемишльської єпархії, яка з 1641 р. знаходилася у руках уніатів, а також вакантної Холмської єпархії. Зрозуміло, що католицька і уніатська ієрархія вчинила спротив згаданим рішенням. Сильвестра Косова так і не допустили до сенату, Зборівська угода не була затверджена. Наприкінці січня 1650 р. митрополит повернувся з Варшави і дав відповідні розпорядження. Можливо, що по дорозі на сейм чи на зворотньому шляху, він відвідав Потіївщину, про що згадується в аналізованих джерелах. Його численні візитування церков та маєтків, а також монастирів фіксуються і в 1651 р.
У джерелах про події Хмельниччини на Потіївщині згадується напад повсталих на чолі з козаками на місцеву церкву. У зв'язку з цим, нагадуємо, що проблема наруги козаків над руськими церквами є в історіографії дискусійною. Так, Н.Яковенко постійно наголошує на руйнівних наслідках Хмельниччини, В.Смолій та В.Степанков намагаються їх виправдати. Порушена проблема, вочевидь, потребує більш ретельного і прискіпливого вивчення на регіональному рівні. Тут зазначимо, що факти нищення православних церков відомі в Західній Україні (1648 р., Унівський монастир), а також на Правобережжі та Київському Поліссі. Прикметно, що в тогочасній свідомості католиків козаки на чолі з Б.Хмельницьким були саме такими: ребілізантами, бунтівниками, грабіжниками, тобто тими, хто нищив "схизматицькі" (православні) церкви і вбивав попів.
У даній публікації ставимо за мету, на підставі ретельного вивчення актових книг Київського воєводства, окреслити хід та особливості Хмельниччини на Потіївщині, ліквідувавши тим самим існуючу лакуну в історіографії. Додамо принагідно, що пунктирно проблема окреслена нами в нарисі історії села. Зазначимо також, що підставова джерельна база питання є досить представницькою. Про повстання на Потіївщині свідчать протестації, внесені до житомирських гродських книг. Так, 19.01.1650 р. скаржилися Тиша-Биковські у справі наїзду на їх маєтки підданих митрополита (далі – протестація № 1). 16.03.1650 р. вони повторили скаргу, доповнивши її новими подробицями (далі – протестація № 2). 21.10.1651 р. скаржилася Анастасія Затиркевич, дружина заставного орендатора Потіївки, у зв'язку із убивством повсталими її чоловіка і пограбуванням маєтку (далі – протестація № 3).
Напередодні повстання 1648 р. в юрисдикційному становищі місцевих сіл відбулися суттєві зміни: Потіївка разом із с.Буки була віддана в заставну оренду Вацлавові і Анастасії Затиркевичам/Затуркевичам. Дата укладення угоди нам невідома. Протестація № 3 вказує, що застава с.Буки тривала з часів митрополита Петра Могили (помер у січні 1647 р.). Очевидно, становище церковних селян було значно кращим від шляхетських, а їх експлуатація – м'якшою. Припускаємо також, що в церковних селах не було фільварків, а їх повинності обмежувалися сплатою данин. Натомість, у сусідніх шляхетських селах бачимо фільварки з обов'язковою панщиною, а в Горбулеві – цілий "замок" з господарством. Як видно з джерел, орендатори Потіївки, враховуючи тимчасовість свого становища, заходилися заводити нові порядки і розбудували фільваркове господарство (у джерелах перелічуються документи, у тому числі й від місцевих селян: боргові записи, листи, депозити, зобов'язання, судові декрети та ін.). Очевидно, непомірні побори викликали люту ненависть до гнобителів, яка поширювалась також і на сусідню шляхту – споконвічного кривдника церковних селян, тим більше, що Тиша-Биковські опинилися під час Хмельниччини з іншого боку війни. Іншою причиною, яка скаталізувала повстанський рух на Київському Поліссі, були дії козацького війська. Їх активізація припадає тут на липень 1648 р., коли Б.Хмельницький почав розсилати загони по містах і селах Правобережжя і з ними – свої універсали. До Потіївки також прибув невеликий козацький загін. Протестація № 1 говорить лише про появу "козаків ребелізантів", протестація № 2 стверджує, що вони прибули разом із ченцями Києво-Софійської капітули. Протестації № 2 і № 3 фіксують в митрополичих селах залогу з козаків та монахів, протестація № 3 уточнює, що прибуло двоє козаків. Очевидно, конфлікт виник ще на свято весняного/літнього Миколи, коли, за однією із версій, Потіївка була віддана в заставу під 2100 злотих. Затим 15 липня 1648 р. до с.Буки навідався митрополит Сильвестр Косов, проїздом до Литви. Саме він, начебто, кинув заклик до непослушенства, в результаті чого церковні піддані підняли повстання і їх маєтки було повернуто до володінь митрополита.
Протестація № 2 загально говорить про повсталих. Їх імена, прізвища та особи "ліпше знає" сам митрополит "як отців законних так і козаків". Протестація № 3 їх перелічує. Отже, на чолі руху стояли: отці-монахи Макарій, Захарія і Кіндрат, а також представники капітули – "слуги" митрополита шляхтичі Стефан Кутовський і Шархавський. На місці повстання очолювали піддані с.Потіївки і слободи Личоні: Сенько Жечетник (Решетник?), Яцько Калітенко, Зеновій Бендраш, Кузьма Пивовар, Юзько Микитенко, Лукаш Жечетник. Про початок події загально сказано, що селяни утворили "купи", почали "купитися". На думку дослідників, "купи" повсталих в регіоні у 1648 р. досягали ста осіб і більше.
Як ми вже згадували, власники Горбулева та прилеглих сіл брати Тиша-Биковські з наближенням козацького війська втекли до Польщі. Цікаво, що рід Тиша-Биковських вважається православним, за винятком Теодора, який був похований 1644 р. в домініканському костьолі в Гродку. У протестації № 1 сказано, що вони рятували своє життя, в протестації № 2 уточнено, що козаки наступали з "неприятелем Св. Хреста" татарами, тому християнська шляхта втекла, встигши забрати з собою тільки особисті речі. Чому не втекли Затиркевичі – невідомо. Можливо, вони довідалися, що козаки не переслідують українську шляхту (якщо, звичайно, вони такими себе вважали).
Як відбулася реставрація влади митрополита в Потіївських маєтках, невідомо. Чи повстання звільнило місцевих селян від феодальної залежності взагалі, тобто чи вони покозачилися – про це також доводиться лише гадати. У протестаціях сказано лише, що вони знехтували "посполитим правом", а також пунктами угоди про посесію/оренду і перестали підкорятися п.Затиркевичу. Непокора зародилася, вірогідно, в Буках, а звідти поширилася на інші села: "…повсюду по дорогах і гостинцях вже хлопи позаступали". Затиркевичі в Потіївці терміново поховали майно: одяг, золото, срібло, гроші і разом з дітьми ховалися по лісах. Затим, з наближенням небезпеки, схопили скриньку з документами і попросили прихистку у місцевого священика. Довідавшись, що повсталі відправили посланців до їх садиби, затим – до дому священика, Вацлав Затиркевич кинувся до церкви. Його стан важко уявити, адже повсталі були на конях, озброєні палями, рушницями, шаблями, косами і "чим хто міг". З криком вони напали на дім священика, звідти – на церкву. У трактуванні Анастасії Затиркевич, яка пережила це лихо, напад виглядав, як погром нехристиянської нечисті, що знехтувала пошануванням Бога. З непристойними криками повсталі "поганьбили" храм, в якому сховався орендатор, упавши "хрестом" перед образом Божої Матері і розпочавши очманіло молитися. Не змігши відірвати його від образу, повсталі сокирами відтяли йому руки, витягли з церкви і прив'язали до стовпа, піддавши тортурам. Тут же розбили скриньку, захопивши заставні документи, а також срібні і золоті речі. Анастасія Затиркевич просила, щоб вони віддали хоч би документи, за що була жорстоко побита і поранена. Її чоловіка продовжували мучити, аж поки один із повсталих не застрілив його в груди. Наведений опис переповнений картиною жахіть та страждань, яких зазнали потерпілі. Написаний під впливом пережитого, він, звичайно, гіперболізує реальні події. Так, наприклад, перед сюжетом про жахливу смерть орендаря, докладно перелічено пограбовані зі скриньки цінності: 8 срібних ложок, 6 золотих перснів з коштовним камінням та ін. Далі йде ще більший опис пограбованого скарбу потерпілих. Після цього А.Затиркевич з дітьми (синами Петром, Юрієм і Павлом, доньками Анною та Хеленою) ще якийсь час залишалися в Потіївці.
Опанувавши ситуацією в церковних маєтках, повсталі напали на сусідні села Тиша-Биковських, межа з якими проходила південніше Потіївки. При цьому вони обминули маєток Стефана Стрибиля Пилипівку і в околицях Будища перетнули межу. Найперше, були знищили межові знаки: дерева з "колодами" – 15 сосен, 12 дубів, 7 берез. Затим у с.Рудня знесли 15 селянських халуп і млин з начинням. "Трофеї" було перенесено до Потіївки та Обліток. Потім було пограбовано "новоосаджену" слободу/містечко Тишин (Тишполь) з трьома млинами, а також с.Вирівку, в якому розігнали місцевих селян (протестація № 2). Протестація № 1 докладно фіксує напад на Рудню, яка знаходилася на грунтах с.Осечі на річці Осічанці (пізніша назва – Шлямарка). Під час акції було спущено став (за іншим джерелом 4 стави), розігнано 15 підданих, знесено їх халупи та ін. Напевно, в джерелах йдеться про одну і ту ж Рудню, яка, на нашу думку, локалізується південніше Потіївки.
1 жовтня 1648 р. повстання спалахнуло повторно, коли знову прибули монахи з Києва і зініціювали нове пограбування Потіївки та Буків (протестуючі помічали, зрозуміло, тільки грабунки). Про цю фазу подій свідчить, переважно, опис пограбованого збіжжя: жита, вівса, ячменю, гречки, гороху та ін. Крім того, з'являється новий об'єкт пограбувань – Буківська Рудня, в якій було взято 25 луп заліза, півкопи "оплавків", 5 возів руди, 400(?) возів деревного вугілля, дубові та соснові дошки. З огляду на протести потерпілої, А.Затиркевич вигнали з маєтку, який збудував перед тим своїм коштом у Буках небіжчик-орендатор (двори, будинки, помешкання). Крім того, в Личоні було пограбовано якогось Васька: акцію вчинив Лукіян Жечетник з Потіївки. Опис пограбованого майна вражає: 1200 зл. готівкою, в Личоні - 200 зл. зі скрині сріблом, гривні, 10 ложок, "кунтуш златоглавий заставний" за 400 зл., другий за 200 зл, ферязь пурпурова за 300 зл., ферязь кармазинова за 200 зл., ще один кунтуш за 200 зл., килими, сукна, ридван, вози, ковані колеса та ін. Після цього потерпіла змушена була пішки перебратися до Києва, де вона блукала у "різних приятелів своїх".
Наведений перелік засвідчує, що за короткий час орендатор встиг не тільки налагодити господарство, але й швидко розбагатіти, за що йому, як бачимо, помстилися. У подіях простежується лідерська позиція козаків, монахів, "видатних" потіївців (серед останніх виділяються брати Жечетники). Джерела це чітко наголошують. Згадана тенденція продовжувалась на Потіївщині до 1651 р.
У Києві А.Затиркевич поскаржилася митрополитові Сильвестрові Косову, який начебто відповів, що дозволу на розбій не давав. 1649 р. після Великодня орендаторка, за згодою з митрополитом, відновила посесію, повернувшись до Потіївки, де спокійно прожила до початку 1651 р. Перед самим Різдвом 1651 р., у зв’язку з новим наступом козацького війська, в Потіївці з’явився представник митрополита згадуваний вже п.Шархавський і монах Плавський, які вигнали А.Затиркевич з маєтку. Додамо також, що протестація № 2 засвідчує повторне пограбування ще 1650 р. містечка Тишин, села Вирівки та ін. Причому, в джерелі зазначено, що козаки і піддані капітули періодично робили наїзди, спустили 4 стави, виловили рибу, забрали збіжжя. Перебувши в Потіївці Різдво, А.Затиркевич змушена була тікати до Корця на Волині, де залишалася, разом з іншими втікачами, до осені 1651 р. Після підписання Білоцерківського договору шляхта поверталася до своїх маєтків (щоправда, Тиша-Биковські повернулися, нібито, ще в 1650 р.). Повернулася до Потіївки і А.Затиркевич, відновивши свою владу над підданими. 8 жовтня 1651 р. до Потіївки прибув сам митрополит Сильвестр Косов. Він відвідав двір орендаторки і, вислухавши скарги про кривди, несподівано наказав своїм гайдукам вигнати її з дітьми і слугами. Таким чином, церковні маєтки знову було повернуто "законному" власникові. Відтак почалося чергове пограбування. У переліку забраних речей виділяються горілчані котли, солод, 10 "перепусків" горілки, 4 бочки пива, жито та ін. Загальна сума збитків становила 900 зл. 10 жовтня Потіївку і Буки відвідав возний генерал воєводства Мартин Камєнський, який перевіряв скаргу потерпілої і з’ясував на підставі свідчень/зізнань селян, що її протестації небезпідставні. 21 жовтня датується зізнання возного щодо ситуації в Потіївці, засвідчене шляхтичами Яном Ставським і Шимоном Мокрським, які застали начебто представників митрополита і капітули і навіть самого архіпастиря. Вступивши з ним у полеміку, вони намагалися захистити А.Затиркевич.
На території Горбулівських маєтків події розвивалися дещо інакше. На початку 1650 р. Тиша-Биковські оскаржували в гродському суді дії митрополичих підданих і вимагали повернення збитків. 25-26 квітня вони віддали с.Молодилів і Осєчу в оренду Александру і Сузанні Рупневським під заставу 3 тис. поль. зл. (контракт існував, начебто, з 1647 р., 2 квітня 1650 р. він був поновлений у Горбулеві). Протестація № 2 фіксує, фактично, декілька документів у справі оренди: борговий запис, затвердження акту, ввід Рупневських у володіння, закінчення оренди та ін. Тоді ж возний генерал, реагуючи на скарги Тиша-Биковських, здійснив інспекцію потіївсько-горбулівської границі, під час якої переконався в завданих збитках. 11/19 листопада 1650 р. Михайло і Габріель Тиша-Биковські, після смерті свого брата Яна, розділили свої маєтки, згідно заповіту батька. Габріель успадкував Горбулів з замком і будівлями, а також Видибором і Свидею, маєтностями і підданими. Михайлові дісталися села Молодилів і Осєча, Вирівка і Тишполь. Обумовлювалися також і спільні обов’язки щодо маєтностей. Цікаво, що брати не обійшли увагою свою матір Магдалену, а також сестер Анну і Барбару.
Козаччина, яка простежується в 1648-1651 рр. на Потіївщині, не була, звісно, тривалою. Незабаром у краю з’явилися загони коронних військ, які, за рішенням сеймику Київського воєводства у березні 1650 р., розміщувались неподалік - у Радомишлі і Житомирі. Під Радомишлем, зокрема, у травні 1651 р. з’явився загін волинського полковника князя Михайла-Юрія Чарторийського, який розбив тут табір.
Хмельниччина, звичайно ж, мала і негативні наслідки, оскільки принесла розруху і обезлюднення краю. Так, наприклад, 15.06.1650 р. отамани місцевих сіл просили зменшити подимний податок, бо в поселеннях залишилося, після козацького повстання, мало господарств (димів). У Горбулеві - 25, Молодилові - 22, Видиборі - 12, Свиді - 5, Осєчі - 6, Вирівці - 3. Решта люду розбіглася.
Для краєзнавства Потіївщини велике значення має опис межової границі між потіївськими і горбулівськими маєтками, уміщений в згаданих протестаціях. Наведемо його повністю. Отже, межа проходила по лінії: урочище Нераж - Сотовата Лоза у Великому лісі - Неродичів бір з Городищем - Могилки під Потіївкою - через Потіївку на облітківський гостинець - лісок Довжик - потоком до річки Маліковки - потік Маліковка - Михайлове Будище - Великий луг - бір Дорогунь - річка Орловка (протестація № 2). Крім того, велике значення мають згадані імена потіївців - лідерів та учасників спротиву, а також імена селян Рудні (Климко, Назар, Макавей, Топчивалий, Грицько, Іван, Назарко, Андрей, Назарченко, Омелян, Євсіх, Колесник, Андрей, Пилип), згадується також горбулівський староста шляхтич Василь Кунашевський. У XVIII ст. прізвища потіївців змінюються. Фактично, край після Руїни залюднився знову.
До згаданих краєзнавчих аспектів слід додати проблему локалізації населених пунктів, які не збереглися: Осічі, Личоня, Тишполя, Рудні та Вирівки. У другій половині XVIII ст. джерела їх вже не фіксують.
Розгляд подій Хмельниччини на Потіївщині змушує акцентувати інші проблеми, які, на нашу дуку, в історіографії вивчені недосконало. Передовсім, це юрисдикційний статус і соціально-економічне становище церковних маєтків, ставлення гетьманського уряду до них (у літературі наголошується, переважно, на монастирських посілостях), участь дрібної шляхти в подіях, нарешті, історія окремих шляхетських родів Київщини.